3.2 Соціальна структура

Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, ця рівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування і створення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих “знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством і впливом, вершили на радах усі справи.

Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство, знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою. Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та й то з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи Нової Січі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей, сентиментально-ідилічний міф.

На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст, доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті, були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагнення багатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидія груп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного “братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики і сепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було. Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення, нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішували залишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важку гарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи за це ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, у головному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасі або рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на “власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки в результаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за гроші до заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко декількома.

Як видно з численних документів, що зберігаються в “Центральному Державному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами в стільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власною запашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками” або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30. Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців у рік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, віл або корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.) Крім платних працівників, на зимовниках було чимало працівників “без наймання” — так називалися працівники без грошей, тільки за дах і їжу, переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених “описів” зимовников, видно, що таких було до 7 % загального числа робітників зимовников. Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах.

Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, як це затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечно доводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів з найманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячими запряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд із власниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали за гроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всього улову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками, що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати.

Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, але вони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не було в іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були також формально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бути обраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власне підприємство.

І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко і дезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’яти солдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їх проковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Не знаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російський уряд.