Конвенція забороняє

• Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;

• Смертну кару.

• Рабство і примусову працю.

• Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції.

• Вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

• Покарання без закону.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з таких протоколів:

• Перший протокол від 20.03.52

• Протокол N 2 від 06.05.63

• Протокол N 4 від 16.09.63

• Протокол N 6 від 28.04.83

• Протокол N 7 від 22.11.84

• Протокол N 9 від 06.11.90

• Протокол N 10 від 25.03.92

• Протокол N 11 від 11.05.94

• Протокол N 12 від 04.11.2000

• Протокол N 13 від 03.05.2002

• Протокол N 14 від 13.05.2004

• Протокол N 14-bis від 27.05.2009

• Протокол № 15 від 20. 06. 2014

• Протокол № 16 від 20. 06. 2014

Додаткові протоколи № № 4, 6, 7 і 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод мають статус самостійних міжнародних документів, що доповнюють текст ЄКПЛ, але не інкорпоровані до її тексту.

4. Протоколи до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: загальна характеристика.

• Необхідність в додаткових протоколах обумовлювалася необхідністю розширення прав, які не включені до Конвенції, міжнародними функціями членів Європейської Комісії з прав людини та Європейського суду, необхідністю забезпечити їх незалежність при здійсненні ними своїх повноважень.

• Наприклад, в Протоколі № 1 закріплені деякі права і свободи, які не включені до розділу 1 Конвенції - право на вільне володіння своїм майном, право на освіту, право на вільні вибори.

Протокол № 4 також гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції - заборона ув'язнення за борг, свобода пересування, заборона вислання громадян та заборона колективного вислання іноземців. Протокол № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має назву «Про забезпечення деяких інших прав та свобод крім тих, котрі вже включені до Конвенції та у Першому протоколі до неї». Він був прийнятий у Страсбурзі 16 вересня 1963 року та вступив у законну силу 2 травня 1968 р.

Україна підписала Протокол № 4 без будь-яких застережень 19 грудня 1996. На території України Протокол № 4 вступив в законну юридичну силу з 11 вересня 1997 р.

Протокол № 4 складається з семи статей, що закріплюють додатковий перелік особистих прав людини, серед яких нас цікавить ст. 1 «Заборона позбавлення волі за борги». У ній йдеться: «Нікого не може бути позбавлено свободи лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання». Отже цією статтею, автори Конвенції переслідували мету посилити захист прав, гарантованих статтею 5 ЄКПЛ.

• Протоколом № 6 було скасовано смертну кару.

Протокол № 6. Був прийнятий у Страсбурзі 28 квітня 1983 р. та вступив в законну силу 1 березня 1985 р. Станом на 1 вересня 2009 р. Протокол № 6 підписали всі держави-члени Ради Європи, а ратифікували майже всі (окрім Російської Федерації). Україна підписала Протокол № 6 — 5 травня 1997 р., ратифікувала 4 квітня 2000 р., та в законну силу на території України Протокол № 6 вступив 1 травня 2000 р.

Повна назва Протоколу «Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари». Протокол № 6 включає 9 статей. У Преамбулі до Протоколу укладачі «вважають, що розвиток подій у кількох державах — членах Ради Європи подає загальну тенденцію до скасування смертної кари» тобто, можна зробити висновок, що прийняття норми про скасування смертної кари як загальноєвропейського стандарту обумовлено об'єктивними чинниками.

У ст. 1 Протоколу № 6 закріплюється наступна диспозиція: «Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена». Але ст. 2 обмежує сферу дії ст. 1 наступним чином «Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону».

Через майже 20 років після прийняття Протоколу № 6, 3 травня 2002 р. у Вільнюсі, Рада Європи приймає «Протокол № 13 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за усіх обставин». Невдовзі даний протокол вступив до законної сили, попри те, що умовою для цього було визначено 10 ратифікацій. Ця подія відбулася 1 липня 2003р.

