- •1.3. Методи гідрологічних досліджень
- •1.4. Фізичні основи гідрологічних процесів
- •1.5. Розвиток гідрології
- •2.3. Кругообіг води в природі
- •5. Штучні фактори – це різноманітна людська діяльність, як на водозбо-
- •3.2. Фізичні властивості води
- •1000 М глибини густина води, внаслідок впливу тиску стовпа води, збільшу-
- •4.7. Рівневий режим річок
- •5.5. Рух озерної води
- •5.6.Термічний режим озер
- •5.9. Гідробіологічна характеристика озера
- •5.10. Оптичні явища в озері
- •5.12. Водні маси озер
- •6.3. Водний режим водосховищ
- •6.6. Замулення водосховищ і переформування їх берегів
- •7.4. Рух води в болотах
- •7.5. Термічний режим боліт
- •40 М/добу. Середня частина льодовика та його поверхневі шари руха-
- •9.1. Теорії походження підземних вод
- •9.2. Фізичні властивості порід
- •9.6. Рух підземних вод
- •9.10. Розповсюдження підземних вод
- •10.1. Основні особливості будови земної кори
- •10.9. Лід в океанах і морях
- •10.12. Рівень океанів і морів
- •10.15. Припливи і відпливи
3.2. Фізичні властивості води
Вода в природі може бути в трьох агрегатних станах (або фазах) – твер-
дому (лід), рідинному (вода), газоподібному (водяна пара).
Зміну агрегатного стану речовин називають фазовими переходами, які
супроводжуються виділенням або поглинанням енергії, яку називають тепло-
тою фазового переходу (“схованою теплотою”).
При нормальному атмосферному тиску (760 мм рт.ст., 1,013·105 Па) точ-
ки замерзання дистильованої води і кипіння відповідають за шкалою Цельсія 0˚
і 1000 С.Температура замерзання і кипіння води залежать від її солоності й ат-
мосферного тиску. Морська вода замерзає при –1.0-2.0° С, а кипить при темпе-
ратурі 100.08-100.64° С (при нормальному тиску). При підвищенні тиску лід
плавиться вже не при 0° С, а при від’ємних температурах.
Густина води – головна фізична характеристика будь-якої речовини; це
маса однорідної речовини, яка знаходиться в одиниці її об’єму:
р =
υ
m (кг/м3
)
Густина залежить від температури, солоності й тиску (а для природних
вод ще і від умісту розчинних зважених речовин) і стрибкоподібно змінюється
під час фазових переходів.
.
37
Хімічно чиста вода найбільшу густину має при температурі 4°С . Вона
приймається за одиницю).Під час підвищення температури густина зменшу-
ється. Ця закономірність порушується під час плавлення льоду і нагрівання во-
ди в діапазоні від 0 до 4°
С. Тут відзначаються дві важливі “аномалії” води:
1) густина льоду (при температурі 0°С дорівнює 916,7 кг/м3
), менша, ніж гус-
тина води; 2) у діапазоні температури води від 0 до 40
С ρ з підвищенням темпе-
ратури не зменшується, а збільшується. Ці дві аномалії мають велике значення:
лід легший за воду і тому “плаває” на її поверхні, водойми не промерзають до
дна, бо при охолодженні до 40
С вода стає більш густою і опускається на дно, а
при подальшому охолодженні верхні шари її стають менш густими і залягають
на поверхні.
Густина снігу змінюється від 80-140 кг/м3
свіжовипавшого до 600-700
кг/м3
мокрого в кінці танення. Свіжий сніг має густину 80-140 кг/м3
, до початку
танення снігу -140-300 кг/м3
, на початку танення 240-350 кг/м3
, в кінці танення -
300-450 кг/м3
. Щільний мокрий сніг має густину до 600-700 кг/м3
, лавинний
сніг - 500-650 кг/м3
.
Унаслідок густинної аномалії у прісних і солонуватих водних об’єктах
узимку температура води в придонних шарах завжди вища, ніж на поверхні.
Саме завдяки цьому у водоймах і водотоках на глибині зберігається життя.
При замерзанні і перетворення води на лід унаслідок зменшення густини
об’єм води збільшується (на 10% початкового об’єму) із великою силою, чим і
пояснюється процес руйнування (морозного вивітрювання) гірських порід.
Густина води залежить від умісту розчинних речовин і збільшується з ро-
стом солоності. Збільшення солоності призводить до зниження температури
найбільшої густини. Так, при солоності 5%о температура найбільшої густини
становить 2.9°С, при солоності 35%о – (-3.4°С).
Деякий вплив на густину має також і тиск. Установлено, що на кожні
1000 М глибини густина води, внаслідок впливу тиску стовпа води, збільшу-
ється на 4.5-4.9 кг/м3
.
До важливих особливостей змін агрегатного стану води відносять великі
затрати тепла на плавлення, випаровування, сублімацію і велике виділення теп-
ла у зворотних переходах. Для води характерні деякі аномальні особливості те-
плових властивостей. Так, аномально висока її питома теплоємність (кіль-
кість теплоти необхідної для нагрівання одиниці маси води на 1°
, визначається
у Дж(/кг·°
С)). При температурі 15°
С вона дорівнює 4190Дж (/кг0
С). Унаслідок
великої теплоємності вода нагрівається й теплоємність чистого льоду майже
вдвічі менша теплоємності води, а чистого сухого снігу (із густиною 280 кг/м3
)
в 7,1 рази менша теплоємності води, але в 450 разів більша за теплоємність по-
вітря. Охолоджується повільніше, ніж повітря (табл. 3.3).
.
38
Таблиця 3.3
Аномальні фізичні властивості води
Властивості Порівняльна характеристика
Питома теплоємність, 4190Дж/(кг0
С) при 15˚С Найвища серед усіх твердих і рідких речовин, за
винятком Н3 (аміаку)
Питома теплота плавлення льоду,330 000 Дж/кг Найвища, за винятком Н3 (аміаку)
Питома теплота випаровування,2,5·106 при 0˚С і
2,26·106
Дж/ кг при 100˚С
Найвища серед усіх речовин
Температура максимальної густини ,4 °С Настає не в період замерзання, а під час більш високої
температури
Поверхневий натяг Найвищий серед усіх рідин (крім ртуті в рідкому стані)
Коефіцієнт в’язкості, 1,14 ·10-6
м2
/с при 15˚С Малий
Коефіцієнт теплопровідності,0,57 Вт/(м·0
С) при
0˚С
Дуже малий
Прозорість Відносно велика
Густина льоду, 917 кг/м3 Густина льоду менша за густину рідкої води
Температура плавлення (замерзання), 0˚С Дуже висока
Температура кипіння, 100˚С Дуже висока
До важливих особливостей змін агрегатного стану води відносять великі
затрати тепла на плавлення, випаровування, сублімацію і велике виділення теп-
ла у зворотних переходах. В порівнянні з іншими речовинами питома теплота
плавлення льоду і питома теплота пароутворення аномально великі.
