2. Господарство Західної Європи та цого аграризація (V-хі ст.). Основні пам’ятки суспільно-економічної думки.

В період середньовіччя господарське життя переживає процес аграризації, причому на значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи.

Основні риси:

1. панування натурального господарства та землеробства;

2. важкі низько-технологічні умови праці, (землеробство в основному носило екстенсивний підсічно-вогневий характер).

3. найбільше поширення у землеробстві зернових культур; найбільшого поширення набула полба (різновид пшениці), ячмінь, просо.

4. вузький раціон харчування та високий рівень смертності серед населення (тривалість життя рідко перевищувала 40 р.).

5. формування з V-VI ст.ст. суспільно-економічних структур за назвою феодалізм.

! Завдання на семінар – сформувати найбільш змістовне визначення поняттю „феодалізм” !

І). Формування основних рис феодального господарства та форм феодального землеволодіння співпадає з етапом раннього феодалізму (V – ХІ ст.):

а) поступове утворення великої земельної власності;

б) монополізація земельних угідь меншістю населення;

в) перетворення вільних землевласників у залежних селян;

г) встановлення вассально - ленних відносин.

ІІ) Форми господарської організації (Зах. Європа)

(становлення феод. економ. системи розглядається на прикладі Королівства Франків – одна з конфедерацій німецьких племен, поряд з англосаксами, лангобардами, вандалами, остготами)

1. основна форма господарської організації – феодальна вотчина – сеньйорія, котра складалася з двох частин:

а) домен – земля, господарство феодала;

б) угіддя – селянський наділ, господарство.

2. вотчина передбачала існування общини-марки, як організації (корпорації) виробників. Виробництво в общині складало основу виробництва у вотчині (селяни повинні були обробляти землі феодала, а феодал не вмішувався у справи общини).

ІІІ). Форми феодального землеволодіння та їх трансформація (Зах. Європа):

1). Алод – вільно відчужувана індивідуально – сімейна земельна власність, тобто приватна (спадкова) власність на наділ общинної землі.

(Алод виник (V-VI ст.) на підставі дуалістичної общини (марки), тобто форми розпорядження землею котра поєднувала общинне землеволодіння з приватним селянським господарством).

2) Бенефіцій (благодіяння) – умовна (тимчасова), неспадкова форма земельного володіння феодала, котра обумовлювалася виконання обов’язків (платежі і військова служба) а також терміном (як правило пожиттєвим).

Поряд з запровадженням бенефіція, виникають відносини вассалітету (vassus – слуга):

а) вассал – отримувач та користувач бенефіція, приймав клятву вірності та виконання служби на користь сеньйора (разом з землею отримував імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії. Судові, адміністративні, поліцейські та фіскальні функції передавалися великим васалам та їх адміністраціям).

б) сеньйор (пан) – верховний власник пожалуваного бенефіція, володів правом повернення землі у разі порушення договору (клятви) з боку вассала.

(Бенефіцій виник у VІІІ ст. у Королівстві Франків, як наслідок військової реформи – селяни звільнювалися від військової служби, а основою війська стала королівська кіннота).

3) Феод (або лен) – умовна, спадкова форма землеволодіння що передбачала поширення імунітетних прав феодалів різного ґатунку. (імунітетні права надавали власнику феоду право суду, адміністративні та поліцейські функції на власній території, тобто приватна влада феодала-імуніста набувала державного характеру).

(Перетворення бенефіція у феод відбулося у ІХ ст.).

Отже, феодалізація – це перетворення алоду у феод (лен), вілних общинників у залежних користувачів, утворення феодальної власності на землю та виникнення пануючих верств суспільства – феодалів, землевласників-воїнів.

ІV. Відносини між феодалами і селянами.

У результаті нагромадження власності великих землевласників (накопичення земель) і розорення вільного селянства (втрата землі) набула поширення практика т. зв. прекаріїв.

