Нагороди:

16 січня 2009 року Президент України В.Ющенко нагородив Оксану Забужко орденом княгині Ольги III ст. за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України.[2]

2009 — Премія Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів — за «Notre Dame d'Ukraine».[3]

2010 — Книга Року-2010 журналу «Корреспондент» за «Музей покинутих секретів»

2012 — відзнака «Золотий письменник України»[4].

2013 — лауреат восьмої літературної премії Angelus-2013 за «Музей покинутих секретів» (перекладач Катажина Котинська).

Твори:

Поезія

• Травневий іній (1985)

• Диригент останньої свічки (1990)

• Автостоп (1994)

• Kingdom of Fallen Statues (1996)

• Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980–1998 (2000)

• Друга спроба: Вибране (2005)

• Вірші: 1980–2013 (2013)

Проза

• Інопланетянка (1992)

• Польові дослідження з українського сексу (1996)

• Казка про калинову сопілку (2000)

• Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

• Музей Покинутих Секретів (2009)

Філософсько-літературознавчі праці

• Дві культури (1990)

• Шевченків міф України (1997)

• Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)

• Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

• Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992–2002 (2011)

Публіцистика

• Дві культури (1990)

• Хроніки від Фортінбраса (1999)

• Репортаж із 2000-го року (2001)

• Інший формат / упоряд. Т. Прохасько (2003)

• Let my people go. 15 текстів про українську революцію (2005)

• З мапи книг і людей (2012)

• Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською (2014)

Переклади іноземними мовами

• «Польові дослідження з українського сексу» — Росія (1998, 2001, 2002, 2008), Угорщина (1999), Чехія (2001, 2002), Польща (2003, 2008), Болгарія (2005), Німеччина (2006, 2008), Швеція (2006), Італія (2008), Румунія (2008), Туреччина (2011)

• «Сестро, сестро» — Чехія (2006), Польща (2007)

• «Казка про калинову сопілку» — Іран (2006)

• «Музей покинутих секретів» — Польща (2013), Росія (2013)

Проекти

• Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву / [автор проекту О. Забужко; упорядник Т. Терен; передмова С. Алексієвич; ілюстратор О. Клачинська]. — Київ: Комора, 2014. — 310, [23] с., кольор. іл. — ISBN 978-966-97403-2-8

Переклади

• Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього / Пер. і післямова О. Забужко. — К.: Факт, 1998. — 194 с. — ISBN 966-727438-1

3. Роман “Польові дослідження з українського сексу” (1996) – “драматична і захоплююча історія боротьби за право бути жінкою, бути вільною особистістю у вільній країні...”, перший український роман, що здобув визнання за межами України. Зарубіжна та українська критика “Про польові дослідження...” („Хай буде соромно тому, хто погано про це подумає” (автор).

Польові дослідження з українського сексу — роман Оксани Забужко. Після першої публікації (1996) роман став помітною подією в українському літературному житті через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про українську та жіночу ідентичність. Один з першихфеміністичних романів в українській літературі.

Перевидавався десять разів в Україні. Роман був перекладений англійською, російською, чеською, польською, угорською, болгарською, німецькою, шведською, італійською, румунською та голландською мовами. Роман двічі інсценізувався, у Варшаві та в Києві.

У романі розказується про складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора.

Анотація до першого видання книги: «Сексуальна одіссея художника й поетеси, розгортаючись в Україні й Америці кінця XX століття, обертається правдивою середньовічною містерією, у якій героїня проходить кругами недавньої української історії, щоб зустрітися віч-на-віч із Дияволом».

Роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» став етапним явищем у сучасній українській літературі. Відкритість і щирість оповідачки створюють особливий сповідальний настрій, що поєднується: з глибоким критичним аналізом процесів в українській літературі, культурі та суспільному житті. 

Намагання поглянути на українське життя збоку дозволило авторці зробити широкі філософські узагальнення та прогноз щодо майбутніх шляхів розвитку нації. 

Одна з наскрізних проблем твору — болюче питання про взаємини українських жінок і чоловіків. Образ «нового українця» постає лише в опозиції до образу українців-сучасників, які зображуються як пасивні, слабкі та пригноблені. 

Інфікованість страхом, який «передавався у спадок», зруйнувала традиційний образ чоловіка як захисника й хазяїна, породила тип вічно невдоволеного невдахи, ще до початку дії налаштованого на поразку. 

Комплекс меншовартісності наклав свій відбиток на психологію українця: «Взагалі все, що українці можуть про себе повідати, то як, і скільки, і на який спосіб їх били». 

Такий погляд героїня твору Оксана винесла ще з дитинства, спостерігаючи за власним батьком-дисидентом, що під тягарем вічного страху повільно конав у маленькому провінційному містечку, і за батьком подруги Дарці, який сам зізнається: «Я — общественно-политический шут». 

Думка, що в умовах несвободи нація вироджується, червоною ниткою проходить крізь увесь твір. Тому традиційні чоловічі функції перебирає на себе жінка, яка просто повинна бути сильною та підтримувати слабких українських чоловіків, щоб не стати на бік їхніх катів. 

Проте героїня роману Оксана мріє про «чоловіка породи», «колишніх легінів минулого», які в її свідомості протилежні звироднілим і слабким сучасникам: «Ми ж були вродливим народом, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом...» 

У цьому контексті поява Миколи, єдиного сильного українця, якого зустріла Оксана, стає для неї несподіваним відкриттям: «То був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалась не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним блиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана свобода бути собою». 

Проте роки, проведені в провінційному місті, відбилися й на ньому. Як наслідок - душевна «відмороженість», «знехіть до нормального контакту», що характеризують Миколу. Єдине його бажання - самореалізуватися, вирватися, як і Оксана, «геть із льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, немитим сопухом марних зусиль: українською історією». 

У такій боротьбі за виживання було знищено можливість щирості та душевної відкритості. Микола не в змозі зняти панцир, яким відмежувався від жорстокого навколишнього світу, позбувшись вічного страху, відродитись для нового життя. Душевна відстороненість, замкненість у власному герметичному світі, куди він не допускає навіть кохану жінку, роблять з Миколи людину, «відкриту до зла», наділену лише руйнівною силою: «Нещасний чоловік, Миколо: любив машину — розбив, любив жінку — зламав». 

Таким чином, Микола, незважаючи на внутрішній потенціал, не реалізується в тексті твору як носій образу «нового українця», лишаючись у межах старого світосприйняття. 

Люди відкриті, сильні, цілеспрямовані й відважні — такими бачить О. Забужко нових українців. Хоча в реальному житті героїня роману не знаходить підстав для надій про відродження, вважаючи, що єдиний вибір, який ми маємо, — це вибір «межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває», фінал твору все одно оптимістичний. Оксана, що в юності мріяла про смерть над Атлантикою, бажає щасливої подорожі літаку, на якому повертається додому.