3. Теорії конфлікту культур та субкультур.

Теорія субкультур. Теорія субкультур виникла в результаті досліджень підліткової злочинності та гангстеризму (бандитизму). В значній мірі вона виходила з теорій аномії та напруги. Класичні роботи - книга А. Коена [35] присвячена молодіжним бандам, і дослідження Р. Клауорд і Л. Оулін [36] різних делінквентних субкультур. Всі троє підкреслювали значення конфлікту між цінностями і цілями «великого суспільства», а точніше - середнього класу і можливостями підлітків з нижчих верств досягти цих цілей.

На недоступність цінностей культури суспільства підлітки реагують створенням субкультури зі своїми цінностями, цілями і нормами. «Делинквентном субкультура витягує свої норми з норм більш широкої культури, вивертаючи їх, однак, навиворіт. За стандартами цієї субкультури поведінку делінквент правильно саме тому, що воно неправильно за нормами більш широкої культури »[37]. За А. Коену, делінквентна субкультура, як протестна по відношенню до культури суспільства, відрізняється неутилітарності, злісним і Негативістську характером. «Тут явно присутній елемент зловмисно, задоволення від заподіяння занепокоєння іншим, захоплення від самого факту відкидання різних табу» [38].

Р. Клауорд і Л. Оулин також виходять з того, що «особи, що займають різні положення в соціальній структурі, не мають рівних шансів на успіх» [39]. Вони розрізняють і описують три різновиди підліткової субкультури: злочинну, конфліктну і ретретістская. Для злочинної субкультури характерні інтеграція суб'єктів на різних вікових рівнях і тісна інтеграція представників загальновизнаних і незаконних цінностей, т. Е. Взаємодія злочинців із середовищем, включаючи скупників кра-

93

денного, лахмітників, юристів і т. п. Конфліктна субкультура - продукт нетрів, світу невдах. «Молоді люди в подібних зонах схильні гострого відчуття розчарування, виникає в результаті того, що доступ до мети успіху блокований відсутністю яких би то не було інституціоналізованих каналів, законних або незаконних» [40]. Ретретістская субкультура зі варто з тих, хто біжить від суспільства, але потребує у взаємозв'язках із собі подібними (насамперед, це субкультура споживачів нар котиків). Ретретістская варіант пристосування виникає, по Мертону, як наслідок «подвійний невдачі»: тривалої невдачі досягти проголошуваних суспільством (культурою) цілей за допомогою законних засобів і неможливості (в силу різних причин - від страху до сильно розвиненого почуття совісті) вдатися до незаконних засобів.

Прихильники теорії субкультур приділяють значну увагу співвідношенню різних видів девіантної поведінки та соціального контролю. А. Коен пише, що репресивне кримінальне законодавство зводить у ранг злочину різні пороки - проституцію, азартні ігри, вживання наркотиків. Тим часом, «необхідно віддавати собі звіт в тому, що ці пороки, яким би не був їх моральний статус, являють собою види діяльності, що доставляють людям глибоке задоволення ... Старанне прагнення до викорінювання неконформістского поведінки за допомогою кримінальних законів має тенденцію перетворювати на злочин те, що таким і не є, сприяти створенню незаконних форм бізнесу і заохочувати певні види правопорушень, на які злочинець йде заради того, щоб отримати можливість чинити злочини іншого роду »[41]. Центр тяжіння в соціальному контролі над девіантною поведінкою повинен бути переміщений в сторону медичних заходів, освіти і можливостей для підвищення статусу.

Близькі до теорії субкультур концепції У. Міллера (1968) і Т. Фердинанда (1980). Порівняльний аналіз різних варіантів цієї теорії зроблений в «Кримінології» Г. І. Шнайдера [42].

94

Конфлікт культур. Т. Селлін звернув увагу на девіантологіческое значення добре відомих відмінностей цінностей і норм різних культур. Коли представники однієї культури потрапляють в середу поширення іншої культури - виникає конфлікт культур, нерідко «дозволяє» шляхом злочинів чи інших правопорушень. Конфлікт норм може виникнути вже при переселенні сільського жителя в місто. Набагато гостріше конфлікт культур протікає, «коли зустрічаються Захід і Схід або коли гірський житель Корсики виявляється в нижньому Іст-Сайді Нью-Йорка. Конфлікт культур неминучий, якщо норми культури чи субкультури однієї зони переміщаються в іншу або стикаються з нормами іншої зони »[43].