Прекарій (передане за проханням) – умовне земельне володіння, котре надавалося землевласником безземельному або малоземельному селянину з зобов’язанням останнього нести повинності та оброк, та встановленням захисту з боку землевласника.

Види прекаріїв:

а) селянин отримував усю землю від власника;

б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику і отримував її назад у вигляді прекарія.

Види підпорядкування селянина сеньйору:

1. особиста залежність – сформувалася у період античного рабства, коли раб, який ставав сервом (селянином-землеробом) сплачував внесок за передачу йому землі у приватне володіння і ніс постійні повинності;

2. поземельна залежність – утворилась з факту приналежності селянського наділу сеньйору (селянське угіддя входило до складу вотчини). Величина селянських повинностей залежала від розміру наділу;

3. судова залежність – випливала із імунітетних прав сеньйора. (селяни повинні були судитися у суді імуніста і нести покарання на його користь).

Форми виробничо-розподільчих відносин феодала та селянина:

Складові феодальної ренти:

– відробіткова рента (панщина);

– продуктова рента (натуральний оброк);

– грошова рента (грошовий оброк).

Процес переходу від відробіткової до продуктової, і від продуктової до грошової ренти отримав назву „комутації ренти” (причина – зростання потреб у грошах з боку феодалів).

Види ренти:

– фіксована (фіксували по душах (чоловічих), або по земельних ділянках);

– прогресивна (вилучалася у виді частки врожаю (натуральна), або з частки прибутку (грошова).

Форми землеволодіння та соціальну структуру, що існували у Франкській державі (перша феодальна держава на території Зах. Європи), можна уявити за „Салічною правдою” (Lex Salica), одним з найдавніших зведень звичаєвого права та пам’ятки не лише правової, але й економічної думки середньовіччя. Економічні пам'ятки Франкської держави Королівство Франків - наймогутніша держава ранньофеодальної Європи, (утворилась у V ст. на півночі Європи, а згодом розширилось, розмістившись на території сучасних Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, значної частини Німеччини, Франції, Швейцарії, Австрії і Італії). Джерелом вивчення економічної думки служать його державні документи, які відбивають ставлення їх авторів до процесу розпаду сільської общини і зародження феодальних відносин. «Салічна правда», — збірка законів салічних (північних) франків (складалася у V-VІ ст.). Основні положення: 1). визнання рівних прав усіх общинників на землю сільської общини (основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська).; 2). визнання особистої власності та її поширення на будинок, садибу, город, (рілля залишається громадською, але в особистому користуванні). 3). запровадження особистої земельної власності з др. Пол. VI ст. (купівля-продаж, закладання, дарування, успадковування); 4). визнання рівності усіх вільних франків перед законом; 5). захист недоторканості общинного майна (захист прав власності через систему штрафів за різні злочини, зокрема за крадіж худоби); 6). формування великої земельної власності у вигляді аллоду (відбувається шляхом як руйнування общини (громади) і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій (від лат. commendation – передоручення), так і королівських пожалувань.); 7). частковий захист індивідуальної приватної власності. «Капітулярій (указ) про вілли» («Закон про маєтки»), (кінець VІІІ - ІХ ст.), - видав король франків Карл Великий (768-814 рр.) – закріпив особисту залежність безпосередніх виробників (кожна вільна людина повинна шукати для себе покровителів та заступників) 1) засвідчення натурального характеру господарства королівських маєтків; 2).визнання монопольного права сеньйорів на земельну власність; 3).загальнообов'язковий характер несення повинностей і сплати натурального оброку власникові землі; 4).визнання натурального господарства ідеальною формою економічних відносин.

Отже, господарство цього часу було замкнене, натуральне, як селянське, так і панське. Таке господарство не виключало певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків. Такі ринки збиралися по селах, в них приймали участь самі безпосередні виробники, селяни та сільські ремісники. На них рідко відбувалися дійсно ринкові операції купівлі-продажу, в основному мав місце обмін продукту на продукт або оплата продукту певним місцевим еквівалентом, адже загальний грошовий еквівалент був відсутнім.