Тема 2. Чисельність, демографічна структура і розміщення населення
План
Чисельність населення і його щільність (густота)
Віково-статевий склад населення
Соціально-економічна структура населення
Сімейна структура та типологія сімейної організації
Етнічна структура населення
Розселення населення
1. Чисельність населення і його щільність (густота). Найбільш загальним кількісним мірилом населення світу, країни, окремих її частин є його загальна чисельність (найпростіший демографічний показник).
Джерелом інформації про чисельність населення є переписи, а в міжпереписний період — це результати оцінок — розрахунки за даними поточного обліку процесів природного та механічного руху.
Основні категорії населення, за якими реєструється його чисельність, — наявне та постійне населення.
Наявне населення (НН) — це чисельність осіб, які на момент реєстрації перебувають на території певного населеного пункту, незалежно від місця їхнього постійного проживання. Постійне населення (ПН) — це чисельність осіб, які постійно, протягом тривалого часу проживають на території певного населеного пункту, незалежно від їхньої наявності на момент реєстрації.
Разом із ними враховуються ще такі категорії населення, як тимчасово проживаючі та тимчасово відсутні.
Тимчасово проживаючі (ТП) — особи, які постійно проживають в іншому населеному пункті, але на момент обстеження перебувають у даному пункті (за відсутності на постійному місці проживання не більше ніж 6 місяців).
Тимчасово відсутні (ТВ) — особи, які постійно проживають у даному населеному пункті, але на момент обстеження перебувають за його межами, якщо термін їхньої відсутності не перевищує 6 місяців.
На основі зазначених категорій населення визначають баланси категорій населення.
НН = ПН - ТВ + ТП, або ПН = НН - ТП + ТВ.
Баланси категорій населення використовуються для перевірки точності обліку й розрахунку чисельності постійного та наявного населення. Окремо існує категорія „юридичного населення” — особи, офіційно зареєстровані на певній території. Ця категорія не збігається з поданими вище і не фіксується переписами, оскільки перепис не передбачає перевірки паспортних даних. Проте категорії постійного та наявного населення широко використовуються як при визначенні демографічних показників, так і при розрахунку народногосподарських потреб. А саме, на основі чисельності постійного населення обчислюють потреби в житловому будівництві, забезпеченості шкільними та дошкільними закладами, потребу в кількості приватизаційних документів.
Дані про чисельність наявного населення — основа для визначення потрібного обсягу житлово-комунальних послуг, послуг торговельної мережі, транспорту та зв'язку, побутової та туристичної сфер, медичних та культурних закладів тощо.
Обидва показники чисельності населення є моментними, оскільки реєструються на певну дату (на критичний момент перепису або на початок кожного року в міжпереписний період) У такому вигляді вони характеризують лише стан населення. Для оцінки демографічного процесу використовуються інтервальні показники – не моментна чисельність населення, а середня. Залежно від первинних даних та мети розрахунку використовуються такі середні:
арифметична проста — якщо відомі дані про чисельність населення на початок та кінець року;
хронологічна — коли відомі дані на початок кожного місяця або кварталу;
арифметична зважена — коли проміжки часу між моментами не рівні.
Зазначені показники чисельності (ПН і НН) вирізняються також за своїм статистичним призначенням. Чисельність постійного населення використовується для визначення складу населення (за статтю, віком, місцем проживання), співвідношення його окремих груп (демографічне навантаження). Співвідношення чисельності міського населення до сільської місцевості показує ступінь урбанізації. На основі чисельності постійного населення розраховується щільність (густота) населення діленням чисельності населення на площу території країни в цілому чи окремого регіону. Чисельність наявного населення покладено в основу розрахунку всіх показників інтенсивності природного та механічного руху.