Конфлікт між нормами різних культур може виникнути: 1) коли ці норми стикаються на кордоні суміжних культурних зон; 2) коли право однієї культурної групи поширюється на територію іншої групи; 3) коли члени однієї культурної групи переходять в іншу групу.

Вітчизняним прикладом такої ситуації може служити кримінальну заборону ряду «пережитків місцевих звичаїв» (ухилення від примирення у випадках кровної помсти, сплати та прийняття викупу за наречену, двоєженство або багатоженство та ін. - Ст. 231-235 КК РРФСР 1960 р) в радянській Росії. Практика свідчила про те, що «пережиток» (наприклад, калим - викуп за наречену) зберігався всупереч кримінальному закону.

У сучасному світі, при масових міграційних потоках проблема конфлікту культур набуває все більш гострий характер. Чи треба говорити при цьому, що девіантні акти, що виникають з конфлікту норм і культур, - лише окремий випадок девіантності? 4. Теорія інтеракціонізму та стигматизації

Теорія стигматизації (етикетування, таврування, інтеракції) - Labeling theory. Г. Беккер у книзі «Аутсайдери» (1963) вимовив фразу, що стала знаменитою: «Девиант той, кому був прикріплений відповідний ярлик (label); девіантна поведінка - це поведінка, яка люди так позначили »[47].

Але почнемо здалеку. Соціальний психолог Г. Мід запропонував концепцію символічного інтеракціонізму (взаємодії). Це поняття поширюється на унікальний, властивий тільки людині вид взаємодії: здатність людей «кваліфікувати» («трактувати») дії, вчинки, поведінку інших. Застосувати ідеї інтеракціонізму до кримінології спробував Ф. Танненбаум. Підліток стає поганим, тому що так його називають. Процес криміналізації - процес наклеювання ярликів. Це замкнене коло є «драматизація зла» [48]. Розірвати порочне коло можна лише мінімізувавши навішування ярликів. У російському варіанті це означає - «Не обзивати!». Щоб уникнути «драматизації зла» в західних суспільствах не прийнято називати інших людей «алкоголіками», «наркоманами», «бандитами», «хуліганами», «повіями», «двієчниками», «відстаючими» і т. П. (Там кажуть: «У Джона проблема з алкоголем», «У Джека проблема з наркотиками», «У Сміта проблема з законом», «У Тома проблема з математикою» ...).

Повернемося до Г. Беккеру. Він розробив модель девіантної кар'єри. Людина, особливо молода, може зробити якийсь непорядний вчинок. Якщо йому це «сподобається», вчинення аморальних або злочинних дій може стати системою. А так-

97

леї наступає самий істотний етап: арешт, адміністративне чи судовий розгляд, покарання, інакше кажучи - офіційне таврування індивіда як правопорушника, злочинця, девианта. З цього моменту людина починає ототожнювати себе з присвоєним ярликом. Він втрачає статус учня або місце роботи, його починають цуратися, не приймати в «порядному товаристві», ізолювати від суспільства. Тепер рецидиви девіантної поведінки стають відповіддю на реакцію суспільства, на тиск соціального контролю. І якщо зацькований не знайде в собі сил вистояти і повернутися до правослухняної поведінки, то останнім кроком у девіантної кар'єрі буде вступ затаврованого (стигматизована) в співтовариство собі подібних, в злочинну організацію.