Питома теплота плавлення льоду Lпл – кількість теплоти, необхідної для
перетворення одиниці маси льоду у воду при температурі плавлення і нормаль-
ному атмосферному тиску, дорівнює 330 000 Дж/кг. Стільки ж теплоти виділя-
ється при замерзанні води.
Питома теплота пароутворення (випаровування) води, Lвип – кількість
теплоти, необхідної для перетворення одиниці маси води у пару (у Дж/кг) і за-
лежить від температури: Lвип = 2,5·106
- 2,4·103
Т.
При 00
і 1000 С Lвип відповідає 2,5·106
і 2,26·106
Дж/кг. Стільки ж те-
плоти виділяється при конденсації водяної пари.
Питома вага випаровування льоду складається з питомої теплоти плав-
лення Lпл і питомої теплоти випаровування Lвип :
Lвозг = Lпл + Lвип.
Дуже висока теплота плавлення (замерзання) і випаровування, а також
велика теплоємність води мають великий регулюючий вплив на теплові проце-
си не тільки у водних об’єктах, а й на всій планеті. При нагріванні земної пове-
рхні значна кількість теплоти витрачається на танення льоду, нагрівання і ви-
паровування води і тому нагрівання земної поверхні уповільнюється. При цьо-
му достатньо згадати, що на нагрівання води теплоти витрачається у 5 разів
більше, ніж на нагрівання сухого ґрунту, тепломісткість всього лише триметро-
вого шару океану дорівнює тепломісткості всієї атмосфери. І навпаки, у процесі
охолодження земної поверхні при конденсації водяної пари та замерзання води
виділяється значна кількість теплоти, яка стримує процес охолодження.
З інших теплових властивостей важливе значення має теплопровідність -
передача енергії від частин із більшою енергією до частин із меншою енергією.
Молекулярна теплопровідність чистої води 0,6 Вт/(м·0
С), льоду 2,24 Вт/(м·0
С),
снігу 1,8Вт/(м·0
С). Меншу теплопровідність має тільки повітря. .
39
У зв’язку з низькою теплопровідністю, водні маси у водних об’єктах на-
гріваються в основному внаслідок перемішування води, яке виникає при різній
густині або під дією вітру. Завдяки малій теплопровідності льодовий покрив,
що утворився на поверхні водойм і водотоків, послаблює подальше охолоджен-
ня води, а наростання його товщини уповільнюється.
Мала теплопровідність води сприяє її поступовому нагріванню й охоло-
дженню.
Поверхневий натяг води у порівнянні з іншими рідинами великий, із під-
вищенням температури дещо зменшується. З усіх рідин більш високий поверх-
невий натяг має тільки рідка ртуть. Коефіцієнт поверхневого натягу води змі-
нюється від 75,5·10-3 Н/м при 00 С до 57,1·10-3 Н/м при 1000 С.
Поверхневий натяг сприяє розмиванню ґрунтів, відіграє роль і в проце-
сах хвильоутворення на поверхні води, обміну теплом і речовиною між водою
та атмосферою. На величину поверхневого натягу нерідко дуже впливає забру-
днення води, особливо нафтова плівка.
В'язкість води, або внутрішнє тертя – властивість води чинити опір при
переміщенні однієї частини її щодо іншої. В'язкість води невелика і характери-
зується кінематичним коефіцієнтом в'язкості, який для води при температурі 00
С дорівнює 1,78·10-6
м
2
/с, а при температурі 500
С - 0,55·10-6
м
2
/с.
Капілярність відіграє велику роль у багатьох процесах, які проходять на
Землі. Вона обумовлює рух по порах і змочує ґрунти, які лежать значно вище
рівня ґрунтових вод, забезпечуючи коріння рослин розчиненими у воді пожив-
ними речовинами.
Оптичні властивості води. Світло проникає у воду на невелику глибину.
Так, у чистій воді на глибині 1 м інтенсивність світла становить лише 90 % ін-
тенсивності світла на поверхні, на глибині 2 м – 81 %, на глибині 3 м – 73 %, а
на глибині 100 м зберігається лише біля 1 % інтенсивності світла на поверхні.
Акустичні властивості води. Вода - добрий провідник звуку. Швидкість
поширення звуку у воді становить 1400-1600 м/с, тобто в 4-5 разів більша від
швидкості поширення звуку у повітрі. Швидкість звуку у воді збільшується з
підвищенням температури (приблизно на 3-3,5 м/с на 10
С), збільшенням соло-
ності (приблизно на 1,0 - 1,3 м/с на 1 ‰) і зростанням тиску (приблизно на 1,5 -
1,8 м/с на 100 м глибини).
Електропровідність води. Хімічно чиста вода – поганий провідник
електричного струму. Питома теплопровідність такої води при температурі
18°С дорівнює 3,8·10ˉ
6
(Ом·м)-4
. Електропровідність води трохи збільшується з
підвищенням температури і значно зростає зі збільшенням солоності.
Контрольні запитання:
1. Які основні хімічні властивості води?
2. Що таке головні іони?
3. Що таке біогенні речовини?
4. Що таке органічні речовини?
5. Що таке розчинні гази?
6. Що таке мікроелементи? .
40
7. Які речовини можна віднести до забруднюючих?
8. Яку знаєте класифікацію природних вод?
9. Дайте визначення мінералізації води.
10. Дайте визначення жорсткості води.
11. Які основні фізичні властивості води?
11. Якими чинниками визначається густина води?
12. Яких властивостей набуває вода залежно від:
а) солоності?
б) температури?
в) зовнішнього тиску?
13. Які властивості води вважають за аномальні?
Список рекомендованої літератури:
1.Авакян А. Б., Широков В. М. Комплексное использование и охрана во-
дных ресурсов. – Минск, 1990.
2.Алекин О. А. Основы гидрохимии. – Л.: Гидрометеоиздат, 1977. – 359 с.
3.Винников С. Д., Проскуряков Б. В. Гидрофизика. – Л.: Гидрометеоиз-
дат, 1988. – 248 с.
4. Загальна гідрологія. Підручник / Левківський С. С., Хільчевський В. К.,
Ободовський О. Г. та ін. – К.: Фітосоціоцентр, 2000. – 264 с.
5.Зенин А. А., Белоусова Н. В. Гидрохимический словарь. – Л.: Гидроме-
теоиздат, 1988. – 239 с.
6.Мировой водный баланс и водные ресурсы Земли. – Л.: Гидрометеоиз-
дат, 1974. – 636 с.
7.Самарина В. С. Гидрохимия. – Л.: Гидрометеоиздат, 1977. – 359 с.
Блок 4. ГІДРОЛОГІЯ РІЧОК
Річка – це водотік значних розмірів, що живиться атмосферними опада-
ми свого водозбору та має чітко виявлене русло. До річок зазвичай відносять
лише водотоки з площею басейну не менше 50 км2
. Водотоки меншого розміру
називають струмками.
