Західноукраїнські землі у 20-ті - 30-ті рр. Хх ст. А) Українські землі під владою Польщі

З 1919 р. під польською окупацією опинилася Східна Галичина та Західна Волинь. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів. 

І етап - «невизначеності» (1919-1923). З погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції Польща зобов''язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці закони, гарантії і права залишилися на папері, але вони стали вагомими аргументами під час вирішення долі західноукраїнських земель. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. 

II етап — «тиску» (1923-1926). При владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму - окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі і створити однонаціонільну польську державу. Економічна політика в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших польських земель. Наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Стримування промислового розвитку Західної України не змогло вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і пом''якшити проблеми від аграрного перенаселення і безземелля. Українське населення «східних кресів» називали «русинами», а всю територію - Східна Малопольщина. 

III етап — «пошуку компромісу» (1926-1937). Ю.Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря», в умовах стабілізації внутрішнього становища в країні. Відбувається зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. Приходить гнучкіша політика поступок, пошуку компромісів. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20-30-х рр. ХХ ст. як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції (денаціоналізації). При міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. 

Позики «санаційного» уряду Українському банкові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарським об''єднанням української буржуазії, здійснені протягом 1928-1930 pp., сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо. 

Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. повертається до ендецької доктрини однонаціональної польської держави. 

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій, що представляли широкий політичний спектр: Українське народно-демократичне об''єднання (УНДО) - конституційна демократія та незалежність України; Українська соціал-радикальна партія (УСРП) - обмеження приватної власності, незалежність України; Комуністична партія Західної України (КПЗУ) - проти соціальних та національних утисків, за об''єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об''єднання типу Української католицької партії, які схилялися до співпраці з польським урядом. В економіці протидія лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. 

Реагуючи на полонізацію освіти, українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921-1925). Центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20-30-х рр. ХХ ст. Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Визначилося протистояння митрополита А.Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою. 

Міцнів робітничий рух, з весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення»). 

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах асиміляція українців фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин змінювалася лише тактична лінія. Відповіддю стала активна протидія. Найвпливовішими були легальні партії, українське представництво в польському сеймі - легітимні центри захисту інтересів народу; кооперативний рух - знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ - осередки збереження і розвитку української культури; греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були виявами невдоволення широких народних мас та демонстрацією можливостей протидії.