Неокласична оцінка ринку

По визначенню ринок - це інститут чи механізм, що зводить разом покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг. Подібним чином випускники різних університетів і висококваліфікованих фахівців підписують контракти зі своїми роботодавцями, щоб одержувати заробітну плату за свої навички й уміння, а роботодавці, у свою чергу, розглядають запропоновані кандидатури як один з економічних ресурсів, здатний у гармонічному сполученні з іншими приносити стійкий прибуток. Останнім часом серед вітчизняних економістів (багато в чому під впливом західних учених) одержала поширення точка зору, що все економічно активне населення (зайняті плюс безробітні) є учасником ринку праці, пов'язуючи це твердження з поняттями фрикційного і структурного безробіття. На їхню думку, фрикційне безробіття вважається неминучим і навіть бажаним, тому що працівники, які шукають роботу чи чекають одержання роботи в найближчому майбутньому, переходять з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на більш високооплачувану і більш продуктивну. Це означає більш високі доходи для робітників і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, а, отже, і більший реальний обсяг національного продукту.

З часом у структурі споживчого попиту відбуваються важливі зміни (які підігріваються постійно можливостями науково-технічного прогресу і їх реалізацією з метою одержання прибутку виробниками), що, у свою чергу, змінює структуру загального попиту на робочу силу. Виникає структурне безробіття, що змушує робітників проходити серйозну перепідготовку, для того щоб домогтися створюваного заново місця. Один з найважливіших принципів ринкової економіки - конкуренція викликає перевагу одних фахівців над іншими, що породжує основну з проблем нашого століття - безробіття, тому що знамените "рівність можливостей" на практиці далеко не завжди реально.

Існує також думка, що робочі місця на ринку праці не обертаються, тому що вони є об'єктами іншого ринку - ринку робочих місць. Його суб'єктами виступають лише фірми, оскільки оборот робочих місць здійснюється між ними. Наймані робітники в цьому обороті не беруть участь через відсутність впливу на оплату їхньої праці. Якщо не враховувати впливу профспілок, то кожен окремий працівник виявляється безпомічним пішаком у руках сучасних гігантських концернів, що нав'язують свої умови гри. З іншого боку, фахівці, що вступили на ринок праці, змушені вважатися з одночасною присутністю на ньому конкурентів. Таким чином, розбіжність контрагентів (продавець робочої сили і роботодавець як покупець на ринку праці), розходження об'єктів звертання (робоча сила і робочі місця) дають підстави вітчизняним ученим, що займається економікою праці, вважати ринки праці і робочих місць автономними. Сумарно вони формують пропозицію праці і попит на працю, співвідношення яких визначає загальну кон'юнктуру.

Неокласична оцінка ринку праці виділяє чотири основних підходи до аналізу його функціонування. В основі першої концепції лежать постулати класичної політекономії. Її дотримуються в основному неокласики (П.Самуельсон, М.Фелдстайн, Р. Хол), а в 80-х рр. її підтримували також прихильники концепції економіки пропозиції (Д.Гілдер, А.Лаффер і ін.).

Прихильники цієї концепції вважають, що ринок праці, як і всі інші ринки, діє на основі цінової рівноваги, тобто основним ринковим регулятором служить ціна - у даному випадку робочої сили (заробітна плата). Саме за допомогою заробітної плати, на їхню думку, регулюється попит та пропозиція робочої сили, підтримується їхня рівновага.

На новій теоретичній основі відбувається відродження докейнсіанських методів боротьби з безробіттям — Дж. Мід закликає відновити гнучке реагування цін (передусім грошових ставок зарплати) на зміни в умовах попиту і пропозиції. Практичні рекомендації стосуються реформування існуючої структури і механізму функціонування ринку праці задля надання йому більшої гнучкості та мобільності. Вчений, як і монетаристи, вважає профспілки монопольними утвореннями на ринку праці, що диктують ціни на робочу силу, а тому припускає можливість обмеження прав профспілок.