Річки, як правило, це – постійні водотоки, заповнені водою протягом ро-
ку. Але зустрічаються річки, котрі можуть пересихати або перемерзати на про-
тязі не тривалого часу. Якщо водотік протягом значної частини року пересихає
(як, наприклад, сухі долини в пустелях – ваді), то такий водотік річкою не вва-
жається. До річок не відносяться і водотоки, що не мають водозбору, як, напри-
клад, русла, які утворилися течіями під час припливів або згінно-нагінних явищ
у приморських районах чи на островах. Не вважають річками і водотоки зі
штучними руслами (канали).
В руслах річок одночасно міститься в середньому 2115 км3
води, тоді як
до океану стікає щороку 47 000 км3
. Найбільшу площу басейну має Амазонка, а
найбільшу довжину – Ніл; Амазонка також найбільша водоносна річка світу.
Найбільші річки знаходяться в Південній Америці, Азії, Африці (табл. 4.1). .
41
На Україні всього налічується понад 63119 річок, із них довжиною 10 км і
більше – 3302. Із сумарної кількості на малі річки (площа водозбору до 2000
км
2
) припадає 99,9%.
Таблиця 4.1
Найважливіші річки світу та України
Річка Площа
басейну, тис. км2
Довжина, км Середній багаторічний стік
води, км3
/рік Зважених на-
носів, млн
т/рік
Європа
Волга 1360 3530 245 14/ 6.0
Дунай 817 2860 205 52/40
Дніпро 504 2200 53/43
Дон 422 1870 27.5/21.6 4.7/2.0
Рейн (з Маасом) 249 1400 90 3.5
Азія
Об (з Іртишом) 2990 3650 397 15.5
Єнісей 2580 3490 577 12.5/4.2
Лена 2490 4400 533 20.7
Амур 1855 2820 355 -
Янцзи 1800 5520 888 471
Хуанхе 745 4670 45,9/26.6 1185/644
Африка
Конго 3800 4700 1200 43
Ніл (з Кагерою) 2870 6670 70/35 120/12
Нігер 2090 4160 200 40
Замбезі 1330 2660 100 20
Австралія
Муррей 1100 3500 12 28
Північна Америка
Міссісіпі (з Міс-
сурі)
3300 6260 490 400/210
Маккензі (з Ата-
баскою)
1800 4240 330 100
Св. Лаврентія 1200 3100 450 4.0
Юкон 840 3700 210 60
Південна Америка
Амазонка (з Укая-
ли)
6300 6400 6300 1200
Парана (з Уругва-
єм)
2800 4800 470 79
Оріноко 990 2800 1100 210/150
.
42
4.1. Основні елементи річкових систем
Річки можуть впадати в океан, моря, озера. Головна річка – це річка, що
впадає в один із таких водних об’єктів, а менша річка, вода якої тече безпосере-
дньо до певної більшої річки – притока. Струмок – невеликий постійний або
тимчасовий потік, утворений унаслідок стікання снігової чи дощової води або
виходу на поверхню підземних вод.
Руслова мережа – це сукупність природних і штучних водотоків. Части-
на руслової мережі, яка включає достатньо великі, переважно постійні руслові
потоки, об’єднується поняттям річкова мережа. Річкова мережа – це складний
результат тектонічних, ерозійно-акумулятивних процесів, руху льодовиків, евс-
татичних коливань рівня морів і океанів тощо. Зрозуміти походження структу-
ри сучасної річкової системи не можна без детальних геологічних і палеогео-
графічних досліджень.
Сукупність водотоків, водойм, особливих водних об’єктів у межах річко-
вого басейну – гідрографічна мережа . До гідрографічної мережі не відносять-
ся невеликі струмки води, які тимчасово утворюються в період танення снігу
чи випадання рідких опадів, а також тимчасового накопичення води, котре ви-
никає в невеликих багаточисельних зниженнях місцевості.
В будові гідрографічної (руслової) мережі можна виділити такі основні
ланки:
1. Улоговина – верхня (за течією) ланка гідрографічної мережі – слабко
висловлена, витягнена западина водно-ерозійного походження з пологими за-
дернованими схилами і рівним увігнутим похилим дном.
2. Видолинок – наступна (за улоговиною) ланка гідрографічної мережі з
великою глибиною врізу, великою височиною й крутістю схилів та появою
форм донного і берегового розмиву або гіллястого русла.
3. Суходіл – переддолинна нижня ланка гідрографічної мережі без постій-
ного водотоку; характеризується асиметрією схилів і наявністю звивистого ру-
сла тимчасового потоку.
4. Долина – це ланка гідрографічної мережі, яка характеризується вели-
кою довжиною, що вимірюється десятками, сотнями і тисячами кілометрів та
наявністю постійного потоку.
4.2. Типи річок
1. За розміром басейну річки діляться на:
- великі – річки з площею басейну понад 50 000 км2
;
- середні – річки з площею басейну в межах 2 000-50 000 км2
;
- малі – річки з площею басейну менше 2 000 км2
.
Басейн великої річки розташований переважно в кількох географічних
зонах. Гідрологічний режим великої річки відрізняється від гідрологічного ре-
жиму, властивого кожній географічній зоні окремо, тому він полізональний.
Середня річка зазвичай має басейн у межах однієї гідрологічної зони. Гі-
дрологічний режим середньої річки характерний для більшості річок даної гео-
графічної зони і тому зональний. .
43
Мала річка теж має басейн, розташований у межах якоїсь однієї географі-
чної зони, але її гідрологічний режим під впливом місцевих умов суттєво відрі-
зняється від режиму, який властивий для більшості річок даної географічної
зони, і в такому разі він буде азональним.
2. За умовами протікання:
- рівнинні – річки з величиною числа Фруда менше 0,1;
- напівгірські – річки з величиною числа Фруда в межах 0,1-1,0;
- гірські – річки з величиною числа Фруда більше 1,0.
Число Фруда – це стан потоку (спокійний або бурхливий) і визначається
за формулою Fr = U2
/gh, де: h – глибина потоку, g – прискорення вільного па-
діння.
3. За джерелами (видами) живлення річки поділяються на річки сні-
гового, дощового, льодовикового і підземного живлення.
4. За водним режимом, тобто за характером внутрішньорічного роз-
поділу стоку, виділяють річки з весняним водопіллям, із водопіллям у теплу ча-
стину року та паводковим режимом.
5. За ступенем стійкості русла виділяють річки стійкі та нестійкі.
6. За льодовим режимом – річки замерзаючі та незамерзаючі .
Виділяють також річки, що промерзають (що перемерзають) і ті, що пе-
ресихають. Промерзання - це замерзання всієї товщі води до дна на великому
протязі річки. Перемерзання – це утворення льодових перемичок лише на окре-
мих мілководних ділянках русла (наприклад, на перекатах).
Деякі річки пересихають у посушливі періоди року, коли за відсутністю
дощів поверхневе живлення припиняється, А підземне (ґрунтове) виснажуєть-
ся.