Густота населення, яка визначається числом жителів на 1 км2 площі території. Загальна густота населення країни є середньою із густоти всіх її частин, зваженої по їх площі. Так, наприклад, поділом 46958,7 тис. осіб населення на площу території України – 603,7 тис. км2 одержуємо густоту населення станом на 1 грудня 2005 р. – 77,8 осіб на 1 км2.
Для одержання співставних показників Міжнародний статистичний інститут рекомендував у знаменник показника густоти включити площу всієї території, включаючи навіть прибережну смугу, що відкривається під час морського впливу.
2. Віково-статевий склад населення, віково-статеві піраміди. Стать – чи не єдина ознака, абсолютно незмінна протягом всього життя людини, якщо не говорити про таких, що стосується минулих подій (місце і дата народження, вік на момент вступу у перший шлюб, рік закінчення середньої школи і т.п.).
Статевий склад населення характеризує співвідношення чисельності чоловіків та жінок і може бути розрахований як для всього населення, так і для окремих вікових груп контингентів.
Показник статевого складу населення визначається шляхом ділення чисельності жіночого населення на чисельність чоловічого населення. Цей показник близький до 1, оскільки серед тисячі новонароджених, звичайно народжується 515 хлопчиків і 485 дівчаток (відхилення від цієї величини по країнах дуже незначні). Отже, показник статевого складу для новонароджених буде складати: 485 : 515 = 0,942.
Через специфічні особливості організму хлопчиків смертність серед них дещо вища, ніж серед дівчаток. Поступово показник статевого складу наближається до 1. У старшому віці коливання цього показника можуть бути різними і пов’язанні з умовами життя людей. Так величина цього показника різко зростає у результаті втрат чоловічого населення у війнах.
Вік – це загальна координата всіх демографічних явищ: настільки важливо його враховувати при дослідженні кожного з них.
Згідно визначення Демографічного енциклопедичного словника, вік людини це період від народження людини до того чи іншого моменту її життя. Розрізняють біологічний вік, який визначається станом обміну речовин та функцій організму, а також відповідністю цих процесів віковим нормам людської популяції, та календарний вік, що вимірюється часом, який пройшов з моменту народження. У процесі еволюції тривалості життя уяви про вікові періоди змінюються. Приблизна періодизація життя людини може бути представлена в такому вигляді:
1-10 днів.....................................................новонароджені
10 днів – 1 рік.............................................грудні діти
1 – 3 роки....................................................раннє дитинство
4 – 7 років...................................................перше дитинство
8 – 12 р. (хлопчики) ..................................друге дитинство
8 – 11 р. (дівчатка)..................................... друге дитинство
12 – 16 р. (хлопчики) ................................підлітки
12 – 15 р. (дівчатка)...................................підлітки
17 – 21 р. (хлопці) .................................... юнаки
16 – 20 р. (дівчата).................................... дівчата
22 - 35 р. (чоловіки) .................................дорослі зрілі (І період зрілості)
21 – 35 р. (жінки)......................................дорослі зрілі (І період зрілості)
36 – 60 р. (чоловіки) ................................ІІ період зрілості
35 – 55 р. (жінки)......................................ІІ період зрілості
61 – 72 р. (чоловіки) ................................літні люди
56 – 74 р. (жінки)......................................літні люди
75 – 90 р. (чоловіки і жінки)...................старі люди
90 р. і більше. (чол. і жінки)...................довгожителі
У демографії також розрізняють ще й слідуючи вікові контингенти:
грудні діти (до одного року);
діти ясельного віку (до 3-ох років);
дошкільнята (від 3 до 6 років);
школярі (від 7 до 17 років);
працездатний контингент (віком від 16 до 54 р. для жінок і від 16 до 59 р. для чоловіків);
виборчий контингент (від 18 р. і більше);
дітородний контингент жінок (від 15 до 49 р.).
У групуваннях за демографічними поколіннями вирізняються такі групи:м діти (0-14 років), батьки (15-49 років), прабатьки (50 років і старші).
