1.2 Спадкове право Російської імперії

Регулювання спадкових відносин, присутнє в Зводі законів Російської імперії, зберігало силу на її території до 1917 р Проте вже в кінці XIX ст. було очевидно невідповідність даних норм потребам динамічно розвивається цивільного обороту. У 1906 р група найвизначніших вітчизняних вчених-цивілістів підготувала проект нового Цивільного уложення (далі - Укладення), в якому спадкового права відводилася окрема частина - книга четверта. При розробці Уложення був врахований досвід кодифікації цивільного законодавства у Франції, Німеччині, Швейцарії. На жаль, узгодження остаточного тексту нового кодексу затягнулося, а послідували скоро Перша світова війна і дві революції остаточно перервали кодификационную роботу.

У відповідності зі ст. 1342 Уложення спадок являло собою сукупність прав і зобов’язань, що залишилися після спадкодавця. Відкривалося спадок смертю, присудженням до певних в кримінальному законі покаранням (вони були перераховані в ст. 29 Кримінального уложення; особи, присуджені до цих покарань, не могли успадковувати за законом), а також безвісно відсутніх (ст. 12,1343 Уложення). Підставами успадкування Укладення називало заповіт і закон (ст. 1 345) [5, c. 55].

Укладення за аналогією з ГУ 1814 вводило раніше невідомий російському спадковому праву інститут відсторонення від спадкування за недостойності. До числа негідних спадкоємців ставилися дві категорії осіб: 1) навмисне лішівшіе спадкодавця життя або заподіяли йому таке пошкодження здоров’я, що він вже до самої смерті не міг скоїти або скасувати заповіт; 2) спонукали спадкодавця допомогою примусу або обману до вчинення чи скасування заповіту, перешкодити спадкодавцеві допомогою примусу або обману вчинити або скасувати заповіт, або приховали або знищили заповіт спадкодавця, складене на користь інших осіб, а одно підробили або переробили заповіт (ст. Тисячі триста сорок сім). Позов про відсторонення негідного спадкоємця могли пред’явити особи, до яких перейшло б спадкове майно за відсутності відсторонюється. Даний позов мав бути пред’явлений протягом року з дня, коли зацікавлена особа дізналася про негідну поведінку спадкоємця, але в жодному разі не пізніше 10 років з моменту відкриття спадщини і за життя відсторонюється особи. Наслідки визнання спадкоємця негідним такі, як якби він помер до відкриття спадщини (ст. 1350 Уложення). У той же час проект допускав можливість вибачення недостойного особи спадкодавцем.

Спадкування за законом згідно Укладенню наступало в тому випадку, якщо воно не було усунуто завищеними. За законом могли призиватися до спадкоємства в майні померлого лише ті особи, які існували на момент відкриття спадщини, при цьому до них прирівнювалися діти, зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини (ст. 1352-1354). У коло законних спадкоємців входили родичі померлого, пов’язані з ним за допомогою народжень у шлюбі. Відмінності між спадкоємцями жіночої та чоловічої статі в аспекті їх прав на спадщину не проводилося.

Закликувані до законного спадкоємства особи ділилися на п’ять розрядів-черг: 1) діти спадкодавця та їхні низхідні; 2) батьки спадкодавця та їхні низхідні; 3) діди та бабці спадкодавця та їхні низхідні; 4) прадіди і прабабусі спадкодавця та їхні низхідні; 5) прапрадіди і прапрабабки спадкодавця та їхні низхідні. Родичі попереднього розряду усували від спадкування наступний розряд, а родичі, що не входять ні в один з розрядів, взагалі не успадковували (ст. 1357 Уложення).