4.3. Морфологія й морфометрія річки та її басейну
4.3.1.
Водозбір – це частина земної поверхні та товща ґрунтів і гірських порід,
звідки вода надходить до водного об’єкта. Він включає поверхневий водозбір,
обмежений поверхневими водами, і підземний водозбір, що включає площу, із
якої підземна вода стікає в дану річку (систему). Межі поверхневого й підзем-
ного водозборів, як правило, не збігаються. Межі підземного водозбору визна-
чити важко, тому за площу басейну річки беруть площу поверхневого водозбо-
ру.
Басейн річки – частина земної поверхні, яка включає в себе дану річко-
ву систему і обмежена орографічним вододілом. Лінія на земній поверхні, яка
розділяє басейни річок і річкових систем – вододіл. Усю земну кулю можна по-
ділити на два основні схили, по яких води збігають із континентів у Світовий
океан: Атлантико-Арктичний і Тихоокеансько –Індійський. Вододіл між цими
схилами називають Світовим або Головним вододілом Землі. Окрім того виді-
ляють безстічні області земної кулі, це частина суші, із якої немає стоку в оке-
ан і води її річок надходять у безстічні озера, або витрачаються на випарову-
вання.
Річкові басейни відрізняються один від одного розмірами і формою.
Водозбір і басейн річки .
44
У більшості випадків площа басейна річки і площа водозбору співпада-
ють, але інколи водозбірна площа буває меншою від площі басейну. Це спосте-
рігається в тих випадках, коли в басейні є площі внутрішнього стоку або площі,
із яких стоку взагалі не буває. Наприклад, площа басейну р. Об більша за пло-
щу водозбору, тому що має області внутрішнього стоку між річками Об та Ір-
тиш, між Іртишем та Ішимом і між Ішимом та Тоболом.
4.3.2. Морфометричні характеристики басейну
Основні морфометричні характеристики річкового басейну:
1. Площа басейну (F, км2
) – площа, яка обмежена вододільною лінією.
2.Довжина басейну (L, км) – це відстань по прямій (по ламаній або меді-
ані) від гирла річки до найвіддаленішої точки басейну (рис. 2).
3. Ширина басейну (Bсер, Вmax ,км):
Середня ширина басейну (Bсеp ,км) – це відношення площі басейну (F) до
його довжини (L, км):
Всер = F/L
Максимальна ширина басейну (Вmax, км) визначається як довжина пря-
мої, перпендикулярної до довжини басейну в його найширшому місці (
рис. 2 ).
Рис. 2. Довжина басейну річки:
а – по прямій лінії; б – по медіані; в – по ламаній лінії
Важливою характеристикою басейну є розподіл площі басейну по висо-
тах місцевості – гіпсографічна крива, що показує, яка частина площі басейну
( у км2
або %) розташована вище любої заданої позначки місцевості.
За допомогою гіпсографічної кривої можна визначити середню висоту
басейна. Для цього площу фігури F´ на рис. 3, обмежену гіпсографічною кри-
вою і осями координат, поділяють на площу басейну F.
4. Коефіцієнт асиметрії басейну (а) характеризує нерівномірність роз-
поділу лівобережної та правобережної площ:
а = Fлів - Fпр/ Fлів + Fпр/2 .
45
5. Коефіцієнт розвитку вододільної лінії басейну (m) характеризує
конфігурацію річкового басейну і являє собою відношення довжини вододіль-
ної лінії (S) до довжини кола круга (S/
), площа якого дорівнює площі басейну
(F) і обчислюється за такою формулою:
m = S/S/
= S/2√ПF = 0/282 S/√F
6. Ухил басейну (I) визначається за такою формулою:
I = H1-H2/L,
дe: Н1, Н2 – абсолютні відмітки поверхні басейну відповідно у верхній і
нижній його частинах, м; L – довжина басейну, м.
4.3.3. Фізико-географічні й геологічні характеристики басейну
річки
До числа найголовніших фізико-географічних і геологічних характерис-
тик річкового басейну відносяться:
1)географічне положення басейну на континенті, яке подається у вигляді
географічних координат його крайніх точок;
2)географічна зона (зони) чи висотні пояси;
3)геологічна будова, тектоніка, фізичні й водні властивості підстилаючих
ґрунтів, гідрогеологічні умови;
4)рельєф, який характеризується через похил;
5)клімат (характер циркуляції атмосфери, режим температури і вологи
повітря, кількість і режим атмосферних опадів, випаровування);
6)ґрунтово-рослинний покрив, який характеризується даними про частку
площі басейну ( % ), зайнятої лісами і ґрунтами того або іншого типу;
7)характер річкової мережі;
8)наявність і особливості інших водних об’єктів – озер, боліт, льодовиків.
Кількісно частку лісів, озер, боліт можна визначити за допомогою коефі-
цієнтів лісистості, озерності й заболоченості (k) за формулою: k=f/F, f – площа,
зайнята лісами, озерами або болотами: F – уся площа басейну
Суттєве значення в сучасних умовах має господарська діяльність. При
цьому необхідно розрізняти штучне перетворення поверхні басейну (вирубка
лісів, оранка сільськогосподарських угідь тощо) та штучне перетворення гідро-
графічної мережі басейну і режиму річок ( спорудження гребель і водосховищ,
каналів ставків тощо).
4.3.4. Річка і річкова мережа
Кожна річка має витік, гирло, русло, довжину, ширину, площу басейну,
глибину, падіння, рівень, швидкість течії, витрати води, певний хімічний склад
води.
Річкова мережа – частина гідрографічної (руслової) мережі, яка склада-
ється з чітко виявлених русел постійних водотоків. Річкову систему складають
головна річка, що впадає в океан, море, безстічне озеро та всі притоки, які впа-
дають у неї.
Витік річки – місце на земній поверхні, де з’являється постійна течія во-
ди в руслі річки. Витоком може бути джерело, болото, озеро, льодовик. .
46
Гирло річки – місце, де річка впадає в іншу річку, озеро або море. Інко-
ли річка закінчується в тому місці , де вода повністю розтікається по поверхні
суші, витрачаючись на випаровування і просочування в ґрунт, або ж її повністю
забирають на господарські потреби. Місця, де такі річки припиняють свою те-
чію, називають сліпими гирлами.
Довжина річки (L) – це відстань від витоку до гирла.
Звивистість річки характеризується коефіцієнтом звивистості (К) – це
відношення довжини річки (L′) на даній ділянці до довжини прямої (L1
) між кі-
нцевими точками річки на цій ділянці:
К = L/L′
Ширина річки (В) – відстань між урізами двох берегів.
Протяжність річкової мережі – це сумарна довжина усіх річок у межах
басейну.
Густота річкової мережі –довжина річкової мережі, що припадає на
квадратний кілометр певної території і характеризується коефіцієнтом густоти
(Д, км/км2
) – це відношення сумарної довжини річкової мережі на даній ділянці
(∑L ,км) до величини цієї площі (F, км2
):
Д=∑L/F.