В Протоколі № 7 закріплено процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, право на оскарження в кримінальних справах, відшкодування в разі незаконного засудження. Стаття 4 Протоколу № 7 закріплює право не бути притягненим до суду або покараним двічі [14].

Протокол № 7. Був прийнятий у Страсбурзі 22 листопада 1984 р. та вступив в законну силу 1 листопада 1988 р., умовою набрання чинності було визначено сім ратифікацій.

За даними офіційного сайту Ради Європи, станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 7 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 5 держав підписали, але не ратифікували. Це — Бельгія. Нідерланди, Іспанія, Німеччина. Україна ратифікувала даний протокол, і тому він застосовується на території України з 1 грудня 1997 року.

Основною причиною розробки доповнень до Європейської конвенції з прав людини в рамках Протоколу № 7 було прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. двох Міжнародних пактів з прав людини. У жовтні 1967 р., Комітет Міністрів Ради Європи, обізнаний, що в результаті співіснування Європейської конвенції з прав людини та Пактів 1996 р. Організації об'єднаних націй можуть виникнути проблеми, інструктував Комітет експертів з прав людини дослідити ці проблеми. У 1969 р. Комітет експертів представив повідомлення Комітету Міністрів з приводу відмінностей між правами, гарантованими ЄКПЛ і Міжнародним Пактом про цивільні та політичні права. 23 жовтня 1972 р., Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Рекомендацію 683 (1972), за основу якої були взяті висновки Парламентської конференції з прав людини, яка проходила у Відні з 18 до 20 жовтня 1971 р. У цій рекомендації ПАРЄ зауважує, що метою Ради Європи є «не тільки підтримка, але і подальша реалізація прав людини і основоположних свобод». Після відзначення «роботи, вже зробленої для забезпечення прав людини, завдяки щоденної дії Європейської конвенції з прав людини і її Протоколів», і виділяючи, що «зростання Європи можливе тільки якщо це ґрунтується на певному ставленні та забезпеченні все більш широких гарантій її прав та основоположних свобод», ПАРЄ зробила пропозиції щодо коротко- і середньострокової програми Ради Європи у сфері захисту прав людини. ПАРЄ рекомендувала, зокрема, вивчення питання розширення прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Нарешті, в Рекомендації ПАРЄ 791 (1976) щодо захисту прав людини в Європі, вона рекомендувала Комітетові Міністрів, включити якомога більше положень з Міжнародного пакту про цивільні та політичні права до ЄКПЛ.

Вищезазначений звіт Комітету експертів з прав людини склав основу для роботи, зробленої в 1976 р. його підкомітетом, і пізніше Комітетом експертів, про розширення переліку прав, закріплених у ЄКПЛ, що увійшло у якості завдання до середньострокових планів Ради Європи на 1976–1980 рр. і 1981–1986 рр., було названо відповідно: «Розширення прав людини сформульованих в Європейській конвенції з прав людини і її Протоколах (Пакт ООН про цивільні і політичні права)» і «Розширення списку цивільних і політичних прав і свобод сформульованих в ЄКПЛ».

В рамках підготовки нового додаткового протоколу до ЄКПЛ, комітет експертів мав на увазі зокрема необхідність включати до ЕКПЛ тільки такі права, які б могли бути визначені в достатньо специфічних термінах, які гарантовані в рамках системи контролю, передбачених ЄКПЛ.

Було зрозуміло, що участь держав-членів у даному Протоколі жодним чином не повинна впливати на інтерпретацію зобов'язань між ними, або між ними і іншими державами, які виникають в рамках будь-яких інших міжнародних інструментів.

Протокол № 7 до ЄКПЛ містить 3 статті, що закріплюють права людини, які відносяться до кримінально-правової сфери: права на оскарження у кримінальних справах (ст. 2), відшкодування у разі судової помилки (ст. 3), і право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (ст. 4).

У ст. 2 Протоколу № 7 йдеться про наступне: «1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом. 2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку». Стаття 3 Протоколу № 7 передбачає можливість відшкодування в разі судової помилки. Стаття 4 Протоколу № 7 закріплює право не бути притягненим до суду або покараним двічі [14].

