5. Власне українська та іншомовна лексика

У сучасній українській мові вживаються слова, засвоєні з інших мов. Вони вливалися до складу української мови з різних джерел. Це, зокрема, економічні, політичні та культурні взаємозв'язки українського народу з народами Заходу й Сходу, внаслідок чого українська мова перейняла значну кількість слів. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики і граматики, пристосувала до правил українського словотворусемантичних систем  Так, одні з них, що давно вже засвоєні означають назви загальновідомих явищ і предметів, увійшли до Української мови і вже сприймаються як активна лексика. Наприклад: крейда, м'ята, агроном.  Інші засвоєні слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими і рідко вживаються в мові мають виразні ознаки іншомовних слів, не властиві українській мові, наприклад: адажіо, мольберт, фрикасе, вуаль, ланцет, ландшафт.  У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означають:  - назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит, крокодил;  - назви побутових предметів: парус, миска, ванна;  - поняття церковно-релігійного вжитку: вівтар, ангел, антихрист, ікона, ієрей, ладан, ідол;  - терміни науки, культуру, мистецтва: апостроф, ідея, театр, музей, корал, філософія, комедія.  З грецької мови засвоєно чимало імен людей: Софія, Федір, Олена, Петро.  В українській мові чимало слів латинського походження вони належать до понять наук, техніки, мистецтва, політичних і суспільних відносин, медичної, юридичної термінології. Наприклад: індустрія, меридіан, екзамен,депутат, декан.  З латинської мови запозичені імена: Юлія, Валерія, Віктор, Павло, Марко.  З французької мови засвоєні слова що стосуються побуту, назв одягу, науки, техніки, мистецтва, технічних і військових понять. Наприклад: абажур, браслет, пудра, бюлетень, екіпаж, бюст, кабінет, маршал, пансіон.  З німецької мови прийшли деякі адміністративні, технічні, медичні, торговельні, військові, виробничі терміни, назви предметів побуту, рослин, птахів, ігор, наприклад: штат, шахта, цех, бухгалтер, бинт, фельдшер, кеглі, матрац.  Чимало слів в українській мові засвоєно з італійської. Наприклад: опера, бемоль, інтермецо, бас, лібрето, арлекін, дебет, кредит, банк, вата, барикада.  У словниковому складі української мови є елементи, що прийшли через посередництво російської та інших мов. Але представлені вони здебільшого одиницями й вживаються рідко. Наприклад: булат, тахта, караван, гиря, сакля, чурек, орангутанг.  Термінологічний словничок  Акцентологія – 1) вчення про акцентні засоби мови; розділ мовознавства, що вивчає питання наголошування; 2) система акцентних засобів.  Варіант – форма мовлення, що характеризується зміною висловлювань двох, кількох осіб або обміном репліками. Розмова між двома або кількома особами.  Дикція – вимова, манера вимовляти слова. Добра дикція (ясність, чіткість, правильність вимови) – одна з найважливіших ознак культури мовлення.  Інтонація – ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висоти тону, сили й часу звучання, що відображає інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення; тональність, тембр, нюанс; манера або відтінок вимови.  Кліше – мовленнєвий стереотип, мовний зворот, що використовується як стандарт (шаблон, штамп) для розв’язання завдань комунікації.  Комунікативна компетенція – сукупність знань, умінь, навичок у сфері вербальних і невербальних засобів для адекватного сприймання і відтворення дійсності в різних ситуаціях мовлення.  Комунікативні якості мовлення – системно взаємозв’язані якості мовлення, що створюються взаємодією одиниць усіх рівнів і проявляються на основі внутрішніх та зовнішніх зв’язків мовлення з не мовленнєвими структурами.  Комунікативні вміння – практичне володіння мовними засобами, що дає змогу організовувати мовленнєве висловлювання, яке оптимально розв’язує комунікативне завдання.  Мовлення – послідовність знакових одиниць спілкування в їх конкретному застосуванні. Мовлення - реалізація мови (система мови), яка знаходить себе лише в мовленні й тільки через значення. Мовлення розуміється як процес говоріння (мовленнєва діяльність) і як результат цього процесу (усні або письмові висловлювання).  Монолог – форма розгорнутого мовленнєвого висловлювання, що являє собою мовлення, звернене до самого себе чи до інших; на відміну від діалогу, не розраховане га безпосередню мовленнєву реакцію іншої особи.  Правильність мовлення – комунікативна якість мовлення. Правильним є мовлення, структура якого несуперечить системі даної мови, літературній мові.  Лексична норма – закріплене за кожним словом значення, що фіксується у тлумачних словниках. Лексичнанорма передбачає вживання слова у мовленні відповідно до мовного значення, з урахування його стилістичного забарвлення і сфери вживання.