Густота річкової мережі по території України змінюється у широких ме-
жах. Значною густотою мережі відзначаються гірські райони – Карпати ( 1,49
км/км2
) та Кримські гори ( 0,61 км/км2
). Цей показник на височинах коливаєть-
ся від 0,21 (південно-західні відроги Середньоросійської височини) до 0,55
км/км2
(Подільська височина); на низовинах він переважно дорівнює 0,13-0,16
км/ км2
.
Густота річкової мережі по характеру малюнка може бути деревоподіб-
ною (або центричною), прямокутною, доцентровою та ін.
4.3.5.
Долина – вузьке витягнуте зниження форми рельєфу, яке характеризуєть-
ся похилом свого ложа від одного кінця до другого.
Річкові долини за походженням можуть бути тектонічними, льодовико-
вими і ерозійними.
У поперечному профілі долини (рис. 3) виділяють схили долини (ділян-
ки земної поверхні, що обмежують долину з боків) і дно (або ложе ) долини –
найбільш знижена частина долини. У межах дна (ложа) долини знаходяться ру-
сло річки (1) ерозійна заглибина у дні долини, вироблена водним потоком і за-
повнена його водами; 2) найбільш низька частина долини, яка заповнена водою
в межень) і заплава (частина дна річкової долини, що затоплюється в період
водопілля).
Русла річок за формою у плані поділяють на прямолінійні, звивисті, роз-
ділені на рукава, розкидані.
Тальвег – безперервна звивиста лінія, яка з’єднує найнижчі точки дна до-
лини.
Річкова долина й русло річки .
47
Бровка – лінія стику схилів долини з поверхнею прилеглої місцевості.
Тераса – ділянки, розташовані виступами на певній висоті над тальвегом.
Основні морфологічні елементи русла: меандри – закрути русла річки,
що виникають унаслідок циркуляції води в річковому потоці; осередки – рухо-
мі підвищення дна, що затоплюються; острови – стабільні підвищення дна, які
закріплені рослинністю; плеса й перекати – це глибокі й мілкі ділянки русла;
донні пасма різного розміру.
Смуга в руслі річки з глибинами, які найбільш придатні для судноплавст-
ва, називається фарватером. Іноді крім фарватеру виділяють лінію найбільших
глибин. Лінії на дні річкового русла, що з’єднують точки з однаковими глиби-
нами, називають ізобатою. Поперечний профіль, або переріз русла -
вертикальна площина, перпендикулярна до напряму течії потоку й обмежена з
боків схилами русла, а зверху лінією горизонту.
Рис. 3. Схематичний переріз річкової долини
Основні морфометричні характеристики річкового русла:
Площа поперечного перерізу (ω, км
2
) – це певна площа, обмежена повер-
хнею води й дном річки (рис. 4). У межах поперечного профілю розрізняють
площі водного й живого перерізу та мертвої зони.
Площа водного перерізу – дорівнює площі поперечного перерізу при не-
замерзлій річці, а за наявністю льодового покриву – дорівнює площі попереч-
ного перерізу і площі зануреного у воду льоду. .
48
Рис. 4. Водний переріз потоку
Площа живого перерізу – це частина водного перерізу, де спостеріга-
ється течія води.
Площа мертвої зони – це частина водного перерізу, де не спостерігаєть-
ся течія води або відбувається зворотно відносно потоку течії.
Живий переріз характеризується:
1. Площею (ω, м
2
) живого перерізу ω = f1
2. Шириною русла (В, м) – відстань між урізами берегів:
(h), яка визначається за вимі-
ряними глибинами.
В = l1-l2
3. Змоченим периметром (Р, м) – довжина підводного контуру попере-
чного перерізу водотоку і визначається за такою формулою:
P = √b1
2 + h1
2
+ √b2
2
+ (h2 – h1)
2
+ √bn-1
2
+ (hn-2 – hn-1)
2
+ √bn
2
+ hn
2
,
де: b – відстань між промірними вертикалями, м;
h – глибина вертикалей, м.
4. Середньою глибиною річки (hсер) – це відношення площі водного пере-
різу (ω) до ширини річки (В):
hсер = ω/ В
5.Гідравлічним радіусом (R) – відношення площі водного перерізу (ω) до
змоченого периметра Р:
,
R = ω/P
Для широких і відносно неглибоких русел і для періоду відкритого русла
(без льодового покриву) величини гідравлічного радіуса і середньої глибини
практично співпадають, оскільки у цих випадках Р~В.
4.3.6.
Поздовжній профіль річки – це графік зміни відміток дна і водної
поверхні вздовж берега (рис. 5).
Поздовжній профіль річки .
49
Поздовжні профілі бувають плавноувігнутими (1) – зменшення похилу від ви-
току до гирла; прямолінійними (2) – похил має майже постійне значення від витоку до
гирла; опуклими (3) – зниження похилів у верхів’ях потоку і збільшення – в пониззі;
ступінчастими (4) – із різкими змінами похилів по довжині річки (рис. 5).
Рис. 5. Поздовжній профіль річки
Поздовжній профіль будь-якого водного потоку є результатом взаємодії
вод річки, порід і ґрунтів, які складають русло. Водний потік на одних ділянках
розмиває русло, на інших відкладає наноси. По всій річці він проносить якусь
кількість їх у завислому стані або пересуває по дну. Велике значення у форму-
ванні профілю має висотне положення базису ерозії. При підвищенні базису
ерозії розмив зменшується, при зниженні – посилюється, при сталому поло-
женні базису ерозії встановлюється рівновага між розмивом русла, відкладен-
ням наносів та перенесенням їх. В результаті утворюється відносно сталий поз-
довжній профіль, який має правильну ввігнуту форму, - профіль рівноваги.
Поздовжній профіль водної поверхні потоку не залишається постійним
протягом року. Так, при збільшенні стоку води похили на плесах збільшуються,
а на перекатах – знижуються, при зменшенні стоку – навпаки.
Різниця відміток дна або водної поверхні річки на якій-небудь її ділянці –
падіння (∆h). Різниця відміток витоку і гирла річки складають повне падіння
річки.
Величина падіння обчислюється в сантиметрах на 1 км (см/км). Для хара-
ктеристики крутості поздовжнього профілю річок користуються поняттям ук-
лон. Уклон – величина безрозмірна і записується в долях одиниці, ‰, %. Ук-
лон річки – відношення величини падіння (∆hі) до довжини річки (Lі) на даній
ділянці:
І =∆hі /Lі
4.4. Живлення річок
Виділяють чотири види живлення річок: снігове, дощове, льодовикове,
підземне.
Дощове живлення
Дощ характеризується шаром опадів (мм), тривалістю (хвилини, години,
доба), інтенсивністю випадання (мм/хв, мм/рік) і площею поширення (км2
). .
