4. Дослідивши творчий шлях однієї з відомих осіб, показати етапи розвитку її здібностей.

  Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім'ї повітового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, сестри Михайла Драгоманова.

У дитинстві Леся була особливо дружною з братом Михайлом, і коли той, готуючись до вступу в гімназію, опановував гуманітарні предмети, вона також ґрунтовно вивчила стародавню історію, грецьку й латинську мови. Любила музику, особливо гру на фортеп'яно, виявляла композиторські здібності.

Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток. Свою журбу, що доведеться відмовитися від музичних занять, Леся вилила в автобіографічній елегії «До мого фортеп'яно». Через хворобу до школи не ходила, та завдяки самоосвіті, феноменальним здібностям до мов, літератур, історії стала високоерудованою у цих галузях знань. У вихованні дітей на здобутках загальнолюдської культури важлива роль належала матері. Не випадково Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, вітаючи Олену ГІчілку з 25-річчям літературної діяльності, писали: «Ви дали Україні перший приклад освіченої сім'ї, в якій плекається рідна українська мова і українська літературна традиція».

     Рано  виявився у Лесі  й  поетичний  талант.  її  вірш «Надія» датується 1880 роком, рідні ж згадують, що стала писати ще раніше. З раннього віку захоплювалася народними піснями, обрядами, звичаями, які поряд з творчістю європейських письменників формували її естетичні смаки й погляди. 

Літературні нахили дочки всіляко підтримувала мати, і Леся зізнавалася, що їй було легко вийти на шлях творчості; адже батьки перебували в сфері мистецьких інтересів, родичі та близькі знайомі — Драгома-нов, Старицький, Лисенко, Франко — працювали на ниві української культури.

Творчий шлях

Цикли ліричної поезії інтенсивність поетичних пошуків.      За прикладом Івана ФранкаЛеся Українка, упорядковуючи поетичні збірки, часто керувалася не хронологічним принципом розташування творів,  а  компонувала їх  за мотивами чи жанрами в цикли. Такого принципу дотримувалася й при публікації поезій у журналах. Об'єднання віршів під певним кутом зору змінювало їх жанрову природу: ліричне розкриття теми ніби доповнювалося епічними, розповідними елементами. Ідейне спрямування твору набирало ознак своєрідної розгалуженості думки, що аж ніяк не применшувало її вагомості, актуальності. Може видатися парадоксальним, але справді весь цикл сприймається як цільний завершений твір.

Поетеса намагалася так розташовувати вірші в циклі, щоб зростала напруга головної думки. Отже, циклізація ставала однією з характерних особливостей не просто компонування збірок, а й виявлення ідейної позиції автора. 

Подорож до моря.Образ України став окреслюватися вже в цьому ранньому циклі на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси влітку 1888 р. їхали поїздом від Ковеля через Шепетівку, Вінницю, Роздільну, а перед очима проносилися «Славути красної бори соснові і Случі рідної веселі береги». Волинські краєвиди змінюються подільськими: «красні села» в балках, «лани золотії». А далі — «все степ той без краю», іскристі хвилі «синього моря», акер-манські «турецькі вежі». Останні викликають у дівчини уявлення про страдницьку долю українців у минулому: кров'ю «обкипіла вся наша давнина». А квітка, що піднялася в темниці зруйнованої фортеці, викликала асоціацію: може, вона «виросла з якого козацького серця, щирого, палкого».

Отже, вже ранні твори засвідчують громадянську зрілість автора. У поезії «Мій шлях», написаній трохи пізніше, Леся Українка зізнавалася, що входила в літературу з «тихим співом несмілим», проте тут же звертає на себе увагу й інше освідчення:

                                              Коли я погляд свій на небо звожу,—

                                              Нових зірок на йому не шукаю,

                                              Я там братерство, рівність, волю гожу

                                              Крізь чорні хмари вгледіти бажаю.

Згадані «три величні золоті зорі, що людям сяють безліч літ вгорі»,— це ті осяйні ідеали, які зачарували Лесю ще в дитинстві, яким вона залишилася вірною упродовж всього творчого життя.