10. Особливості функціонування ринку праці: кейнсіанський підхід

• кейнсіанський – кейнсіанці розглядають ринок праці як явище постійної і фундаментальної нерівноваги. Кейнсіанський підхід (Дж. М. Кейнс, пізніше Р. Гордон та ін.), зокрема, виходить з того, що ціна робочої сили (заробітна плата) жорстко фіксована і практично не міняється (особливо у бік зменшення). Оскільки ж ціна робочої сили (заробітна плата) не є регулятором ринку праці його роль відводиться державі. Дж. Кейнс наполегливо рекомендував активну фінансово-грошову політику держави, дія якої повинна була протікати по наступній схемі: збільшення державних інвестицій створює первинну зайнятість працівників. Витрати цих працівників на споживчі товари стимулює розвиток виробництва і відповідно вторинну зайнятість – збільшення робочих місць в галузях, що виробляють споживчі товари. Для вироблення споживчих товарів необхідні машини, механізми, обладнання, що веде до збільшення робочих місць в цих галузях;

11. Соцiальна полiтика— комплекс заходів державного та недержавного характеру, спрямованих на виявлення, задоволення і узгодження потреб та інтересівгромадян, соціальних груп, територіальних громад.

Мета соціальної політики - створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Головним завданням соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів - суб'єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів.

===До конкретних завдань соціальної політики відносяться===:

• створення умов для реалізації соціального потенціалу людини;

• сприяння розвитку соціальних відносин;

• розвиток соціально - трудових відносин;

• реформування системи соціального захисту;

• удосконалення системи соціального страхування;

• реформування ринку праці та зайнятості.

