5. Українська наука і культура початку XIX ст.

На початку XIX ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і формування капіталістичних відносин.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. В Україні в 1805 р. завдяки клопотанням відомого вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається перший університет у Харкові. Василь Каразін (1773-1842) український вчений, винахідник, просвітник, громадський діяч. Походив з козацького роду та грецьких колоністів. Освіту здобув у харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Його перу належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, технології добування селітри тощо. Сучасники назвали його "українським Ломоносовим". Ю.Лавріненко назвав його "архітектором відродження". Він склав також ряд проектів суспільно-економічних реформ в Росії, перетворення її в конституційну монархію, ліквідації кріпацтва. Був радником та вчителем Олександра 1, але в 1820-1821 рр. заточений у Шлісельбургську фортецю. Останні роки життя провів в родовому маєтку на Слобожанщині.

У період з 1805 по 1851 р. його закінчили близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладацьку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Іноземцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.

У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. Його першим ректором був М. Максимович. Михайло Максимович (1804-1873) - учений-природознавець, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербургської Академії Наук. Народився на Черкащині. Освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, з 1833 - його професор. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов'янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з Т.Шевченко. При ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоо­логічний кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетсь­ку обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини україн­ської історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX СТ.

Попри те, що українська територія була розірвана і народ України зазнав со­ціального та національного гноблення з боку царизму та австро-угорської монархії, поширювалися демократичні ідеї, прогресивні антикріпос­ницькі настрої, що сприяло визріванню нових тенденцій у літературі. Найважливішими були потяг до відбиття у літературних творах дійсності, поява елементів реалізму та народності, проникнення в літературу на­родної мови та народного образного світосприймання.

Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої україн­ської мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський, який у своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце по­сідають поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Основ'яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Ос­танній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сен­тиментальним присмаком; його повісті "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Конотопська відьма пев­ною мірою заідеалізовані, але досить виразно передають життя і харак­тер українського села.

Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні сторони кріпосницького ладу.

Першим твором нової української літератури стала "Енеїда" І. Кот­ляревського, який поєднав традиції народної та літературної творчості. П'єсами "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник" письменник за­кріпив національні основи літературної мови, утвердив жанр побутової драми, ліричних віршів та пісень. Під впливом творчості І. Котляревсь­кого посилюється інтерес до народної творчості та побуту. Почали виходити альманахи та збірки творів письменників українською мовою. У літературу ввійшли талановиті ав­тори — П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, у творах яких поєднуються елементи класицизму та сентименталізму, романтизму та просвітницького реалізму, різні течії, стилі та жанри.

У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени "Руської трійці" М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони видавали альманах "Русалка Дністрова", який і за змістом (оспівуван­ня боротьби українського народу за визволення, поетизація народних героїв — Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою (жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти поневолення та роз'єднання українського народу.

Величезний вплив на розвиток української літератури справила творчість Т. Шевченка. Він по­рушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю по­езією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття та захисту всіх слов'ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав ос­нови політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби по­езії.

Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок ("На­родні оповідання", "Інститутка", "Ледащиця", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" та ін.) з великою любов'ю змалювала образи про­стих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив І. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, по­бут та психологію різних верств населення України ("Микола Джеря", "Кайдашева сім'я", "Запорожці", "Маруся Богуславка" та ін.). О. Кобилянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію україн­ського життя та історію буржуазного суспільства.

Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського ("П'яти-золотник", "По-людському", "Дорогою ціною", "Для загального доб­ра" та ін.), Лесі Українки ("Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криця" та ін.) істотно вплинули на україн­ську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує творчість І. Франка — письменника, вченого, громадсько-політичного діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтим­ної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн", "Товаришам із тюрми"), змалював жорстоку експлуатацію робітників ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"). Під впливом І. Фран­ка розвивалася творчість М. Павлика, С. Коваліва, Н. Кобринської, Т. Бордуляка та найближчих його послідовників — В. Стефаника, Л. Мартовича, Марка Черемшини.

Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних видань. Виходили газети і журнали "Украинский вестник" (1816— 1819), "Харьковский Демокрит" (1816), "Харьковские известия" (1817— 1924) та ін. У Києві виходив журнал "Києвлянин" (1840—1841 і з 1850). У ньому крім літературних творів публікувалися статті з історії України та інші історичні розвідки.

О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в 1818 р. у Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в ук­раїнському мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили М. Максимович та І. Срезневський.

Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. З кінця XVIII ст. в Україні почина­ють формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках — кріпосні театри. Професійну російську трупу започатковано в 1805 р. у Києві. У Полтаві в 1810 р. починає працювати перша україн­ська трупа, душею якої був І. Котляревський. Г. Квітка-Основ'яненко у 1812 р. формує українську трупу в Харкові.

Видатним художником став Т. Шевченко, який одержав ґрунтовну фахову підготовку в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, у май­стерні К. Брюллова. Він заклав підвалини професійного реалістичного мистецтва, виконав велику кількість мистецьких творів у живописі та графіці, став першим українським художником, якого Академія мистецтв вшанувала званням академіка.