"Сім струн"

Серце поетеси «так рв'яно, щиро прагне і волі, і діла». І це не фраза, як часом траплялося у віршах і попередників, і сучасників. Леся Українка і в творчості, і в громадській діяльності орієнтувалася на Тараса Шевченка. Цьому сприяв мікроклімат родини, де ім'я геніального поета завжди вимовлялося з пошаною, а його «Кобзар» був настільною книжкою і для дорослих, і для дітей. Авторитетом для неї був і дядько, не випадково цикл «Сім струн» (1890) присвячений йому.

     Уже в першому вірші викладаються заповітні прагнення автора, а отже, й усього покоління її сучасників, представників української національно свідомої інтелігенції:

                                              До тебе, Україно, наша бездольная мати,

                                              Струна моя перша озветься.

                                              І буде струна урочисто і тихо лунати,

                                              І пісня від серця поллється.

Вірші циклу наснажені романтичним пафосом подолання особистістю життєвих труднощів («Я розвію свою тугу вільним співом в темнім лугу»), її готовністю помірятися силами з лихом, впевненістю у перемозі сил добра. Поетеса підносить силу творчої уяви, уява дає натхнення людині здійснювати вимріяне:

Фантазіє, богине легкокрила,

Ти світ злотистих мрій для нас одкрила

І землю з ним веселкою з'єднала.

Ти світове з'єднала з таємним.

Якби тебе людська душа не знала,

Було б життя, як темна ніч, сумним.

(*Ра*) Цикл викликає інтерес самим його компонуванням: в ньому об'єднано сім поезій, кожна з яких має назву однієї з нот («Бо», «Де», «Мі», «Ра*, «Зої*, «Ьа», «5г»), причому перше слово кожного вірша розпочинається відповідним складом.

"Сльози-перли"

     Цикл «Сльози-перли» присвячено Іванові Франкові. Це триптих, об'єднаний патріотичною ідеєю, невимовною тугою поетеси, викликаною багатовіковим стражданням роздертої чужинцями, пограбованої і поневоленої рідної землі. Франко писав, що в цьому циклі звучить голос болю за забитий у кайдани народ.

Українська поезія не оминала цих тем, вони, голосно зазвучавши у творчості Шевченка, часто порушувалися його наступниками. Проте Леся Українка вперше опанувала «широку скалю почувань від тихого суму до скаженої розпуки і мужнього, гордого прокляття», що є «природною реакцією проти холодної зневіри».

Кожна частина триптиху передає емоційну схвильованість ліричного героя. Злива риторичних запитань передає його моральні страждання від того, що в «сторононьці рідній» усе замовкло в собі, заніміло, що не сходить над занапащеною землею зоря свободи.

                                              О люде мій бідний, моя ти родино,

                                              Брати мої вбогі, закуті в кайдани! 

                                              Палають страшні, незагойнії рани

                                              На лоні у тебе, моя Україно!

Рух почуттів у віршах циклу контролюється думкою. Герой весь у тривозі, бо сумнівається, чи допоможуть сльози туги, він сам собі зізнається, що для рідного краю тяжка журба є «невеликою послугою»:

                                              Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

                                              Чи можем ми, діти, веселими бути, 

                                              Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?

                                              Де ж тута веселого слова здобути?

Зрештою, третій вірш заперечує виражені щойно почуття зневіри і розпачу. Сльози, впавши «тугою палкою» на серце, запалять і його. Тоді «душа повстане недолуга» і вже не поникне, не засне, а стане боротися до загину. Тоді і перед рабами з'явиться дилема — «або загибель, або перемога». Звідси той полум'яний заклик, яким завершується цикл:

                                              Так, плачмо, браття! 

                                              Мало ще наруги, 

                                              Бо ще душа терпіти силу має;

                                              Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги,

                                              Хай не дає спокою, хай палає.

Голос поетеси стає мужнішим. За спостереженням Франка, вона починає розуміти, що може «виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить могуче полум'я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину».

«Contra spem Spero!»

Ця хрестоматійна поезія, написана в 1890 р., також наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша, поставивши запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Викликає захват рішучість героїні позмагатися з чорними, реакційними силами. Цей лейтмотив стає наскрізним у вірші.

                                              Ні, я хочу крізь сльози сміятись, 

                                              Серед лиха співати пісні, 

                                              Без надії таки сподіватись, 

                                              Жити хочу! Геть думи сумні!

Кожна з наступних строф доповнює головну думку зіставленням дій героїні. Вона збирається сіяти «квітки на морозі»; сіяти «на вбогім, сумнім перелозі», поливати їх гіркими, гарячими сльозами. Вірить, що її бажання створять чудо: від сліз розтане крижана кора і зійдуть квіти.