Спадкоємці першого розряду призивалися наступним чином. Діти спадкодавця ділили майно порівну; якщо хто-небудь з дітей або всі діти померли, залишивши низхідних, то спадщина ділилося поголовно між нащадками кожного з померлих дітей - онуками спадкодавця, які разом отримували частку, їх померлому батьку, і ділили її між собою порівну. Якщо не було онуків, то до спадкоємства призивалися правнуки і т.д. без обмеження ступенів. Другий розряд спадкоємців - батьки померлого - отримували майно в рівних частках, а якщо кого-небудь з батьків до моменту відкриття спадщини не було в живих, то на їхнє місце заступали спадні, тобто повнорідні та неповнорідні (єдиноутробні і єдинокровні) брати та сестри спадкодавця або низхідні останніх. При відсутності родичів з боку одного з батьків майно переходило в повному обсязі родичам другого батька. У третьому розряді до спадкоємства призивалися дід і баба померлого. Спадкове майно ділилося порівну між батьками батька і батьками матері спадкодавця, а у разі їх смерті - між їх спадними. Кожна половина ділилася між дідом (його спадними) і бабкою (її спадними). Якщо померлий мав родичів третього розряду тільки з боку батька або тільки з боку матері, то вони отримували весь спадок. При спадкуванні в четвертому і п’ятому розрядах родич, найближчий за ступенем до спадкодавцеві, усував подальшого, а родичі однаковою мірою ділили спадщину порівну (ст. 1358-1362).

Позашлюбні діти за загальним правилом успадковували після матері нарівні з її законними дітьми, а вона успадковувала після них. Позашлюбні діти однієї і тієї ж матері могли успадковувати один після одного (ст. Тисячі триста шість десят три). Після свого батька позашлюбні діти (або їх законні спадні) могли успадковувати в тому випадку, якщо він усиновив їх. Батько міг наслідувати своєму усиновленій позашлюбному дитині лише в тому випадку, якщо після спадкодавця не залишилося дітей або їх законних низхідних, матері, чоловіка або позашлюбних братів і сестер (ст. 1363-1365). Усиновлені спадкодавцем особи та їх спадні могли успадковувати як після своїх кровних родичів, так і після усиновлювача. Якщо після смерті усиновленого не залишалося ні дружина, ні родичів перших трьох розрядів, то спадок переходило до усиновителю (ст. 1367) [6, c. 66].

Пережив чоловік не включаються ні в один з розрядів і наслідували поряд з закликаними родичами, отримуючи: 1) 1/4 частину спадщини при спадкуванні спільно з першим розрядом; 2) половину спадщини - з другим розрядом; 3) 3/4 спадщини - з третім розрядом. При відсутності спадкоємців перших трьох розрядів пережив чоловік отримував весь спадок (ст. +1368 Уложення). Крім того, якщо чоловік успадковував спільно зі другим або третім розрядом родичів померлого, то отримував понад своєї частки майна всю домашню начиння. Подружжя, шлюб яких був розірвано або визнано недійсним, один після одного не наслідували (ст. Тисячі триста сімдесят два).

Заповіт в Уложенні визначалося як вбрані у встановлену законом форму розпорядження, зроблене будь-ким на випадок своєї смерті про все своє майно або частини його (ст. Тисяча триста сімдесят дев’ять). Заповіт має було здійснюватися особисто спадкодавцем, що перебуває в здоровому розумі й твердій пам’яті, і не могло містити в собі розпорядження двох або більше осіб (ст. 1381-1383 Уложення). Обумовлюючи дійсність заповіту вбрані його у встановлену законом форму, Покладання виділяло дві такі форми - заповіту домашні та нотаріальні. Домашнє заповіт зчиняє в місці перебування заповідача і мала бути підписана ним самим і двома свідками. У певних випадках заповіт могло бути написано і підписано за заповідача іншою особою. Домашнє заповіт могло бути депоновано у нотаріуса або в інших компетентних установах, яким законом надано було право приймати заповіту на зберігання. Нотаріальне заповіт відбувалося в порядку, встановленому відповідними нормативними актами, вносилося в актову книгу, а заповідачеві видавалася відповідна виписка (ст. 1400-1401 Уложення). До спеціальних формам заповідальних розпоряджень ставилися домашні заповіти, вчинені в різних «лікувальних закладах», богодільнях, місцях ув’язнення тощо Російський підданий за кордоном міг скоїти домашнє заповіт відповідно до правил, встановлених в Уложенні, вчинити нотаріальну заповіт в російській консульстві або вчинити його за законами тієї країни, в якій він знаходиться. В останньому випадку законодавець особливо обумовлював, що словесні заповіту, навіть допускаються законом місця скоєння розпорядження, не визнаються дійсними ні в якому випадку (ст. 1 405) [7, c. 77].