6. Лексика обмеженого вживання складається зi слiв, вживання яких обмежене або територiєю, або певною групою суспiльства. До складу спецiальної лексики належать дiалектизми, професiйнi слова, термiни, а також жаргонiзми та арготизми.

7. Діалектизм (грец. διάλεκτος — наріччя, говір) —це слова, що вживаються в певних місцевостях і мають відповідники у літературній мові. Відповідно до територій поширення вчені виділяють західні говірки, північні, а також південно-східні. Найпоширенішими і найбільш вивченими є діалектизми Західної України. Далі – поліські говори. А от південні і східні майже не вивчені, адже довгий час дослідники вважали, що як такого південно-східного діалекту не існує. Однак вже з’явились поодинокі праці, які заперечили цю думку. Для вивчення діалектизмів використовують спеціальні діалектні словники, які укладаються вченими, що мешкають у тих місцевостях.

Діалектизми належать до лексики обмеженого вживання. Проте водночас це потужні джерела, які живлять велику ріку нашої мови, збагачуючи її синоніміку. Найчастіше діалектизми використовують у художніх та публіцистичних творах. Тут треба пам'ятати, що невмотивоване вживання діалектизмів розхитує літературні норми, знижує рівень культурного мовлення. Часто використання діалектизмів не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами; воно є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів або ж свідомим хизуванням, протиставленням своїх, «правильних» засобів української мови чужим, напівросійським, «неправильним». Це не сприяє ні збільшенню кількості нових носіїв української мови, ні загалом соборності України.

Найчастіше діалектизми використовують:

• у розмовному мовленні як засіб вільного, невимушеного спілкування людей – носії певного говору;

• у художніх текстах для відтворення цього типу мовлення;

• у художньому мовленні в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для типізації характерів представників різних суспільних верств;

• у художньому мовленні для реального відтворення життя з усіма його подробицями;

• у художньому мовленні для відтворення місцевого колориту;

• у науково-популярному стилі задля прикладів пояснення;

• у публіцистичному стилі для позначення реалій життя словами, яким нема відповідників у літературній мові;

• у коломийках

• у публіцистичному стилі в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для відтворення місцевого колориту.

У науковому та офіційно-діловому стилях діалектну лексику, як правило, не використовують.

Жаргонізмами називають слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові та, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фаміль­ярності тощо.

Архаїзми — це витіснені ін. синонімами назви понять, що існують і в наш час (напр., аероплан — літак, перст — палець). Розрізняються такі типи архаїзмів:

1) власне лексичні

2) лексико-фонетичні

3) лексико-морфологічні

4) лексико-словотвірні

5) лексико-семантичні

Неологізми — категорія історично змінна, один з розрядів пасивного словника, тобто це одиниці, які ще не встигли ввійти (або вже не ввійдуть, оскільки, виникнувши, майже відразу ж і зникли) до активного слововжитку.

Самостійна робота №4. Особиста документація та документація з кадрових питань.

1. Автобіографія — це документ, у якому особа, що скла­дає його, подає опис свого життя та діяльності в хро­нологічній послідовності.

