Частина іі: свобідна воля

Як ми розуміємо, в Античності суттєво розглядалось поняття волі. Адже в античні часи дослідники вивчали у людині більше розум і різні психологічні явища: «Воля, таким чином, є в Античності зовсім не як самостійний принцип в порівнянні з розумом, а є тільки різновид і функція розуму»³⁰. Щойно з появою Християнства людина починається сприйматись як суб’єкт із свобідною волею, який вміє відрізняти істину від брехні, добро від зла, через це - у великій мірі відповідає за свої дії у житті. В принципі за весь час Церкви не було точно окреслено позиції щодо свобідної волі людини. А перший, хто дослідив цю тему детально був ніхто інший як святий Августин. Завдяки таким його працям як «De Trinitate», «De libero arbitrio» («Про Трійцю», «Про свобідну волю») та інших Церква змогла зробити певні висновки. Навіть «Сповідь» Августина дає нам безліч важливих роздумів щодо свобідної волі, адже ці роздуми взяті з його життя. Саме він перший «вважає основним проявом людського суб'єкта саме волю»³¹. Як психолог, він завдячує волі, через яку людина міркує та оцінює, відчуває і сприймає, запам’ятовує і відтворює в бажаному часі те, що запам’ятала. Як богослов, він описує волю, як один із вирішальних елементів у духовному житті людини. Тому вчення про волю святого Августина має багато чого спільного із античною психологією. Не раз для пояснення волі Августин використовував античні терміни: «Сила», «дія», «енергія» та ін. «Якщо довести вчення Августина про волю до кінця і взяти античне вчення про потенції та енергії в цілому, то, звичайно, тут вийдуть два різних світи, і не тільки дві психології, але й два світогляди»³². Тому, «якщо говорити про точку дотику обох типів психології, то поняття волі, при всій його оригінальності у Августина, наскільки можна судити, є дійсно чимось перехідним між Античністю і Середньовіччям»³³.

Ми знаємо, що одним із найбільших дарів, якими обдарував нас Бог, є свобідна воля. Вона не могла бути дана Богом для зла, бо добром для зла ніхто користуватись не може. Свобідна воля робить нас незалежними, ми можемо робити все за нашим бажанням. «Якби не було вільної волі, говорить він, то не було б відмінності між добрими і поганими діями»³⁴. Розуміємо, що Бог би не дав нам заповідей, якщо ми б не могли розрізняти, що можна, а що ні. Тим більше: про яку нагороду за виконане можна би було говорити без свобідної волі? Тому покарання чи нагорода не могли би бути справедливими. Всім своїм життям через прояв свобідної волі ми показуємо, з ким ми хотіли прожити: з Богом, чи без Нього, у вічному щасті, чи без нього. «Бо Ти не сказав: “Нехай стане людина за своїм родом”, а “Створім людину за нашим образом і нашою подобою” (Бут 1, 26), – щоб ми могли переконуватися, яка воля Твоя»³⁵. «Завдяки Твоїм вказівкам він (людський рід) сам знає собі справу з того, яка воля Твоя, і з того, що “добре, приємне й досконале”»³⁶. «Якби я не прийшов і не говорив до них, гріха не мали б вони. Та нині нема їм пробачення за їхній гріх!» (Ів 15, 22). Порівняно із тваринами, що діють через інстинктивні поштовхи, «в людини осередок бажаної сили являє воля, або здатність самовизначення, складова винятково приналежна істоті розумній»³⁷. У цій частині буде описуватись пояснення свобідної волі людини з погляду Августина як психолога і філософа, а також як богослова і просто грішної немічної людини, що пережила звичайний, а водночас особливий досвід. У третьому розділі також зачіпатиметься тема свобідної волі, яка разом із існуванням Божественного напередвизначення, задає чимало питань для роздумів філософів та богословів.

Бували думки, що людина сприймає світ лише своїми органами чуттів і реагує на світ лише залежно від фізичних потреб. Августин в трактаті «Про свобідну волю» заперечував таке твердження. Він писав, що тілесне чуття сприймається внутрішнім чуттям. Тобто не лише те, що ми відчуваємо, залежить від наших органів чуттів. Наша свобідна воля зазвичай дає вибір органам чуттів, на що більше звернути увагу, а на чому якнайменше зосереджуватись. Так само, ми можемо спостерігати життєві приклади, коли людина жертвує своїм комфортом, здоров’ям і життям заради іншого. А це зовсім не збігається з теорією, що людина підпорядковується лише фізичним потребам і сприймає лише те, що їй підказують органи чуттів. Таке явище філософи і богослови називають не інакше, як проявом жертовної любові. Компендіум Катотицької Церкви характеризує любов як бажання добра ближньому, через дарування себе. Десь подібно і натякав Августин у своїх працях, особливо в трактаті «Про свободу волі».

