4.1. Особливості фінансування вищої освіти

У більшості розвинених країн світу вища освіта переважно фінансується державою. Згідно з даними ОЕСР (Організації економічної співпраці та розвитку) частка приватного фінансування становить не більше ніж 15–20 %. У скандинавських країнах приватне фінансування не перевищує 5 %. З іншого боку є держави, де приватне фінансування становить більше як 50 %: США (62 %), Південна Корея (73 %), Японія (67 %), Австралія (56 %), Великобританія (54 %). Приватне фінансування, у першу чергу, – це плата за навчання студентами, спонсорами.

У світі практикують три головні моделі розподілу ресурсів серед вишів (1) модель, що ґрунтується на формулі (formula based);

(2) проектне фінансування (project based);

(3) модель, основою якої є контракт (contract based).

Фінансування на основі формули може базуватися на таких критеріях, як кількість студентів, що вступили, чи кількість співробітників вишу (критерії «входу»), або на кількості виданих дипломів, зароблених студентами кредитів (критерії «виходу»), чи на комбінації і тих, і інших критеріїв.

 Під час проектного фінансування університети надають державним органам свої бюджетні кошториси. Проектне фінансування найчастіше застосовується для науково-дослідної діяльності вишів. Проектне фінансування може надаватися на конкурентній основі або без конкурсу - порівну між університетами або на основі домовленостей.

 Модель на основі контракту передбачає підписання індивідуальних контрактів між університетами та державою. У контрактах, як правило, узгоджуються послуги, які за цим контрактом надасть університет, та індикатори їх успішного виконання.

На практиці в системах вищої освіти країн ЄС всі ці три моделі приблизно у 30 % випадків використовуються одночасно. Проте найбільш популярною є модель фінансування на основі формули. Ця модель популярна з декількох причин. По-перше, це справедливість і прозорість процесу розподілу фінансових ресурсів. По-друге, це зниження адміністративного навантаження. Найбільшу вагу у формулах фінансування до цих пір мають такі критерії, як кількість студентів та число абітурієнтів в університеті, але в останні роки збільшується вага показників «виходу», направлених на результат, наприклад, кількість виданих дипломів.

 Проектне фінансування наукових досліджень відбувається на основі подання університетами заявок/пропозицій. Після розгляду цих заявок дослідною радою приймається рішення на конкурсній основі про надання фінансування тому чи іншому вишу.

У розвинених країнах університети також підтримує бізнес. Якщо раніше бізнес в основному підтримував дослідження, які становили взаємний інтерес для бізнесу і для дослідників, то зараз фінансова підтримка усе більше спрямовується на освітні послуги університетів. Найчастіше таким донорами є великі корпорації, які жертвують університету 15–20 мільйонів доларів. Щоправда, зі збільшенням сум бізнес хоче не лише диктувати, на що повинні бути витрачені суми пожертв, але й впливати на менеджмент, на відбір співробітників на профінансовані освітні програми.

В Україні приклади підтримки університетів бізнесом поодинокі. Частка фінансування юридичними особами, тобто бізнесом, у загальному обсязі фінансування з приватних джерел мізерна - 0,74 % або 0,01 % ВВП.

Існують різні джерела залучення додаткових коштів в освітню сферу:

1. Обов’язкова сплата приватними роботодавцями внесків на учнівство і перепідготовку персоналу з фонду оплати праці. Фірма може сама платити ці кошти університетам, які вона обрала, або направляти в "загальний котел".

2. Контракти на навчально-інформаційні послуги вищих закладів освіти для фірм. Цей шлях доцільний тоді, коли зароблених грошей вистачає і на підтримку традиційних курсів для основного контингенту студентів, і на створення нових «специфічних», або «спеціальних» курсів для визначеного кола слухачів.

3. Наукові дослідження на замовлення фірм. Це перспективний і складний для класичних університетів курс. Поширеними формами його реалізації є "наукові парки", "наукові готелі" тощо. Цей підхід також створює проблеми різного ступеня складності (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фірма-спонсор). Проте цей вид фінансової підтримки вищих закладів освіти невпинно розвивається й удосконалюється.

4. Додаткові надходження від власності, від продажу території, приміщень; від вкладення коштів університету в акції; від його участі в іншій фінансовій діяльності. Це явище мало поширене і навіть серед професорів з економічних наук досвід невеликий (за винятком, можливо США). Тому закладам освіти рекомендують передавати кошти спеціалізованим фінансовим посередникам з метою збереження та примноження їх вартості. На практиці, все ж не відмовляються від створення в університетах малих підприємств, які безпосередньо працюють на навчальний процес чи на наукові дослідження.

5. Філантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодійницьку і не прибуткову діяльність, а також створення клімату суспільного визнання та оцінки донорів шляхом формування важливого для них позитивного іміджу.

6. Міжнародна допомога, яку розвинені держави щороку надають бідним країнам Африки і Азії з метою розвитку систем їх освіти. Досвід переконує, що надавати кошти на друкарні та будівництво шкіл з ефективними матеріалами доцільніше ніж відряджати ректорів і професуру для перенесення досвіду.

Реальна диверсифікація джерел фінансування вимагає крім усього іншого створення у вищих закладах освіти спеціалізованих структур і залучення до справи фахівців з менеджменту і маркетингу.

Практично в усіх країнах ЄС (за винятком Болгарії, Кіпру, Литви, Латвії) фінансування університетів відбувається за схемою одноразового гранту (block grant). Університети отримують певну суму, якою вони повинні перекрити кілька статей витрат (зарплати, експлуатаційні витрати, дослідна діяльність тощо). При цьому університети самі вирішують, як ефективніше розподілити кошти між структурними підрозділами й на які види діяльності їх витратити.

 В Україні ж витрачання бюджетних коштів регламентується нормативами, встановленими центральним органом виконавчої влади. Ці нормативи розповсюджуються на штатну чисельність співробітників, співвідношення кількості студентів і викладачів, навчальне навантаження викладачів, розміри земельних ділянок, фінансування наукових досліджень, утримання навчальних аудиторій і лабораторій, бібліотек та фондів наукової і навчальної літератури, фінансування капітального будівництва, ремонт і утримання будівель і спортивно-оздоровчих споруд, придбання технічних засобів навчання та методичного забезпечення навчального процесу. Університети повинні суворо дотримуватися встановлених норм на кожну статтю витрат. Це блокує можливість більш ефективного використання коштів, виходячи з потреб кожного конкретного вишу.

Обмеження на використання коштів, які українські виші заробили за рахунок власної діяльності були зняті лише у 2012 році. Це дало можливість розподіляти зароблені кошти між структурними підрозділами, оновлювати матеріально-технічну базу, впроваджувати нові технології, стимулювати розвиток науки.