Висновок

Підсумовуючи зауважимо, що на основі аналізу наукової літератури з проблеми дослідження нами було з’ясовано, що спадкове право виконує вельми важливу для забезпечення нормального розвитку цивільного обороту функцію – воно дозволяє не втратити для обороту ті права та обов’язки, що виникли за життя у суб’єкта, а забезпечити їх перехід до спадкоємців після його смерті, а тому, в кінцевому підсумку, забезпечує правонаступництво поколінь. Будь-яка правова галузь або підгалузь має своїм предметом регулювання певних суспільних відносин, які, будучи підданими правовому регулюванню, стають правовими. Предметом спадкового права виступають відносини посмертного правонаступництва у майні спадкодавця спадкоємців та інших осіб (сингулярних правонаступників). Загальновідомим є те, що правові відносини мають певну внутрішню структуру. Спадкові відносини, як і інші правовідносини, складаються із трьох основних елементів: суб’єктів, об’єкту та змісту. Іншими словами, спадкові правовідносини складаються між певними учасниками – спадкоємцями щодо певного майна - спадщини і мають свій зміст, яким є права та обов’язки учасників.

Встановлено, що правові відносини щодо спадкування майна мають міжгалузевий характер і зумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а й конституційних норм. У ст. 41 Конституції України закріплено право кожного громадянина ”володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”. Елементом права розпорядження власністю є і право розпорядження нею на випадок смерті. Держава гарантує не лише право приватної власності, а й право спадкування, тому і правове регулювання спадкових відносин має міжгалузевий характер. Після розпаду СРСР і докорінних змін політичної карти Європи десятки країн Східної та Центральної Європи визначили стратегію розвитку своєї державності шляхом прийняття нових конституцій. Право на спадщину є одним з основних цивільних прав фізичної особи. У зв’язку з цим вноситься пропозиція щодо внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до практики європейської спільноти. Право на спадщину необхідно закріпити у ч. 5 ст. 41 Конституції України: “Право на успадкування гарантується”.

З’ясовано, що заповідальна дієздатність є спеціальною і являє собою визначену законом можливість фізичної особи висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті. Цивільну дієздатність фізичної особи законодавець визначає як її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки. Наслідком реалізації особою спеціальної заповідальної дієздатності є набуття прав та виникнення обов’язків для інших осіб і це цілком природно. Стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи залежить саме від її віку.

Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов’язана не із штучним наданням дієздатності, а з досягненням повноліття. Відсутність паспорту буде створювати перешкоди суто практичного характеру, оскільки нотаріус буде позбавлений можливості встановити особу, яка виявить бажання укласти заповіт. Таємниця заповіту не дає можливість неповнолітньому отримати кваліфіковану допомогу. Надане фізичній особі право має цінність лише тоді, коли ним можна реально скористатися. В іншому випадку це право позбавлене сенсу.

Досліджено, що за своїм змістом спадковий договір передбачає набуття певних прав і обов’язків ще за життя відчужувача, що суперечить правовій природі спадкування, оскільки набуття і здійснення спадкових прав можливе лише за неодмінної умови – смерті спадкодавця. Виконання спадкового договору після смерті відчужувача за певних обставин може бути досить проблематичним, оскільки відсутній правовий механізм його реалізації. Покладення на нотаріуса обов’язків щодо контролю за виконанням спадкового договору має декларативний характер. Існування інституту спадкового договору в такій редакції не може не суперечити основним засадам інституту необхідних спадкоємців, які набувають право на обов’язкову частку спадщини незалежно від змісту заповіту.

Що стосується кола спадкоємців, з’ясовано, що згідно із Цивільним кодексом України, в Україні існує два види спадкоємців: за законом, за заповітом. При спадкуванні за законом до спадкування закликають­ся ті особи, яких законодавець називає спадкоємцями. Тобто, в цьому випадку спадкове майно розподіляється між особами, які названі в числі спадкоємців у відповідних статтях ЦК Украї­ни. Такі особи називаються законними спадкоємцями, або колом спадкоємців за законом.

Також визначено, що спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінене заповітом, тобто спадкодавець у заповідальному розпорядженні не призначив спадкоємців особисто. Тобто, спадкування за зако­ном настає, коли: спадкодавець не скористався наданим йому правом і не склав заповіт; заповідач скасував раніше складений заповіт і не залишив нового;  заповіт в судовому порядку визнаний недійсним повністю чи частково;  складеним заповітом не охоплене все належне заповідачу майно; спадкоємці за заповітом померли раніше спадкодавця, а ін­ших спадкоємців заповідач не підпризначив; спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як «негідні» відповідно до ст. 1224 ЦК, не прийняли спадщину, відмовилися від неї або не виконали умов заповіту. Спадкоємці за законом призиваються до спадкування в по­рядку черги.