Автобіографія має бути вичерпною й лаконічною, може писатися від руки або з використанням технічних засобів. Залежно від призначення автобіографія може бути:

- автобіографією-розповіддю (укладається в довільній формі);

- автобіографією-документом (точно викладаються основні факти).

Автобіографія складається з таких реквізитів:

1. Назва документа.

2.Текст.

3. Дата.

4.Підпис, ініціали, прізвище особи, яка написала ав­тобіографію.

Основними складовими частинами тексту автобіографії є:

1. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю, у називному відмінку).

2.Число, місяць, рік і місце народження.

3. Відомості про навчання (роки й місце, одержана освіта й спеціальність за дипломом тощо).

4. Відомості про трудову діяльність (коли, де, на якій посаді працював автор автобіографії, останнє місце роботи чи навчання, посада).

5. Відомості про громадську роботу, досягнення, за­охочення, захоплення.

6. Відомості про батьків (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, де й ким працюють, посада або останнє місце роботи).

7. Склад родини і стан сім’ї.

8. Паспортні дані, домашня адреса, номер телефону.

2. Резюме — це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність і професійні успіхи та досягнення особистості, яка його складає.

Взагалі, не встановлено якихось суворих вимог щодо розташування реквізитів резюме, але одним з найпоширеніших є зразок, коли подається:

1. Назва документа.

2. Прізвище, ім'я та по батькові особи, яка складає резюме.

3. Контакти.

4. Мета складання резюме.

5. Досвід роботи.

6. Освіта.

7. Знання мов.

8. Дата, підпис.

Може бути й інший варіант розміщення реквізитів: спочатку називається посада, яку ви обіймаєте зараз, потім у зворотному хронологічному порядку перераховуються посади , які ви обіймали до цього, а в кінці зазначається освіта.

Основна вимога до такого документа — вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.

У фірмах, інституціях, агенціях, установах, зазвичай здійснюється комп`ютерне вивчення резюме, що полягає у виділенні головних (стрижневих слів): назв компаній, фірм, посад, стажу роботи, здобутої освіти. Комп`ютер “переглядає” резюме кожного із претендентів на вакантну посаду й відповідно до кількості знайдених стрижневих слів надає йому певний порядковий номер. Аби досягти успіху, під час складання резюме рекомендують дотриуватися таких правил: 1. Формулюйте свою думку зрозуміло, чітко, дохідливо. 2. Намагайтеся вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти.Під час комп`ютерного вивчення дієслова не читаються, а враховуються іменники, що є назвами посад, та професійні терміни. 3. Для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме. 4. Намагайтеся не вживати такі слова, як “я”, “ми”. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, обізнаний з. 5. Не надсилайте своєї фотокартки, якщо цього спеціально не передбачено. 6 Не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості. 7. Для передруку резюме використовуйте якісний папір стандартного розміру (ні в якому разі не крейдяний).

Якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.

Пам`ятайте: із тексту резюме має вимальовуватися образ автора — досвідченого, надійного, чесного працівника.

3.Рекомендаційний литс - це службовий лист, який містить позитивний або негативний відгук (відзив) про особу чи організацію, фірму. У разі, якщо це позитивна рекомендація, то в ній ітиметься здебільшого про готовність узяти на себе відповідальність за рекомендовану особу.

Рекомендаційні листи складаються, як правило, з двох частин:

1. У першій частині вказуються мінімальні відомості про рекомендованого: скільки часу, звідки, з якого боку його знаєте, з якими його працями чи досягненнями знайомі та ін.

2. У другій частині має бути чітко сформульоване те, заради чого, власне, й пишеться рекомендація: рекомен­дую чи не рекомендую. Врешті-решт висловлюється го­товність нести певну відповідальність за рекомендовану особу.

4. Накази щодо особового складу (це, як правило, індивідуальні накази) пов'язані з вирішенням питань трудової діяльності окремих працівників (зарахування на посаду, звільнення, преміювання тощо).