50
Зі збільшенням інтенсивності, площі поширення і тривалості дощу збіль-
шується величина паводка. Чим більше відношення між площею поширення
дощу і площею басейну, тим також більша величина можливого паводку. По-
повнення підземних вод відбувається під час тривалих опадів. Якщо вологість
повітря незначна і сухий ґрунт у період випадання дощу, то необхідно більше
витратити води на випаровування й інфільтрацію і тому величина дощового
стоку менша. Навпаки, якщо дощі випадають на добре зволожений ґрунт при
зниженій температурі повітря, то вони дають велику величину стоку.
Снігове живлення
В помірних широтах основними джерелами живлення річок являються
води, що накопичуються в сніговому покриві. Сніг, у залежності від товщини
снігового покриву, щільності і запасів води, під час танення може утворити різ-
ний шар води. Запаси води, снігу в басейні залежать від величини опадів узим-
ку, що визначаються кліматичними умовами і розподіляються по площі басей-
ну нерівномірно в залежності від висоти місцевості, експозиції схилів, нерівно-
стей рельєфу, впливу рослинності та ін.
Слід розрізняти процеси сніготанення і водовіддачі снігового покриву,
тобто надходження на поверхню ґрунту води, яка не утримується снігом. Сні-
готанення починається після досягнення температурою повітря позитивних
значень і виникнення позитивного теплового балансу на поверхні снігу. Водо-
віддача розпочинається після сніготанення і залежить від фізичних властивос-
тей снігу – зернистості, капілярних властивостей тощо. Стік виникає тільки пі-
сля початку водовіддачі.
Весняне сніготанення поділяють на три періоди:
1. Початковий період – сніг залягає суцільним покривом, танення спові-
льнене, водовіддача снігового покриву практично відсутня, стік ще не форму-
ється;
2. Період сходу основної маси снігу – починається інтенсивна водовідда-
ча, виникають проталини, швидко наростає величина стоку;
3. Період закінчення танення – закінчується танення запасів снігу.
Зона одночасного танення – це територія, де в даний момент відбувається
танення снігу. Ця зона обмежена фронтом танення – лінія, що відділяє зону
танення снігу від області, в якій ще не відбувається танення і тилом танення –
лінія, що відділяє зону танення від області, в якій вже не має снігу. Ця зона пе-
реміщується восени на північ, а в горах – угору вздовж схилів.
Підземне живлення
Воно визначається характером взаємодії підземних (ґрунтових) і річко-
вих вод. Залежить від взаємного положення рівня води в річці і рівня ґрунтових
вод. У випадку постійного гідравлічного зв’язку річки і ґрунтових вод ріки
отримують підземне живлення на протязі року, окрім періоду повені.
Льодовикове живлення
Це живлення мають тільки ті річки, що витікають із районів високих гір, і
які мають льодовики. Величина щорічного льодовикового живлення річок у се-
редньому складає 412 км3
, тобто 1 % від загального об’єму річкового стоку. .
51
Уперше роль клімату в живленні річок відзначив О. І.Воєйков (1884).
Сьогодні вважається, що річки є продуктом клімату на загальному фоні ланд-
шафту.
Кількість води, яку одержують річки від того або іншого джерела жив-
лення, неоднакова в різних районах і залежить в основному від кліматичних
умов. Так, в жарких районах, де снігу не буває і ґрунтові води залягають на
значній глибині, єдиним джерелом живлення річок є дощі. В районах із холод-
ним кліматом, тривалою і сніжною зимою основна роль у живленні річок на-
лежить талим і ґрунтовим .
Класифікація річок за видами живлення
Класифікація О. І. Воєйкова
О .І. Воєйков виділив такі типи:
Тип І. Річки, які одержують воду від танення снігу на рівнинах і невисо-
ких горах (до 1 000 м). Це річки північної частини Азії (Колима, Нижня Тунгу-
ска) і Північної Америки (Юкон та ін.), де сніговий покрив лежить 8-10 місяців.
Тип ІІ. Річки, які одержують воду від танення снігу й льоду в горах (літнє
водопілля). Це річки Середньої й Центральної Азії (Амудар’я, Сирдар’я та ін.).
Тип ІІІ. Річки, які одержують воду від дощу і мають водопілля влітку.
Цей тип річок властивий регіонам із тропічними й мусонними дощами (Амазо-
нка, Конго, Ганг, Амур та ін.).
Тип ІV. Річки, в яких водопілля буває внаслідок танення снігу навесні
або на початку літа, проте значну частину води вони одержують і від дощу. Це
більшість річок Східної Європи, річки Скандинавії , північної частини США.
Тип V. Річки, які живляться переважно за рахунок дощів узимку. Це річ-
ки Середньої й Західної Європи, частково Британських островів та ін.
Тип VI. Річки, які мають дощове живлення. Водопілля на них узимку, в
літню пору стік невеликий, можливе пересихання річок. Це річки Південної
Європи, Північної Африки, Каліфорнії, Чилі, Нової Зеландії та ін.
Тип VII. Відсутність річок унаслідок посушливості клімату. Це річки пу-
стель Сахара, Каракуми, Кизилкум, плоскогір’їв Центральної Азії та Північної
Америки.
Тип VIII. Річки, які пересихають. Це річки Північного Криму, Східного
Закавказзя, частини Монголії та ін.
Тип ІХ. Країни без річок, внаслідок того, що їхня територія повністю
вкрита снігом і льодовиками.
Класифікація М. І. Львовича
Для визначення ступеня переважання того чи іншого виду живлення при-
йнято три градації. Якщо один із видів живлення дає більше 80 % річного стоку
річки, то необхідно казати про виняткове значення даного виду живлення.
Якщо на долю даного виду живлення припадає від 50 до 80 % стоку, то це пе-
реважне значення даного виду живлення (інші види живлення враховуються
лише тоді, коли на їх долю припадає більше 10 % річного стоку). Якщо жоден
із видів живлення не дає більше 50 % річного стоку, то таке живлення назива-
ють змішаним.
.
52
4.5. Водний баланс басейну річки
Водний баланс – співвідношення надходження та витрати води з ураху-
ванням зміни її запасів протягом певного проміжку часу для певного об’єкта.
Рівняння водного балансу – це математичний вираз, що характеризує
водний баланс. Складники водного балансу визначають надходження, витрати
та зміни запасів води.
Рівняння водного балансу річки:
х + у1 + ω1 + z1 = у2 + ω2 + z2 ± ∆u,
де: х – опади (дощ і сніг);
у1 – поверхневий притік з-за меж басейну;
ω1 – підземний притік з-за меж басейну;
z1 – конденсація водяної пари;
у2 – поверхневий стік за межі басейну;
ω2 – підземний стік за межі басейну;
z2 – випаровування з поверхні басейну;
± ∆u – зміна запасів води в басейні за проміжок часу (позитивна – за
збільшенням запасів води, від’ємна – за їх зменшенням).
