Тема 6. Смертність і тривалість життя

План

1. Смертність у демографічному вимірі

2. Перехід до сучасного типу смертності

3. Вимір смертності

4. Таблиці смертності та середньої тривалості життя

5. Динаміка смертності в Україні

1. Смертність у демографічному вимірі. Смертність у демографічному вимірі — це процес вимирання поколінь, що розглядають як такий, що має масовий характер і складений з безлічі одиничних смертей, які настають у різному віці. У строгому розумінні слова смертність — це частота смерті у тій чи тій сукупності населення, така смертність є статистичним поняттям, її вимірюють відношенням кількості померлих до чисельності всього населення або його окремих груп, диференційованих за статтю, віком, соціальною приналежністю, територією. Поряд з народжуваністю смертність забезпечує неперервність процесу відтворення населення й є його невід'ємним складником. Упродовж багатьох сторіч зростання або зменшення населення визначалися переважно рівнем смертності, позаяк народжуваність була стабільно високою. З дослідження смертності у середині XVII сторіччя почалася власне демографічна наука.

Людство весь час намагалося контролювати смертність, тому це єдиний демографічний процес, що був фундаментально вивчений і статистично описаний. Більш ніж 300 років тому сформувалися програма і методи вивчення смертності. Проблема зниження рівнів смертності і продовження тривалості життя актуальна і на сьогодні. Відомо, що тривалість життя на різних етапах розвитку людства значно відрізнялася: у кам’яному віці вік смерті був – 20-30 років, в античності -30-40 років, за часів капіталізму – 50-60 років.

Для оцінки досягнутих рівнів смертності, їх прогнозування й вироблення напрямків і заходів демографічної політики важливе значення має розв'язання проблеми біологічної тривалості життя.

Першим, хто спробував знайти наукові засади для визначення біологічної тривалості життя, був Френсіс Бекон. За минулі відтоді чотири сторіччя було висунуто безліч теорій постаріння, проте таємниця біологічного постарішання, яке детермінує в кінцевому підсумку природну смерть людини, залишається не до кінця розкритою й по сьогодні. Демографи XIX сторіччя досліджували переважно проблему модальної (нормальної) тривалості життя, концепція якої була розроблена 1877 року В.Лексисом. Уяву про біологічні можливості подовження тривалості життя людини та кількісні гіпотези, що характеризують довголіття, найбільш аргументовано дає концепція обмеженої надійності організму авторів Л. і Н. Гаврилових. Згідно з нею організм являє собою складну систему, безперебійна робота якої визначається вірогідністю безперебійної роботи всіх підсистем. Проте під впливом дії на організм різних факторів, відбувається ураження поступове всіх складових організму і він гине. Автори винайшли ефект сходження в одній точці вікових компонентів смертності і визначили видову тривалість життя у 95 +- 2 роки для різних популяцій одного біологічного виду.

Смертність сучасного типу – результат демографічного перевороту в смертності, який полягає у докорінній зміні структури причин, від яких помирають люди. До перевороту переважна більшість людей помирала від причин, пов'язаних із зовнішніми умовами життя і не пов'язаних із спадковістю, вродженими хворобами, природними процесами, що відбуваються в людському організмі. Це так звані екзогенні причини смертності. На відміну від них причини, породжувані внутрішнім розвитком організму, дістали назву ендогенних. Смерть завжди є результатом дії двох цих причин.

Історичні зміни структури захворюваності і смертності з причин описує так звана концепція епідеміологічного переходу, висунута і розвинута в роботах ряду закордонних демографів і епідеміологів. Сам термін епідеміологічний перехід запропонував у 1971 р. американський демограф і соціал-гігієніст А.Омран у статті „Епідеміологічний аспект теорії природного руху населення”. Вихідна теза полягала в тому, що актуальну смертність можна розкласти на ендогенну й екзогенну складові, зумовлені відповідно внутрішніми і зовнішніми впливами на організм людини, що ведуть до захворювань і смерті, визначаючи як її загальний рівень, так і смертність з тих або інших конкретних причин.

