4. Давньоруська ранньофеодальна держава як складова загальноєвропейської цивілізації. Особливості економічного розвитку та пам’ятки економічної думки

Стародавні літописи, і перш за все відомий пам’ятник суспільної та економічної думки „Повість минулих літ” зазначали, що поляни, деревляни, волиняни та інші слов’янські племена мали певні державні утворення на чолі з князівськими династіями вже у VI-VIII ст. Такі утворення – результат розвитку феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, коли органи племінного управління поступово переростають у державні, а союзи племен – у „княжіння” та „землі” державного типу. Поступово влада князів окремих племен поступається владі князя союзу племен, внаслідок чого і виникали слов’янські князівські династії. Такою династією у полян стає, наприклад, „рід Кия”, який, як вважають деякі українські вчені, правив у Києві до появи тут Рюриковичів. У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи.

Формування феодального соціально-господарського устрою Київської Русі

а) передумови утворення Давньоруської держави;

1. визрівання передумов для державотворчого процесу, у результаті розпаду родоплемінного ладу та появою класів у VІІІ-ІХ ст. (за свідченнями арабських авторів, уже в VІІІ-ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності:

а) Куявія (земля полян з Києвом);

б) Славія (Новгородська земля)

в) Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська та Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею з центром в Києві. Саме воно й стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава).

2. процес майнового розшарування та самостійне ведення господарства окремими сім’ями;

3. концентрація військовою та племінною знаттю („луччі люди”, „нарочиті мужі”) багатства, використання праці збіднілих общинників і рабів та започаткування феодальної системи (перетворення землевласників у феодалів, та вільних общинників у феодально залежне населення);

4. формування особливого типу відносин – військової демократії (VІІ-VІІІ ст.) (на зміну народні збори замінюються на князівську владу – спочатку виборну, а потім спадкову)

5. формування державних утворень у окремих слов’янських племен (поляни, деревляни, волиняни) на чолі з князівськими династіями (VI-VIII ст.)

6. поступова трансформація влади князів окремих племен у владу князя союзу племен (наслідком цього стає виникнення слов’янських князівських династій).

Такою династією у полян стає, наприклад, „рід Кия”, який, правив у Києві до появи тут Рюриковичів.

У 882 р. новгородський князь (варяг) Олег здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Саме з цієї події і починають історію Давньоруської держави стародавні літописи. (за „Повістю врємєнних літ” Нестора Літописця, ХІ ст.)

б) система феодального землеволодіння.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, закладаються основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.

1. Феодальне землеволодіння розвивається у Х–ХІ ст. за двома напрямами:

а) внаслідок диференціації всередині громади та заснування земельної власності феодалів;

б) внаслідок заснування державної власності на землю в особі князя.

2. Форми феодальної власності на землю:

а) „жизнь” (аллод) – вільно відчужувана земельна власність пана, основана на спадковому праві;

б) „волость”, „держава” (бенефіцій) – тимчасово – умовна, неспадкова земельна власність, яка надавалася за умови несення служби.

У сер. ХІ ст., збіркою законів „Руська правда” Ярослава Мудрого, закріплюється недоторканість приватної земельної власності.

3. За суб’єктами власності землеволодіння поділялося на: а) князівське; б) боярське; в) церковне (з ХІ ст.).

4. Основною формою організації феодального господарства була вотчина (князівська, боярська, церковна) – багатогалузеве господарство, з правом передачі у спадок, та натуральним виробництвом (виробництво більшої частини продукції для власного споживання).

5. Адміністрацію вотчини складали:

а) головний управляючий вотчини – огнищанин;

б) помічник огнищанина – тіун (ключник);

в) сільські та ролейні старости (відповідали за польові роботи, за вбивство штраф – 12 Грн.).

г) конюх – керівник конярства (за його вбивство накладався штраф – 40 Грн.).

3. Основні категорії населення Київської Русі:

• “мужі” — знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;

• “люди” — міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);

• “молодші люди” — мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);

• “чернь” — найбідніші прошарки міста;

4. Основні категорії сільського населення:

– смерди – вільні та економічно самостійні, володіли власним господарством та правом передачі його у спадок, а також правом свідчення у суді;

– рядовичі – збіднілі селяни, які працювали на феодала за договором („рядом”);

– закупи – боржники, які повинні були власною працею і реманентом відпрацювати борг (позику, „купу”) – якщо закуп втікав від кредитора, то тоді перетворювався на раба;

– ізгої – люди позбавлені свого попереднього становища, „зжиті” із звичної колії життя (існували вільні і невільні);

– холопи –підневільне населення, яке поділялося на окремі групи:

а) задіяні у сільськогосподарських роботах на землях, що знаходилися у користуванні;

б) домашні слуги (кухарі, ремісники);

– челядь – раби-військовополонені – повністю безправне населення.

5. Рентні відносини та державні податки:

а) панування данинної форми оподаткування у вигляді нефіксованих натуральних податків – „полюддя” та „повозу”:

– полюддя: князь із дружиною йшли „по людях”, тобто по території держави і збирали данину (мед, віск, хутро, худоба) – започатковано у VІ ст.;

Під час полюддя князь або посадники чинили суд та розправу за тими скаргами, з якими населення зверталося до князя.