Коли Августин належав до секти маніхеїв, то чув не раз від них, що розум, яким володіє людина, загально притаманний тваринам і навіть рослинам. «Таке вчення до глибини душі обурювало Августина, тому що забирало у людини всяку надію на майбутність кращу, ніж та, яка очікує тварин і рослин»³⁸. Коли ми говоримо про розуміння душі людини з погляду Августина як психолога, то використовуємо такий вираз: «Homo est animal rationale mortale» («Людина є розумною смертною твариною»)³⁹. Якраз ознакою «rationale» (розу людина відрізняється від тварини, а ознакою «mortale» – від Бога: «Душа, – говорить він, – є деяка субстанція, що має участь в розумі і пристосована до управління тілом»⁴⁰. Тут важливо зауважити, що душа не управляє тілом, а лише пристосована до управління. Адже не завжди душа має силу керувати тілом.

Отже, осередок бажаної сили, що дозволяє визначити свої думки, дії та весь внутрішній світ людини, є у волі. Вона у повній мірі має здатність діяти за будь-яким вибором. І тому волю можна визначати так: «Вона є абсолютно невимушеним рухом душі до чого-небудь такого, чого ми не бажаємо втратити, або що хочемо придбати»⁴¹. Бачення волі, як ми розуміємо і з досвіду знаємо, є не чимось надзвичайним, а очевидним щоденно. Усвідомлення волі є на рівні усвідомлення нашого існування. Навіть можемо розрізнити, коли вчинили гріх свідомо зі своєї волі, а коли – ні. «Воля була б немислима, якби не мала абсолютно у своїй владі себе і своїх дій»⁴².

Августин переконує, що всякий спокій і радість людського життя може тривати лише у Бозі. Якщо людина свою волю спрямує за Божим покликанням, то осягне щастя. «Воля є причина людських дій; але Бог передбачав і дії, і причини їх. Воль може бути стільки, скільки Богу завгодно; бо Він передбачав, знав наперед, що кожна з них може зробити і чого не зробити»⁴³. Все ж, ті вчинки можуть привести до щастя, які радить Бог. Так само можна мати різні знання і навчитися великої мудрості, але попри це – щаслива дорога є одна. У «Сповіді» про це написано так: «Хто входить у Тебе, «входить у радощі Господа свого» (Мт. 25, 21), і не боятиметься, а почуватиметься якнайкраще в найвищому добрі»⁴⁴. В продовж всього читання цієї книги спостерігається, як блаженний Августин оспівує нагороду праведника, і біду грішника: «Так само із вірним Твоїм: увесь світ скарбів належить йому і він, «не маючи нічого, посідає все» (пор.: 2 Кр. 6, 10), коли прив’яжеться до Тебе, кому підкоряється все»⁴⁵.

Все ж, та свобідна воля не надовго у повноті властива людині. Адже людина здатна привикати до гріхів, які чинить. Гірше того – часто людина може гріх полюбити, «бо ж то підступна воля породжує пристрасть, а підкорення пристрасті породжує звичку, і коли тій звичці не опиратися, вона стає хворобливою необхідністю… Таким чином, дві волі – одна давня, друга нова, одна тілесна, друга духовна – зітнулися між собою, і та їхня боротьба шматувала мою душу»⁴⁶. Слабка сила волі може змінити історію зовсім в інший бік:«Знаю також, що Ісава підвела сильна жадоба сочевиці…»⁴⁷. Далі ми знаємо, які сталися наслідки. За юшку Ісав продав своє первородство і спадок патріаршества над вибраним народом. «Після гріхопадіння людина в своїй сутності далі зберігає і образ, і подобу Божу, і вони полягають в невідчужуваному людському розумові, але вони настільки затемняються порочними страстями, що людина стає подібним також і дияволу»⁴⁸. «Зло взагалі полягає в порушенні світової ієрархії, коли нижче займає місце вищого, міняється з ним місцями»⁴⁹.