Залежно від кількісного співвідношення демографічних поколінь у країні розрізняють три типи вікової структури населення: прогресивний, стаціонарний і регресивний. Моделі типів вікової структури першим запропонував шведський демограф Густав Зундберг (1847–1918).
Прогресивний тип – відповідає населенню зі швидкою зміною поколінь через високу народжуваність та смертність, а також з інтенсивним зростанням чисельності населення. Йому притаманна відносно велика питома вага дітей (40 %) і невелика питома вага прабатьків (10 %).
Стаціонарний тип вікової структури передбачає незмінність загальної чисельності населення, врівноваженість частки населення молодшого і старшого віку (відповідно 27 % і 23 %), через поступове скорочення смертності та збільшення тривалості життя.
Регресивний тип – відповідає населенню з повільною зміною поколінь, в якому частка прабатьків дещо більша, ніж частка дітей, через скорочення народжуваності і подовження тривалості життя. За цього типу створюються умови скорочення і навіть часткового виродження (депопуляції) населення, адже виконується таке співвідношення: діти – 20 %, батьки – 50 %, прабатьки – 30 %.
Більшість країн світу пережили демографічний перехід від прогресивного до регресивного типу. Отже, в них поглиблюються процес старіння населення і водночас скорочується частка потенційно дітородного контингенту, що братиме у майбутньому участь у відтворенні населення.
Статево-віковий склад населення аналізується також за допомогою графічного методу, а саме: статево-вікової піраміди населення.
Статево-вікова піраміда — двостороння гістограма розподілу чоловіків і жінок за їхнім віком одночасно на одній ординаті. Для її побудови по вертикальній осі відкладають значення віку з однаковими інтервалами (1 або 5 років). Ліворуч по горизонтальній осі відкладають густоту розподілу по віку чоловічого населення, праворуч – жіночого (в єдиному масштабі, в абсолютних або відносних показниках).
Статево-вікова структура населення може розглядатись в історичному аспекті. Для цього до статево-вікової піраміди додається ще одна вертикальна вісь — шкала років народження, що розміщується праворуч. Проекція вікового прямокутника на цю шкалу дає можливість з'ясувати історичні обставини певних деформацій у конфігурації статево-вікової піраміди. Аналізуючи конфігурацію піраміди, звертають увагу на ширину її основи (забезпеченість контингентом новонароджених), висоту (тривалість життя населення) та на обрис бічної сторони. Наявність западин і виступів в окремих вікових групах свідчить про порушення плавності зміни поколінь. Статево-вікова піраміда населення України станом на 01.01.2001 р. представлена на рис. 1.
Рис. 1. Статево-вікова піраміда населення України станом на 01.01.2001 р.
Співвідношення окремих поколінь характеризують коефіцієнти демографічного навантаження, які подаються в розрахунку на тисячу населення, тобто у проміле (‰).
3. Соціально-економічна структура. Соціально-економічну структуру населення характеризує склад населення за суспільними групами та джерелами засобів існування.
Соціально-економічний склад населення визначає сукупність виробничих відносин, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, а також його політичний устрій, розвиток соціальної інфраструктури — освіти, культури тощо.
Історичний процес зміни соціально-економічної структури населення відображає зміну і розвиток способів виробництва, рівень розвитку суспільного поділу праці, характеризує основні сторони розвитку людського суспільства в конкретних умовах простору і часу.
Досліджуючи економічний склад населення, демографічна статистика характеризує його за участю людини у виробництві матеріальних і духовних благ, а також за роллю у їх розподілі та споживанні.
У виробництві бере участь лише зайняте населення, в розподілі й споживанні — все населення без винятку.
Діяльність і функції зайнятого та незайнятого населення у виробництві та споживанні різні. Для характеристики соціально-економічної структури суспільства статистика поділяє його на самодіяльне (самостійне) і несамодіяльне (несамостійне), а також на економічно активне і економічно пасивне.
