Питання до самоконтролю

1. Дайте визначення понять “аргументація”, “теза”, “аргумент”, “демонстрація”.

2. На чому базується система логічних доказів у виступі оратора?

3. Схарактеризуйте основні вимоги щодо тези та аргументів.

4. Назвіть види аргументів. Наведіть приклади кожного виду.

5. Які докази є некоректними й чому?

6. Чим повинен керуватися оратор, вибираючи аргументи? Чому одні й ті ж самі докази

по-різному впливають на людей?

7. У чому полягають особливості використання нисхідної та висхідної аргументації?

8. Наскільки ефективними є однобічна та двобічна аргументація? Що таке

контраргументація?

9. Що таке індукція та дедукція? В яких аудиторіях їх краще використовувати?

10. Чому треба обережно користуватися доказом за аналогією?

11. Схарактеризуйте способи викладу матеріалу (стадійний, концентричний, спіральний,

ступеневий, пунктирний).

12. Сформулюйте сутність основних законів логіки.

13. Що таке логічна помилка? Назвіть найбільш поширені види логічних помилок.

14. Розкажіть про основні правила ефективної аргументації.

15. Поясніть значення терміну «стиль».

16. Назвіть основні функціональні стилі й коротко схарактеризуйте їх ознаки.

17. Чим відрізняються високий, середній та низький стилі красномовства?

18. Як класифікуються стилі виступу у залежності від емоційності викладу?

19. Розкажіть про особливості різних типів викладу матеріалу (розповідь, опис,

міркування).

20. Перерахуйте комунікативні якості мовлення, поясніть їх сутність.

21. Якими видами літературних норм повинен володіти оратор? Свою думку обґрунтуйте.

Лекція №4

ОСНОВНІ ЕТАПИ ВИСТУПУ

План

1.Початок публічного виступу, прийоми захоплення уваги.

2.Прийоми підтримки уваги протягом виступу.

3.Завершення виступу, відповіді на питання.

4.Дискусія.

1. Вищим виявом майстерності публічного виступу є контакт зі слухачами. За визначенням психологів, контакт – це спільність психічного стану оратора й аудиторії, взаєморозуміння мовця і слухачів. Для його встановлення важливим є інтелектуальне та емоційне співпереживання оратора й аудиторії. Щоб воно виникло та утримувалося, промовцеві треба багато працювати і враховувати велику кількість моментів (цікава тема, переконливий і захоплюючий виклад, особливості аудиторії тощо). Крім того, значну роль відіграє і особистісний контакт – подобається оратор чи ні.

Уже на початку виступу мовець повинен завоювати увагу слухачів. Увага – це спрямованість психічної діяльності й зосередженість її на об’єкті. Вона може бути:

а)неусвідомленою (не залежить від волі, свідомості: така увага виникає на будь-який сильний подразник); б)усвідомленою (людина свідомо зосереджується на об’єкті, що супроводжується нервовими затратами, тому стомлює); в)післяусвідомленою (такою, що підтримується зацікавленістю). У слухачів у вступній частині виступу необхідно викликати усвідомлену увагу.

Найбільш поширеними прийомами захоплення уваги є: 1)апеляція до події, часу, місця; 2)звернення до життєвих проблем слухачів або до злободенних інтересів; 3)збудження інтересу новими фактами; 4)розповідь про історичний епізод; 5)наголошення на боротьбі та конфлікті; 6)розповідь про себе, особистий досвід, випадок із власного життя; 7)цитування знаменитості чи просто свого знайомого; 8)наведення парадоксу, який збудить мисленнєву діяльність слухачів; 9)демонстрація якогось предмета; 10)постановка дилеми; 11)проблемне, риторичне або неочікуване питання до публіки; 12)привернення уваги до рекламної назви виступу; 13)прийом „нейтральної фрази”, яка не має безпосереднього відношення до виступу, але з якихось причин має значення і смисл для присутніх; 14)викладення теми і мети виступу (краще застосовувати в підготовленій аудиторії, чия увага забезпечена зацікавленістю темою виступу).

Існують і чисто технічні методи захоплення уваги: виголошення фрази дуже голосно або тихо; здійснення якоїсь незвичної дії; встановлення зорового контакту.