Так що ж спонукає людину до гріха? Що спонукає людину до гордості, вбивства, заздрості та інших упадків, що принижують нашу гідність та віддаляють від Божого світла? Відповіді на це питання Аврелій Августин присвячує п’яту частину другої книги своєї «Сповіді». В ній сказано, що причиною гріха є «жадоба осягнути трохи з тих благ, які ми назвали нижчими, або страх перед їх утратою. Бо вони гарні й достойні, хоча супроти вищих благ, тих, що дають щастя, вони низькі й зрадливі»⁵⁰. Через це ми з нашої волі від чогось доброго відмовляємося, чи якесь зло вільно приймаємо: «Трагічна подія гріхопадіння відбулась при вільному виборі людиною свого «ніщо» в якості незалежного існування буття, як рівного Сущому, що радикально відрізняє, а не об’єднює творіння з Богом»⁵¹. Важливо згадати, що Августин вважав причиною переступу заповіді також і відсутність чистої свідомості, а відтак безпосереднього споглядання Бога: «Гріх не є тільки моральне явище, але і пряма відсутність знання»⁵². Ця думка є подібна поглядам античних філософів, таких як Сократ. Все ж, незнання Августин не називає єдиною причино, а одною з причин. Августин наголошує на схильності до гріха усіх людей. Так, ми читаємо в Книзі Псалмів: «Бо ніхто не чистий від гріхів перед лицем Твоїм, навіть маленька дитина, що жила на землі тільки один день» (Пс 102, 28). Але чому тоді ж грішники не завжди спішаться навернутись? Як ми знаємо, наша душа схильна до відкладання навернення, що спричиняється до більшого упадку. З часом Боже сяйво стає неприємним і може здаватися навіть зовсім непотрібним. Такий стан людської душі ще більше будує стіну між Творцем і його улюбленим творінням. Таке явище блаженний описав дуже вдалим порівнянням : «Коли той самий хліб, який дуже смакує здоровому, завдає шкоди хворому піднебінню, а хворим очам стає ненависним світло, таке любе здоровим»⁵³. Так через гріх людина втрачає ту богоподібну свободу, тому не може самостійно вийти з цього занепаду. Вся надія на Божу милість.

Згадуючи своє минуле життя у гріхах, Августин розуміє свою неміч, і щоб прийняти Господа, просить в Нього ж Самого допомоги: «Затісне мешкання моєї душі, щоб Ти міг увійти туди: розшир його. Якщо воно хилиться до занепаду – віднови його»⁵⁴. Все ж, щоб Христос увійшов у нашу душу, треба бажати цього «з власної і сильної волі»⁵⁵. Та не все так просто. Поки наша душа і тіло в полоні пристрастей, вона є заслабкою, щоб таке наше бажання вмить стало реальністю. Гріхи псують нашу душу, приводять до залежності, тому в подальшому буде все важче навернутись, тим паче – служити Богу. Аврелій описує важку боротьбу для спроможності діяти за Божим покликом: «Моє тіло легше підкорялося найменшому велінню моєї душі, відповідно рухаючи своїми членами, ніж душа підкорялася сама собі, щоб у самій волі виконати свою велику волю»⁵⁶. Тут бачимо дуже цікавий парадокс. Ніби душа наказує сама собі щось робити, а не робить цього: «Вона, кажу, наказує собі хотіти (вона б не наказувала, коли б сама не хотіла), але не виконує сама того, що наказує»⁵⁷. Авлелій Августин цю «поділену душу» називає «хворобою душі», через те, що «є дві волі, і ні одна з них не є повною, а те, чого недостає одній, посідає друга»⁵⁸. В цій ситуації душа не цілком бажає, а тому не повністю велить: «вона настільки велить, наскільки бажає, а тому настільки і не робиться за її велінням, наскільки вона не бажає. Воля в такому випадку як би роздвоюється, і це роздвоєння є хвороба духа»⁵⁹. Ось через те, що в одній душі є дві протилежні волі, й походить та боротьба з самим собою, те душевне роздвоєння, що відчувалося проти моєї волі… І не я був її творцем, а гріх»⁶⁰. «Це було ніщо інше, як тільки двобій мене самого зі мною самим»⁶¹.

«Найкращий Твій раб той, хто менше прагне почути від Тебе те, що він хоче, а радше бажає того, що почув від Тебе»⁶². Цим Августин не хотів сказати, що Господь хоче, щоб ми були в неволі і робили лише те, що хоче Бог. Справа в Тому, що Господь живе поза часом, про що згадувалось у попередній частині, і Він наперед знає, що потрібно людині для щастя, і хоче цього. Ця тема буде більш розкрита в наступній частині. Тому з любові Господь кличе нас. Кличе покоритися Його волі для нашого ж добра: «Твоє милосердя шмагало мене подвійними ударами страху й сорому, щоб запобігти новому зусиллю, яке зволікало б розривом решти вже й так слабких і ламких пут, і щоб воно знову не набирало більшої сили і не зв’язало мене ще сильніше»⁶³. Августин, навпаки, наголошує, що перебування на стороні добра, стримання себе у земних розкошах, у рабстві в Бога полегшує його житейські муки: «Веду щоденну війну звичайно постом, завдяки якому віддаю своє тіло «в рабство» (1 Кр. 6, 13; 5, 53). І саме ці розкоші відганяють мої страждання»⁶⁴, «бо для вірних нема нічого кориснішого від зречення любові цього світу, щоб жила для Тебе»⁶⁵.