Останнім часом у смертності стали виділяти не дві, а три складові: чисто екзогенну смертність, квазіендогенну смертність, чисто ендогенну смертність. Під квазіендогенною смертністю розуміють смертність у результаті накопичених екзогенних впливів. Смертність від тієї або іншої конкретної причини є результатом спільної дії як ендогенних, так і екзогенних (у тому числі і квазіендогенних) факторів. Тому поділ причин смертності на складові є відносним.

З точки зору демографічного аналізу поділ причин смертності на екзогенні та ендогенні має принципове значення, позаяк створює передумови для адекватного розуміння структури смертності, пошуку резервів зниження її рівня й здійснення ефективної демографічної політики у сфері охорони здоров'я населення.

Перший, хто почав розділяти причини смертності, був французький демограф Ж.Буржуа-Піша (1952 року).

Екзогенну смертність характеризують дві найважливіші з точки зору життя людини якості. Вона завжди передчасна, а тому небезпечна. Екзогенна смертність вражає людину в будь-якому віці, в тому числі й тоді, коли потенційна життєздатність організму далеко не вичерпана. Особливо вона небезпечна у немовлячому та дитячому віці, коли організм дитини ще не зміцнів. Іншою якістю, притаманною екзогенній смертності, є можливість її усунення, поліпшивши матеріальні й соціальні умови існування людини, чим можна уникнути передчасну смерть.

Хоч би то за яких умов відбувався розвиток людського організму, його життєздатність з часом вичерпується, настає старість. Із старішанням пов'язана переважно ендогенна смертність. Швидкість природного старішання — еволюційна характеристика виду, проте вона істотно розрізняється як для окремих індивідів, так і для їх сукупностей. Тому вік, на який життєздатність людини слабне настільки, що смерть стає неминучою, коливається у певних межах навколо величини, іменованої біологічною (видовою) тривалістю життя. А проте залежність ймовірності смерті од віку дуже велика. Й хоча дія ендогенних чинників смертності зумовлена переважно постарінням організму, певна кількість ендогенних смертей пов'язана з дією якихось інших причин і настає у молодшому, часто у ранньому дитячому віці. Серед таких причин перше місце належить спадковим хворобам та вродженим вадам.

Ендогенні причини, пов'язані із постарінням, за умов переважання екзогенної смертності у більшості випадків не встигають проявитися, позаяк лише невелика частка народжених доживає до похилого та старечого віку. Але якщо екзогенна смертність знижується, першорядного значення набувають ендогенні причини смерті, пов'язані з постарішанням. Смерть завжди є результатом взаємодії екзогенних та ендогенних причин, але роль кожної з цих двох груп може бути принципово відмінною з точки зору головних характеристик смертності.

Люди постійно зазнають численних впливів зовнішнього середовища, несприятлива дія яких на їхнє здоров'я залежить як від сили цих впливів, так і від життєздатності організму. Коли різниця між здатністю протистояти зовнішнім впливам або пристосуватися до них та силою несприятливої дії зовнішнього середовища досягає певної критичної величини, настає смерть. Потік впливів екзогенних чинників з точки зору індивідуального організму невпорядкований і випадковий. Ймовірність опинитися об'єктом їхнього впливу, як і ймовірність того, що їхня сила перевищить захисні здатності організму й призведе до смерті, меншою мірою залежить від віку. Але хоч би то яким був вплив екзогенних чинників на захворюваність та смертність, а надто у старшому віці, можна стверджувати, що ендогенні процеси створюють той грунт для дії екзогенних чинників, без якого ці чинники самі по собі безсилі. У процесі переходу від традиційного типу смертності до сучасного екзогенна смертність була поставлена під контроль, і люди почали вмирати переважно від ендогенних причин. Принципова вагомість цих змін у демографічному контексті визначена тим, що заміна екзогенної смертності ендогенною тотожна заміні смертності у ранньому віці, а надто у немовлячому та дитячому, смертністю у похилому та старечому віці, а значить, рівнозначна збільшенню середньої тривалості життя.