Щодо змісту заповідальних розпоряджень слід сказати, що у відповідності зі ст. 1406, 1 409 Уложення вони могли полягати в наданні майна у власність або на іншому речовому праві, у покладанні на одержувача майна виконання обов’язку на користь іншої особи, а також в інших розпорядженнях, що не суперечать закону, «добрим звичаям або громадському порядку». Виконання заповіту покладалося на призначена у заповіті душе прикажчика або на спадкоємців.

Визнаючи в досить широких межах свободу заповідача щодо розпорядження належним йому майном, Покладання вводило раніше невідомий вітчизняному спадковому праву інститут обмеження свободи заповіту в інтересах близьких померлому осіб - обов’язкову частку у спадщині (ст. 1460-1482). Під нею розумілася частину спадщини, «якої не можуть бути, по сваволі заповідача, позбавлені його законні спадні, чоловік або батько». До необхідних спадкоємцям ставилися також позашлюбні діти після матері і усиновлення батьком позашлюбні діти - після нього. Розмір обов’язкової частки становив половину того, що належало б необхідному спадкоємцю при покликанні його до спадкування за законом.

Для того щоб заповіт могло бути виконане і справило очікуваний спадкодавцем і спадкоємцями юридичний результат, воно після відкриття спадщини повинно було бути затверджене компетентними органами. Строк для подання заповіту до утвердження становив два роки, і після закінчення його заповіт за загальним правилом не могло бути затверджене (ст. 1547).

Спадкоємець мав право як прийняти спадщину, так і відректися від нього. Заява спадкоємця про прийняття чи про зречення від спадщини не могло супроводжуватися будь-якими умовами, термінами або застереженнями. Ухвалення частини спадщини означало прийняття усієї спадщини в цілому, зречення від частини спадщини не допускалося (ст. 1507,1510). У Уложенні також закріплювався інститут спадкової трансмісії: «право прийняти спадщину або відректися від нього, у разі смерті особи, на користь якої спадщина відкрилася, переходить до спадкоємців цієї особи» (ст. 1508). У тому випадку, якщо спадкоємець не заявляв виразно про свій намір прийняти спадщину або відректися від нього, суд на прохання зацікавлених осіб міг призначити йому термін для цього, після закінчення якого спадкоємець, за відсутності з його боку заяви про інше, вважався отрекшимся від спадщини. У разі його смерті до закінчення встановленого судом терміну його спадкоємцям призначався новий строк (ст. 1511).

Після відкриття спадщини компетентними установами могли бути вжиті заходи, що мають на меті охорону спадкового майна, а також розшук відсутніх спадкоємців. Для їх виклику встановлювався шестимісячний термін, після закінчення якого наявні спадкоємці затверджувалися у своїх правах на майно і не зобов’язані були доводити відсутність інших спадкоємців (ст. 1539-1540, +1545).

Прийняття спадщини здійснювалося двома способами - формально і фактично. У першому випадку особа, покликана до спадкоємства, повинно було заявити суду про прийняття спадщини. У той же час спадкоємець міг вважатися прийняв спадщину, якщо він, знаючи про відкриття спадщини, володів, користувався і розпоряджався спадковим майном і здійснював по відношенню до нього такі дії, які вправі здійснювати тільки спадкоємець (ст. 1514). Зречення від спадщини могло бути скоєно тільки за допомогою відповідної заяви спадкоємця в суді (ст. 1 518). Прийняв спадщину спадкоємець ніс повну відповідальність за боргами спадкодавця (ст. 1522,1531 Уложення) [8, c. 77].