33. Сенсуалістична філософія Дж. Локка, Дж. Берклі і д. Г’юма.

Сенсуалізм (лат. sensus — відчуття, почуття) — напрям у філософії (теорії пізнання), який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Дж.Берклі (1684-1753 рр.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки вони сприймаються почуттями. Весь світ, за Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас богом.

Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д.Юм (1711-1776 рр.), але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей - дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не стільки суб’єктивно-ідеалістичною, але й агностичною. Давид Юм (1711-1776) є одним з найбільш значних філософів, тому що він розвив емпіричну філософію Локка Берклі до її логічного кінця й, додавши їй внутрішню послідовність, зробив її неправдоподібної. Погляди Юма представляють у деякому змісті тупик у розвитку філософії; у розвитку його поглядів далі йти неможливо. З тих пор як він написав свої Турботи, спростовувати його стало улюбленим заняттям метафізиків.

Його головна філософська робота "Трактат про людську природу" була написана в той час, коли він жив у Франції, у період з l734 по 1737 рік. Перші два томи були опубліковані в 1739 році, третій - в 1740 році. Він був тоді ще парубком , нe досягши навіть тридцятирічного віку; відомий він не був, і то висновки були такі, що майже всі школи повинні були б знайти їх неприйнятними.

Юм написав також "Діалоги про природну релігію", які при житті не опублікував: по його заповіті вони були опубліковані після його смерті, в 1779 році. У його ставших знаменитими "Нарисах чудесах" затверджується, що ніколи не може бути достатнього історичного доказу таких подій [7, с. 413].

У теорії пізнання Берклі постає як інструменталіст. На його думку, оскільки відчуття не є відображенням чогось, що існує за ними, то цим самим фактично знімається проблема істинності. Пізнання зводиться до комбінування ідей, метою якого є зручність, виживання людини. Його філософія — яскравий взірець суб'єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості. Філософська позиція, яка єдиною реальністю вважає відчуття (феномени) і заперечує будь-яку реальність за ними, називається іще феноменалізмом.

1. Особливості скептицизму д. Юма

Г'юм Девід (David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи просвітництва. В першу чергу відомого своїми працями у галузі епістемології Г'юма часто називаюсь провідним неоскептиком вісімнадцятого сторіччя.

У порівнянні зі своїм попередниками та авторитетами, котрі відігравали помітну роль у розвитку британського та світового емпіризму того часу — Джоном Локком, Джорджем Берклі та Ісааком Ньютоном, Девід Г'юм може бути охарактеризований як номіналіст. На противагу відносно збалансованій у правах на існування об'єктивної та суб'єктивної реальностей, дуалістичній Декартівській моделі світобудови, британські філософи-епістемологи починаючи від Локка беруть курс на сенсаціоналізм (sensationalism) — віддання переваги сприйняттю та суб'єктивній матерії як єдинно-обґрунтованому базису філософських теорій. Таким чином ми можемо спостерігати поступову редукцію ролі речей самих у собі (субстрату, матерії, субстанції) у їхніх роботах та наголос на емпіричне знання та сприйняття — єдинне у істинності чого людина може бути хоча б до якоїсь міри певна. Усе вищезгадане виливалося у монізм та номіналізм — зменшення кількості сфер та світів у яких ведеться людське існування з двох чи кількох до одного. Особливо помітними подібні удари по матеріалізму і субстанції стають після появи праць Берклі — основні первісні положення теорій якого запозичив Г'юм, зокрема вартою уваги є концепція ідей (ideas/ collections of ideas) Берклі, яка дещо модифікуєсться Г'юмом розмежовуючим усі обєкти свідомості на сприйняття (impressions) та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу (ideas). Тим не менше варто зазначити що не зважаючи на радикальність свого емпіризму, Г'юм визначав доцільним послуговуватись ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків про яку йтиметься нижче і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.

Зв'язки ідей» та «предмети дійсності» безперечно не найвдаліший переклад словосполученнь relations of ideas, що упростих словах повинне було позначати способи та шляхи асоціювання, сполучення ідей одна з одною та іншими ідеями, побудову категорій та matters of fact — предмети мислення отримані з чуттів, «думальна субстанція», те над чим проводяться маніпуляції розуму [2, c. 79-80].