Суть концепції епідеміологічного переходу полягає у твердженні про радикальну зміну структури смертності з причин, коли на зміну переваги екзогенних причин смерті прийшла першість ендогенних і квазіендогенних.

2. Перехід до сучасного типу смертності. Впродовж історії людства смертність зазнала значних якісних і кількісних змін. Для смертності традиційного типу були характерні катастрофічні підйоми, які мали своїми причинами голод у неврожайні роки, пошесті та війни.

Голод повторювався з високою частотою й регулярністю, охоплюючи часом величезні території. У Західній Європі від 1000 по 1855 рік, було відзначено до 450 спалахів голоду. Другою за значенням причиною катастрофічних підйомів смертності були пошесті. Чума, висипний тиф, віспа, холера та інші "морові хвороби" чинили величезні спустошення, забираючи мільйони життів. Найкрутіші піки смертності спостерігалися в періоди сумісної дії голоду та пошестей. Різкі підйоми смертності під час демографічних криз являли собою свого роду зриви контролю над смертністю, який у різних формах був установлений ще за часів неоліту й за розширення та зміцнення якого людство боролося впродовж тисячоліть. Загальноприйняті соціально-культурні норми тимчасово переставали бути чинними, життя людини втрачало будь-яку ціну.

Подібні зриви контролю над смертністю, систематичні демографічні кризи були невід'ємною рисою традиційного типу смертності. Вони періодично порушували звичайні умови, за яких перебігали демографічні процеси, що перебували під певним соціальним контролем. За звичайних же умов більшість людей помирала не насильницькою смертю, не від "морових хвороб" і не від голоду, а від хвороб, породжених реаліями повсякденного життя: хронічні недоїданням, неповноцінним і погано збалансованим харчовим раціоном важкою працею, антисанітарним станом житла, відсутністю елементарних гігієнічних навичок у побуті.

Традиційний тип смертності безроздільно панував на всій планеті до середини XVIII сторіччя. Саме у цей час почалася радикальна перебудова причин смерті, яка привела врешті-решт до виникнення нового типу смертності. До дії загальних соціально-економічних факторів, породжених розвитком буржуазного суспільства, додалася дія деяких специфічних факторів, що впливають на здоров»я і тривалість життя людей безпосередньо і навіть певною мірою незалежно від рівня їхнього добробуту: почали будувати централізовані системи водопостачання, каналізації та очищення; з'явилися нові методи знезаражування питної води, стерилізації харчових продуктів, опалення та освітлення житла і виробничих приміщень; поступово поліпшувались умови праці, дістала розвиток техніка безпеки. Величезну роль у боротьбі з екзогенною смертністю відіграв прогрес медицини, ґрунтований на досягненнях хімії та біології.

Вдосконалення методів ведення сільського господарства, розвиток торгівлі й засобів сполучення сприяли збільшенню кількості та поліпшенню якості вироблюваних продуктів харчування, їх продажу та обміну, й роль голоду хронічного недоїдання як причин високої смертності швидко почала спадати, його спалахи стали повторюватися рідше, їхня сила слабшала. Поступово відступали пошесті. Й хоча вони ще довго загрожували життю людей, останні навчилися краще розуміти їхню природу та характер поширення. Були здійснені перші спроби міжнародного співробітництва у боротьбі з пошестям 1792 року була створена Міжнародна карантинна рада у Танжері. Людина ще не могла протистояти пошестям на повну силу, проте навчилася вживати деяких запобіжних заходів: установлювати карантини, ізолювати тих, хто захворів, тощо.

Усе це дозволило різко зменшити смертність від епідемічних та інших захворювань, що забрали в недавньому минулому мільйони життів, проте збільшилася частка тих, хто помирає від захворювань системи кровообігу і новоутворень. Саме цю радикальну зміну структури смертності з причин і називають епідеміологічним переходом.

