Теорії міжнародної торгівлі.
Швидке зростання міжнародного товарообороту і поглиблення спеціалізації роблять закономірним питання про економічні вигоди зовнішньої торгівлі. Чому Україна імпортує нафту та експортує цукор? Чому США імпортують каву та експортують зерно? Чому Японія експортує промислові товари, а імпортує тільки сировину? І найголовніше — програють чи виграють країни від того, що відкривають кордони для міжнародної торгівлі?
Ключ до відповіді на ці запитання дає теорія міжнародної торгівлі, основи якої було сформульовано приблизно 200 років тому двома видатними британськими економістами — Адамом Смітом і Давідом Рікардо. А. Сміт у своїй класичній праці "Дослідження про природу й причини багатства народів" (1776) сформулював теорію абсолютної переваги. Полемізуючи з меркантилістами, він показав, що країни зацікавлені в розвитку міжнародної торгівлі, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. Спеціалізація двох країн відповідно до абсолютної переваги та купівля ними товарів, які всередині кожної країни виробляються з нижчою ефективністю, дає їм змогу досягати вищих рівнів споживання цих товарів.
Абсолютна перевага країни у виробництві певного продукту означає, що ця країна здатна виробляти більшу кількість одиниць цього продукту з певного обсягу ресурсів за наявного рівня технології порівняно з конкурентами.
Д. Рікардо в роботі "Початки політичної економії" (1817) довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обґрунтував теорію порівняльної переваги. Теорія порівняльної переваги пояснює, чому країни спеціалізуються на виробництві певних товарів.
Спеціалізація, що ґрунтується на принципі порівняльної переваги, сприяє ефективнішому розподілові світових ресурсів, унаслідок чого за однакових сукупних витрат цих ресурсів та технологій світовий обсяг виробництва збільшується. Використання певної кількості обмежених ресурсів для отримання найбільшого світового обсягу продукції потребує, щоб кожний товар виробляла та країна, яка має найнижчу внутрішню альтернативну вартість його виробництва або порівняльну перевагу. Протекціонізм — бар'єри на шляху до вільної торгівлі — зменшує або зводить нанівець вигоди від спеціалізації. Якщо країни не можуть вільно торгувати, вони змушені перекидати ресурси з ефективного виробництва (з низькими витратами) в неефективне з метою задоволення своїх різноманітних потреб.
Вигода від вільної торгівлі полягає в тому, що вона стимулює конкуренцію та обмежує монополію. Зростаюча конкуренція іноземних фірм змушує місцеві фірми впроваджувати виробничі технології з найнижчими витратами. Це також змушує їх ввозити новинки і тримати руку на пульсі технічного прогресу, підвищуючи якість продукції і, використовуючи нові методи виробництва, таким чином сприяти економічному зростанню.
Вільна торгівля розширює асортимент товарів, що їх пропонують споживачеві. Причини, з яких необхідно віддати перевагу вільній торгівлі, по суті, ті ж самі, з яких необхідно стимулювати конкуренцію. Тому нема нічого дивного в тому, що переважна більшість економістів оцінює вільну торгівлю як економічно обґрунтоване явище.
18. Форми та інструменти зовнішньоторгової політики
Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей та участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють певні види зовнішньоекономічної політики.
Протекціонізм - політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземних товаровиробників.
Фритредерство - політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо.
До економічних регуляторів зовнішньоекономічної політики належать - розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх відносин; затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин (рис. 15.4).
Рис. 15.4. Економічні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Формування соціально орієнтованої економіки ринкового типу передбачає багатогранний комплекс взаємообумовлених заходів як у сфері функціонування внутрішніх економічних відносин, так і зовнішніх. І однією з найсуттєвіших проблем є вдосконалення системи фінансових важелів як засобів підвищення ефективності економіки.129
Найбільш поширеними економічними засобами регулювання зовнішньоекономічних зв'язків є митні платежі, які стають суттєвим бар'єром при переміщенні товарів через митний кордон країни.
Механізм зовнішньоекономічної політики держави - сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономічних зв'язків відповідно до цілей та завдань (рис. 15.5).
Рис. 15.5. Основні методи регулювання міжнародних економічних відносин
Двома основними групами засобів державного регулювання зовнішньої торгівлі є митні (мито на імпортовані та експортовані товари) і не митні (квоти, субсидії, бюрократичні перешкоди тощо). Використання цих інструментів може бути спрямоване на стимулювання експорту (прямі або непрямі експортні субсидії) або на обмеження імпорту (мито, квоти, ліцензування, системи дозволів тощо). Інструменти зовнішньоторговельної політики, які обмежують імпорт, називають торговельними бар'єрами.