Таким чином, Протоколом № 7 передбачені додаткові права, що не були гарантовані ЄКПЛ до моменту його прийняття.

У тому, що стосується розгляду рішення про невинуватість або вироку в суді вищої інстанції, то подібний розгляд може обмежитися контролем над дотриманням правових норм, наприклад, з боку Касаційного Суду. Із цього приводу французький уряд уточнив в заяві, що супроводжувала ратифікацію Протоколу № 7, що «розгляд в суді вищої інстанції може обмежитися контролем над застосуванням закону, у випадку якщо зацікавлена особа удасться до касації».

Пункт 2 ст. 2 Протоколу № 7 накладає подальші обмеження на сферу його застосування. Він передбачає як виключення, що право на перегляд справи у вищій інстанції не може застосовуватися а) до незначних правопорушень, що визнаються такими національним законодавством; б) коли зацікавлена особа була засуджена в першій інстанції найвищим судом країни; в) коли було ухвалено рішення про його винність і дану особу було засуджено в результаті звернення до суду, яке опротестовувало його звільнення.

У тому, що стосується, зокрема, поняття «незначні правопорушення», тут має місце посилання на внутрішнє законодавство, за яким у даному випадку в даний час признається широка область дії.

В одному з небагатьох рішень, в яких вирішувалася проблема інтерпретації обговорюваного положення, Комісія заявила, що держави-учасники володіють дискреційними повноваженнями в тому, що стосується рішень про порядок здійснення даного права. Та все ж, за аналогією з тим, що передбачається юриспруденцією в статті 6 ЄКПЛ (право з'явитися перед судом), обмеження права на перегляд справи повинні підкорятися законним цілям і повинні уникати ситуацій, в яких змісту права міг би бути завданий збитку.

Стаття 3 визнає право на компенсацію у разі судової помилки. Роз'яснення до Протоколу, що вже приводилося вище, уточнює, що зацікавлена особа спочатку повинна бути засудженою на підставі остаточного судового рішення, тобто дана особа повинна була з'явитися перед судом. Компенсація, таким чином, не може стосуватися випадків, коли зацікавлена особа була виправдана або засуджена заочно. Право на компенсацію виникає, коли а) рішення було потім згодом анульоване (наприклад, унаслідок перегляду справи); б) у випадку якщо помилування було здійснене унаслідок фактів, що знов відкрилися, або заяв.

Такого права не існує, якщо в потрібний час заява про невідомий раніше факт може бути повністю або частково поставлена в провину зацікавленій особі.

Стаття 4 затверджує принцип non bis in idem, тобто принцип, згідно якого ніхто не може бути засуджений або покараний в кримінальному порядку двічі за те ж правопорушення декількома судовими інстанціями однієї й тієї ж країни. Іншими словами, цей принцип не гарантується по відношенню до вироків, винесених зацікавленій особі судовими інстанціями різних країн. Роз'яснення уточнює з цього приводу (пункт 27), що інші угоди, розроблені Радою Європи (серед них Конвенція 1957 року про екстрадицію) регулюють принцип застосування non bis idem в міжнародній сфері.

• В Протоколі № 12 закріплено заборону дискримінації.

Протокол № 13 (заборона смертної кари) За даними офіційного сайту Ради Європи, станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 13 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 4 держави підписали, але не ратифікували. Це — Вірменія, Латвія, Іспанія і Польща. Дві держави не підписали даний протокол, це — Азербайджан і Російська Федерація. Україна приєдналась до протоколу 3 травня 2002 р., ратифікувала — 10 жовтня 2003 р., а до законної сили Протокол № 13 вступив на території України 1 липня 2004 р. [8].

Стаття 1 Протоколу № 13 сформульована абсолютно аналогічно до ст. 1 Протоколу № 6. Але ст. 2 Протоколу № 13, названа «Заборона відступу від зобов'язань», наголошує: «Жодних відступів від положень цього Протоколу не допускається на підставі статті 15 Конвенції».