Є. Лемерт, розвиваючи погляди колег по теорії стигматизації, ввів поняття вторинної девіантності [49]. «Первинна» - це девіантні дії до акту офіційного таврування, стигматизації. Вторинна девиантность розвивається після таврування і як реакція на нього. У повній відповідності з ідеями Г. Беккера, девиант стає таким лише тоді, коли його таким визнало суспільство. Є. Лемерт не претендує на пояснення девіантності, він намагається відповісти на питання, як люди втягуються в девиантную (злочинну) кар'єру, які обставини («стигматизація»!) Сприяють рецидиву. Він виділяє ряд стадій девіантізаціі поведінки: 1) первинна девіація; 2) санкція за неї; 3) наступна первинна девіація; 4) більш серйозна санкція і відчуження; 5) чергова первинна девіація з почуттям образи на тих, хто карає; 6) формальна акція з боку суспільства (його інститутів), що втратило терпіння - офіційна стигматизація девианта; 7) посилення девіантної поведінки як реакція на стигматизацію і покарання; 8) остаточне ухвалення статусу девианта і відповідну поведінку. Перефразовуючи В. Маяковського, «якщо тобі девиант ім'я, ім'я кріплення справами своїми» ... Для тих же читачів, які здивуються довготерпінню суспільства (лише на шостому етапі - формальна стигматизація!), Нагадаємо, що девіантна поведінка - не тільки злочинне, це може бути серія прогулів в школу або

98

втеч з будинку, неодноразове зловживання алкоголем чи споживання наркотиків і т. п.

Ще одним прихильником аналізованої теорії є Е. Шур, який ввів поняття «злочини без жертв» (споживання алкоголю, наркотиків, заняття проституцією, виробництво абортів і т. П.) [50]. Одним із способів скорочення «драматизації зла», стигматизації та «вторинної девіантності» служить відмова від криміналізації та декриміналізація таких «злочинів», у яких немає безпосередніх жертв (за винятком самих девиантов - наркоманів, алкоголіків, повій). Він же є автором однієї з книг про теорію стигматизації [51].

Прихильником розглянутої теорії є і відомий сучасний німецький соціолог і кримінолог Ф. Зак. Він вважає, що переважна більшість дорослого населення сучасного суспільства хоч раз у житті скоює злочин (з точки зору чинного кримінального закону). Але лише офіційне визнання того, що людина скоїла злочин, робить його злочинцем [52]. Будучи раз стигматизована як злочинець, людина продовжує поводитися відповідним чином.

В цілому теорія стигматизації розкриває істотний пласт взаємин злочинця і суспільства. Страждаючи, як усяка теорія, відомої однобічністю, вона змушує замислитися над тим, чи завжди офіційна санкція за перше або незначне правопорушення є благо. А звідси ряд практичних висновків, які мають значення і донині [53]:

• необхідно відмовитися від криміналізації незначних за своєю небезпеки діянь, а також «злочинів без жертв»;

• для скорочення делинквентности і злочинності підлітків слід відокремити їх від традиційної системи кримінальної юстиції, гранично скоротивши відносно делинквентов формальні санкції, замінюючи їх неформальними або м'яким формальним підходом;

99

• можливо більше число правопорушників має залишатися в своїй громаді, як можна менше їх число має засуджуватися до позбавлення волі, яке максимально замінюється альтернативними заходами впливу.

Ми ще не раз будемо повертатися до цих проблем, особливо в ч. IV книги .. 5. Теорії конфлікту.

Під цією назвою об'єднується значне коло концепцій, що беруть початок від соціологічних теорій конфлікту, пов'язаних з іменами К. Маркса, Г. Зіммеля, Р. Дарендорфа, Л. Козера [58]. Їх загальна суть - розтин конфліктної природи соціального буття на відміну від структурно

101

функціонального підходу (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.), що тяжіє до порядку, рівноваги, стійкості.

Для марксизму конфлікт - неминуче породження соціальної системи. Конфлікти проявляються в полярній протилежності інтересів (буржуазія - робітничий клас, капітал - найману працю). Конфлікти служать головним джерелом соціальних змін.

За Г. Зиммелю, конфлікт також неминучий у соціальних системах. Хоча глибинна природа конфлікту лежить в біологічній природі людей, в інстинкті ворожості. При цьому конфлікт служить збереженню соціального цілого (суспільства). Серед численних закономірностей конфліктних відносин Г. Зіммель зазначає наступне: чим гостріше конфлікт і менше конфліктна група, тим менше в групах терпимість до відхилень [59].