– повоз: населення самостійно привозило данину до столиці – Києва, за розпорядженням князя.

б) встановлення „урочної” системи оподаткування з фіксованими нормами, а також пунктів збирання – погостів (946 р. – княгиня Ольга, після повстання у Деревлянській землі у 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря);

в) одиниці оподаткування: „дим” (двір, сім’я), „плуг” (рало);

г) поступова трансформація данини у а) феодальну ренту та б) державний податок;

д) запровадження відробіткової системи.

в) розвиток сільського господарства.(на самостійне опрацювання)

Г) економічна думка

Руська правда – найважливіше зведення норм давньоруського законодавства і одночасно одна з найвідоміших пам’яток тогочасної економічної думки.

Руська правда збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: Коротка Правда, Пространна Правда та Скорочена Правда.

Характеристика господарства за „Руською правдою”

1. обмеження, та подальша відміна кровної помсти, як пережитку первісного суспільства; (у ст.1 зазначається, що за вбивство вільної людини вбивця повинен сплатити штраф у 40 гривень. Правда, в ній же допускалася і кровна помста з боку родичів загиблого, але вже у обмеженому вигляді);

2. визначення суспільного становища представників окремих соціальних груп. (визначаючи відповідальність за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя) необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), в той час як за вбивство смерда ( як і холопа) – всього тільки 5 гривень (1 кг срібла). Рівна сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан (див. ст.ст. 19 – 26 Правди Ярославичів, 18, с. 17-19);

3. захист прав феодала (Так, у ст. 11 зазначається, що „Аще челядин съкрыется у варяга, любо у кольбяга, а его за три дни не выведуть а познають й в третий день, то изымати ему свои челядин, а 3 гривне за обиду» (18, с. 13), тобто власник не лише провертає свого холопа, але й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав);

4. захист майнових прав (Так, ст. 13 стверджує, що «Аще поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своем миру, то взятии ему свое, а 3 гривне за обиду» (18, с. 14), тобто у статті йде мова щодо відшкодування збитків і покарання винного у випадку виявлення речі у межах громади.)

Міста і міська економіка

У Київській Русі 13-15 % населення мешкало у містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4-5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35-40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на торгівельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху „із варяг у греки” були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів та центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.

Міста ставали адміністративними, торгівельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, „гардарікою”. Ці міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так наприклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі та ін. В результаті цього племінний поділ відходить на другий план, поступаючись загальнодержавному устрою країни.

Реміснича діяльність

Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел для обслуговування себе та свої родичів у найпростіших побутових речах: лляних тканинах, шкірі, посуді, взутті тощо. Ці вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж. В процесі подальшого поділу праці ці домашні промисли виділяються в окрему галузь – ремісниче виробництво. Ремісники поступово починають працювати не лише на внутрішнє споживання патріархальної родини, але й на продаж. З часом вони перестають займатися землеробством та зосереджуються на виробництві виключно ремісничих виробів, переселяються з сільської місцевості у міста.

Майстри родинами селилися у містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у ХІ-ХІІ ст.ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, перш за все в Києві, а також в Чернігові, Новгороді, Володимирі на Волині, Галичі та інших.

В містах виробляли речі самого різного призначення. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався процес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, але й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних горнах. Набуло поширення також й виробництво цегли – плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. В період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібськи собори у Чернігові, численні князівські та боярські „кам’яні палати”.

Великого розвитку отримало також й теслярство, адже значну кількість церковних будівель, а також княжих та боярських теремів, а також будівель для простого люди зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об’єднуватися у „дружини” (як, наприклад, вишгородські ремісники-„древоділи”), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні західноєвропейським, через ряд причин, серед яких варта назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників та відсутність феодалів – власників міст, а отже й необхідності захисту від їх сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Київська Русь вже мала певні внутрішні торгівельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по декілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося 8 „торгів”. Торгівля іменувалася „гостьба”, а купців називали „гості”, місця торгівлі – „погости”. Купці досить шанувалися у Київській Русі, Руська правда визначала штраф за вбивство купця удвічі вищий, ніж за простого смерда.

Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого „шляху із варяг у греки”, купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним – у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ та Новгород.

Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкошу – шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей „скот”, яка зустрічається у Руській правді, напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун – гривня грошей). Засобами ж обігу в той час служили візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім – його син Ярослав, але ці гроші („златники” та „срібники”) практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П.П.Толочки, „карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав чинити і його руський родич” (20, с. 119).

Слід зазначити, що кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей Руської правди, в яких згадується про „позичку у борг”, „процент (реза)”, „торгівлю у кредит”, „довготерміновий та короткотерміновий кредит” тощо, а також закони Володимира Мономаха, зокрема вже згадуваний „Устав про рези”.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. В землеробстві використовувався плуг з залізним ралом й дво-трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н.Полонська-Василенко згадує „Рафельштетенський митний устав”, який фіксує продажі ще у ІХ ст. руських коней у Баварії (17, с. 225).

Серед промислів найбільшої ваги мало мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів княгині Ольги встановлювалися „ловища” та „перевесища”, тобто місця полювання, Руська правда охороняла бобровники, тобто місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінилися у Європі. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у „Руській правді”, і яке давало такі важливі експортні товари, як мед та віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.