Виділяють чотири стадії епідеміологічного переходу в залежності від ролі причин екзогенної й ендогенної природи: „захворювання і голод”, „пандемія інфекційних захворювань”, „дегенеративні і професійні захворювання”, „відкладені дегенеративні захворювання”.

На першій стадії були введені такі заходи, як введення в практику масових щеплень від інфекційних хвороб, широке впровадження дезінфекції тощо, що скоротило число смертей від інфекційних хвороб.

На другій стадії знижується захворюваність і смертність таких екзогенних причин, як туберкульоз, шлунково-кишкові інфекції, дитячі інфекції тощо. Натомість починається зростання захворюваності і смертності від квазіендогенних причин таких, як хвороби системи кровообігу, новоутворення, які при цьому «молодшають», пересуваючись у значно молодший вік, що обумовлено зростанням забруднення навколишнього середовища (індустріалізація, стреси та нервові перевантаження).

Третя стадія характеризується подоланням відзначених вище негативних наслідків процесу індустріалізації: починається боротьба за охорону навколишнього середовища, умов праці та побуту; поширюється здоровий спосіб життя, профілактика захворювань, як наслідок – зростає середня очікувана тривалість життя.

Четверта стадія епідеміологічного переходу почалася, як вважають, зовсім недавно, причому загалом в країнах з низькою смертністю і високою тривалістю життя: поліпшується профілактика багатьох захворювань квазіендогенної і ендогенної природи, прогрес у лікуванні уроджених захворювань, пов’язаних з генетичними порушеннями і вадами внутріутробного розвитку, що обумовило зменшення дитячої смертності та немовлят, а також смертність у літньому і старечому віці.

На перших трьох стадіях епідеміологічного переходу найбільш істотно поліпшуються характеристики здоров»я і смертності дітей і молодих жінок, на четвертій – літніх і старих, особливо чоловіків. На четвертій стадії прискорено зростає поширеність хронічних хвороб, підвищується залежність здоров»я від профілактики.

Смертність за причинами смерті є одним з головних об'єктів демографічного аналізу, її вивчення дозволяє оцінити міру загрози того чи того захворювання для життя людей, ефективність заходів, вживаних для боротьби з ними, розміри шкоди, заподіюваної населенню різними причинами смерті. А позаяк здоров'я населення є однією з головних характеристик якості населення, то, досліджуючи смертність за причинами смерті, демографія допомагає виявити приховані резерви його поліпшення. Значні зміни в структурі смертності, що мали місце за останні 100 років, зумовлені радикальним зрушенням у співвідношенні між інфекційними та хронічного перебігу неінфекційними захворюваннями. Сьогодні перше місце міцно утримує смертність від хвороб системи кровообігу, злоякісних новоутворень, а також нещасних випадків, отруєнь і травм.

Питаннями залежності смертності від різних факторів займалися здавна: у 17 ст. Г.Кінг, у 18 ст. – Моо, у 19 ст. – Ж.Бертільйон та Л.Герша (Швейцарія).

Нині рівень смертності переважно визначають чотири групи чинників. Серед них:

1. Рівень життя, визначений сукупністю параметрів умов праці й побуту людей, рівня їх доходів та житлової забезпеченості, якості житлових умов та організації сфери обслуговування, забезпеченості якісними продуктами харчування, одежею, взуттям, організації відпочинку рекреації.

2. Природний або екологічний фактор — атмосфери, питної води, міра їх забрудненості, рівень шуму, наявність зелених просторів та їх доступність. Залежно від географічного середовища серед різних народів поширені неоднакові хвороби, деякі з них можуть істотно впливати на смертність. Природну зумовленість мають насамперед паразитарні захворювання.

3. Санітарна культура, культурно-освітній рівень населення, його ставлення до свого здоровя, дотримання необхідних гігієнічних правил у праці й побуті, міра поширеності різних шкідливих звичок, рівень залучення населення до різних видів спорту, заняття фізичною культурою. Більш освічені люди в цілому раціональніше ставляться до свого здоров»я, більшого значення надають профілактичним заходам, прагнуть вести здоровий спосіб життя.

