Розвиток науки в україні початку XIX ст.

Розвиток науки в Україні був тісно пов'язаний з вищими навчальни­ми закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов'язаний з ім'ям М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському уні­верситеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті у 1871—1876 рр. засновник російської фізіологічної школи І. Сєченов очолював фізіологічну лабораторію.

Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера вийшли книги "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа", "Павло Полуботок" та ін.

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольк­лору виконували О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив 1.Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли у 70—90-х роках: дослідників природи (у Харкові, Києві та Одесі), математичне (у Харкові), фізико-математичне (у Києві), історико-філологічні при Харківському, Новоросійському університетах, історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

РЕФОРМА ОСВІТИ1803—1804 РР.

У зв'язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту май­же всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та ду­ховенству, а й міщанам та селянам.

Унаслідок постійних переслідувань з боку польського уряду і католицької церкви в Західній Україні братські школи почали занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамо­ти.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відпо­відно до "Статуту народних училищ" (1786) у повітових містах відкри­валися малі народні училища з дворічним терміном навчання, у губерн­ських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном на­вчання.

На початку XIX ст. (1803—1804 рр.) царський уряд здійснив ре­форму шкільної освіти; було затверджено таку структуру: церковно-народне училище (школа); повітове училище; гімназія; університет. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.

Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут. Першими гімназіями були Новгород-Сіверська (1804), Харківська (1805), Київська (1809), Сімферопольська (1812). Згодом вони з'я­вились у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Вінниці, Херсоні. Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.