Можна виділити й невірні прийоми початку виступу: категоричні чи банальні твердження, вибачення, жарт.

Однак, якщо ораторові і вдалося захопити увагу аудиторії, перед ним виникає інша проблема: фізіологічний чинник (період уваги становить 15 хвилин), занадто комфортне розміщення слухачів і велика їх кількість не сприяють підтримці уваги. Тому найбільш ефективний виступ – це той, що вкладається в мінімальний період уваги та проходить у невеликій аудиторії (20-25 чоловік), яка не може розташуватися з достатнім комфортом.

2. У разі потреби дозволяють активізувати увагу слухачів протягом виступу спеціальні прийоми:

1)логічність, змістовність і доступність викладу, виразність мовлення;

2)діалогізація промови, яка досягається побудовою її за схемою „питання – відповідь”,

або має прихований характер (промовець розмірковує вголос, а слухачі, слідкуючи

за ним, здійснюють таку ж саму мисленнєву операцію; інтелектуально

співпереживають. Це співпереживання може бути й емоційним, коли оратор “заражає”

співрозмовників своїми почуттями);

3)питання до аудиторії, які повинні бути або простими, або сформульованими таким

чином, щоб на них могли дати відповідь “так” чи “ні”;

4)звернення до окремих слухачів, навіть чисто організаційні вони активізують всю

аудиторію;

5)організація дискусії, яку допоможе розпочати прийом провокації, що викличе у

слухачів активну незгоду й увагу;

6)авансування – спеціальне затягування повідомлення важливої чи цікавої думки;

7)неочікуваний короткий відступ від теми або використання гумору, що дозволить

слухачам перепочити;

8)драматизація мовлення, тобто емоційне й наочне зображення подій, які стосуються

теми виступу;

9)посилення емоційності та експресивності викладу;

10)фізичне відволікання уваги, наприклад, демонстрація якогось предмета;

11)відрив від конспекту, встановлення зорового контакту з аудиторією;

12)спускання до зали, наближення до слухачів;

13)акцентування оратором фраз, думок, що може бути звуковим (зміна темпу, ритму,

інтонації, використання пауз) і лексичним (увага привертається спеціальними словами:

прошу звернути увагу, ось що особливо важливо, необхідно підкреслити тощо);

14)прийом „ізоляції”: усунення всіх стороніх чинників;

15)розміщення більш цікавої інформації у другій частині виступу;

Ораторові варто пам’ятати про необхідність дотримання регламенту, що є виявом поваги до слухачів, демонстрацією підготовленості й упевненості в собі. Щоб укластися в регламент, промовцю слід добре підготуватися, виступ починати вчасно, на запитання відповідати коротко, намагатися закінчити промовляти дещо раніше (але ні в якому разі не збільшувати темп мовлення).

3. Ефективне завершення виступу має велике значення, оскільки нагадує головну думку і пояснює її практичну значущість, при цьому заключна частина повинна логічно витікати із попереднього матеріалу. Завершити промову можна: а)підсумковим повторенням головної думки; б)ілюстрацією основної ідеї (прикладом, алегорією, аналогією тощо); в)цитатою, крилатим виразом; г)кульмінацією (основна думка виголошується в кінці виступу на високій емоційній ноті); д)узагальнюючим підсумком; е)жартом; є)компліментом аудиторії чи зверненням до неї.

У кінці виступу не слід вибачатися, згадувати щось додатково, використовувати фразу: ”Ну от і все, що я хотів вам сказати”. Не рекомендується залишати аудиторію в стані безнадії, необхідно показати слухачам якусь позитивну перспективу, змалювати можливий вихід зі скрутного становища.

Після завершення виступу у слухачів можуть виникнути питання, що засвідчують їх зацікавленість. Відповіді на них посилюють вплив промови, підтримують враження від неї. Щоб досягти саме такого результату, оратор повинен пам’ятати основні правила:

а)кожне питання слід вислуховувати уважно; б)треба намагатися дати відповідь на всі питання (відкласти їх можна такими словами: ”Я відповім вам дещо пізніше”); в)відповідати потрібно коротко (1-1,5хв), переконливо і демократично, демонструючи повагу до людини.

