5. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського. Люблінська унія (1569 р.). Політика Речі Посполитої щодо українського народу.

Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна та Ольгерда. У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди. Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. Умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші. Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського (К. Острозький, К. Вишневецький, О. Чарторийський, К. Радзивілл, Г. Ходкевич та ін.) підписали Люблінський унітарний акт і склали присягу на вірність польсько-литовському союзу. За Люблінською унією Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту, що в перекладі означає республіка. Об'єднана держава мала спільний сенат (раду магнатів) і сейм, що обирав спільного короля. Єдинимисталискарбниця(казна),грошовасистема,зовнішня політика. Піддані Речі Посполитої мали право на маєтки в обох частинах держави. Литва втратила державність, але зберегла самоуправління - автономію. Вона мала власних урядовців, свій суд, військо, зберегли чинність Литовські Статути. Але її територія зменшилася втричі. Крім Литви, за князівством збереглися Білорусія, Берестейщина і Пінщина. Більшість українських земель увійшли до складу Корони. Люблінська унія стала подією великої історичної ваги. На сході Європи утворилася нова держава з потужним військом, господарством, з величезною багатою територією. Вона стала реальною загрозою для сусідів. У цей час в Європі йшла Реформація, загострювалося протистояння між католиками і протестантами. Річ Посполита стала опорою, базою прихильників римського папи на сході Європи, як Іспанія - на заході.

Політика Речі Посполитої щодо українських земель була трагічною. Адже на українські землі посилилася польська експансія, почався наступ католицизму, було покріпачено селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном. Православна церква переслідувалася, обкладалася податками та грабувалася. Українська шляхта втратила свої права, православним заборонялося займати державні посади та брати участь у міському самоврядуванні. Все це призвело до селянських повстань, втеч до Дикого поля, покозачення.

6. Причини, час, територія формування українського козацтва. Запорізька Січ, її функції та устрій. У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Також причиною стало соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. Вони з'являлися між Кримом та порогами Дніпра. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького.  Запорізька Січ - військова козацька республіка. До основних функцій Запорізької Січі відносилися:  - захисні ф-ції: охорона народу від національно-релігійного гноблення, винищення українського народу; - ЗС завжди стояла на захисті православної церкви; - в Січі формувалася майбутня козацька еліта, форми і методи державного правління, затверджувалася головна національна ідея про створення своєї козацької держави. Постійно діяли пости зі сторожовими черговими загонами, які спостерігали за степовими шляхами й переправами через річки. Саме в Запорозькій Січі було створено Запорозьке Військо, що стало організаційною формою збройних сил України. Воно виробило блискуче козацьке військове мистецтво, що перевершувало стратегію й тактику феодальних європейських армій. Запорозька Січ героїчно відстоювала свою незалежність. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну).Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої — суд військової ради. Тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої.

7. Військово-політична діяльність П.Сагайдачного  П.Сагайдачний вперше перетворив козацьке військо на регулярне з жорсткою дисципліною. Гетьман розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що стало значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Запроваджена ним система комплектування та організації війська, крім підвищення його ударної сили, вогневих і маневрових можливостей, була спрямована на створення гнучкої організаційної структури, яка б дозволяла у випадку значних втрат відновлюватися. Козацьке військо вже за часів П.Сагайдачного піднялося до рівня кращих європейських армій. Під його проводом запорозькі козаки здійснювали активну протидію туркам і татарам, захищали національний генофонд від знищення. Успішна боротьба козацького війська проти турків мала значення і в тому сенсі, що вона зупинила подальше просування Туреччини у європейські країни. Виражаючи інтереси національно-патріотичних сил, гетьман П.Сагайдачний активно виступали проти чужоземного панування на українських землях. Він виражав властиві українському народу прагнення до політичної самостійності. П.Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої. Намагаючись зміцнити становище українського козацтва, гетьман проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої. В умовах, коли польські магнати, спираючись на католицизм, посилювали національно-релігійне гноблення українського народу, П.Сагайдачний зумів навернути козаків до підтримки православної церкви. Союз козаків з православним духовенством був на користь національним інтересам і сприяв розвитку української культури. Разом з усім козацьким військом П.Сагайдачний вступив до Київського братства. Ця акція була виявом політичної ваги проти політики національно-релігійних утисків і підняла авторитет братства, оберігаючи його від репресій польської влади. За активною участю гетьмана Єрусалимський патріарх відродив в Україні православну церкву. П.Сагайдачний підтримував історичне явище „покозачення”, відмову селян окремих районів України від феодальної повинності та іноземної підлеглості. Завдяки цьому розширювалася територія козацької України, оскільки покозачене населення запроваджувало козацькі порядки. Очолюючи реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського уряду, П.Сагайдачний був змушений відстоювати польські інтереси, брав участь у боротьбі за польський престол у Росії. Козацьке військо П.Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи під Хотином. Разом з тим, гетьман висловлював пропозицію російському уряду прийняти українських козаків на службу. Пропозиція, напевно, випливала із того, що польська влада скорочувала реєстр. П.Сагайдачний надіявся на використання „випищиків” православним московським государем.

