Предмет мистецтва, художній образ, зміст та форма

ПРЕДМЕТ МИСТЕЦТВА, ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ, ЗМІСТ І ФОРМА

Предметом мистецтва є людина і дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.

Предмет мистецтва. Художній твір створюється і функціонує в умовах певного способу життя суспільства.

Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов’язані з певною політичною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особливостей.

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах.

Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тобто дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов’язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духовного і морального удосконалення.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього твору. Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-естетичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних процесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створюють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини.

Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Художній образ, зміст і форма в мистецтві. Проблема специфіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне (свідоме чи позасвідоме) бажання проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу.

Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ – це відображення певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою модель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об’єктивного ідеалізму твердив, що світ – це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, його вторинне копіювання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.

Учні Платона – Арістотель і Плотін – також зверталися до феномена художнього образу, проте на відміну від свого вчителя наголошували, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намагається проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу розпочинається у XVIII ст., він пов’язаний з іменами А. Шефтсбері, Г. Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф. Шіллера.

Цей факт сам по собі глибоко симптоматичний. Адже осмисленням природи художнього образу займається один з видатних представників «веймарського класицизму», людина, яка сама створювала систему образів і мала змогу інтерпретувати їх, спираючись на власний

ШІЛЛЕР ИОГАНН КРІСТОФ ФРІДРІХ (1759–1805) – німецький драматург, поет, теоретик мистецтва. . Він є автором відомих трагедій «Розбійники», «Підступність і кохання»; історичних драм «Марія Стюарт», «Орлеанська діва»; трилогії про Ва^ленштейна. Особливе місце в творчій біографії Й. Ф. їїіід-лера посідає драма «Вільгельм Телль» (1804), що є яскравою художньою інтерпретацією категорії піднесеного. Свою художню діяльність Шіллер органічно поєднував з теоретичними розвідками у галузі естетики. Його наукові інтереси були пов’язані з проблемою художнього образу, категорією трагічного та її інваріаціями, питанням естетичного виховання. Основні теоретичні праці Й. Ф. Шіллера: «Про трагічне в мистецтві» (1792), «Про піднесене» (1795), «Листи про естетичне виховання людини» (1795) та ін. творчий досвід. На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля, М. Чернишевського, В. Бєлінського, О. Потебні, Д. Лукача, а також сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Га-лєєва, М. Кагана, В. Мазепи та інших дослідників, які вважали, що справжній художній образ виникає лише тоді, коли складається синтез антиномічних, тобто виключаючих одне одне понять суб’єктного та об єктного, раціонального та емоційного, типового та індивідуального.

Суб’єктно-об’єктний зв’язок є основою художнього твору у будь-якому виді мистецтва, адже дійсність – об’єкт в інтерпретації суб’єкта – художника перетворюється на нову, особливу реальність, народжену його фантазією.

Різні митці можуть у своїй творчості звертатися до одного й того самого об’єкта, але трансформований він буде через суб’єктивне світосприймання художника. Історія світової літератури і мистецтва володіє трьома яскравими прикладами інтерпретації міфологічного образу Землі: роман Е. Золя, повість О. Кобилянської і фільм О. Довженка, в яких зазначений об’єкт став квінтесенцією, тобто сутністю творів і зумовив їх спільну назву.

Міфологічний образ Землі тлумачився французьким письменником у 1887 р., українською письменницею – у 1901 р. та українським режисером у 1930 р. фактично під одним кутом зору, що було викликано надзавданням митців – показати існування містичного зв’язку між Землею і людиною, який закладений на первинному рівні та пов’язаний з нездоланністю природного начала головних героїв. Водночас ці твори цілком самобутні, «проведені» через суб’єктивний світ їхніх авторів, що зумовлений специфікою національної самосвідомості. Кожен з них посідає гідне місце у класиці світової культури.

В історії світового кіномистецтва існує так звана практика римейків, коли через деякий час режисер звертається до фабули фільму – об’єкта, що вже був осмислений його попередником. Таких прикладів можна навести чимало. Скажімо, у різні часи об’єктом кінематографічного прочитання ставав шедевр світової літератури – роман Л. М. Толстого «Війна і мир», який у 1956 р. екранізувався американським режисером К. Відором, а через десять років під зовсім іншим кутом зору інтерпретувався С. Бондарчуком. Тривалий проміжок часу розділяє кіноверсії блискучої драми-феєрії Л. Українки «Лісова пісня», що у 1961 р. була здійснена В. Івченком, а у 1982 р. привернула увагу Ю. Іллєнка.

Твори мистецтва можуть мати спільну об’єктивну основу, проте у художньому образі, як це підкреслював французький філософ А. Бергсон, втілюються суто суб’єктивні уявлення митця. Вони властиві тільки конкретному індивіду і ніколи не повторюються. Крім того, вчений вважав, що процес створення художнього образу відбувається непередбачене: починаючи роботу над своїм твором, митець не знає, що чекає його в кінці. Такий підхід мав місце у творчості таких митців, як Л. Бунюель, С. Далі. Проте водночас виникають ситуації, коли образи в уяві художника...