Історично першим (в середині XIX ст., коли формувалися програми переписів населення) виник поділ населення на самодіяльне і несамодіяльне.
Основна мета такого групування полягає в тому, щоб дати характеристику населення за засобами існування. Самодіяльне населення — це та його частина, яка має самостійні власні джерела доходів, що не залежать від інших людей. Засоби існування досить різноманітні з огляду на соціальні характеристики джерел. Вони охоплюють доходи від праці, від власності (прибуток, дивіденди, відсотки), а також заощадження, допомоги, пенсії, стипендії, ренти тощо.
До несамодіяльного населення належать особи, які живуть на утриманні сім'ї.
Структура самодіяльного і несамодіяльного населення відображає соціально-економічний устрій суспільства.
У XX ст. виникла потреба нового групування населення з огляду на зростання тієї частини самодіяльного населення, яка має власні засоби існування, але не від активної діяльності.
Зазначимо, що у той час, коли виник поділ населення на самодіяльне і несамодіяльне, чисельність пенсіонерів, стипендіатів та інших осіб на утриманні суспільства була незначною. В сучасних розвинених країнах чисельність і частка їх постійно і швидко зростає. Ця тенденція відображає прогрес в гуманістичному розвитку суспільства. Деякі люди, які відійшли від активної діяльності, живуть на заощадження. Капіталовласники, підприємці переходять до групи рантьє тощо.
Такі зміни викликали до життя потребу групування населення на економічно активне і економічно пасивне. Воно має на меті визначити структуру населення за ознакою участі в активній діяльності, у виробництві матеріальних, соціальних і духовних благ.
До економічно активного населення міжнародна (і українська) статистика відносить і безробітних. До зайнятого населення належать лише ті, хто зайнятий безпосередньо суспільною працею. Це поняття значно вужче, ніж поняття „суспільно корисна праця”, яке включає як працю безпосередньо суспільну, так і таку, що має особистий характер. Це передусім праця у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими членами сім'ї, за собою, праця тих, хто навчається, підвищує свій культурний рівень тощо. Такими видами праці людина, звичайно, займається протягом усього життя чи деяких його етапів, але частина населення на момент спостереження зайнята тільки домашньою, сімейною працею або навчанням. Ці види праці досліджують у спеціально організованих статистичних спостереженнях особистого бюджету часу — за тиждень, добу. Це дає змогу більш повно вивчити і відобразити спосіб життя людей певної країни і певних соціальних груп.
До зайнятих безпосередньо суспільною працею належать зайняті виробництвом, підприємницькою, управлінською діяльністю, працею у сфері створення матеріальних, культурних благ і соціальних послуг. Сюди також відносять тих, хто працює у власному господарстві, тобто зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, у підсобному сільському господарстві. Місце людини у системі виробничих відносин визначається місцем прикладання праці та функціями, що вона виконує.
Слід зважати на неоднорідність економічно активного, самодіяльного, економічно пасивного і несамодіяльного населення в соціальному аспекті.
Визначення соціального складу населення дає змогу вивчити економічну структуру суспільства, основні виробничі відносини, рівень і перспективи економічного, політичного і культурного розвитку країни.
Соціальний устрій суспільства багато в чому залежить від природного руху населення. Закономірності його відтворення зумовлені рівнем соціальної справедливості, станом соціального захисту, розвитком соціальної інфраструктури. Народжуваність і смертність, сталість шлюбу, тривалість життя залежать від соціального устрою і добробуту.
У сучасній міжнародній статистичній практиці стан у занятті визначають за такими позиціями: 1) наймачі — підприємці-роботодавці; 2) особи, що працюють у власному господарстві; 3) робітники чи службовці, що працюють за наймом; 4) члени сімей, які допомагають у занятті без оплати.
Підприємці-роботодавці — це особи, які залучають додаткову робочу силу у власне господарство з метою отримання доходу.