Дехто з науковців окремо виділяє такі фактори, як:

4. Якість охорони здоров'я — доступність кваліфікованої медичної допомоги, рівень забезпеченості населення ефективними медикаментами рівень поширеності сучасних методів лікування, загальна культура сфери медичного обслуговування.

5. Політичні фактори – це війни. Величина втрат у війнах різних сторичних періодів була різною. У стародавні часи у деяких племен існувало правило припиняти війну після першого кровопролиття. В останнє сторіччя жертви від воєн стали нараховувати мільйони людей. Війни пов’язані з епідеміями.

Соціально-економічні, екологічні, соціально-культурні та інші чинники детермінують рівень смертності як безпосередньо, так і побічно — через інші демографічні процеси, передусім народжуваність, а також захворюваність. Скорочення народжуваності супроводжується зниженням дитячої смертності, яка становить істотну частку загальної смертності населення. Рівень останньої тим нижчий, чим меншою є кількість випадків захворювань як інфекційними так і хронічними неінфекційними хворобами. Водночас дедалі більше значення для динаміки смертності набуває процес старішання населення, сполучений із зростанням частки хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень, які домінують сьогодні в структурі причин смертності.

Дедалі більшу загрозу для здоров'я й життя людей становлять такі чинники, як нові засоби комунікації (телебачення, комп'ютерні мережі обробки й трансляції інформації); техногенні впливи на біосферу; забруднення, в тому числі радіоактивне, природного довкілля; широке застосування хімічних консервантів у харчових продуктах; прискорення ритму життя, гіподинамія тощо. Вони підвищують ризик ураження людей як раніше відомими, так і новими мало вивченими хворобами. Дедалі гостріше постає проблема зростання психічних хвороб і травматизму, а пошук ефективних засобів захисту людства від ВІЛ-інфекції стає дедалі невідкладнішим.

Причину, за якою наступила смерть, встановлює відповідна медична установа або лікар. При цьому сучасна статистика причин смерті заснована на виділенні однієї провідної причини смерті, яка установлюється згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, травм і причин смерті (МКХ). На сьогодні діє МКХ 10 –го перегляду, прийнята у 1992 р.

Класи хвороб і причини смерті за МКХ:

Клас 1 Інфекційні і паразитарні хвороби

Клас 2. Новоутворення

Клас 3. Ендокринні хвороби

Клас 4. Хвороби крові і кровотворної системи

Клас 5. Психічні розлади

Клас 6. Хвороби нервової системи й органів чуттів

Клас 7. Хвороби системи кровообігу

Клас 8. Хвороби органів дихання

Клас 9. Хвороби органів травлення

Клас 10. Хвороби сечостатевої системи

Клас 11. Хвороби шкіри та підшкірної клітковини

Клас 12. Хвороби кістково - м’язової системи і сполучної тканини

Клас 13. Уроджені аномалії розвитку

Клас 14. Окремі стани, що виникають у перинатальному періоді

Клас 15. Старість і неточно означені причини

Клас 16. Нещасні випадки, отруєння і травми

Загальні коефіцієнти смертності за основними класами причин смерті можуть залежати від розходжень у віковому складі померлих. У зв’язку з цим розраховують коефіцієнти, стандартизовані за віком прямим способом. При цьому для їх розрахунку Держкомстат застосовує Європейський стандарт вікової структури (вікові групи = чисельність населення в % до підсумку). Такі коефіцієнти використовують здебільшого для порівняння.

У розвинених країнах, в Україні також, основними причинами смерті є серцево-судинні, злоякісні захворювання і нещасні випадки, отруєння і травми, що є наслідком побічних дій сучасної цивілізації.

3. Вимір смертності. Для виміру смертності використовують систему показників. Найпростішим показником є в число смертей за певний період часу.