Найпоширенішим з усіх перелічених є мито, податок, який накладають на товар, ввезений з-за кордону. Існують три основні види мита, а саме:
- адвалерне - запроваджується як певний відсоток від митної вартості товару;
- специфічне - встановлюється у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (об'єму, ваги тощо);
- комбіноване - поєднує ставки адвалерного і специфічного мита.
Унаслідок запровадження мита ціна, яку платитимуть споживачі за імпортні товари, зросте, що надає певні переваги вітчизняним виробникам аналогічних товарів чи послуг. Водночас додаткові доходи отримує і державний бюджет.
З урахуванням цих моментів країни з перехідною економікою можуть розраховувати на конкурентні позиції у світовому господарстві, лише якщо національний бізнес пропонує конкурентоспроможні товари та послуги, а сама держава має достатню економічну та політичну міцність. Окрему увагу слід приділити нетарифному регулюванню.
З-поміж не митних інструментів протекціоністської політики найпоширенішими є квоти - кількісні обмеження імпорту. Для обмеження доступу певного товару на вітчизняний ринок уряд видає ліцензії, які визначають максимальну кількість дозволеного для ввезення товару. У результаті знов-таки у певному виграші залишаються вітчизняні товаровиробники, водночас споживачі зазнають втрат.130
Часто уживаними не митними торговельними бар'єрами є надмірні стандарти щодо якості товару, різноманітні санітарні обмеження та норми безпеки, вимоги ліцензування, митні процедури тощо. Інструменти нетарифного регулювання зображено на рис. 15.6.
Рис. 15.6. Інструменти нетарифного регулювання
Альтернативний підхід до захисту національного виробника полягає у стимулюванні державою експорту вітчизняної продукції. Субсидування експорту за допомогою системи пільг сприяє зниженню витрат виробництва і дає змогу вітчизняним фірмам пропонувати товар на світових ринках за дещо нижчими цінами. Такі субсидії можуть надаватися безпосередньо у вигляді дотацій або непрямим чином через пільгові умови оподаткування і кредитування тощо.
Розрізняють такі шляхи стимулювання експорту:
1. Економічне стимулювання;
- надання пільгових експортних кредитів (зниження ставок та подовження термінів);
- страхування експортних операцій.
2. Фінансове стимулювання:
- податкові пільги (відстрочка, знижка, часткове або повне звільнення від податків тощо);
- субсидії.
3. Демпінгова політика.
4. Адміністративні заходи щодо вивозу товарів.
5. Прогнозування (виявлення перспективних ринків).
6. Інформаційне, консультаційне обслуговування, організація виставок, ярмарків, підготовка кадрів.
7. Засоби морального заохочення (дипломатична підтримка).131
Надзвичайним заходом обмеження зовнішньої торгівлі є торговельне ембарго, яке передбачає повну заборону на експорт у певну країну чи імпорт з неї. Ембарго вводять зазвичай з політичних мотивів.
Таким чином, зовнішньоекономічна діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки організації спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв'язанню багатьох соціально-економічних проблем.
19. Валютний курс та фактори, що визначають його динаміку.
Валютний курс, як ціна однієї валюти, що, виражається в грошових одиницях інших країн, відхиляється від вартісної основи паритету купівельної спроможності валют під впливом співвідношення попиту та пропозиції валюти. Співвідношення попиту та пропозиції валюти залежить від чинників, що відображають зв'язок валютного курсу з іншими економічними категоріями. Серед чинників, що впливають на валютний курс, слід розрізняти кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники.
Кон'юнктурні чинники визначаються коливаннями ділової активності, змінами політичної та військово-політичної обстановки, чутками та прогнозами. Вплив кон'юнктурних чинників на попит та пропозицію валюти важко передбачити.
Відносно довгострокових тенденцій, що визначають динаміку валютного курсу, виступають структурні чинники, які теж впливають на валютний курс. Ці чинники більш ґрунтовно, довгостроково визначають місце національної грошової одиниці у валютній ієрархії.