Особи, що працюють у власному господарстві — це власники порівняно невеликих підприємств — магазинів, майстерень, ферм, кав'ярень, а також лікарі, юристи, які додатково не наймають працівників.
До працюючих за наймом відносять робітників, службовців, військових, адміністративний персонал державного управління тощо.
І нарешті, члени сімей, що допомагають у занятті без оплати, — це так звані сімейні робітники, які працюють неповний робочий день чи неповний тиждень, але не менш як 1/3 нормативного робочого часу. Сімейні робітники належать до тієї самої соціальної групи, що і власник сімейного підприємства.
Неважко помітити, що попри всю прогресивність такої постановки питання про соціальне розшарування, воно не може дати повної характеристики розподілу населення на соціальні групи, якщо не будуть застосовані дані про дохід і встановлені певні граничні ознаки. До наймачів будуть віднесені і власники невеликих підприємств, і власники величезних капіталів. У групі службовців також будуть різні за соціальним станом і добробутом люди.
Економічно пасивне населення (водночас самодіяльне) теж неоднорідне за соціальним станом. Ця група охоплює і багатих рантьє, і людей з великими пенсіями, і людей, які мають дохід на нижній межі прожиткового мінімуму.
Зайняте населення є найголовнішою частиною економічно активного населення. Це саме та частина населення, завдяки якій функціонує суспільне виробництво і яка утримує своєю працею все населення — як свою майбутню зміну (дітей, всіх, хто навчається), хворих, інвалідів, так і своїх попередників (тих, хто за віком вийшов зі складу працездатного населення).
До економічно пасивного населення статистика відносить осіб, які перебувають на утриманні сім'ї чи суспільства. Сюди також належать люди, які живуть на заощадження, ренту. Отже, до економічно пасивного населення входить як несамодіяльне населення, так і частина самодіяльного.
Джерелом відомостей для визначення основних економічних груп населення є його перепис (традиційне питання програми переписів — джерело засобів існування). За відповідями на це питання виконують певні групування. Хоча в перепису з'ясовують зайнятість і незайнятість у конкретних регіонах, проте питання не має персонального і фіскального характеру. Органи управління отримують лише загальні відомості про резерви робочої сили. У всіх переписах діє принцип нерозголосу записів про конкретну людину.
Характеристика якості населення потребує оцінки, вивчення і прогнозування тенденцій зміни його освітнього рівня. Демографічна статистика використовує систему кількісних показників для вивчення закономірностей розвитку освіти населення. За рівнем освіти розрізняють населення, яке має:
вищу;
незакінчену вищу;
середню спеціальну;
середню загальну;
неповну середню;
початкову.
Всебічний аналіз освітнього рівня населення дає змогу дослідити його як систему, встановити пропорції між окремими видами освіти і потребою суспільства у трудових ресурсах необхідної якості.
4. Сімейна структура та типологія сімейної організації. Сімейний склад населення вивчається з метою визначення умов для відтворення населення, шлюбної ситуації, соціальної політики захисту багатодітних сімей, одинаків, а також як інформаційна база для обстеження бюджетів домогосподарств.
Сім’я є найдавнішою організаційною формою, в якій реалізуються головні процеси існування і розвитку населення, передусім його природного і соціального відтворення. Це первісний осередок суспільства.
Демографічна статистика розробила такі критерії визначення сім’ї як одиниці обліку: сім’я – це група людей, пов’язаних між собою а). спільним проживанням; б). кровною спорідненістю та свояцтвом; в). спільним бюджетом.
Типологію сімей здійснюють за двома підставами: сім'ї поділяють на повні та неповні, а також на прості (нуклеарні) та складні. Повною вважають сім'ю, складену з однієї подружньої пари з дітьми або без них. Основу неповної сім¢ї утворює один з батьків з дітьми. Неповні сім'ї часто називають "уламками" повних оскільки вони виникають через руйнування колись повних сімей внаслідок овдовіння чи розлучення. Неповною є також сім’я, у якій діти народжені у незареєстрованому шлюбі. Адже навіть якщо вони виникають через народження позашлюбної дитини самотньою жінкою, можна вважати, що тут мав місце випадок розірвання фактично незареєстрованого шлюбу між батьками такої дитини ще до її народження. Народження ж дітей від випадкових зв'язків — відносно рідкісне явище. Як повна, так і неповна сім'я може бути віднесена або до простих, або до складних сімей.
