Характер української нації за повістями і.Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я».
Аналізуючи світоглядні особливості українського народу у етнографічно-фольклористичній розвідці «Світогляд українського народу», І.Нечуй-Левицький підкреслював: «Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи…»[7, с. 4]. Природа являлася українцям в геоморфічній та зооморфічній формі: «Небо здавалося українцям то полем, то морем…, хмари здавалися лісами, дібровами, скелями…, сонце – соколом…”»[7, с. 5]. Отже, релігійні уявлення тісно пов’язані з природою (бо українець жив у природних умовах), вона була йому зрозуміла, близька. У її поетизації сконцентровані розвинуті чуття прекрасного, любові, духовності, поривання до ідеального, неземного. Тісний зв’язок з природою сформував в українців мрійливість, чуттєвість, романтичність.
Ці риси українського національного характеру І.Нечуй-Левицький майстерно втілює, наприклад, в образі Лавріна, героя відомої повісті «Кайдашева сім’я». «Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він задивився на річку, на зелені верби над водою… Лаврін дивився на річку і співав пісні» [5, с. 149]. Відчуття краси природи є виявом ліричності, багатства його душі. Чутливий до краси і ніжності, Лаврін щиро покохав Мелашку. Йому здавалося, що на побачення з дівчиною його «несуть крила…» [5, с. 154]. Епізодом зустрічі закоханих на природі письменник підкреслює, що за вдачею Лаврін – мрійлива і романтична натура, схильний співпереживати, збудливий і нетерплячий. Мелашка з Лавріном — повна протилежність Карпові й Мотрі. Лише вони залишилися, так би мовити, на рівні людяності й закоханості, хоча й навчилися «показувати зуби», коли йшлося про посягання на їхнє добро. Тільки раз автор порівняв Мелашку з вовчицею, коли вона обороняла своїх дітей. Хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості Мелашка все ж не втрачає. Зверніть увагу, незважаючи на те, що Кайдашиха точила Мелашку, «як вода камінь», а Мотря «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег», вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби.
На переконання І.Нечуя-Левицького, ідеалом мрій земного життя українців була «сім’я багатого господаря-хлібороба» [7, с. 5]. Яскравим свідченням цього є класичні твори І.Нечуя-Левицького на теми життя українського села.
Зокрема, хліборобська праця прищепила Миколі Джері, герою однойменної повісті, надзвичайну любов до природи, а разом з нею – поетичність вдачі. Він – людина обдарована, розумна, добре малює, різьбить, зробив малу скрипочку, гарно грає і співає. Микола прагне мати своє господарство, прив’язаний до землі, не хоче миритися зі своїм становищем, а тому веде боротьбу з суспільством, яке засноване на насильстві та несправедливості. Джеря – духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівними обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища. Джеря не може пристосувати, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу.
Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси,піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду» [9, с. 470]. І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління. Переживши чверть столітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий» [9, с. 510 ].
Характерно висловився І. Франко про однойменного героя з повісті «Микола Джеря» (1878): вважав його своєрідним узагальненим символом, соціальним типом, відзначивши, що «історія всього українського селянства в ту важку епоху написана в однім широкім образі» [10, с. 63]. Франко підкреслював і глибоку соціальну основу цього яскравого літературного типу, зауважуючи, що «Микола Джеря, хоть кріпаком родився, був, однако, з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться» [10, с. 74].
З повісті «Кайдашева сім’я» видно, як важко й неоднозначно український селянин відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ’я, безземелля знищили інстинкт господаря.
У повісті письменник створює переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря ). Однією з найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань. У цьому творі змальовано побут й психологія українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва та художньо відтворено, як висловлювався сам автор, «темні плями народного життя». Повість висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян.
Важливою характерною рисою української духовності є щасливе сімейне життя. Без родини українець не уявляє повноцінного змістовного життя. На формування вдачі українця має величезний вплив родина, в якій він виховується. А тому першочерговим завданням кожного подружжя було будь-що зберегти сім'ю. Взаємини між чоловіком і жінкою будуються на рівноправних засадах. Українці живуть чуттям інтимним - глибоким і щирим. Символом родини й родинного життя українців є власна хата. У той же час, українцям не властиве прагнення до колективного життя та спільної власності. Саме тому Карпо і Мотря після одруження хочуть жити в своїй хаті, мати своє господарство і ні від кого не залежати.