Вся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови, їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.

Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, проте подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах, Леся Українка утверджувала незламність духу людини — й оптимістичним мотивом, і всіма художньо-ьиражальними засобами, й експресивним ритмічним звучанням, коли категоричне «Ні!» на початку твору змінилося ще рішучішим «Так!» в останній його строфі.

"Невільничі пісні"

Цьому циклу, створеному в 1895 — 1896 рр. належить особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки. Епіграф з «Шільйонського сонета» Байрона акумулює сутність мотиву всіх шістнадцяти творів циклу: свобода як «вічний дух розкутого ума» найяскравіше розкривається в тюрмі, оскільки там вона безроздільно панує в людських серцях. Як засвідчує назва циклу, образ неволі в ньому органічно єднається з образом пісні. Звідси й нерозривність мотивів громадянського обов'язку особистості й ролі художнього слова в утвердженні людини, в консолідації народу, їх протистоянні гнобленню, їх рухові до свободи.

Згадані мотиви окреслюються різними гранями. Так, у вірші «Мати-невільниця» гнітючий настрій від переживань за долю близьких людей, кинутих за тюремні ґрати, яскраво передається незвичним поворотом теми. Нещасна мати шпарко відгукується на репліку співрозмовниці, звернену до її малолітньої дитини, коли за силою звички висловлювалися банальні запевнення, що, мовляв, наші дітижитимуть краще, ніж ми, що вони дочекаються волі. Жінка у своєму дитинстві теж чула такі слова, вірида їм і тепер, гірко розчарована, не хоче, щоб ними обдурювали і її дитину.

 Пісні про волю» 

Революційні події початку XX ст. знаходять відгук у циклі «Пісні про волю» (1905), лейтмотивом якого є думка про несумісність тиранії і свободи. Визвольним рухам потрібні не жалібні, а бойові пісні. Нову пісню, котра б «сіяла, як промінь», «гомоніла й буяла, як пломінь», мають творити самі борці.

Мелодії

Вірші циклу, написані в 1893 — 1894 рр., передають найсокровенніші переживання Лесі Українки. Вона намагалася не виносити на суд людський фізичні болі, проте бували й винятки, свідченням чому є поезія «Горить моє  серце,   його  запалила...».

Попередні два вірші — «Нічка тиха і темна була», «Не співайте мені сеї пісні» — передавали журливий настрій героїні, яка усвідомлювала неможливість повноти людського щастя. Тому й викликає журбу спалах далекої зірниці, тому й пісня про щастя розбуджує жаль. Природно, що «гарячая іскра палкого жалю», яка запалила серце дівчини, визначає тональність третього твору. Важкий душевний стан героїні переданий і її запитаннями до самої себе («Чому ж я не плачу? Рясними сльозами чому я страшного вогню не заллю?»), і ще емоційнішою відповіддю на них:

                                             Душа моя плаче, душа моя рветься,

                                             Та сльози не ринуть потоком буйним, 

                                             Мені до очей не доходять ті сльози,

                                             Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Леся Українка, розкриваючи внутрішній світ дівчини, постійно вдається до прийомів контрастних паралелізмів людських почуттів та буяння весняної природи. Багатство асоціативних зв'язків, цілі ряди асоціативних мікрообразів характеризують вірші «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «То була тиха ніч-чарівниця», «Давня весна».

"Романси"

Цей цикл написано у 1893 — 1894 рр. Як відомо, романс — це вид лірики, що створювався з метою його музичної інтерпретації. У класичному європейському романсі виявляється особлива наспівна інтонаційність, яка відповідала вираженню почуттів людини й характерній образності.

Леся Українка виявила себе новатором і в цьому жанрі: маємо на увазі вживання не наспівної, а говірної інтонації. Романси «Питання» і «Відповідь» — це власне діалог між юнаком і дівчиною, яким не судилося спізнати щастя, бо їхні дороги «різко розійшлись». Персоніфікована символіка розшифровує причини розриву: «плющ зелений в'яне» без опори, але його обійми «гублять силу дуба».

Злиття автобіографічного й художньо домисленого, узагальненого, громадянського й інтимного — характерна особливість лірики Лесі Українки. її поетичне слово — найвизначніший здобуток української лірики на зламі століть.