Вплив цього нововедення на подальший розвиток світової філософії є цікавим у першу чергу тому, що воно лягло в основу знаменитої концепції синтетичних та аналітичних судженнь Іммануїла Канта, що захоплювався Г'юмом як борцем з догматизмом у сфері філософії та теології того часу.

Причинно-наслідкові зв'язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Г'юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання» (англ. An Enquiry Concerning Human Understanding, 1748). Берклі, що вимагав у матеріалістів прикладів безпосереднього сприйняття матерії що довело б її існування, вважав що усі чуття посилаються людині раціональним Богом. Г'юм вперше відверто задає питання — звідки ми можемо знати що те що посидає нам сприйняття насправді Бог і що дає нам підстави стверджувати що наші сприйняття та їх причинно-наслідкова пов'язаність реальні та дійсно впорядковані за якоюсь схемою. Згідно з версією Г'юма, раціональність а також причина, наслідок, а головне — розум — це всього-на-всього химера створена рядом постійних співпадіннь у морі світового хаосу. Звичайно ці співпадіння дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової вірогідності співпадіннь, немає нічого що дозволяло б нам стверджувати про те що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. За подібні вислови Г'юму довелось довго розплачуватись ярликами атеїста та радикала, проте саме він у свій час написав те, про що довго боялися навіть сказати інші.

Вчення про пізнання. Юм згідний з емпіристами в тому, що пізнання можна назвати пізнанням в повному розумінні цього слова лише тоді, коли ми зведемо його до відчуттів. Але саме цей емпіризм привів його до скептицизму. Дійсність, за Юмом, - "це потік вражень" причини яких не усвідомлені, ми пізнаємо не речі, а ідеї. На основі зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають прості ідеї, тобто образи пам`яті і уяви, із яких комбінуються складні ідеї або асоціації. Асоціації - це зв`язок між психічними явищами (відчуттями, уявленнями, ідеями) який виникає під впливом повторення їх поєднань в часі і просторі. Коротко кажучи, асоціації - це повторення явищ пізнання [7, c. 49-50].

Вчення про причинність. Увійшло в філософську традицію говорити "теорія причинності Юма". Юм заперечував не лише матеріальну і духовну субстанції, які є доведеними, але і причинність. Він вважав, що те, що одне явище попереджує інше, зовсім не означає, ніби попереднє - причина, а наступне за ним - дія (наслідок). Те, що ми називаємо причиною і наслідком -це лише зміна явищ. Він запитував: чи отримуємо ми ідею причинності в досвіді? За попереднім іде наступне, за однією подією іде інша - ось і все, що ми знаємо з досвіду. Причини подій ми передбачити не можемо - вона не дана нам в досвіді. Лиш? звичка спостерігати за зміною явиш викликає у нас ідею причинності, а звідси виникає і припущення повторення. 1 тому людина робить висновок: те, що виникає після того, виникає з причини того (в такому випадку день є причиною ночі). Так, за Юмом, з`являється неправильна ідея причинності[8, c. 207].



Філософія Просвітництва.

Просвітництво (кінець XVII – в основному XVIII ст.) – філософія та політична ідеологія епохи загибелі феодалізму та ствердження буржуазного суспільства, сутність якої складається, за словами І.Канта, у широкому використанні людського розуму для реалізації ідеї соціального прогресу. Виникнувши в Англії (Френсіс Бекон, Гоббс, Джон Локк (1632-1704), Джон Толанд (1670-1722), Дейвід Юм (1711-1776)), просвітницька ідеологія розповсюджується у Німеччині (Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781), Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803), Іммануіл Кант (1724-1804)) і особливо у Франції (Монтеск’є Шарль Луі (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784)). Дещо пізніше ідеологія Просвітництва розповсюджується і в США (Бенджамін Франклін (1706-1790), Томас Джефферсон (1743-1826)). Просвітники прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його норови, політику, побут за допомогою розповсюдження ідей добра, волі, справедливості, знань. Для філософії просвітництва характерні орієнтація на розум, прогрес науки, як основу соціально-економічного розвитку суспільства, антиклерикалізму, боротьба з неуцтвом. Французькі просвітники, будучи самосвідомістю “третього стану” (купці, володарі мануфактур, буржуазія, яка багатіла і набирала силу), підготували ідеологічно Французьку революцію 1789 року.

Монтеск’є властиві: деізм, критика релігії та церкви, заперечення провіденціалізму, розвиток ідеї всезагальної закономірності у природі та суспільстві, обгрунтування концепції географічного детермінізму у соціології, відстоювання ідеї конституційної монархії та принципу розподілу влади.