8. Причини, Характер рушийні сили Визвольної Війни під проводом Богдана Хмельницького (-) Від польської влади потерпав український народ. Відбувалася нещадна експлуатація селян, вони буди позбавлені будь-яких юридичних прав, українська православна шляхта не мала повних дворянських прав, в них забирали землі та змушували сплачувати податки, обмежувалися права Запорізької Січі, кількість реєстрових козаків періодично зменшувалось, Україні не надавали козацької автономії. Інтенсивно йшов процес ополячення. Не припинялося переслідуванння православної церкви. Через все це в Україні сформувались такі основні рушійні сили боротьби за національне визволення: козацтво, селянство та міщанство, православні священики. З-поміж соціальних верств найважливішу роль у Визвольній війні відігравало козацтво, котре міцно тримало в своїх руках провід і винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за не­залежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової полі­тичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій — центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Психологічним фактором війни стало і те, що польська влада жорсткими репресіями придушила козацько-селянський рух, накопичуючи у народу ненависть до гнобителів. Суб'єктивним чинником початку війни стала доля Богдана Хмельницького. Він був сином чигиринського сотника. Отримав гарну освіту та служив у реєстровому війську. У битві з турками його батька вбили, а сам він потрапив до полону. Пізля визволення продовжив воєнну службу та був відзначений польським королем Владиславом ІV.Та польська влада не захистила від свавілля команди старости Черкас.  У 1647 - Б. Хмельницький очолив Січ, де виявилося що він має талант державного діяча та полководця. Він вклав союз з Кримом, котрий передбачав надання Хмельницькому татарської кіноти. В Україні створювалися таємні склади, готувалися повстанські загони.  Боротьба носила національно-визвольний, антифеодальний, релігійний та соціальний характер, її головніші завдання полягали в тому, щоб до­битися створення незалежної соборної держави і ліквідувати існу­ючу феодально-кріпосницьку модель соціально-економічних відносин. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні.

8. Причини, Характер рушийні сили Визвольної Війни під проводом Богдана Хмельницького  1. Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були: 1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах. 1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

2)Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти. Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

9. Лютнева революція 1917р. Лютнева революція 1917р. — революція в Росії, що скинула самодержавство. Викликана різким загостренням соціально-економічної й політичної кризи у зв'язку із зовнішніми поразками, господарською розрухою, продовольчою кризою. 23 лютого в Петрограді стихійно почалися антивоєнні мітинги, викликані недостачею продовольства в столиці, деякі з них перейшли в масові страйки і демонстрації, сутички з козаками і поліцією. 24—25 лютого масові страйки переросли у загальний страйк. 26 лютого окремі сутички з поліцією вилилися в бої з викликаними в столицю військами. 27 лютого загальний страйк переріс у збройне повстання, почався масовий перехід військ на бік повсталих, які зайняли найважливіші пункти міста, урядові будівлі. Створено Раду робітничих і солдатських депутатів, одночасно створено Тимчасовий комітет Державної думи, який сформував уряд. 2(15) березня Микола II відрікся від престолу. 1 березня нова влада була встановлена в Москві, протягом березня — по всій країні. В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками ряду політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Україн­ської партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик М. С. Грушевський. 6-8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917 р. утворено виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник В. К. Винниченко. У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії. Однак під тиском Тимчасового уряду УЦР змушена була прийняти II Універсал (3 липня 1917 р.), де відмовлялася від автономії до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державний контроль над виробництвом; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.

10. Брестецький договір між Четверним Союзом та УНР. Характеристика Української держави на чолі з гетьманом П.Скоропадським. Причини Падіння гетьмана. БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР УНР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ був підписаний у Бресті-Литовському 9 лютого 1918 між Українською Народною Республікою, з одного боку, та державами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною — з другого. Перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони. Крім цього, між Україною та Австро-Угорщиною було підписано таємну заяву (8 лютого 1918) і таємний додаток (4 березня 1918), згідно з якими Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина і Буковина об'єднувалися в один край у складі Австро-Угорщини з наданням українцям широкої автономії, а в Криму мала утворитися мусульманська республіка. У відповідь УНР зобов'язалася забезпечити права національних меншин (поляків, німців, євреїв) у своїй країні. Договір надав Україні можливість протягом 1918 формувати рівноправні відносини зі своїми сусідами. Внаслідок укладення цього миру Україна формально набувала статусу незалежної нейтральної держави, а фактично ставала житницею центр. держав Європи. Того ж дня, 29 квітня 1918 p., коли німецькі військові розігнали Центральну Раду, відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає "Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом "Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий. Головним зовнішньополітичним пріоритетом нової влади була боротьба за визнання української держави іншими країнами. За часів гетьманату Україну визнали 30 країн, 10 з них відкрили свої дипломатичні місії у Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах.  Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром. В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день. Значних успіхів було досягнуто в галузі культурної, освітницької політики. Провадилась українізація державного апарату, військових частин, загальноосвітньої школи. Засновується 150 українських гімназій. Відкриваються два державних українських університети - в Києві та Кам'янці-Подільському.

Створюється Українська Академія наук. Було створено Національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери тощо. 16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З часом гетьманат почав занепадати. Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були: - відсутність численної дієздатної регулярної української армії; - посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл; - відновлення в державі поміщицького землеволодіння; - вузька соціальна база гетьманату; - підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; - скрутне становище трудящих; - наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції; - поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні