Національний характер української нації.
Не будемо аналізувати інші народи, а запитаємо себе - чи український етнос виражений одним типом, чи їх декілька? Якщо одним - то як його найкраще визначити та описати? Якщо декількома, то які вони, хоча б у першому наближенні? Яким повинен бути той хлопець чи чоловік, побачивши якого ми вигукнемо: "Оце справжній українець!". Якою повинна бути справжня українка - дівчина та жінка? Щоб розпочати аналіз українського етнотипу, спочатку необхідно зрозуміти, а що ж таке є український етнос? Які базові характеристики має та спільнота, до якої належать справжні українці та українки?
Питання українського національного характеру як феномена національної культури і історичного чинника ставили і вивчали багато науковців, починаючи ще з XVIII ст. з появи "Історії Русів" Кониського, першого комплексного дослідження українців як нації, і до сьогоднішнього дня. Звісно, багато питань викликає ця праця, у тому числі і її автентичне походження, але все одно її вважають першою працею про українській народ, як націю. Праця ця має дві головні ідеї – підкреслює історичну відмінність між русинами (тобто українцями) та москвовитами та підкреслює цілісність українців, починаючи від Київської Русі і до тогочасної Козацької держави. Обґрунтовує автор написання праці тим, що після того як мала Росія була визволена від татар всіляко її історія замовчувалася. А внаслідок плюндрувань та всеспалення будь-яких цінних документів неможливо було зберегти все це для майбутнього покоління . Загалом «Історія Русів» характеризується емоційністю, патріотизмом, але разом з тим їй притаманні і неточність дат, деякі фантазії автора (кількість військ, число загиблих у боях та інше). Критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».
Дослідження М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, М.Хвильового, Д.Чижевського та багатьох інших внесли той чи інший неоціненний вклад в самоідентифікацію українців і визначення себе як нації. Михайло Грушевській у своїй праці «Історія України-Русі» пише таке про український народ «Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії й на довгі роки кинули його на роздоріжжі політичного життя, як безборонну, беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені.
Правда, тепер цей упадок українського життя в значній мірі являється вже пережитою стадією. Відживає свідомість і активність суспільності, оживають традиції. Розуміння української історії як одної тяглої і неперерваної цілості, що йде від початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глибше в свідомість і перестає й чужим здаватися дивним і єретичним, як здавалося воно десять літ тому, коли починала видаватися ця праця» [3, с. 3].
Основне завдання української етнопсихології полягає у вивченні феномену української психіки, що є комплексом взаємопов’язаних психічних особливостей українського народу та ментальних (світосприймальних) настанов, які детермінують подібність мотиваційних (вольових), емоційних (почуттєвих), перцептивних (сприймальних), коґнітивних (пізнавальних) процесів представників даного етносу. Українська психіка формувалася під впливом багатьох чинників (географічного, расового, історичного, соціального, культурного) та являє складну багаторівневу, динамічну і саморегулюючу психічну систему. Специфіка українського етнотипу визначається самозбереженням українського духовно-психічного складу, саморозвитком українських типових вартостей, поглядів, оцінок тощо.
Емоційність національної української психіки багато вчених, сеpед яких Рибчин І., Старовойт І.С. та Швецова А.В., пов'язували ще з дуже сприятливим геопсихічним оточенням - природними умовами: плодючим, щедрим чорноземом, безкраїми спокійними полями і луками, горами, потаємними, темними лісами і т. п. Не останню роль у становленні українського характеру відіграли і історичні чинники.
В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Дослідження показують, що українська самосвідомість зародилася десь у XIV ст, з соціально-психологічного почуття "ми" етнічної спільноти, яка безпосередньо походила від народностей Київської Русі, мала свою мову, проживала на спільній території і здійснювала на ній спільну діяльність. Та навіть в час її зародження Україна перебувала під владою литовських князів, які, щоправда, не руйнували її політичну, правову, традиційну, мовну і релігійну цілісність.
Захоплення України Польщею сильно уповільнило її розвиток і зруйнувало ці складові. Вона нищила все українське, насаджувала свої етнічні ознаки і віру. Чимало представників тих верств, які грали провідну роль у становленні нації і її самосвідомості та ідеалу, тобто панівна верхівка і духовенство, стали супротивниками українського духу, а часто навіть його запеклими воpогами. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву та міщанству, які об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди - з'явилася полемічна література, в якій обґрунтовувалось право існування українського народу, як нації, тобто виникла національна ідеологія, котра наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна.
Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького поділила Україну на дві частини: значна її частина опинилася під владою Росії, друга - залишилась під Польщею. Православна, з близькою мовою, з родоводом від Київської Русі, Росія здалася українській еліті - інтелігенції і духівництву - рідною, своєю і вона з pадістю кинулася в її обійми. Русифікація інтелігенції і духівництва, відсутність національних навчальних закладів, прискорили занепад національної свідомості. І знов таки, патріотично настроєним залишалося лише селянство та малочисельне письменство.
Недостатність диференціації суспільної структури, значне переважання селянської верстви зумовили ставлення українців до загальнолюдської ідейї та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність, недостатню зацікавленість широкими організаційними формами та тривкими надіндивідуальними цілями. Тому-то, усвідомлення національної відособленості, цінності свободи і індивідуального розвитку, повага до суспільного авторитету, лицарство, глибока культурність мали суто літературний характер, і витворювались суто образно-художніми формами народної творчості та письменництвом, яке намагалося довести самобутність української культури і мови, підкреслити те, що життя українського народу відзначається духовним багатством, колоритом та оригінальністю, нерозривно пов'язане з природою, землею і волею. Їх цікавило, перш за все, питанням етики та релігії, історичної долі і правди.
