Висновки

У дослідженні наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні встановлення властивостей доказів у кримінальному процесі. До головних наукових і практичних результатів дисертації належать:

1. Кримінально-процесуальне доказування становить собою діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, здійснювану за участі інших суб’єктів кримінального процесу, спрямовану на збирання та дослідження доказів з метою встановлення обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Замість виокремлення категорій «перевірки» та «оцінки доказів» як окремого елемента процесу доказування в кримінальних справах має виступати дослідження доказів, що становить собою здійснювану з дотриманням принципів кримінального судочинства розумову та практичну діяльність суб’єктів кримінально-процесуального доказування з визначення властивостей (характеристик) доказів та їх системи, формування на цій основі висновків з метою прийняття законних та обґрунтованих кримінально-процесуальних рішень.

2. Доказ у кримінальному процесі становить систему декількох постійних, взаємозалежних елементів. Такими елементами є відомості про обставини справи та процесуальна форма їх одержання. Доказування здійснюється на всіх стадіях кримінального судочинства, в тому числі на стадії виконання вироку, постанови і ухвали. Тому при визначенні поняття доказів у кримінально-процесуальному законі необхідно замість сталого виразу «обставини, що мають значення для вирішення кримінальної справи» використовувати таке словосполучення: «обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі». Таким чином, докази в кримінальних справах можуть бути визначені як будь-які відомості, що зібрані в передбаченому законом порядку, на підставі яких орган дізнання, слідчий, прокурор та суд встановлюють наявність або відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

3. Вживання терміна «властивість» можливе лише до тих ознак відомостей про обставини справи, які є невід’ємними від сутності феномена доказу. Прийнятним є використання в цьому разі відомої аксіоми: якщо, за відсутності деяких ознак, існування певного явища можливе без змін, це означає, що ці ознаки не відображають істинної сутності явища. Властивостями доказів у кримінальному процесі є їх належність та допустимість, які характеризують зміст та форму доказів відповідно. Термін «характеристика» уявляється прийнятним для визначення іншої ознаки – достовірності. Достатність виступає властивістю системи доказів, компонентами якої є: логічна послідовність, однозначність висновків, погодженість і несуперечність доказів і встановлених обставин, стійкість знання, повнота встановлених обставин предмета доказування, інваріантість.

4. Достовірність – це відповідність доказу об’єктивній дійсності, його безсумнівність, обумовлені проведеним кримінально-процесуальним дослідженням. Висновок про достовірність окремого доказу можна зробити лише після дослідження всіх зібраних у справі доказів у їх системі. У той самий час достовірність є характеристикою окремо взятого доказу, а не їх сукупності. Перетворення імовірності на достовірність супроводжує процес доказування у справі. Сумніви в процесі побудови слідчих версій, збирання доказів виправдані з позиції всебічного, повного та об’єктивного встановлення обставин справи. Але використовуватися для прийняття процесуальних рішень повинні лише докази, достовірність яких після їх дослідження не викликає в суб’єктів доказування будь-яких сумнівів. У той самий час, внаслідок закріплення та дії принципу презумпції невинності, суб’єкти доказування, що представляють сторону захисту, мають право використовувати в кримінальному процесі дані, у достовірності яких вони не переконані. Суб’єкти доказування, які ведуть або ініціюють кримінальний процес, такого права не мають.

5. Переконливість (сила, значення, значимість) доказу становить собою прояв достовірності через те, що остання є безсумнівністю доказу, яка не може бути непереконливою. Достовірність доказу прямо впливає на його здатність відображатися на формуванні внутрішнього переконання суб’єкта доказування. Таким чином, сила (значимість) доказів, як логічна переконливість доказової (обвинувальної або виправдувальної) тези, не становить самостійного значення властивості доказів у кримінальному процесі.

6. Властивість достатності доказів у кримінальному судочинстві є вимогою, що виражається в наявності такої системи належних, допустимих, достовірних доказів, що отримана в результаті всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи та всієї сукупності зібраних у ній доказів, і яка достовірно встановлює всі обставини, що утворюють предмет доказування. Достатність становить собою системну властивість доказів, компонентами якої є: логічна послідовність, однозначність висновків, погодженість і несуперечність доказів і встановлених обставин, стійкість знання (незмінність у разі виникнення сумнівів з приводу одного з доказів), повнота встановлених обставин предмета доказування, інваріантість (сталість змісту знання незалежно від його подальшого обґрунтування). 7. У визначення належності не може бути включено вказівку про здатність доказу встановлювати обставини, що підлягають доказуванню у справі. Наслідком такого підходу є неминуче ототожнення властивості належності доказів із їх достовірністю або достатністю. У зв’язку з цим належність доказів визначено як властивість доказу, що характеризує зв’язок відомостей, які становлять його зміст, із обставинами, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

8. Локальний предмет доказування становить собою сукупність обставин, що підлягають доказуванню, але не пов’язаних із вирішенням кримінальної справи по суті (зокрема, обставин, що встановлюються під час вжиття примусових заходів, при зупиненні досудового слідства, вирішенні питань на стадії виконання судового рішення тощо).

9. Можливість перевірки доказів, визначеність джерела інформації, заперечення включення припущень і здогадок не є умовами допустимості доказів. Єдиним загальним критерієм недопустимості доказів є виявлення порушень закону при їх збиранні. Належність та достовірність не повинні проектуватися на таку властивість, як допустимість. Це зовсім різні, відмінні одна від іншої правові категорії. Питання спричинення недопустимості доказів внаслідок вчинення порушення кримінально-процесуального закону не може бути пов’язане тільки з необхідністю встановлення достовірності відомостей. Іншим фактором має виступати дотримання базових конституційних прав та свобод людини.

10. Інститут крайньої необхідності має бути впроваджено в кримінально-процесуальне право. Крайньою необхідністю визнається порушення закону під час збирання доказів, якщо таке порушення спричинило настання менш істотної шкоди, ніж могло б заподіяти невикористання цих доказів у процесі доказування, та якщо іншими засобами уникнути невикористання доказів було неможливо. 11. Право на виключення доказу з процесу доказування в разі встановлення незаконності його отримання є конституційним правом особи, а визнання презумпції недопустимості доказів становить собою гарантію такого права. Результат дослідження допустимості (встановлення недопустимості) доказів має міститися із зазначенням відповідних підстав у мотивувальній частині підсумкових процесуальних рішень, без оформлення окремого процесуального документа. 12. Структура дослідження доказів, схематично відображена як «належність – допустимість – достовірність – достатність», визначає механізм та послідовність встановлення властивостей доказів. Між належністю доказів та їх достовірністю існує однобічний зв’язок. Тільки належний доказ може бути визнано достовірним. Належність доказу не вирішує заздалегідь питання про його достовірність. Тобто належні відомості можуть бути як достовірними, так і недостовірними. Належність відомостей створює лише потенційну можливість для встановлення їх достовірності. Зв’язок допустимості з належністю не простежується. Правила допустимості доказів покликані гарантувати дотримання прав учасників процесу при збиранні доказової інформації та забезпечити достовірність одержаних відомостей. Недотримання цих правил тягне за собою виникнення сумнівів різного ступеня істотності в достовірності отриманої інформації. Таким чином, правила допустимості доказів забезпечують їх достовірність. У той самий час висновок про допустимість передує, але не заміняє висновку про достовірність доказу.