§2. Права та обов’язки національних меншин в Україні. Поняття та зміст національно-культурної автономії

Права соціальних спільнот, у тому числі й національних меншин, становлять окрему групу прав і їх співвідношення з правами людини є досить своєрідним. Поширене твердження про первинність і вищість прав людини не можна протиставляти правам національних меншин та інших соціальних спільнот.

Додержання прав людини як окремої особи може бути досягнуто лише за умови одночасного забезпечення її основних національних, етнічних прав. Звичайно, визначальним принципом правового статусу особи є принцип рівноправності незалежно від будь-яких чинників, у тому числі національності, мови, расової належності. Разом з тим не слід забувати, що у світі немає жодної людини, яка б не усвідомлювала своєї належності до тієї чи іншої соціальної спільноти і перш за все до певної нації, народності чи національно-етнічної групи. На сучасному етапі особливого значення набуває проблема забезпечення прав національних меншин як обов’язкова передумова досягнення міжнаціональної злагоди та стабільного демократичного розвитку українського суспільства. Окремі права національних меншин знайшли своє визнання і відображення у Статуті ООН, Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларації про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р., Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин і в багатьох інших міжнародно-правових документах.

Значну увагу проблемам забезпечення прав національних меншин приділяє Рада Європи. У Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що „головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин”. Тоді ж було розроблено Декларацію та план дій по боротьбі з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і нетерпимістю.

Суттєві кроки щодо імплементації міжнародно-правових стандартів щодо статусу національних меншин робить Україна. Так, 9 грудня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію про захист національних меншин, а 15 травня 2003 р. – Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Відповідно до Конституції України, обидва документи стали частиною національного законодавства. Статті, присвячені захисту прав нацменшин, стали невід’ємними атрибутами усіх договорів про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, укладених Україною з державами-сусідами.

Міжнародно-правові стандарти щодо прав національних меншин повною мірою відображені і в українському законодавстві. Зокрема, у Декларації прав національностей України поряд з гарантіями рівноправності та забороною дискримінації закріплено цілий комплекс прав усіх національностей, у тому числі й національних меншин: право на збереження їх традиційного розселення та існування національно-адміністративних одиниць; право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації; право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів; право на охорону з боку закону пам’яток історії та культури народів і національних груп; право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання; право на вільні контакти зі своєю історичною батьківщиною.

Наведений вище перелік прав національних меншин було підтверджено й розвинено в Законі України „Про національні меншини в Україні”. Зокрема, згаданим законом було закріплено право національних меншин: на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення; вільно обирати та відновлювати національність; на національні прізвище, ім'я та по батькові та на їх відновлення; записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька і матері, якщо в національній традиції немає звичаю зафіксовувати „по батькові”; вільно встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб; брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

У Законі спеціально відзначається, що участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об’єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його прав. Більше того – державні органи повинні сприяти діяльності національних громадських об'єднань, які діють відповідно до чинного законодавства.

Закон України „Про національні меншини в Україні” передбачає право національних громадських об’єднань висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих рад. Однак чинне виборче законодавство України надає змогу громадянам України висувати кандидатів на загальнодержавних і місцевих виборах тільки у двох формах: через політичні партії та блоки або шляхом самовисунення.

Згідно зі ст.6 Закону України „Про національні меншини в Україні” держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію. В науці національно-культурною автономією називають таку форму національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах і не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей. Право на національну культурну автономію за чинним Законом України „Про національні меншини в Україні” включає в себе комплекс прав, серед яких: право на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, право на розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, право на відзначення національних свят та сповідування своєї релігії, право на задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Основними формами реалізації прав національних меншин в Україні на загальнодержавному рівні є індивідуальна та колективна. Індивідуальна форма реалізації прав національних меншин – це реалізація окремою особою з числа національної меншини прав, що стосуються її особисто і відносно себе. Дана форма характеризується епізодичною, несистематичною реалізацією окремих прав представниками різних національних меншин залежно від національного самоусвідомлення, громадянської активності, матеріального становища та інших чинників. Зокрема, зросла кількість випадків реалізації права на національне ім’я та прізвище, а також відновлення своєї національності, особливо євреями, німцями та угорцями. Щодо колективної форми реалізації прав, то вона здійснюється особами з числа національних меншин шляхом їх участі у громадських та інших неурядових організаціях, створених за національною ознакою, релігійних об’єднаннях, та участю в управлінні загальнодержавними справами. Характерними ознаками даної форми є несистематичність реалізації прав національних меншин, неоднаковий рівень активності різних національних меншин, та відмінність національного самоусвідомлення.

Разом з тим, як відомо, не може бути прав без обов’язків. Тому чинне законодавство покладає на громадян України всіх національностей, в тому числі й на представників національних меншин, зобов’язання дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.