Концепцію соціально-філософського і теоретично-методологічного підходу до феномена національного характеру як до ідеального типу особистості, котрий створюється, відтворюється національною культурою і є бажаним для неї, пропонує А.В. Швецова. В своєму дослідженні виникнення, розвитку, формування і становлення національного характеру, і українського зокрема, вона дійшла висновків, сформульованих ще на початку XVII с. відомим англійським вченим Френсісом Беконом та обґрунтованих в наступні часи іншими вченими:
характер народу формує діалектичний взаємозв'язок природно-фізичних та соціально-культурних факторів і мова, яка відображає його специфіку;
національний характер є досить складним явищем і представлений різними психологічними та соціальними типами людей;
характер індивіда формується не лише свідомими процесами його життєдіяльності, а й несвідомими чинниками, культурними архетипами, які є важливими складниками ментального влаштування і життєвої сили в побудові людського образу;
пристосовуючись до соціальних умов, особистість розвиває в собі переважно саме ті риси характеру, які дозволяють їй почувати себе комфортно в даному суспільстві;
Разом з іншими вченими вона виокремлює п'ять проекцій національного характеру - національна ідентифікація, національна ідея, національний етнос, національний імідж та комплекс національної відрази, через які створюється можливість змістовної та багатовимірної реконструкції національного характеру.
Національна ідентифікація - це образ самих себе, який складає основу національної ідентифікації представників певного етносу і є однією з найважливіших проекцій національного характеру, бо містить образ людини та людського існування, з яким учасники конкретного етносу ототожнюють себе.
Національна ідея - комплекс цілеспрямованих уявлень, котрі відіграють роль інтенції, духовних рушійних сил, а також засад осмислення національної долі та її перспектив у житті конкретного етносу. Вона спрямовує історичне життя етносу.
Національний етнос - комплекс культурно-моральних настанов людської поведінки, яким підпорядковуються дії етнічних індивідів в різноманітних сферах життя. Він відіграє велику роль в організації безпосереднього буття нації.
Національний імідж, тобто той образ, в якому той чи інший етнос сприймається іншими народами і образ, в якому етнос презентує себе перед іншими, стверджує себе перед ними.
Національна відраза - сукупність негативних рис, котрі даний етнос відкидає, вважає неприйнятними, ворожими для себе.
Її розвідки дозволили виокремити культурні архетипи, котрі утворюють етичне ядро українського буття, це:
1-й - заснування життя на праці. Досягнення життєвого успіху та достатку вимагає, передусім, цілеспрямованої, ефективної, постійної праці;
2-й - непевність щодо розпорядження результатами власної праці, негарантованість достатку. Українець радше віддасть плоди своєї праці сильнішому, ніж буде боротись. Загалом, відчуття людиною себе власником, вкорінене, наприклад, у західноєвропейському етносі, в нього відсутнє;
3-й - неналежністю світу українцеві і відсутністю в етносі (тобто самовизначенні українства) виміру публічності. Українцеві належить лише найближче до нього, обмежена частина приватного світу - хата. Це інтимний зв'язок з тим, що людина відчуває своїм, але не має загальної і безумовної визначеності цієї належності з боку інших;
4-й - покладання більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення;
5-й - архетип вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як відгук на деякі зовнішні виклики буття.
Ядро, серцевину визначальних психологічних рис українців становлять емоційно-почуттєві чинники, які виникли на основі постійної прив'язаності до землі і життя в патріархальній общині. Утворення українських "спільнот" характеризується почуттєвою близькістю, базованою на симпатіях, спочуванні, приязні і взаєморозумінні, а не на раціонально обґрунтованому змаганні до розумово продуманої спільної мети.
Історична доля українського народу склалася так, що до цього часу своєї власної сили, активності, зрештою, волі йому не вистачало, щоб здобути свободу й створити свою національну державу. Не сприяли цьому і дещо пасивний характер нації, недостатньо розвинена національна свідомість і як наслідок - комплекс меншовартості. В результаті, в українській психіці поступово утвердилося і розвинулося підсвідоме і свідоме сподівання, що звільнення прийде ззовні. Якась зовнішня сила нарешті утвердить справедливість, правду і відплатить усім гнобителям. Не спроста ж символом України є червона калина, прекрасна, але беззахисна жінка, яка чекає і не дочекається свого судженого. Така ж жінка переважає у думах, піснях, і творах українських дожовтневих письменників.
Висока емоційність, поєднана з очікуванням справедливості в сполученні з власною безпорадністю, неспроможністю активно діяти, виборюючи "правду" життя, стимулювала фантазію, посилену діяльністю уяви. Це й спрямувало український народ до поглиблених духовно-моралістичних пошуків, націленості на внутрішній світ людини, в якому уявне переживання тих чи інших ситуацій у значній мірі підміняє їх реальне проживання у зовнішньому світі. Перевага емоційного начала над холодно-розсудливим зумовила такі істотні риси як поетичність, музикальність, привітність, щирість, певну зневагу до раціональної упорядкованості світу, відсутність суспільної дисципліни, які виявляються і сьогодні.
Не лише тип безпорадності притаманний українцям. Згадаймо козаків – мужніх, молодих парубків, котрі захищали простих людей, були мужніми та сміливими. Козацькому типові властива контроверсійність: крім трагізму, жалості, йому ще більшою мірою властивий дух лицарства, що плекає почуття особистої честі та гідності. На цій основі формується новий український архетип загартованої в боротьбі, мужньої, незламної людини, готової на будь-які жертви, навіть на смерть, заради своєї віри, Батьківщини, родини. Такий дух лицарства, до речі, не був відомий іншим східнослов’янським народам.
Розділ ІІ