Найістотніші з таких чинників:
- темпи зростання продуктивності праці, темпи зростання ВНП країни, місце і роль країни у світовій торгівлі;
- на валютний курс, на паритет купівельної спроможності впливає співвідношення темпів інфляції в різних країнах. Чим вищі темпи інфляції, тим нижчим буде валютний курс валюти даної країни;
- різниця відсоткових ставок у різних країнах. Зміна відсоткових ставок у країні впливає на міжнародний рух капіталів. Підвищення відсоткової ставки стимулює приплив іноземних капіталів, що за інших рівних обставин підвищує валютний курс. Зниження відсоткових ставок заохочує відплив капіталу, зокрема й національного, за кордон і спричинює відповідне зниження валютного курсу;
- безпосередньо на курс валюти впливає також міра використання її в зовнішньоекономічних відносинах, ступінь використання її в міжнародних розрахунках;
- міра довіри до валюти на національному та світовому ринках. Довіра до валюти залежить від стану економіки країни, визначається також стабільністю політичної обстановки, чинниками, що вже були розглянуті (темпи зростання ВНП, продуктивності праці, інфляції, рівень відсоткових ставок тощо). Йдеться не тільки про сьогоднішній стан цих показників, а й перспективи їхньої динаміки в майбутньому;
- на курс національної валюти впливає також стан платіжного балансу, що займає центральне місце в системі балансів міжнародних розрахунків. Платіжний баланс являє собою співвідношення суми платежів, які країна здійснила за кордоном, та надходжень, що вона отримала з-за кордону за певний період.
Отже, платіжний баланс за економічним змістом характеризує стан та динаміку зовнішньоекономічних відносин певної країни з зовнішнім світом. Якщо розглядати платіжний баланс за його формою, то це статистичний звіт, що відображає надходження валютних коштів у країну та витрачання їх за цей самий період за напрямами та в розрізі країн чи груп країн.
Якщо валютні надходження перевищують платежі, то такий платіжний баланс називається активним, а якщо платежі перевищують надходження - пасивним. Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти. Це пов'язано зі збільшенням попиту на таку валюту з боку зовнішніх боржників. Пасивний платіжний баланс, навпаки, веде до зниження курсу національної валюти. Це тому, що боржники мусять продавати національну валюту за іноземну для погашення своїх зовнішніх зобов'язань.
Методом балансування платіжного балансу є використання країною її офіційних золотовалютних резервів. Головним засобом збалансування платіжного балансу виступають резерви конвертованої іноземної валюти.
20. Державний борг - загальний розмір заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, що дорівнює сумі бюджетних дефіцитів минулих (мінус бюджетні надлишки). Внутрішній государственнийдолг-задолженностьгосударства громадянам, фірмам та установам даної країни, які є власниками цінних паперів, випущених урядом її. Зовнішній борг - заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам та установам.
Приватний борг - загальний розмір заборгованості недержавного сектора власникам приватних цінних паперів.
Державний і приватний обов'язок є елементами кругообігу «дохо-ди витрати".У міру зростання доходів зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами, урядом і рештою світу. Створення боргу - це механізм, за допомогою якого заощадження передаються осіб, що здійснюють витрати. Якщо споживачі і бізнес не схильні до запозиченнями, і, отже, приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, щоб абсорбувати зростаючий обсяг заощаджень, ця функція виконується приростом державного боргу. В іншому випадку економіка відійде від стану повної зайнятості ресурсів.
21.
Грошово-кредитна політика зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції(маси) грошей та їх ціни (процента) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції грошей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зростання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон'юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.
Залежно від напряму й темпів зміни пропозиції грошей та рівня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики:
> експансійна;
> рестрикційна.
При експансійній політиці відбувається зростання пропозиції
грошей, яке може бути неконтрольоване, довільне. Наслідком такої політики стає інфляція, у зв'язку з чим її ще називають політикою інфляції.
Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільного, контрольованого зростання грошової маси і м 'якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на заданому рівні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику називають політикою дезінфляцп.
У політиці грошово-кредитної рестрикції допускається різке, не досить зважене, обвальне скорочення пропозиції грошей, внаслідок чого гроші стрімко "дорожчають", сукупний попит скорочується, провокуючи зниження рівня цін та економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди стараються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м'яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.
Пряме втручання держави в економічне життя допускається у тих випадках, коли заходи фіскальної та монетарної політики не можуть дати бажаного результату чи він настане із запізненням. До таких заходів можна віднести обмеження (заморожування) цін і доходів з метою гальмування високої інфляції; раціонування споживання, коли товари та послуги розподіляються не за платоспроможністю покупців, а за встановленими державою нормами тощо. Заходи прямого втручання суперечать закономірностям ринкового господарювання і тому застосовуються нечасто, як виняток.
Сутність монетарної політики виражає визначення її як комплексу взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей та заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.
Грошово-кредитна політика України в перехідний період пройшла складний шлях розвитку. Необхідно зробити спробу оцінити характер її на окремих етапах розвитку під кутом зору відповідності основним положенням кейнсіанської та монетаристської концепцій.