12. Антиінфляційна політика, її форми, інструменти та наслідки

Інфляція: сутність, форми, причини та наслідки Інфляція - це переповнення фінансових каналів паперовими грошима, що призводить до їх знецінювання. Інфляція - це грошове явище, але вона не обмежується знецінюванням грошей. Вона проникає у всі сфери економічного життя і починає руйнувати ці сфери. Від неї страждає держава, виробництво, фінансовий ринок, але більше за все страждають люди. Під час інфляції має місце: 1. Знецінювання грошей по відношенню до золота. 2. Знецінювання грошей по відношенню до товару. 3. Знецінювання грошей по відношенню до іноземної валюти. Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження мате¬ріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестицій, гальмування науково-технічного прогресу, послаблен¬ня зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конкурен¬тних можливостей на світовому ринку. Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи: - на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу; - на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маси в обігу; - на третьому стані зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібно характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них. У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: помірну, галопую¬чу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він розвивається по-своєму. Помірна інфляція - така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад, 5%) і проявляється у постійному зростанні цін. За повзучої інфляції безгосподарність і марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу. Деякі економісти у нас і за кордоном вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є важливим важелем збалансування попиту та пропонування. З цим умовно можна погодитися, бо повзуча інфляція і справді не спричинює швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово-фінансових і матеріально-речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку, конкуренції й підтримання рівноваги попиту - пропонування. Галопуюча інфляція - це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хронічного характеру. Гіперінфляція - надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що, як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці. Самий факт інфляції - це зниження покупної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, що можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов’язково призводить до зниження особового реального прибутку чи рівня життя. Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці, проте ваш реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в отому випадку, якщо номiнальний прибуток буде відставати від інфляції. Інфляція карає людей, що одержують відносно фіксований номiнальний прибуток. Інакше кажучи, вона перерозподіляє прибуток, зменшуючи його у одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи його у інших груп населення. Класичним прикладом є літні подружжя, які проживають на приватну пенсію чи ренту, які забезпечують фіксований щомісячний розмір номiнального прибутку. Інфляція також погіршить положення землевласників, що отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі «білі комірці», частина службовців державного сектору, прибуток яких визначаються фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім'ї. Люди, що проживають на нефіксований прибуток, спромагаються виграти від інфляції. Номiнальний прибуток таких сімей спромагаються обігнати рівень цін чи вартість життя, внаслідок чого їх реальний прибуток збільшиться. Робітники, зайняті в галузях промисловості, що розвиваються і представлені потужними профспілками, спромагаються добитися, щоб їх номiнальна зарплата йшла в ногу з рівнем інфляції чи випереджала його. З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку. Причини інфляції : 1. надмірна емісія грошей; 2. дефіцит державного бюджету; 3. недосконалість інвестиційної та фіскальної політики; 4. неефективність кредитного механізму; 5. монополістичне ціноутворення. Незалежно від стану грошової сфери, товарні ціни можуть змінюватися внаслідок зростання продуктивності праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в системі відтворення, монополiзації ринку, державного регулювання економіки, введення нових ставок податків, девальвації і ревальвації грошової одиниці, зміни кон'юнктури ринку, впливу зовнішньоекономічних зв'язків, стихійних лих та інше. Очевидно, що не всяке зростання цін - є інфляцією і тому особливо важливо виділити насправді iнфляційне. Таким чином, зростання цін, пов’язане із циклічними коливаннями кон’юнктури, не можна вважати iнфляційним. По мірі проходження фаз циклу - особливо при іноді маючій місце їх "нестандартної" розтягнутостi помітно буде змінюватися і динаміка цін. Ціни будуть підвищуватися в фазах бума і падати в фазах кризи, а після цього знову зростати в наступних фазах виходу із кризи. Підвищення продуктивності праці при інших рівних умовах призводить до зниження цін. Проте можливі випадки, коли підвищення продуктивності праці призводить до підвищення заробітної плати. В цьому випадку - інфляція витрат підвищення заробітної плати в будь-якій галузі насправді супроводжується підвищенням загального рівня цін. Стихійні лиха не можна вважати причиною інфляції. Наприклад, внаслідок стихійного лиха на якийсь території зруйновані будинки. Очевидно, що зростає попит на будматеріали, послуги будівників, транспорт та інше. Великий попит на послуги і промислову продукцію буде стимулювати виробників до збільшення обсягу виробництва і по мірі насичення ринку ціни будуть опускатися. Соціально-економічні наслідки інфляції Наслідки інфляції дуже різноманістні:  1)у зв’язку з інфляцією в країні відбуваеться перерозподіл національного доходу та багатства між різними групами суспільства. Інфляція призводіть до знецінення вкладів у грошовій формі. 2)завдяки високим темпам інфляції збільшують невизначеність у ризику ведення бізнесу. В майбутньому це призводить до зниження добробуту нації. 3)зменшується політична стабільність суспільства, збільшується соціальна напруга. 4)зниження конкурентоспроможності національних товарів, збільшення імпорту і зменшення експорту, зростання безробіття і знищення національних товаровиробників. 5)збільшується попит на більш стабільну іноземну валюту, спекуляції. 