Першим відносним показником є загальний коефіцієнт смертності, що показує скільки в середньому померлих припадає на 1000 осіб середнього населення за період, що розглядається. Як правило, це однорічний період, тому береться середньорічне населення:

,

де M – число померлих за рік,

S – середньорічна чисельність населення.

Проте на величину загального коефіцієнта смертності сильно впливає статево-вікова структура населення. Крім того, величина загального коефіцієнта смертності залежить від рівня народжуваності: за інших рівних умов чим вища народжуваність, тим вищий і загальний коефіцієнт смертності, оскільки стає більшою частка дітей у віці до року, смертність яких вища, ніж у якомусь іншому віці.

Вплив статево-вікової структури усувається насамперед використанням часткових коефіцієнтів смертності, тобто коефіцієнтів смертності для різних груп населення: для чоловіків і жінок (в тому числі міського і сільського населення, різних етносів тощо).

Повікові коефіцієнти розраховують окремо для жінок і чоловіків як відношення числа смертей у певному віці до середньорічної чисельності чоловіків або жінок у цьому віці. У чоловіків смертність здебільшого вища, ніж у жінок, що пов’язано з біологічними особливостями, а також різним способом та умовами життєдіяльності. Явище перебільшення рівнів смертності чоловіків одержало назву надсмертності чоловіків.

Особливе місце посідає коефіцієнт смертності немовлят – показник виміру смертності дітей віком до 1 року. Головними причинами смертності серед немовлят є хвороби перинатального періоду — від 28-го тижня вагітності до кінця сьомої доби життя новонародженого. Серед них – асфіксія, пологові травми, вроджені вади розвитку, пневмонія, гемолітична хвороба новонароджених. Майже половину загиблих у перинатальному періоді становлять недоношені діти. Смертність серед немовлят значно перевищує смертність у всіх наступних вікових групах, за винятком похилого та старечого віку, й є, поряд із захворюваністю, смертністю, тривалістю життя, одним з головних показників, що характеризують стан здоров'я населення. Рівень смертності серед немовлят є важливою характеристикою загальної й санітарної культури населення, стану охорони здоров'я та певною мірою життєвого рівня в країні.

Для усунення впливу структурних факторів (співвідношення жіночого і чоловічого населення, міського і сільського тощо) використовують спеціальні і часткові коефіцієнти. Метод стандартизації демографічних коефіцієнтів був запропонований і вперше застосований в аналізі смертності англійським статистиком і демографом У.Фарром. Реальні загальні коефіцієнти порівнюють з показниками певного умовного населення, яку беруть за стандарт. Індекс показує, якими були б загальні коефіцієнти розглянутого процесу в даному населенні, якби інтенсивність цього процесу в ньому або його структурі були б такими самими, як і в населенні стандарту.

Стандартизовані коефіцієнти смертності як загалом, так і майже з усіх причин у чоловіків практично у кожній країні набагато вищі, ніж у жінок. При порівнянні звичайних коефіцієнтів це не завжди можна встановити: віковий склад жінок більш "старий", ніж чоловіків, позаяк жінки в середньому живуть довше. Тому кількість померлих від серцево-судинних захворювань на 100000 жінок часто буває більшою, ніж на 100000 чоловіків, але після стандартизації показників у чоловіків вони виявляються вищими. З практики відомо, що чоловіки помирають від серцево-судинних хвороб, а також від раку і багатьох інших причин у більш ранньому віці, ніж жінки. Особливо великими с відмінності між смертністю чоловіків та жінок від нещасних випадків, травм та отруєнь, включаючи й автомобільні катастрофи та самогубства, а також від злоякісних новоутворень органів дихання. У деяких країнах такі відмінності перевищують 10 разів, що почасти пов'язане з набагато більшим відсотком чоловіків, котрі палять.

4. Таблиці смертності та середньої тривалості життя. Найкращими показниками для характеристики рівня смертності та її і динаміки є вікові коефіцієнти смертності й обчислюванні на їх підставі показники імовірнісних таблиць смертності, особливо показник середньої тривалості майбутнього життя. Цієї точки зору дотримуються демографів. Відомий дослідник у галузі медичної демографії М.С. Бідний вважав, зокрема, що середня тривалість життя як похідна від вікових показників смертності вільна від впливу відмінностей у віковому складі населення й придатна для зіставлення між різними країнами та за різні періоди часу.