У багатьох випадках можливі деякі спрощування рівняння водного бала-
нсу. Частіше можна не враховувати конденсацію. Для великих річкових басей-
нів часто не враховують підземний притік і стік. У таких випадках і за відсутні-
стю штучного перерозподілу стоку між басейнами рівняння водного балансу
має таке рівняння:
х = у + z ± ∆u
Нарешті, якщо зневажати зміни запасів води в межах річкового басейну,
то рівняння водного балансу має такий вигляд:
х = у + z
Ст рукт ура водного балансу басейну річки – це співвідношення між різ-
ними прибутковими і витратними складовими частинами рівняння водного ба-
лансу.
Відношення стоку до опадів – коефіцієнт стоку (α = у/х). Цей коефіцієнт
показує, яка частка опадів перетворюється в стік. Відношення випаровування
до опадів можна назвати коефіцієнтом випаровування (β = z/x). Сума α та β по-
винні дорівнювати одиниці.
Діапазон можливої зміни коефіцієнта стоку для багаторічного періоду та-
кий: 0 < α < 1.
В умовах надмірного і достатнього зволоження (тундра, лісотундра, ліси)
значення α знаходиться зазвичай у межах 0,4-0,6. В умовах недостатнього зво-
ложення (лісостеп, степ) величина коефіцієнта стоку менша – 0,4-0,1. Нарешті,
в умовах посушливого клімату (напівпустелі, пустелі) величина α близька до
нуля.
.
53
4.6. Водний режим річок
4.6.1. Види коливання водності річок
Водний режим річки – це зміна в часі рівнів, витрат і об’ємів води у вод-
них об’єктах чи ґрунтах. Водний режим залежить від сукупності фізико-
географічних факторів, серед яких найважливішу роль відіграють метеорологі-
чні та кліматичні фактори.
Зміни режиму річок характеризуються перш за все коливаннями її вод-
ності. Водність – це відносна характеристика стоку за певний проміжок часу
(місяць, сезон, рік, ряд років) у порівнянні з його середньою багаторічною ве-
личиною чи величиною стоку за інший період того самого року. Це поняття
використовують для оцінки зміни стоку даної річки.
Від поняття “водність річки ” необхідно відрізняти поняття “водоносність
річки ”. Водоносність - це кількість води, яка протікає в річці в середньому за
рік.
У водному режимі річок виділяють перш за все вікові, багаторічні, внут-
рішньорічні (сезонні) й короткочасні коливання.
Вікові коливання водност і річок відображають вікові зміни кліматичних
умов і зволоження материків періодом за сотні та тисячі років. Про ці коливан-
ня відомо занадто мало, хоча палеогеографічні дослідження і свідчать про те,
що в історії різних регіонів планети були періоди, коли водність річок була іс-
тотно більшою, ніж зараз. Недавні палеогідрологічні дослідження показали, що
в Європі водний стік річок збільшувався в холодні й вологі періоди. Таким бу-
ли, наприклад, 1400-1300, 900-300 рр. до н.е., 400-750, 1150-1300, 1550-1850 рр.
н.е. Останні згадані роки характеризувалися активним наступом льодовиків в
Альпах і одержали назву “малого льодовикового періоду”. Навпаки, в теплі і
посушливі роки водний стік річок зменшувався. Так, в Європі до таких періодів
відносять, наприклад, 900-1100 рр., які назвали “середньовіковим кліматичним
оптимумом ”.
Багат орічні коливання водност і річок також мають переважно метео-
рологічну природу. Період цих коливань – десятки років. Необхідно розрізняти
природну (обумовлену лише кліматичними факторами) і ант ропогенну (штуч-
ною зміною стоку) мінливість водності річок. Так, зміна стоку Дунаю, Волги
мають природний характер, а таких річок як Дон, Дніпро та ін. має антропоген-
ний характер.
Якщо водність річок змінюється одночасно в одному і тому ж напрямку,
то кажуть про синхронніст ь коливань їх стоку. Прикладом можуть бути річки
півдня Європейської частини СНД (Дон, Кубань, Волга) і річки півночі цієї час-
тини (Печора, Північна Двіна). Якщо не співпадає характер зміни водності у рі-
зних річок, то кажуть про асинхронніст ь коливання їх стоку. Так, асинхронно
змінюється стік річок Європейської частини СНД і Східного Сибіру.
Внут рішньорічні (сезонні) коливання водност і річок обумовлені сезон-
ними змінами складових частин водного балансу річкового басейну. Протягом
року річки, що знаходяться в різних географічних поясах, випробовують різні
чергування багатоводних і маловодних періодів. .
54
Корот кочасні коливання водності річок можуть бути перш за все приро-
дними й обумовленими як метеорологічними факторами (зливові дощі, коли-
вання температури повітря в районах поширення льодовиків), так і геологічни-
ми процесами (попуск води льодовикових озер унаслідок прориву морен на рі-
чках із льодовиковим живленням, загачування річок у результаті гірських обва-
лів тощо).
Короткочасні коливання водності річок можуть бути обумовлені й антро-
погенними факторами, до яких відносяться попуски у нижні б’єфи гідровузлів.
4.6.2. Фази водного режиму
Фази водного режиму – це характерний стан водного режиму річки, що
повторюється в певні гідрологічні сезони, пов’язані зі змінами умов живлення.
Основними фазами водного режиму є водопілля, межень (літня та зимова), па-
водки.
Водопілля – це фаза водного режиму річки в період весняного снігота-
нення, що характеризується високою водністю. За походженням водопілля мо-
же бути сніговим, снігово-дощовим або дощовим. За часом настання водопілля
може бути весняним – танення снігу на рівнинах та невисоких горах; весняно-
літнім – танення снігу в горах; літнім – танення вічних снігів та льодовиків у
горах та випадання мусонних дощів.
Різновидністю водопілля є повідь. Повідь – затоплення території водою,
що часто стає стихійним лихом.
Паводок – це фаза водного режиму річки, що може багаторазово повто-
рюватися в різні сезони року, характеризується інтенсивним збільшенням ви-
трат і рівнів води внаслідок дощів чи сніготанення під час відлиг. За часом на-
стання паводки можуть бути зимовими, літніми, осінніми та протягом усього
року. Паводки поділяються на місцеві та транзитні.
Межень – це фаза водного режиму річки, що повторюється щороку в од-
ні й ті самі сезони та характеризується невеликою водністю, яка створюється
внаслідок зменшення живлення. В цей час річка живиться переважно підзем-
ними водами. За часом настання межень на Україні буває літньою та зимовою.
В зоні надмірного і достатнього зволоження річки зазвичай мають стійке ґрун-
тове живлення, яке забезпечує достатньо високий стік літньої межені. Стік у та-
ких річок у зимову межень менший, ніж у літню. У зоні недостатнього зволо-
ження, навпаки, річки у літню межень мають менший стік, ніж у зимову ме-
жень. Малі річки цієї зони в літню межень можуть навіть пересихати.