Через те, що людина володіє свобідною волею, то їй неминуча внутрішня боротьба впродовж усього життя: «І хоча людина» кохається в законі Божому за внутрішньою людиною (Рм 7, 22), що ж зробить вона «з тим другим законом у членах своїх, що воює проти закону розуму і робить з неї бранку закону гріха, того закону, що виписаний у членах її?»»⁶⁶. «Бо закон гріха – це насилля звички, що тягне й опановує душу навіть проти її волі; але це підкорення заслужене настільки, що душа самохіть підкоряється йому»⁶⁷. Так св. Августин говорив про старе грішне життя, що не хотіло так легко і швидко відпускати його: «Закореніле зло мало більшу владу наді мною, ніж добро, що було для мене нове»⁶⁸. Так людська душа стає сама для себе нестерпним тягарем. Все ж, «навіть зраненим серцем своїм я бачив блиск Твій»⁶⁹.

Августин глибоко роздумував і детально описував природу людської волі. Він навіть цікавився питанням людської волі і стійкості спокусам уві сні: «Де ж тоді розум, який наяву опирається таким впливам, і хоч навіть самі речі тиснуть на нього, він залишатиметься непохитним? Чи він закривається разом із очима? Чи він засинає разом із чуттями?». Важливо поміркувати над подібним явищем, коли хтось змушує щось зробити. Це важлива проблема, бо у в цьому, так і попередньому випадку важко назвати ці дії такими, що походять зі свобідної волі. Коли Августин розповідав, як його примушували до науки, то ніякої користі з того не було: «Бо ніхто всупереч своїй волі не робить добре, навіть якщо те, що він робить, справді добре»⁷⁰. Справжню користь у всій повноті від справи ми досягаємо лише з абсолютною покорою: «Лише символ низької покори, зображений у ніжній хлоп’ячій постаті, що ти похвалив, Царю наш, тоді, коли сказав дітям: «Таким належить Царство Небесне» (Мт. 19, 14)»⁷¹.

Ще одну тему зачіпає святий Августин стосовно свобідної волі та Божої благодаті. Він твердив, що людина не може спастися без Божої благодаті. Як ми знаємо, тепер це є шоста правда віри у Катехизмі Католицької Церкви. В його час були й інакодумці. Одним з противників Августина був Пелагій. Вже на Ефеському Соборі в 431 році святий Касіан, цитувавши ідеї святого Августина, засудив Несторіанську єресь. Але це не означає, що Августин не визнавав значення свобідної волі для спасіння людини: «Він завжди захищав її і засуджував тих, хто звеличує благодать до такої міри, що заперечує свободу людської волі»⁷². Ця тема буде детальніше висвітлюватись у наступному розділі.

Отож можна зробити певні висновки. Як психолог, Августин каже: «Розум є головна правляча частина нашої душі»⁷³. Так само й душі належить й саме відчування. Не органами людина пізнає і відчуває світ, а душею через органи. Також є важливе риторичне запитання блаженного: «Хіба ж людське життя на землі – це не невпинна «спокуса»?»»⁷⁴. Тому для збереженні людської гідності і свободи в продовж всього життя, важливо плекати у собі Божі чесноти, які б додавали стійкості нашій душі проти спокус: «Стриманість збирає нас докупи, зводить разом до тієї єдності, яку ми втратили через наше розсіяння»⁷⁵. Однозначно, щоби плекати у собі чесноти, слід докласти немалої праці, але ми повинні розуміти, що ніколи ми не здобудемо тих дарів без Божої благодаті. Для того в праці над собою необхідно частої та щирої молитви: «Наказуєш бути стриманим – дай мені те, що наказуєш, і наказуй те, чого Ти хочеш»⁷⁶. «А моє життя було сповнене тих слабостей; єдина моя надія на Твоє велике милосердя»⁷⁷. Щоб зрозуміти Божу волю, потрібно все серце відкрити Йому, довіритись вселюблячому Батькові та тішитись зі зраненим, але «скрушеним серцем», яке оживляє тільки Господь. «Перемініться обновою вашого серця, щоб пізнати волю Бога, яка є доброю, приємною й досконалою» (Рм 12, 2).