За визначенням Л. Козера, конфлікт - це така поведінка, яке тягне за собою боротьбу між супротивними сторонами через дефіцитних ресурсів і включає в себе спроби нейтралізувати, заподіяти шкоду або усунути супротивника [60]. Тому, зокрема, чим більше незаможні (ми б сказали - «виключені») сумніваються в законності існуючого розподілу ресурсів, тим імовірніше розпалювання конфлікту. І чим більш жорсткою є соціальна структура, тим гостріше буде конфлікт. З іншого боку, чим менш жорсткою є система, тим швидше конфлікт буде породжувати соціальне творчість.

Л. Козер підкреслював позитивні функції конфлікту, його інтеграційні і адаптаційні можливості. Так, наприклад, насильство виконує функції болю живого організму - бути сигналом неблагополуччя і сконцентрувати зусилля на його подоланні.

З погляду Р. Дарендорфа, функціоналізм (насамперед, Т. Парсонса) породжує утопію впорядкованої соціальної системи. Тоді як суспільство швидше характеризується конфліктами, до вивчення яких і слід перейти, руйнуючи ілюзії функцио-

102

налізм [61]. З деякою глузуванням характеризуючи добре вибудовану Т. Парсонсом соціальну систему, Р. Дарендорф пише: «Правда, Соціальна Система в змозі зробити горезвісного порушника спокою з утопії -" девианта ". Але навіть для нього потрібна більш детальна аргументація ... »[62] В основі соціальних конфліктів лежить диференційоване розподіл влади. Правлячі структури зацікавлені в збереженні свого становища. Керовані - прагнуть до перерозподілу влади. «У цьому сенсі всяке суспільство шанує конформізм, який зберігає його, тобто панівні в нього групи, - при цьому всяке суспільство породжує в самому собі опір, провідне до скасування цього суспільства».

Оскільки норми (як формальні - юридичні, так і неформальні - моральні) конструюються цілком певними структурами, остільки «витоки нерівності між людьми ... полягають в існуванні у всіх людських суспільствах норм поведінки, забезпечених санкціями». Тих, хто створює соціальні норми, вони їх, ясна річ, влаштовують. Ті ж, проти кого норми спрямовані, виявляються «девиантами». «У цьому грубому розподілі на" конформістів "і" девиантов "вже міститься момент соціальної нерівності» [63]. Позитивні санкції (нагороди) і негативні (покарання) покликані виконувати одну і ту ж функцію - примус до конформному поведінки.

Вчені, які дотримуються теорій конфлікту, також вважають, що «конфлікт є природний стан людського суспільства» [64].

Однією з перших девіантологіческіх теорій конфлікту була концепція конфлікту культур Т. Селліна, про що йшлося вище.

Дж. Волд розробив теорію групового конфлікту (1958). Кожен індивід і кожна соціальна група намагаються зберегти або підвищити свій статус. В результаті виникають конфлікти, нерідко породжують девіантна поведінка. З точки зору

103

Дж. Волда, «злочинність є феномен, обов'язково супроводжуючий соціальні й політичні конфлікти, які ведуться з метою утримання або поліпшення позицій груп у боротьбі за владу в суспільстві» [65].

Більш загальна теорія конфлікту розроблена О. Теркомі [66] і Р. Куїнні [67]. У суспільстві постійно йде боротьба за владу. У цій боротьбі владні структури використовують криміналізацію (проголошення тих чи інших дій злочинними) з метою тиску і придушення. «Криміналізація - це скоріше методика ослаблення позицій противника, ніж заснована на справедливості буденна робота з підтримки контролю за злочинністю» [68]. В руках владної структури знаряддям боротьби виступає не тільки процес криміналізації небажаних, з її точки зору, діянь, а й реалізація кримінальної заборони. І цей процес носить виборчий характер: кримінальний закон застосовується проти неугодних осіб і «мовчить», коли справа стосується «своїх» (добре відома «селективність» поліції та кримінальної юстиції).