4.6.3. Розчленування гідрографа за видами живлення
Гідрограф – це хронологічний графік зміни води в певному створі водо-
току.
При значній тривалості спостережень можна побудувати типовий гідрог-
раф. Типовий гідрограф – гідрограф, що відображає загальні риси внутрішньо-
річного розподілу витрат води в річці . .
55
Розчленування гідрографа – це графічне виділення на гідрографі об’ємів
води, які сформувалися за рахунок різних джерел живлення (рис. 6).
Рис. 6. Схема розчленування гідрографа річки за видами живлення:
1 – при відсутності гідравлічного зв’язку річкових і поверхневих вод; 2. на малих і се-
редніх річках; 3. при наявності постійного зв’язку; 4. якщо немає гідравлічного зв’язку; 5.
при тривалому стоянні високих рівнів; 6. льодостав; 7. льодохід.
І – снігове, ІІ – дощове, ІІІ – підземне; А, Б та В – початок, кінець і пік повені; 1-5 –
лінії, що розділяють снігове та підземне живлення в період повені при різному характері вза-
ємодії річкових і ґрунтових вод
Найбільш складно визначити підземне живлення в період повені або ве-
ликих паводків. В залежності від характеру взаємодії поверхневих і підземних
вод, Б. В. Поляков, Б. І. Куделін, К. В. Воскресенський, М. І. Львович, О. В.
Попов та інші дослідники запропонували схеми розчленування гідрографа.
Найбільш загальні закономірності такі. При відсутності гідравлічного зв’язку
річкових і ґрунтових вод, що характерно для гірських річок, підземне живлення
в період повені або паводка повторює хід гідрографа, але в більш згладженому
вигляді і з деяким запізненням максимуму в часі (рис. 6,1). При наявності пос-
тійного або тимчасового гідравлічного зв’язку річкових і ґрунтових вод на під-
йомі повені в результаті підпору ґрунтових вод підземне живлення зменшуєть-
ся і досягає мінімуму під час найвищого рівня води в річці (рис. 6,3). При три-
валому стоянні високих рівнів, що найбільш характерно для великих річок, від-
бувається фільтрація річкової води в ґрунт (“від’ємне підземне живлення”, рис.
6,5), а на спаді повені або на початку межені ці води повертаються до річки.
Якщо не має даних про взаємозв’язок річкових і ґрунтових вод, часто для рів-
нинних річок умовно приймають величину підземного живлення в період піка
повені рівною нулю (рис. 6,4). Але в багатьох випадках, особливо на малих і
середніх річках, межу підземного живлення на гідрографі проводять по прямій
лінії, яка з’єднує точки початку і кінця повені (рис. 6,2).
.
56
4.6.4. Класифікація річок за водним режимом
В. Д. Зайков поділив усі річки колишнього СРСР на три основні
групи : 1- річки з весняним водопіллям (рис. 7); П – річки з водопіллям в
теплу пору року (рис. 8) і Ш – річки з паводковим режимом (рис. 9). У річок
першої і другої групи щорічно спостерігаються значні витрати води, приуроче-
ні, відповідно, до весни чи до теплої пори року. В останню пору року спостері-
гаються межень і паводки. Для річок третьої групи характерні паводки, що ма-
ють систематичний характер.
За характером весняного водопілля та іншими особливостями режиму
річки першої групи поділені на п’ять типів: казахстанський, східноєвропейсь-
кий, західносибірський, східносибірський і алтайський.
Річки казахстанського типу характеризуються дуже різко вираженою
високою хвилею весняного водопілля, в інші пори року річки дуже маловодні,
багато з них навіть пересихають. Це річки посушливих районів Казахстану, За-
волжя, Туринської низовини.
Східноєвропейський тип річок характеризується високим весняним во-
допіллям, низькою літньою й зимовою меженню та підвищеним осіннім стоком
за рахунок дощів. Найбільш показовими прикладами річок цього типу є Волга,
Дніпро, Дон.
Західносибірський тип річок відрізняється невисоким і розтягнутим вес-
няним водопіллям, підвищеним літньо-осіннім стоком та низькою зимовою ме-
женню. Це річки Західносибірської рівнини (Об, Іртиш).
Для річок східносибірського типу характерне високе весняне водопілля,
літньо-осінні паводки і дуже низький стік у зимовий період (аж до повного пе-
ремерзання річок). Це пояснюється незначною роллю ґрунтового живлення в
умовах багаторічної мерзлоти. Це річки Алдан, Колима та ін.
Алтайський тип річок відрізняється невисоким і розтягнутим водопіл-
лям, підвищеним літньо-осіннім і низьким стоком у зимовий період. Такий ха-
рактер водопілля в основному визначається режимом танення снігу в горах і
умовами стоку дощових опадів. Крім Алтаю, річки з таким режимом є на Кав-
казі, в Середній Азії та на Сахаліні (річки Том, Бія).
.
57
Рис. 7. Гідрографи річок із весняним водопіллям
а – казахстанський ;б – східноєвропейський; в – західносибірський;
г – східносибірський; д – алтайський
.
58
Рис. 8. Гідрографи річок із водопіллям у теплу пору року: а – далекосхід-
ний; б – тянь-шанський
Рис. 9. Гідрографи річок із паводковим режимом :а – причорномор-
ський; б – кримський ; в – північнокавказький
.
59
Групу річок із водопіллям у теплу пору року поділяють на два типи: да-
лекосхідний і тянь-шанський. Для річок далекосхідного типу характерне не-
високе і дуже розтягнуте водопілля в теплу пору і низький стік протягом решти
року. Основним джерелом живлення річок є дощові води. Багато річок узимку
перемерзає. До цього типу належать річки Далекого Сходу, Східного Забайкал-
ля і Яно-Індигірського району (річки Амур, Зея, Яна).
Тянь-шанський тип річок за характером водопілля частково подібний до
далекосхідного, проте водопілля на них формується не дощовими, а талими во-
дами високогірних снігів і льодовиків, тобто тісно пов’язане з ходом темпера-
тури. Це річки Тянь-Шаню, Паміру, Великого Кавказу, Камчатки (річки Терек,
Вахш, Нурек).
Серед річок із паводковим режимом виділяють три типи: причорномор-
ський, кримський і північнокавказький .
Річки причорноморського типу мають паводковий режим протягом року,
який зумовлений значними дощами. Це річки Закавказзя, а також карпатські
притоки Дністра (річки Сочі, Кура, Черемош).
На річках кримського типу паводки спостерігаються протягом холодно-
го періоду року, влітку та восени багато річок пересихають. Цей тип річок по-
ширений у Криму, Ленкорані та інших районах (річки Салгир, Альма, Кача).
Річки північнокавказького типу в холодну пору року мають сталу ме-
жень, а в теплу – часті паводки. До них належать водотоки східної половини
північного схилу Великого Кавказу (річки Великий Зеленчук та Малий Зелен-
чук, Кума).