Простими, або нуклеарними (від латинського слова "нуклеус" — ядро), вважають сім'ї, які включають тільки шлюбну пару з дітьми, котрі не перебувають у шлюбі, або шлюбну пару, яка не має дітей, або одного з батьків з дітьми. Згідно з рекомендаціями статистичної комісії ООН для перепису населення, подружня пара з однією дитиною або кількома дітьми, котрі ніколи не перебували в шлюбі, складають повне ядро сім'ї, а один з батьків (батько чи мати) з однією дитиною або кількома дітьми, котрі ніколи не перебували у шлюбі, — неповне ядро сім'ї. Кількість повних ядерних сімей, в яких обидва члени подружжя перебувають у репродуктивному віці, визначає перспективи утворення населення.
Складні сім'ї включають до свого складу дві або більше нуклеарні сім'ї, або ж три чи більше генерації. Незалежно від того, чи належать нуклеарні сім'ї до однієї чи кількох генерацій, для їх віднесення до складної сім'ї важливим є факт сумісного проживання та спільності господарства. До складної сім'ї можуть входити один або обидва батьки когось із членів подружжя, або самітня мати (батько), або інші родичі.
Типологія сімейної організації, прийнята у демографії, ґрунтується на формах шлюбних союзів. Найпоширенішими з них є моногамія та полігамія. Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлюбу та сім'ї, за якої чоловік одружений тільки на одній жінці й, відповідно, жінка пошлюблена тільки з одним чоловіком. Подружній союз між ними санкціонований суспільством і часто-густо має пожиттєвий характер. Навіть у тих країнах, де юридичні й соціальні норми не прописують моногамної сім'ї, вона проте є найпоширенішим типом сімейно-шлюбних стосунків.
Полігамію, або багатошлюбність, використовують для позначення такого шлюбу, за якого один з членів подружжя може мати кількох шлюбних партнерів. Розрізняють полігінію, або багатоженство, та поліандрію, або багатомужжя.
Полігінія — одна з історичних форм шлюбу, за якої чоловік перебуває водночас у кількох шлюбних союзах з різними жінками. Полігінію часто-густо реалізують у формі сім'ї гаремного типу. Встановлено, що полігінія знижує показник плідності, проте у деяких випадках може збільшувати показник народжуваності. Поліандрія — рідкісна, архаїчна форма групового шлюбу, за якої жінка може перебувати водночас у кількох шлюбних союзах з різними чоловіками. У минулому сторіччі поліандрія була поширена серед деяких груп ескімосів та серед алеутів і до нещодавнього часу — серед деяких етнічних меншин Тибету та Індостану, зокрема у вигляді т.зв. фратернальної поліандрії, тобто шлюбу однієї жінки з декількома чоловіками, які є братами стосовно один одного. Поліандрія була зумовлена переважанням на шлюбному ринку чоловіків через високу смертність дівчаток і її вплив на рівень народжуваності не вивчений.
Сучасна тенденція полягає в тому, що поширеність полігамії знижується, на зміну їй приходить моногамія. Нині усе більшого вияву одержує т.зв. серійна моногамія (послідовна моногамія), тобто повторні, головним чином шлюби чоловіків і жінок після розлучення. Це явище досягло таких масштабів, що багато дослідників перестали вважати шлюб довічним союзом чоловіка і жінки, розглядаючи його як тимчасовий, а не довічний альянс, що може бути розірваним у будь-який час за бажанням чоловіка або жінки. На підставі досліджень виявили, що розбіжності у відтворенні населення у полігамному та моногамному шлюбі є суттєві: полігамія не сприяє відтворенню людського роду, моногамія – навпаки. Найвагоміші причини є біологічними: жінка, яка знає багатьох чоловіків, відносно рідше вагітніє у порівнянні з тією, що знає одного чоловіка через біологічну природу запліднення – більшу інтенсивність руйнування статевих клітин, що надходять від багатьох чоловіків ( д.м.н. О.Голяченко).