Видатним представником епохи Просвітництва є Вольтер (справжнє ім’я Аруе Франсуа Марі), що виражає інтереси вищих прошарків третього стану. Вольтерові властиві: критика феодальної ідеології, яскраво виражений антиклерікалізм, а в теорії пізнання розділяв сенсуалізм Дж.Локка та критикував декартове вчення про душу та вроджені ідеї. Деізм (Бог є безособистісна першопричина світу, світ, будучи створеним, залишений розвиватися за своїми власними законами). Вольтер критикує релігію, вбачаючи її генезис у неуцтві та обмані, але він не атеіст, бо відмічав, що: “Якщо б Бога не було, то його треба було б видумати”. Він висуває ідею рівності людей перед законом, але не майнову. В основі “філософії історії” (термін Вольтера) полягає ідея прогресивного розвитку суспільства. Найважливішою для нього є ідея свободи людини, у т. ч. “свобода виказувати свої думки”.

Центральною проблемою для Ж-Ж Руссо була проблема нерівності між людьми, витоки якої він вбачав у приватній власності і звідси його егалітаризм (ідея про зрівняльний переділ приватної власності без її ліквідації).

Представники епохи Просвітництва свою місію мислили у тому, щоб нести у маси світло знань та розуму (тобто займатися тотальним просвітництвом народу). Але їх просвітництво було особливе. Це було політично розмальоване просвітництво. Філософія, наука, музика, живопис, поезія: все повинно бити в одну ціль – сприяти політичній активності людей, запевняти їх наносити удари нерозумному порядку речей, а також запевняти людей у необхідності перебудувати життя на основі “добра, свободи та справедливості”. Просвітники почали з вимоги свободи думки, слова, друку. Душителькою вільної думки була церква, що насаджувала неуцтво, марновірство, забобони, на їх погляд. У політичній програмі просвітників ключовим було слово “закон”. Від нього якби промінням розходились досить туманні за смислом, але завжди яскраво розцвічені та привабливі слова: Свобода, Рівність, Братство. “Свободу” просвітники розуміли як добровільне підкорення закону. “Рівність” розумілась як рівність всіх людей – від пастуха до короля – перед законом (у дворянсько-монархічній Франції, наприклад, це означало перед усім вимогу ліквідації всіх станових привілеїв та необмеженої королівської влади). Повне свавілля монарха відображене у вислові короля Людовіка XIV: “Держава – це я !”). До того ж, розробка поняття “людство” – головна заслуга епохи Просвітництва. “Братство” у просвітників залишалось лише емоційною прикрасою політичної програми (вони сподівались на встановлення братства між буржуа та незаможним народом шляхом зрівняльного переділу приватної власності без її ліквідації - егалітаризм). Питання про соціальну, майнову нерівність внесло у ряди просвітників відоме збентеження та розкол, найстриманіші позиції зайняв Вольтер, досить радикальні – Ж.-Ж.Руссо . Вольтер не припускав думки, що коли-небудь соціальна рівність стане фактом. “Це й найбільш природна, але і найбільш химерна ідея”. “На нашій нещасній планеті люди, що живуть у суспільстві, не можуть не розділятися на два класи – на багатих, які розпоряджуються, та бідних, які служать” (“Філософський словник”). Руссо виступив з різкими нападками на цивілізацію, яка, на його думку, зруйнувала патріархальний світ “природної людини”, увівши право приватної власності. Егалітаризм – вихід з положення (на думку Руссо).

Просвітителі у більшості були прибічниками “просвітницької монархії”. Всі свої надії вони покладали на особистість державця, вважаючи, що “добрий” та “мудрий” король (імператор, цар, монарх-філософ) спроможний здійснити у суспільстві всі необхідні зміни. Важливо при цьому мати на увазі, що при дотриманні ключового принципу програми, а саме законності, форми державної влади не мали для просвітителів принципового значення. “Кращий уряд той, за якого підкоряються тільки законам”, - писав Вольтер у “Філософському словнику”.

У Філософії просвітителі виступали проти всілякої метафізики. Вони сприяли розвитку будь-якого роду раціоналізму, в науці – розвитку природознавства, досягнення якого підкріпляло їх віру у прогрес. В області моралі та педагогіки просвітителі проповідували ідеали гуманності та системи виховання молоді.