Структура тексту наказів щодо особового складу (про зарахування, звільнення, переведення, надання відпустки тощо):

1. Прізвище, ім'я, по батькові (перший раз у тексті наказу вказується повністю) особи, яка зараховується (звільняється, переводиться) на посаду.

2. Назва посади (структурного підрозділу), на яку зараховується особа (з якої на яку переводиться, з якої звільняється).

3. Дата зарахування (звільнення, переведення). Якщо в тексті вона відсутня, приймається дата підписання наказу керівником установи.

4. На яких умовах (за контрактом, на постійну чи тимчасову роботу, на який термін, за сумісництвом тощо).

5. Особливі умови (скорочений робочий день, неповний робочий тиждень, матеріальна відповідальність тощо).

6. Форма оплати праці (відповідно до штатного розкладу, погодинна тощо).

Самостійна робота №5. Трудові договори.

1. Договір — домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За розподілом між сторонами прав та обов'язків договори поділяться на односторонні (в одної сторони лише права, в іншої лише обов'язки) та двосторонні (правами й обов'язками наділені обидві сторони).

Договори є правовими документами. Укладання договору починають із пропозиції його укласти - направлення оферти. Оферта повинна містити основні умови запропонованої угоди. Прийняття пропозиції другою стороною вважають акцептом (згодою).

Різновиди договорів: про купівлю-продаж, про постачання продукції, про оренду приміщень, про будівництво об’єктів тощо.

У договорі сторони визначають права й обов'язки. Наприклад, при прийомі на роботу укладають трудовий договір між громадянами й організаціями. Одна сторона – громадянин - бере на себе обов'язок виконувати роботу з визначеного фаху, кваліфікації або посади, виконувати внутрішній розпорядок організації тощо. Інша сторона – організація – зобов'язується виплачувати заробітну плату й створити умови для роботи.

Реквізити: найменування виду документа (ДОГОВІР), дата, номер (індекс), місце упорядкування, заголовок до тексту, текст, підписи та печатки сторін.

Договори зберігають 3 роки після закінчення терміну його дії. Контракти з іноземними партнерами слід зберігати не менше 10 років.

2. Трудови́й догові́р — угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник — виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру, занять, місця проживання не допускається.

Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника можуть встановлюватись законодавством України.

3. Трудовий контракт — це індивідуальний, формальний і строковий трудовий договір. Його формальний характер означає, що він укладається згідно з діючими правилами, у письмовій формі, у двох екземплярах та підписується роботодавцем і працівником, зберігається у кожної зі сторін. Вважається, що таке оформлення сприяє дотриманню умов угоди. Однак формальний характер трудового контракту означає також і те, що конфлікти, які виникають з питань виконання підписаного контракту, можуть вирішуватися офіційним або третейським судом.

Індивідуальний характер трудового контракту означає, що він укладається індивідуально з кожним працівником: права, обов'язки і відповідальність сторін у кожному випадку конкретизуються. Строковий характер трудового контракту означає, що він укладається на певний термін, обумовлений в цьому ж контракті.

4.Трудова угода — це документ, що укладається між ор­ганізацією й працівником, який не входить до складу цієї організації, для виконання певних видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договір­них засадах із відповідними установами та підпри­ємствами.

Укладається в кількох примірниках, один з яких видається виконавцеві, а інші зберігаються в справах за­мовника.

Обов’язковими реквізитами угоди (контракту) є:

1. Назва документа.

2. Місце укладання документа.

3. Дата.

4. Текст. Текст угоди (контракту) укладається довіль­но. Як правило, у тексті вказуються такі відомості:

а. Дані про сторони, які укладають угоду (конт­ракт).

б. Предмет угоди (контракту).

в. Обов’язки й права сторін.

г. Взаєморозрахунки сторін.

д. Відповідальність сторін.

є. Додаткові умови (умови розірвання угоди, термін дії тощо).

ж. Реквізити, підписи сторін.

5. Підписи сторін.

6. Засвідчення (за необхідності).