Висновки. Стиль вишенського

Вишенський до кінця свого життя твердо стояв на де­мократичних позиціях, був виразником дум і почуттів широких народних мас, їх протесту проти соціального і на­ціонального гніту шляхетської Польщі. Його палке слово на захист трудящих викривало всіляких гнобителів — і світських і духовних. Воно відіграло неабияку роль в тій ідеологічній підготовці, яка передувала нацюнально-визвольній війні українського народу в середині XVII ст.

Бойовий зміст творів Вишенського втілений у своєрідну жанрову й стильову форму.Для них характерна органічна єдність поле­міки, агітації й пропаганди. Творчість видатного полеміста мала в свій час не тільки суспільно-політичне, а й художнє значення, збагачувала літературу новими темами і засобами публіцистично-художнього зображення дійсності.

Твори Вишенського написані в поширених тоді жанрах «учительної» літератури — соборного послання, полемічного трактату, памфлета, діалога, які часто переплітаються в рамках одного твору. Діалог у Вишенського, як зазначає І.Єрьомін, нерідко переростає в послання, а останнє переходить у діалог, полемічний трактат набуває рис, які набли­жають його до послання або діалога. Майже кожний його твір органічно поєднує у собі усі ті жанри, в стилі яких він виступав.

«Іван Вишенський,—писав академік О. Білецький,— своєю творчістю вгадав наперед той характерний для пізнішої української літератури жанр поетичної інвективи, гострої викривальної художньої мови, жанр, що став дуже характерним і для гнівних поезій Шевченка, і для сарка­стичних віршів І. Франка, і для палких монологів героїв драматичних поем Лесі Українки, і хоч би — для викри­вально-бойових, спрямованих проти ворогів народу, віршів нашого сучасника Павла Тичини. Але навіть у цих поетів нового часу ми не знайдемо такої сміливості виразу, такого поводження з мовою, що кипить у бурхливій лаві неологіз­мів, як в цього українського Ювенала в рясі».

Своєрідність полеміки Вишенського, її різкий, гнівний тон і сатирична загостреність виявились насамперед в особ­ливостях лексичного складу та фразеологічних зворотів мови його творів. Письменник сміливо поєднує книжну лек­сику з простонародною, слова високого стилю з низькими. Так, наприклад, влучні викривальні неологізми Вишенський творить на народній лексичній основі. Обвинувачуючи шляхтича в розкоші і служінні череву, він пише: «еще еси доматур, еще еси кровоед... вълоед, скотоед, звьроед, свиноед... гускоед, птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал, мяккоспал, подушкоспал» і т. д. Цей стилістичний прийом, що допомагає полемісту досягати яскравого гумористично-сатиричного ефекту, до­сить частий в його посланнях.

Характерною стилістичною рисою Вишеиського є метафоричність, якою пройняті всі його твори. Досить звернути увагу на деякі метафори в «Пораді»: клобук —«посромчует», «ругает и безчестит мир». «смьется явно з шапок», інок «из мира вызулся и печат на головь поставил», «замыкает черево», «мысль свою приковали» і т. д.

У творах Вишенського ми знаходимо чимало народних образних виразів, прислів'їв і приказок. У нього уніати пишуть «чернилом хитрости», Скаргу він називає «гордым велеречивым и самохвальным» фарисеєм, що мас «хулый язик». Єпіскопи «кльтять смердячую згоду», добуваються до христової вівчарні не дверима, а через огорожу, мов вовки.

Вживання сліп і зворотів розмовної мови допомагало автору надати викладові тієї різкості й прямоти, які відповідали його вдаці і обставинам тогочасної боротьби. Характерно, що сам Вишенський добре усвідомлював цю особливість своїх писань:

«А если бы зась хто… на мене от зависти потварь сложити хотел, мовячи, яко доразливе и ущипливе в том писано мовит, на тое вам так отповьм: научился от Христа истины без похлебства, лож лжею, волка волком, злодья злодьем, разбойника разбойником, диавола диаволом звати».

Вишенський, як зазначає Франко, «сміло говорив правду в очі королям, князям і панам, ієрархам і своїм найближчим монахам, братчикам і простому народові». І, звичайно, силу цієї прямоти і правди не могла побороти ніяка єзуїтська вченість, ніякі богословські викрутаси противників. Він здебільшого протиставив ученим латинникам не богословську хитромудрість, аконкретні факти, перетворюючи їх у головний засіб аргументації. Думка його здебільшого йде від конкрентного факту до загального висновку, заклику, гасла. В цьму сила його стилю, яка впливала на свідомість читача, змушувала його активніше поставитись до зображених явищ і подій. Але Вишенський не обмежується групуванням фактів, а вдається до засобів, які оголюють, загострюють даний факт, виділяючи в ньому найголовніше і суттєве.

Як правило, письменник часто створює паралельні синтаксичні конструкції, які надають викладу емоційної піднесеності, посилюють докази. Ось як, наприклад, письменник розвінчував вигадки панів про їх знатність і вищість за хлопа, їх презирливе ставлення до простого народу:

«…Пытаю теды тебе, ругателя имени, чем ты льпший от хлопа. Албо ты не хлоп такий же, скажи ми! Албо ты не тая ж материя, глина и персть, ознайми ми! Албо ты не тое ж тьло и кровь! Албо ты не тая ж желчь, хракотины, слина и тльние!»

Нерідко Вишенський подає майстерні зарисовки з життя і побуту шляхти, вищого духовенства. Найбільше їх в «Пораді» та «Посланні до єпископів». Так, у першому з них Вишенський, викриваючи розбещених шляхтичів, говорить про їх «ненасити любов» до дорогого вбарання. Пано-чепурун, як «индийский кур», з шкури лізе, намагаючись якнайпишніш виглядати, щоб не бути схожим на простий народ.

Виробляючи принципи й прийоми боротьби проти політичних противників, Вишенський призначав свої твори не тільки для освідчених людей, а й для широких кіл читачів. Йому були відомі і твори російської публіцистики, зокрема Максима Грека, які він знав із тогочасних рукописних збірників. У його писаннях виразно відчутні живі струмені народної мови. Саме в мові Івана Вишенського уже виступають «прямі передвісники тієї реформи української літературної мови, яку на рубежі XVIII-XIX ст. здійснив І. П. Котляревський і в середині XIX ст. завершив Т. Г. Шевченко».