3. Масові репресії

Терор — це політика придушення, залякування політичних про­тивників жорстокими насильницькими методами.

Репресії - захід державного примусу, покарання.

Хвилі сталінського терору в Україні

Перша хвиля (1928-1931 pp.) — розкуркулення, депортації" викриття шкідницьких організацій, бо­ротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції:

• «Шахтинська справа» (1928 р.) над 53 спеціаліста­ми вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю (5 чоловік отримали смертний вирок, інші — різні строки ув'язнення);

• сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) 1929 р. — справа, спрямована про­ти «старої» національної еліти. Звинувачення45чо­ловік у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України;

• сфальсифікована справа «Українського національ­ного центру» (УНЦ) 1931 р. — процес над ко­лишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.;

• боротьба з УАПЦ (із 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства).

Друга хвиля (1932—1935 pp.) голодомор, ре­пресивний спалах після вбивства С. Кірова, боротьба з «націоналістичним ухильництвом»:

— голодомор 1932-1933 pp.;

• самогубства М. Хвильового та наркома освіти М.Скрипника;

• арешт українських кобзарів і лірників та розпра­ва над ними (грудень 1934 p.);

• справи «Української військової організації» (УВО), «Блоку українських націоналістичних партій» тощо.

Третя хвиля (1936—1938 pp.) — доба «великого терору»:

• боротьба з українським націоналізмом (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп» та ін.);

• боротьба з ухилами в партії (справи « Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»);

• чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У (Є. Квірінг, X. Раковський, П. Постишев та ін.);

• репресії в армії (серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір — командувач Київським військовим округом, І. Дубовий — ко­мандувач Харківським військовим округом, Є. Ковтюх, І. Федько, Д. Шмідт, І. Уборевич та ін.);

• репресивні заходи проти українських діячів куль­тури — «розстріляне відродження».

4. Згортання українізації

• Однак паралельно з успіхами політики українізації, національно-культурним розвитком українського народу зростав опір з боку "русотяпів". Зросійщена партійно-госпо­дарська номенклатура, користуючись допомогою з центру, в другій половині 20-х років перейшла в наступ на політику украї­нізації. Під виглядом боротьби з українським націоналізмом, що начебто погрожував монолітній єдності СРСР, республіканське керівництво під проводом Л. Кагановича, що так блискавично змінював орієнтири, сумлінно виконуючи завдання центру, почи­нає нову кампанію. Вона була спрямована на дискредитацію, шельмування проводирів українізації, повільну ліквідацію політи­ки коренізації.

• Симптоматично, що першою жертвою нової сталінської на­ціональної політики став відомий український письменник, по­літичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. Микола Хви­льовий. У 1925 р. широко розгорнулася літературна дискусія про шляхи та перспективи розвитку української літератури. Приво­дом для ідеологічного звинувачення митця слова стали сформу­льовані ним гасла "Геть від Москви" і "Дайош Європу", що були закликом до українського письменства не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського, а виявляти свою національну свідомість, самобутність, звертатися до європейсь­кої спадщини. Це викликало обурення московської партійної но­менклатури, що розпочала кампанію таврування "націоналістич­ного ухилу" М. Хвильового, так званого "хвильовизму". Обме­ження творчої свободи української інтелігенції, навішування ідео­логічних ярликів "буржуазного націоналізму" стали першим кроком сталінського режиму на шляху скасування політики українізації, ут­вердження командно-адміністративної системи в духовній сфері.

• Наступним об'єктом критики став О. Шумський, який у 1924- 1926 pp. був наркомом освіти і відповідав за проведення україні­зації. Як один із організаторів та провідників цієї політики, він вва­жав, що вона здійснюється занадто повільними темпами вна­слідок протидії зрусифікованої номенклатури. О. Шумський на­полягав на необхідності відкликання з України JL Кагановича, що проявляв схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальмував процес українізації. Якщо М. Хвильовий та О. Шумський відстоювали культурну самобутність пі політичні права українського народу, то Михай­ло Волобуєв прагнув довести спроможність економічної само­стійності республіки. У статтях, що були опубліковані у "Більшовику України" в 1928 p., він доводив, що в економіці СРСР Україна відіграє роль сировинного придатку і перебуває на ста­новищі колонії, як і при царському режимі. Він грунтовно переко­нував, що українська економіка повинна становити єдиний на­родногосподарський комплекс, який може інтегруватися в світову економічну систему без посередництва російської. "Волобуєвщина" поряд з "шумськизмом" та "хвильовизмом" були оголо­шені проявом небезпечного "націонал-ухильництва" і стали при­водом для згортання політики українізації.

• Діяльність Л. Кагановича на посаді лідера українських більшо­виків була досить високо оцінена кремлівським керівництвом. У 1928 р. його з підвищенням було відкликано до Москви. Гене­ральним секретарем ЦК КП(б)У став Станіслав Косіор - відо­мий партійний і державний діяч, один із активних провідників ста­лінської політики на Україні. Саме за його безпосередньою участю було розгорнуто остаточний етап ліквідації політики ук­раїнізації в умовах становлення тоталітарної диктатури. Трагіч­ним фіналом українського національно-культурного відродження 20-х років стало самогубство М. Скрипника-одного з останніх поводирів і захисників політики українізації в липні 1933

• Власа Чубаря…..