2.2. Зміст доказів

Зміст доказів - фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.

Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них.

Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід'ємний атрибут самого доказування.

Процесуальними носіями фактичних даних є об'єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та перенесення доказової інформації в просторі та часі, а разом з тим — джерелом інформації у справі для суб'єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу. Це придатні для таких цілей матеріальні об'єкти — первинні джерела інформації про злочин, які становлять гносеологічну першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки чи інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів.

Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.

Разом з тим, у поняття доказу вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні, дані" (відомості, інформація) або "сліди злочину".

  Сліди злочину, зокрема, так само як і інформація взагалі, є лише гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до такого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх".

У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження фактичних даних (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевірність на предмет встановлення законності одержання.

У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності низки умов (властивостей).

Розділ 3.

ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ В ПРОЦЕСІ ДОКАЗУВАННЯ

3.1. Поняття оцінки доказів в процесі доказування

Оцінка на відміну від збирання формування та перевірки доказів та їх джерел е виключно розумовою логічною діяльністю. Хоча наслідки цієї оцінки проявляють себе назовні в окремих юридично значимих процесуальних діях посадових осіб наприклад, порушення кримінальної справи притягнення особи, як обвинуваченої в справі- повернення справи на додаткове розслідування, тощо.

Оцінка доказів та їх джерел полягає у виділенні тих чи Інших якостей засобів процесуального доказування, що має значення в кримінальній справі та у виявленні значення цих якостей для досягнення мети розслідування. Зміст оцінки доказів та їх джерел має наступний характер: Під достовірністю доказів розуміють правильне відтворення доказами фактів і обставин у справі та здатністю адекватного відображення матеріальних і нематеріальних слідів.

Тобто здатність цих доказів правильно відтворювати ті чи інші явища, що входять до предмету доказування у справі.

Належність доказів - це таке поняття, що означає можливість використання тих чи інших отриманих фактичних даних у справі: "Для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмету доказування у справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування".

Слід зазначити, що дане визначення е досить широким і обгрунтованим, але в цьому випадку потрібно ще додати, що поняття " належність доказів" охоп-лює також і можливість тих чи Інших доказів у справі слугувати для отримання певних висновків у справі. "Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання".

Водночас інший автор стверджує, що: “Допустимість є характеристикою не конкретних відомостей про факти, не самих доходів, а їх джерел.”[2[17] Погодитись з Ф.Н.Фаткулліним в даному випадку не можна, оскільки в процесуальній діяльності підлягають оцінці як докази, так і їх джерела. При недотриманні процесуальної форми недопустимим визнається не тільки джерело, але й самий доказ у справі.

Отже поняття допустимості доказу та допустимості джерела є тісно між собою пов’язані, але все ж таки слід зазначити, що поняття допустимості доказів має самостійне правове значення. Адже при проведенні оцінки оцінюють не тільки джерело, але й сам доказ. Визнання недопустимим саме доказу має наслідком те, що фактичні дані, про які свідчить цей доказ, не можуть розглядатись взагалі.

Отже: “Таким механізмом, який на нашу думку, реально і результативно обмежить порочну практику зневаги до основних конституційних засад правосуддя, є належним чином закріплені правила допустимості доказів, які слугуватимуть категоричним зверненням до суддів “відбраковувати” доказовий матеріал одержаний всупереч встановленим у цих правилах вимогам.” Допустимість джерел доказів означає, що дані докази отримані з чітким дотриманням чинного законодавства. Не дотримання правових норм при проведенні процесуальних дій веде до визнання доказів недопустимими і як наслідок доказова інформація, що отримана у цей спосіб не має доказової сили і не може бути приєднана до справи. Зокрема в КПК є статті, які регулюють дослідження доказів:

ч. 3 ст. 22 КПК забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів;

ч. 3 ст. 68; ч. 2 ст. 72 КПК стверджує, що не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме; ст. 69 КПК визначає коло осіб, яких забороняється допитувати як свідків; ч. 3 ст. 318; ч. 2 ст. 325 говорить, що учасники судового розгляду в судових дебатах, а також суд у вироку мають право посилатись тільки на ті докази, що досліджені у судовому засіданні. “Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформовано, і це слід зробити”.

1. З цією думкою слід погодитись, оскільки дотримання і чітке регулювання правил допустимості є гарантією законності і дотримання прав людини при проведенні процесуальних дій.

Оперативно-розшукові заходи, що проводяться самі по собі не можуть бути допустимі, як докази. Згідно п. 2 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 12.02.1992р.: “Матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі”. Хоча “докази формуються не під час оперативно-розшукової діяльності, а тільки при здійсненні кримінально-процесуальних дій, що є способами збирання доказів”.

Тільки при належному оформленні фактичні дані, що отримані при оперативно-розшуковій діяльності можуть бути визнані доказами. Достатність доказів визначається такою кількістю доказової інформації, що міститься в доказах, яка дає можливість точно з’ясувати всі необхідні факти та обставини, що входять до предмету доказування у справі. Щодо повноти доказової інформації, що міститься в джерелах доказів, яка необхідна для винесення рішення у справі, то цей аналіз проводиться шляхом: “Зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та обвинуваченого)”.

При цьому порівнянні можна говорити про повноту або про недостатність певної інформації в тих чи інших джерелах.

Отже, достатність джерел доказів заключається в тому, чи забезпечують всі джерела доказів достовірні знання, щодо фактів і обставин у справі та можливість прийняття правильного рішення.

Однією з центральних характеристик доказування в кримінальному процесі є свобода оцінки доказів за своїм власним переконанням, тобто жоден з доказів для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду не має наперед встановленої сили.

Ця вимога конкретизована в ч.3 ст. 68; ч.2 ст. 73; ч.2 ст. 74; ч. 4 ст. 75 КПК.