Питання можуть бути різними: 1)уточнюючими (допитливі слухачі хочуть співвіднести нові знання з тими, що в них є); 2)роз’яснювальними (виникають внаслідок неточного викладу чи нетямущості слухачів); 3)додатковими (виходять за межі теми і свідчать про зацікавленість аудиторії); 4)полемічними (виявляють незгоду з позицією промовця). За структурою вони поділяються на прості та складні, за формою − на коректні та некоректні (порушують закони логіки); за характером − на нейтральні, доброзичливі, недоброзичливі, ворожі, гострі (життєво важливі, принципові).

Інколи питання (формою чи змістом) ставлять оратора у скрутне становище, тому їх називають “важкими”. А.В.Степанов виділяє найбільш типові їх різновиди: 1)питання-капкан (ставиться з впевненістю, що оратор не зможе на нього відповісти), краща відповідь на нього − іронія; 2)контрпитання (ставиться ораторові у відповідь на його питання), тут головне – змусити слухача все ж таки відповісти першим; 3)галопуюче питання (має на меті підштовхнути думку оратора в певному напрямку і фактично є риторичним), на нього можна відповідати, як на смислове; 4)каверзне питання (мета якого продемонструвати слабку підготовку оратора), на нього можна відповісти або відверто, або звернувшись до іронії; 5)питання-вимога (починається, як правило, з фраз: ”Ви ж не станете заперечувати..”; “Ви ж не можете не визнати..”), відповідь на нього теж стандартна: ”Так, але..”, “Це не зовсім так..”; 6)питання-незгода, на нього краще відповідати, визнаючи правильність висловленої точки зору, але відстоюючи власну;

7)питання „два в одному” (кілька питань під видом одного), на нього доцільно дати розширену відповідь, щоб уникнути двозначності; 8)образливе питання: якщо ставиться письмово, то можна передати зміст своїми словами і відповісти на нього серйозно.

4. Питання може викликати дискусію, суперечку і уникнути цього буває неможливо або, навіть, і не потрібно. Умінню дискутувати ще з часів зародження риторики надавали великого значення. Стародавні греки вважали, що на будь-які речі можуть бути дві різні точки зору, тому в суперечці кожен може відстоювати свою, оскільки це дозволяє шляхом роздумів дійти до істини. Вперше стали застосовувати метод полеміки Протагор, Сократ, Арістотель, який присвятив мистецтву дискусії восьму книгу „Топіки”.

Цінували мистецтво дискусії й у Стародавній Індії. Саме там бере початок „індійське правило суперечки”: перш ніж заперечити супротивника, потрібно добре зрозуміти сутність його позиції.

Дискусія (лат.discussio − дослідження, розгляд) – це зіткненя поглядів або позицій, у ході якого сторони наводять аргументи на підтримку своїх переконань і критикують несумісні з останніми погляди іншої сторони. Тобто, в дискусії обов’язково аргументовано заперечується протилежна думка, але переможців тут звичайно немає.

З поняттям дискусії пов’язані інші близькі поняття:

1)суперечка (часто використовується як синонім до поняття дискусії) – публічне

обговорення проблеми, зіткнення різних точок зору у процесі доказу та спростування;

2)диспут (лат.disputare – розмірковувати) – публічне обговорення складного наукового чи

суспільного питання;

3)полеміка (гр.polemikos − ворожий, войовничий) – це не просто суперечка, а суперечка,

де має місце конфронтація, протиборство ідей і поглядів, вона спрямована на перемогу;

4)дебати (фр.debats – суперечка) – суперечка, обговорення доповідей.

Усі види публічного спору різняться за метою, предметом, засобами, кількістю учасників і формами проведення (надалі ми використовуємо терміни суперечка, дискусія, спір як синоніми).

Будь-яка суперечка є цінним актом комунікації, оскільки її учасники збагачуються ідейно, набувають нових знань, крім того, вони краще усвідомлюють і власну позицію, і позицію супротивника. Суперечка виникає тоді, коли сформульована важлива проблема і запропоновано хоча б одне її вирішення. Починається вона з критики цього положення, сторона-опонент відстоює його. Навколо основної тези і точиться дискусія, яка може бути різною за кількістю учасників (монолог, діалог, полілог), за метою (для роз’яснення істини, для переконання супротивника, задля перемоги; задля самої суперечки, суперечка-гра), за наявністю/відсутністю слухачів, усною і письмовою тощо.