Таблиці смертності, або таблиці смертності та середньої тривалості життя, або таблиці доживання, являють собою впорядкований ряд взаємопов'язаних величин, які показують зменшення з віком унаслідок смерті певної сукупності народжених. Це система вікових, тобто поданих як функції віку, показників, які вимірюють рівень смертності в окремі періоди часу або доживання до певного віку, а також тривалість життя.

Таблиці смертності в їхньому сучасному вигляді — продукт тривалої еволюції, їх прообраз був запропонований ще у III сторіччі н.е. римським юристом Ульпіаном. Перша спроба побудувати таблицю смертності належить Дж. Граунту. 1662 року він опублікував у Лондоні книгу "Природні й політичні спостереження, зроблені над бюлетенями смерті", в якій вперше смертність і почасти народжуваність були розглянуті не в їхніх одиничних проявах, як це робили раніше, а у сукупності подій, взятих за великі проміжки часу. Це мало величезне значення для розвитку кількісного вивчення масових суспільних процесів і формування статистики як науки.

5. Динаміка смертності в Україні. Перехід до смертності сучасного типу в ХІХ сторіччі почався тільки в окремих, найбільш розвинених промислових країнах. Поступово, вже у XX сторіччі, до цього процесу включалися дедалі нові країни, серед яких була й Україна.

В середині XIX сторіччя в Україні майже безроздільно панувала смертність традиційного типу, зумовлена переважно екзогенними чинниками. Одне з перших місць у структурі причин смерті міцно утримував туберкульоз. Ще більша кількість людей, а надто дітей, помирала від пневмонії. Великою була частка смертей від шлунково-кишкових та дитячих інфекційних хвороб. Рівень смертності був надзвичайно високим. Від моменту скасування кріпосного права до початку першої світової війни смертність в Україні поступово знижувалася. Найвищими темпами знижувалася дитяча та материнська смертність.

Зі зниженням смертності серед дорослих і перш за все дітей відбулися радикальні зміни і в динаміці тривалості життя. Показники середньої тривалості майбутнього життя при народженні в Україні за останні 100 років відображають її майже дворазове збільшення. Й якби не трагедія голодомору, жертви колективізації й репресій 30-х років, демографічні втрати у Великій Вітчизняній війні, Україна, треба вважати, за природного перебігу процесу зниження смертності досягла б європейського рівня тривалості життя ще у 30-ті роки.

На початку 70-х років тривалість життя в Україні несподівано почала знижуватися. Смертність зростала в усіх вікових групах, починаючи з 20 років серед чоловіків та з 40 років — серед жінок. Непояснювальним чином зросла смертність навіть серед дітей віком до 5 років.

З розпадом СРСР і входженням України у смугу економічної кризи, політичної нестабільності й різкого зниження рівня життя смертність населення знову зросла, а середня тривалість життя в Україні різко скоротилася. У країні почалася вже четверта у XX сторіччі демографічна криза. Дедалі більша смертність у поєднанні з дедалі нижчою народжуваністю призвела до розвитку тотальної депопуляції, й 1991 року вперше за повоєнний час відбулося природне скорочення приросту населення в Україну.

Найгострішою проблемою є неухильне і поки що неподолане зростання смертності населення працездатного віку. Впродовж 1989–2001 рр. імовірність прожити повністю весь працездатний вік скоротилася з 81 % до 74 %, в тому числі для чоловіків з 73 % до 63 %.

Для України характерні істотні розбіжності смертності населення, за якими регіони країни можна об’єднати у три групи: західна (без Волині і Рівненщини) + Київ – найнижчі показники; центральна + Волинь + Рівненщина, Сумська, Харківська, Запорізька + Крим (середні), Чернігівська, південні і східні – найвищі.