Полігамія є першопричиною багатьох статевих хвороб, що призводять до небажаних наслідків для жінок тощо.
Джерело інформації про сімейний склад — дані перепису населення, що фіксує не тільки юридичні (зареєстровані) шлюби, а й фактичні (консесуальні).
5. Етнічна структура. Істотне значення при вивченні населення має склад населення за національністю та мовами, тобто його етнічна структура.
Етнічна структура населення певної території чи країни має свою динаміку внаслідок відмінних темпів приросту населення окремих національностей, процесів асиміляції (злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, традицій і т. п. та втрати своєї мови, культури національності самосвідомості), міграційних процесів, примусового переселення (депортації), воєнних дій та інших процесів.
Аналіз етнічної структури можливо здійснити лише за даними переписів. Результати перепису дають можливість визначити чисельність і частку населення кожної національності в цілому та за видами поселень і регіонами країни; чисельність та частку громадян країни й осіб без громадянства, а також іноземних громадян; співвідношення чисельності корінного населення та інших національностей або чисельності з мовою своєї національності чи українською.
У міжпереписний період етнічні процеси дослідити дуже складно. Національний склад можна дослідити лише орієнтовно, оскільки національність дітей, які народжуються в цей період, практично визначається опитуванням батьків. Особливо це стосується національних меншин, які асимілювалися, та дітей у міжнаціональних шлюбах (кожний п’ятий шлюб в Україні).
Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти потрібно враховувати у певних економічних ситуаціях. До цих аспектів належать: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.
6. Розселення населення. Вивчення розміщення населення на певній території, закономірностей зміни розселення нині особливо актуальне у зв'язку з бурхливим процесом урбанізації.
Є два типи людських поселень — міста і села. Статистика розселення розглядає дві головні сукупності — сукупність поселень і сукупність людей, які в них живуть. Отже, є й дві одиниці сукупності — населений пункт і людина, яка в ньому живе.
Головні риси, за якими відрізняють міські поселення від сільських, полягають у розподілі економічно активного населення за галузями господарства та кількістю населення. Міським вважають населений пункт, де більше ніж половина економічно активного населення працює не в сільському господарстві. Встановлюють також кількісний ценз числа жителів. Він різний у різних країнах: в Україні — 10 000 чол., Ісландії — 200 чол., Японії — 50 тис. чол. Міста відрізняються також типом забудови, функціями, розвитком соціальної інфраструктури тощо. В Україні є також поняття „поселення міського типу”. Це здебільшого „молоді” поселення що утворюються завдяки певним містоутворювальним факторам, наприклад, відкриттю корисних копалин чи побудові переробних підприємств, санаторіїв тощо.
Міста виникли як результат суспільного поділу праці спершу між ремісництвом і землеробством. Зростанню сприяли розвиток торгівлі, поява національних ринків, розвиток державних інститутів, шляхів сполучення тощо. Виникли міста, де зосереджувались певні функції, міста-столиці, інші адміністративні центри, промислові, наукові, культурні, торговельні, лікувальні, транспортні, воєнні та інші центри. Функції ці часто поєднуються, деякі міста спеціалізовані, деякі багатофункціональні.