Для мистецтва дискусії важливими є доказовість (логічний вплив на опонента) і переконливість (психологічний вплив), тому існує певна її тактика − підбір і використання сукупності логічних і психологічних прийомів. Серед них виділяють коректні та некоректні прийоми.

Найбільш поширені коректні прийоми ведення дискусії − це: 1)уважне і доброзичливе ставлення до аргументів супротивника; 2)відкритість для сприйняття аргументів супротивної сторони; 3)умовне прийняття заперечень опонента; 4)ініціатива; 5)наступ, а не оборона (активно використовується метод контраргументації); 6)відволікання уваги супротивника; 7)концентрація дій, спрямованих на центральну ланку системи аргументів супротивника; 8)заперечення опонента його власною зброєю, або зворотній удар (із тези, проголошеної супротивником, виводиться висновок, який захищає власну думку); 9)неочікуваність (найбільш ефектні докази проголошуються в кінці); 10)відкладене заперечення (коли подумки шукають контраргумент, відволікаючи увагу супротивної сторони); 11)застосування гумору, іронії, сарказму; 12.)”Доведення до абсурду”.

Для того, щоб перемогти в суперечці, краще брати слово в кінці (коли прозвучать усі аргументи і супротивник вже не матиме часу на розгорнуту відповідь) і не займати з самого початку жорсткої позиції, бо тоді не буде можливості модифікувати думку.

Варто уникати некоректних методів ведення дискусії. До них належать такі прийоми, або викрути (прийоми, які мають на меті затруднити опоненту відстоювання своїх ідей): а)не давати супротивнику говорити; б)організація хору напівслухачів -напівучасників суперечки; в)використання насилля, погроз; г)апеляція до таємних думок опонента, або „читання в серцях” (критикуються не думки, а їх таємні мотиви); д)посилання на неперевірені чи неістинні аргументи; е)доказ „до городового” (запропонована опонентом теза оголошуюється небезпечною для суспільства і держави); є)дратування супротивника; ж)ставка на уявний сором; з)„підмазування аргументу”(слабкий доказ супроводжується компліментом); и)відхід вбік, нав’язування свого предмету обговорення; і)”кишеньковий” аргумент (підкреслення вигоди для опонента його твердження); й)”наклеювання ярликів”, дискредитація супротивника; к)„розстріл” красивими фразами; л)посилання на свій вік, авторитет, освіту; м)швидкий темп мовлення та самовпевнений тон.

Залежно від мети та методів, які використовують супротивники в суперечці, виділяють її чотири різновиди:

1)власне дискусія – суперечка, яка спрямована на досягненя істини з використанням

тільки коректних прийомів;

2)полеміка – суперечка, спрямована на перемогу над протилежною стороною з

використанням тільки коректних прийомів;

3)еклектика – суперечка, яка спрямована на встановлення істини, але при цьому можуть

використовуватись і некоректні аргументи;

4)софістика – суперечка, яка спрямована на досягненя перемоги з використанням як

коректних, так і некоректних прийомів. До цього методу не слід вдаватися, оскільки він

не обмежений будь-якими правилами: у софістичній суперечці супротивники можуть

бути й нелогічними, і навіть приблизно не знати тих проблем, про які дискутують.

Для трьох інших видів спору розроблено основні вимоги: а) не слід дискутувати без особливої потреби; б)будь-яка суперечка повинна мати свій предмет; в)тема дискусії не повинна в її ході змінюватися; г)дискутувати можна тільки тоді, коли наявні несумісні погляди на одне й те ж саме явище; д)у ході спору необхідно керуватися логікою; е)треба мати певні знання з предмету дискусії; є)слід намагатися досягти істини й добра; ж)потрібно виявляти гнучкість, витримку і стриманість; з)не припускатися значних помилок у стратегії та тактиці дискусії; и)не боятися визнавати свої помилки.

Головне в дискусії – залишатися розумною, коректною людиною, бо суперечка – це один із засобів досягнення взаєморозуміння.