6)дефіцит державного бюджету, державний борг. 7)інфляція деформує морально-психологічний клімат у суспільстві, прискорює суспільно-психологічне безладдя, загострює криміногенну обстановку. Часто урядові особи запитують, де взяти гроші, щоб повернути їх вкладникам. І бачать тільки один вихід – емісія грошей, яка приведе до ще більшої, небувалої в світі інфляції. І свідомо не бачать другого, зовсім простого, але єдино вірного шляху розв`язання цієї проблеми – вилучити награбоване у злодіїв і повернути його власникам, як це робиться в усіх країнах світу. При цьому слід покарати тих, хто допустив це розкрадання народного добра, як це робиться завжди щодо рядових членів суспільства. Люди не винні, що це майно розікрали, вивезли і продовжують вивозити за кордон та інше. Держава повинна була забезпечити надійну охорону національного багатства і соціальну справедливість в суспільстві. Тут є конкретні люди, які проводять ту чи іншу політику, а, отже, вони й повинні відповідати за її наслідки. Антиінфляційна політика держави Політика регулювання інфляції на початку 70-х років змінилася прямо антиінфляційною політикою. Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринко¬вою економікою має два аспекти – дефляційна політика (регулю¬вання попиту) та політика доходів. Дефляційна політика включає методи обмеження плато-спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий меха¬нізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу. Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочую¬ться витрати державного бюджету, передусім на субсидії підпри¬ємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді дер¬жавних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально змен¬шувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначен¬ня. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускають¬ся державні позики. Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стри¬мує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного по¬питу. Практикується пряме державне лімітування зростання кре¬дитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерцій¬ними банками позик на великі суми. Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне на¬пруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутст¬вом підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко до¬водиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфля¬ційні методи. Другий напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін – це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє незадо¬волення трудящих, посилює соціальне напруження. Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої подат¬кової політики, що стимулює підприємницьку активність і зростан¬ня грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої». Антиінфляційна політика вважається одни з найважливіших складових усього комплексу методів державного регулювання економіки країн ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення. Антиінфляційний ефект значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги. Засоби боротьби з інфляцією з інфляцією можно умовно поділити на 2 частини : а) антиінфляційна стратегія – тобто цілі та методи довгострокового характеру; б) антиінфляційна тактика – заходи, що можна здійснити в короткостроковому періоді. Розшифруймо докладніше кожну частину. Стратегічні антиінфляційні заходи: 1. Погашення інфляційних очікувань, перш за все цінових; 2. Довгострокова грошова політика, що передбачає введення жорстких лімітів на щорічний приріст грошей; 3. Скорочення бюджетного дефіциту: 4. Зведення до мінімуму впливу на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів. Тактичні інфляційні заходи доють максимальний результат тоді, коли збільшують пропозицію без адекватного збільшення попиту або знижують поточний попит без зниження пропозиції. На практицi iснус дуже тiсний взаємозв’язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб’єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податковоi системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.  Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого – призводять до погіршення господарської кон`юнктури та зростання безробіття. Антиінфляційна політика в Україні Антиінфляційне регулювання в Україні у першій половині 90-х років здійснювалося за принципом "стій-іди" ("stop-go"). Причиною суперечливості дій уряду є те, що український варіант постсоціалістичних перетворень — це так званий "м'який", нешо-ковий шлях, що дістав назву "градуалізм". На відміну від країн, де обрано швидкий варіант перебудови економіки (Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва) і вже досягнуто фінансової стабільності та бездефіцитного або малодефіцитного бюджету, в Україні зберігається значний дефіцит бюджету. Коли інфляція по¬чала переходити в гіперінфляцію, національний банк вдався до мо¬нетарних обмежень. Але обмеження емісії, як правило, триває лише кілька місяців, упродовж яких загострюються проблеми виплат зарплати, пенсій, дотацій сільському господарству та вугільній промисловості, зростає заборгованість державних підприємств пе¬ред бюджетом та одного перед одним. Врешті-решт здійснюється нова емісія, і розпочинається новий виток інфляції. Найбiльш iстотним негативним явищем в економiцi Украiни на етапi її ринкового реформування виявилася iнфляцiя. Перiод 1992-1994 рр. характерезується надзвичайно високим рiвнем iнфляцiї, навальним зростанням цiн, послабленням контролю за фiнансово-господарською дiяльнiстю пiдприємств. За даними Свiтового банку, рiвень iнфляцiї в Украiнi в другiй половинi 1993 р. був найвищим у свiтi. Якщо в 1992 р. її рiвень зрiс у 21 раз, то за 1993 р. - у 103 рази. I хоча в 1994 р. рiвень iнфляцiї дещо знизився, однак сталося це не в результатi проведення комплексних реформ i якiсних змiн у системi державних фiнансiв та запровадження цiновоi лiбералiзацiї, а через вiдстрочення бюджетних виплат i небувале зростання заборгованостi бюджету. До числа iнфляцiйних факторiв, що мали мiсце протягом останнiх рокiв, належать: а)надвисоке пiдняття цiн на енергоносiї та основнi види сировини й матерiалiв; б)збiльшення наявної грошової маси за рахунок додаткової емісії грошей; г)зростання безготiвкового обiгу як наслiдок кредитування низькорентабельних та збиткових пiдприємств;