Слід відзначити, що українці нація не войовнича, спокійна, але якщо вже хтось зазіхав на святе – родину, дім, власну землю, то доводилося українцеві показувати характер.
Ні характери персонажів твору, ні їхня поведінка ніколи не приведуть до мирного співіснування в одному селі. І. Нечуй-Левицький крізь усю повість проніс ідею про те, що доки існуватиме «своє» і «чуже», не буде краю суперечкам між людьми. Жадоба до власності вносить цілковитий розлад у сім'ю Кайдашів. Кумедні та безглузді їхні суперечки.
Образи Карпа та Мотрі переконують, що жорстокість та егоїзм здатні здорову та енергійну людину зробити дріб'язковою, обмеженою у своїх прагненнях. Це проявляється в тому, що Мотря ображає Кайдашиху, називає її відьмою. яка може порізати та повкидати у борщ навіть дітей. І вже не про характерну рису українця ми маємо говорити, а про те, що заважає у житті.
Письменник любить свій народ, вбачає у ньому великі можливості для розвитку, але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей ще немає реального ґрунту. Він має надію на те, що освіта народу рідною мовою, реформи, які б піднесли народний добробут і обмежили експлуататорів, змінять сучасне становище. Нечуй-Левицький сміється крізь сльози: він показує духовну деградацію і моральний занепад поневоленого народу, руйнування традиційних підвалин життя українського селянства. Адже ж народ з такою багатою історією, культурними звичаями та традиціями мав би налагоджувати все це та приводити до ладу, натомість після стількох років під впливом інших національностей, нехай і близьких, українське селянство «понабиралося» від них не найкращих рис, таких як жадібність, заздрість. Якщо ж у неволі, тобто на панщині, українська людина мріяла про своє власне житло, невеликий наділ землі та свободу, то отримавши все це вона не одразу змогла дати цьому раду. Давалися в знаки невченість, необізнаність .У центрі зображення твору – національна руйнація України в умовах колоніальної дійсності. Найвиразніший вияв цього нищення – духовний занепад народу, втрата ним одвічного прагнення до волі й незалежності, почуття національної гідності.
Найкращі якості українки найповніше розкрито в образі Мелашки. Вона красива зовнішньо, багата душею, вміє шанувати старших за себе. Її портрет – це портрет типової української дівчини: «Невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина,довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина» [5 с.92]
Формування світогляду Марусі Кайдашихи, як і Омелька, припало на добу кріпацтва, вона довго «терлася коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові, повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланялась, підсолоджувала свою розмову з ними. І після кріпацтва Кайдашиху запрошували як куховарку пани й попи, чим вона дуже пишалася»[5 с.16]. Маруся дуже часто потрапляє у смішні ситуації через свою пихатість і чванство. Разом з тим Кайдашиха — дбайлива добра господиня, любляча мати, а особливо бабуся, але її любов попирається її ж деспотизмом. На своїх невісток Кайдашиха дивилася як на наймичок, котрими треба порядкувати. Таке ставлення свекрухи настроїло проти неї невісток, а потім призвело до сварок.
Характери синів Кайдаша формуються в інший час, тому в них немає тієї забитості й приниженості, що в їх батька. Старший Кайдашенко — гордий, насмішкуватий, вередливий, сердитий. Карпо вимальовується як соціальний тип дрібного власника, який прагне зміцнити своє невелике господарство, але не має змоги. У стосунках навіть з близькими він егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про свій власний інтерес, не рахуючись ні з ким. На відміну від брата, Лаврін добрий, м'який, поетичний. Коли у Карпа лице неласкаве, очі сердиті, у Лавріна — «веселі, сині, як небо, очі світилися привітно і ласкаво».
Українська ментальність і національний характер, зображений у повісті «Кайдашева сім’я», породжений тогочасним життям, невідповідністю між нікчемною метою і великою енергією, яка втрачається на втілення у життя цієї мети. Письменник майстерно висміює дрібновласницьку ідеологію і таврує рабські звички українських селян, які призводять до індивідуалізму і здичавіння представників селянства.
Як розуміти все те, що лежить в основі сварок? І. С. Нечуй-Левицький ці безкінечні сварки розцінює як трагічний результат руйнації народної моралі, народних звичаїв і традицій у зв’язку зі знищенням козацтва в Україні. Письменник любить свій народ, свою землю. Він любить своїх героїв, уболіває за них, йому дорога самобутність народу. Йому болить втрачена воля і потоптане почуття національної гідності.