Теорія конфлікту, за Р. Куїнні, базується на уявленні про людину і суспільство як процесі, конфлікті, влади і соціальному дії. Конфлікт між людьми, соціальними структурами або елементами культури є нормальним станом суспільного життя. Досвід вчить, що ми не можемо досягти згоди по всіх або більшості цінностей і норм. Конфлікт виконує цілком певні соціальні функції, він робить більше для зростання, ніж для зменшення адаптації та впорядкування соціальних зв'язків і груп. Влада є базова характеристика соціальної організації. Конфлікт і влада тісно переплетені в громадських уявленнях. Злочин, з точки зору Р. Куїнні, це визначення людської поведінки, створюване уповноваженими агентами політичної організації суспільства. «Злочин є творіння» (crime is created), підкреслює він [69]. Соціальна ж реальність злочину є сконструйоване шляхом формулювання і застосування кримінальну визначення (склад преступле-

104

ня. - Я. Г.), розвиток поведінкових зразків (pattern), відповідних цим визначенням, і конструкція кримінальних концепцій.

«Ні мрії про земний рай, ні примари земного пекла не відображають адекватно соціальних реалій. Навпаки, реальна соціальне життя є постійною напругою між утопізмом і реалізмом »[70], - пише О. Терк. Він тверезо оцінює роль влади, конфлікту, політичної злочинності. (Можливо, саме він є родоначальником кримінології політичної злочинності, яка в Росії починає формуватися останнім часом). Ключ до розуміння процесу політичної організації на социетальном рівні лежить в аналізі взаємозв'язків між політичною злочинністю і політичною поліцією. «Політична злочинність стає зрозумілою як соціально обумовлена реальність, продуцируемая конфліктом між людьми, які претендують на владу, і людьми, які чинять опір або можуть чинити опір цим суб'єктам» [71]. Цими словами закінчується цитована робота О. Терка. Закінчується і наш короткий аналіз основних напрямків «модерністської», тепер уже майже «класичною», Девиантология та кримінології. 6. Економічний детермінізм та критична (радикальна) кримінологія

У 1833 році французький соціолог і кримінолог Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Але, на думку бельгійського кримінолога і соціолога Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до убогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія про те, який стан економіки сприяє розвитку злочинності – позитивний чи негативний. Думки розділилися на діаметрально протилежні.

Економічний розвиток впливає на види і рівень злочинності як безпосередньо, так і побічно, особливо в сфері майнових деліктів. Проте існуюче в суспільній думці переконання, начебто злочин породжує бідність, є грубим і не відповідаючим істині, спрощенням. Бідність — це відносне, суб’єктивне поняття. Вона визначається рівнем добробуту в даному суспільстві й оцінкою окремих людей. Те, що один розглядає як бідність, інший вважає статком чи навіть розкішшю. Тому саме поняття “бідність” важко визначити. Крім того, необхідно врахувати, що ту чи іншу  економічну ситуацію яка відображається на розвитку злочинності з запізненням на 2 – 3 роки. Далі, розгортання економічних сил певною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому, адже саме цей розвиток визначає види і рівень злочинності.

Існують три основні теорії, які намагаються обґрунтувати вплив економіки на злочинність:

Теорія депресії припускає, що злочинність у періоди високої кон’юнктури знижується, а в період економічної депресії зростає.

Теорія експансії виходить з того, що злочинність з розвитком економіки росте, а при спаді економіки знижується. Під час економічного процвітання та буму матеріальні блага стають більш доступними і помітними. Очікування підйому рівня життя посилюється. І те, чого людина не може домогтися легальним шляхом, вона намагається одержати протиправними методами. З поліпшенням життєвих умов збільшується споживання алкоголю, посилюється недбалість у роботі, необдуманість вчинків, неуважність і зарозумілість у відношенні людей один до одного. Місце матеріальних потреб посідають психологічні і моральні цілі (придбаня символів статусу, престижу), що і формують так звану злочинність добробуту.

Комбінована теорія депресії-експансії передбачає, що злочинність зростає в періоди підйому і спаду економіки. Зміна економічної ситуації як у кращу, так і в гіршу сторону підвищує рівень злочинності. А от економічна стабільність діє на злочинність пом’якшуючим чином.

Теорія депресії не може пояснити, чому в періоди високої економічної кон’юнктури злочинність зростає. Теорія експансії, в свою чергу, не здатна чітко відповісти, чому злочинність посилюється в періоди економічного спаду. При нинішньому стані кримінологічних досліджень комбінована теорія депресії-експансії виявляється, очевидно, найбільш прийнятною. (1039)