13. Економічна політика стимулювання сукупної пропозиції. Крива Лаффера

Однієї з теоретичних основ програм подолання високої інфляції і супутнього їй безробіття (поєднання, особливо характерне для країн із перехідною економікою) є концепція “економіки пропозиції”.

Прихильники цієї концепції вважають, що економічна політика, спрямована на стимулювання сукупного попиту, неефективна. Вона не змогла справитися зі стагфляцією, що уразила розвиті країни в 70-х роках, а тому повинна бути замінена більш ефективною економічною політикою. “Активною силою”, що впливає на рівень безробіття й інфляції, є, на їхню думку, зміни в сукупній пропозиції (зсуви довгострокової кривої AS). Економічна політика, що стимулює пропозицію, може включати програми підтримки зайнятості, перепідготовки робітників, стимулювання конкуренції, податкові реформи і т.п.

Одним із діючих чинників збільшення сукупної пропозиції прихильники даної концепції вважають зниження податків. При цьому вони спираються на криву Лаффера.

Зниження податкових ставок, на думку Лаффера і його прихильників, може створити додаткові стимули до праці, інвестицій, заощаджень, розширення виробництва і, відповідно, податкової бази. Скоротиться і ухиляння від сплати податків. Все це сприятливо відіб'ється на стані бюджету: ріст зайнятості знизить виплати по безробіттю, а ріст прибутку збільшить сумарні податкові надходження в бюджет навіть при більш низькій податковій ставці.

Критики даного підходу вказують на той факт, що податкові стимули зможуть привести до зростання виробництва лише в довгостроковому періоді. Багато в чому це залежить від чутливості економіки до зміни податкових ставок. Не можна, наприклад, однозначно стверджувати, що при зниженні подоходних податків люди стануть працювати більше, а не віддадуть перевагу відпочинку, якщо тепер той же доход після виплати податків (використовуваний доход) можна буде одержати, витрачаючи менше праці.

Віддача від додаткових інвестицій буде отримана не відразу, а збільшення споживання при зниженні податків розширить сукупний попит. Ріст попиту випередить збільшення пропозиції, що може призвести до інфляції і бюджетного дефіциту.

Проблема ліквідації “податкового клинця” стала в останні роки особливо актуальною для України. Одним із чинників спаду в економіці стало поєднання високої ресурсомісткості виробництва і росту цін на ресурси, причому головним чином за рахунок збільшення їх податкової складової. Зменшення податкового пресу дозволить знизити ціни на ресурси, скоротити витрати виробництва в багатьох галузях і в такий спосіб не тільки послабити інфляцію, але і створити умови для зростання виробництва і зниження дефіциту бюджету.

Серед заходів економічної політики, спрямованих на стимулювання сукупної пропозиції, нерідко виділяють:

1) заходи для стимулювання поточного обсягу виробництва;

2) заходи, що спрямовані на довгострокове підвищення темпів зростання виробництва. До першої групи звичайно відносять заходи для підвищення ефективності використання чинників виробництва, підвищення ефективності розподілу ресурсів між конкуруючими сферами їхнього застосування через реформу фінансової системи, державного сектора, ринку праці і т.д., заходи для скорочення “податкового клинця” через реформу податкової системи, скорочення дотацій, зняття торгових обмежень і інші заходи, що сприяють розвитку конкуренції і т.д. До другої групи відносять стимулювання заощаджень і інвестицій, а також удосконалювання механізму переведення перших у другі; стимулювання нововведень в області освіти і створення нових технологій; стимулювання притоку іноземних інвестицій і інші структурні перетворення