Кількість міст визначають і уточнюють перед переписом. Статус міста має бути визнаний юридично. Нові міста утворюються завдяки появі містоутворювальних факторів і перетворенню на міста колишніх сіл, в яких набули розвитку „міські” галузі, в результаті чого більшість економічно активного населення працює вже не в сільському господарстві. Сукупність міст поповнюється завдяки утворенню нових, проте міста живуть віками і тисячоліттями. У зв'язку з цим можливі два напрями статистичного вивчення міст — поздовжній аналіз, коли досліджують одну незмінну сукупність міст у часі, та поперечний — наявні на певну дату.
В Україні урбанізація ще не завершилася. За даними перепису 1959 р., в Україні було лише одне місто, де проживало більше ніж 1 млн. чол. Це столиця України — Київ. Тепер у Києві проживає майже 3 млн. жителів, а міст-мільйонників вже 5: Київ, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса і Харків. Наближається до 1 млн. чисельність таких міст, як Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів. Населення деяких міст зросло у декілька разів завдяки індустріальному розвитку. Наприклад, колись маленький Калуш (у 1959 р. там проживало лише 12 тис. чол.) у 1989 р. налічував уже 68 тис. чол. Такі самі перетворення характерні для Броварів, Червонограда, Ковеля, Коломиї, Ялти. Містоутворювальні фактори в них різні, а темп зростання обчислюють в разах.
Звичайно, більша частина міського населення живе у великих містах. У 2001 р. в Україні налічувалося 101 місто з населенням більш як 50 тис. жителів.
У другій половині XX ст. Україна переживала дуже швидкий процес урбанізації. Згадаємо, що на межі XIX і XX ст. в Україні на одного міського жителя припадало 4 сільських. Перед війною 1941—1945 рр. за переписом 1939 р. частка міського населення вже становила 34 %; в 1959 р. — 46 %. Перепис 1970 р. зафіксував, що міське населення перевищило сільське і становило 55 %; в 1979 р. — 61 %; у 1989 р. — 66,9 %. У міжпереписний період з 12.01.1989 по 05.12.2001 р. частка міського населення майже не змінилась. За даними останнього перепису вона дорівнювала 67,2 %. У Рівненській, Вінницькій, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій і Закарпатській областях досі сільське населення перевищує міське. Рекордно високий процент міського населення на Донбасі і в Придніпров'ї. В Донецькій області він дорівнював 90,2 %. Проте не можна не помітити гальмування процесу урбанізації, переважно з причини довготривалого економічного спаду.
Урбанізація є всесвітньо-історичним явищем і виявляється у підвищенні ролі міст, поширенні міського способу життя. Процес урбанізації характеризується такими статистичними показниками, як абсолютна чисельність і частка міського населення, зміна структури міських поселень в бік збільшення кількості й частки великих міст, поява і розвиток міських агломерацій (агломерація — зосередження порівняно невеликих міст навколо великих центрів, з якими вони пов'язані насамперед економічно), урбанізованих територій, характерних для індустріальних регіонів, де межі міст збігаються (наприклад, у Донбасі), поява мегаполісів — надвеликих багатофункціональних міст (наприклад, Донецьк).
Сільське населення в Україні постійно зменшується відносно, а з повоєнного часу і абсолютно. У 1913 р. його частка становила 80 %, у 1946–1966 рр. — вперше менше ніж 50, в 1991 р. — 32 %. Абсолютно за повоєнний час воно зменшилося з 23,8 млн. чол. у 1951 р. до 16,8 у 1991 р. і до 15,8 млн. у 2001 р. За останні роки зменшення сільського населення сповільнилося. Проте цей процес триватиме до досягнення певної межі насичення міського населення. У найбільш розвинених країнах світу частка сільського населення становить 20–25 %.
Зменшення чисельності сільського населення зумовлено також перебудовою сільського господарства, від якого країна чекає підвищення продуктивності праці, яка нині у 3–5 разів нижча, ніж у розвинених країнах. Головне, щоб не спотворювався демографічний склад сільського населення, села не перетворювалися на резервації для літніх людей, не було „дефіциту наречених” тощо.