о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Слезіння ікон Пресвятої Богородиці

У XVII-му і першій по- ловині XVIII століття, в час магнатських і релігійних воєн на Закарпатті, у всіх куточках Історичного За- карпаття слезили в україн- ських церковцях ікони Пресвятої Богородиці. На- самперед вкажемо на роки слезінь ікон: в Клокочові — 1670 року; в Бовчі — перше слезіння в 1696 p., в Миколі — 1699 р., в Ра- фаївцях — 1705 p., вдруге в Бовчі — 1715 p., в Пав- лові — 1717 р. Всі ці міс- ця були заселені русинами- українцями, а ікони слези- ли в українських дерев’я- них церквах. Слезіння іко- ни це унікальний випадок. Мусіла бути причина тому, до того ж дуже велика, що до українських віруючих оз- валася і промовила Бого- родиця — не словами, а

сльозами й плачем. З часу тих чудесних подій тисячі українських парафіян приходили на величаві відпусти на місця слезінь. Крім того, слідчі протоколи згаданих чуд дають важливі історичні свід- чення. Та ми з усіх тих відомостей подаємо події слезіння й плачу щодо окремих згадуваних ікон.

Ікона Богородиці XVII ст. м. Маріямповч. Угорщина. Іконописець Степан Пап. 1675 р.

251

Подія слезіння й плачу ікони Богородиці в Клокочові

На копії Чудотворної ікони в Клокочові зберігся такий текст: "Дійсна ікона Богоматері, яка у 1670 році, в церкві русинського села Клокочов, що належить до Вишнянського замку в Горішній Мадярщині, на очах багатьох слезила, а після того, коли її якийсь протестант пробивав ножем, заливаючись сльозами плакала". На задній частині копії цієї ікони позначено, що копію з оригіналу намалював у 1769 році Ф. Крамер у Відні, і ця копія Чудотворної ікони була 12 березня 1769 року австрійським цісарем дарована місту Пряшеву, замість оригіналу. Далі ще позначено, що копія була в 1802 році відновлена малярем Бодою. В цих історичних записах підкреслюємо те, що ікона була в Клокочові, русинсько­му селі, в русинській церкві, що слезила на очах у багатьох людей, які бачили те слезіння і, що слезіння перейшло в плач, коли ікону пробивали ножем.

Як історичні документи про цю ікону збереглися ще інвентар­ні записи в маєтку Ференца II Ракоці (а це точний запис скарбни­ка Ракоці, який описав ікону в 1688 році), потім інвентарний список ікони, багато оздобленої дорогим камінням з 1711 року, а також рукописний збірник духовних пісень за 1724 рік з села Камйонки, в якому записана "Піснь о образі Клокочовском".

Село Клокочов знаходиться на 20 км на захід від Ужгорода. Як воно і церква виглядали в 1670 році, коли явилось слезіння ікони Пресвятої Богородиці, документальних відомостей не має­мо. Але зберігся протокол з візитації Клокочовської парохії єпископом Михаїлом Імануїлом Олшавським 1750 року, тобто через 80 років після чуда. З цього протоколу довідуємося, що Клокочов було малим селом, маєтком графів Старая, Семерія, Дравецького і Ницького. Село з українськими вірниками, кріпа­ками, дуже убоге. Не мали тут ані парафіяльного будинку, ані ґрунту під парафіяльний будинок. Священик-парох жив на гро­мадській площі, де собі за власні гроші поставив хатину. Так у тому часі були вимушені робити українські парафії, будуючи й церковці, й хатини для священиків на вулиці або посеред площі.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Священик не мав ані землі, ані ораниці, ані луки. До Клокочів- ської парафії тоді належали філії: Калуш і Кусино. Дяком у Клокочеві був брат пароха, який жив під лісом, де викорчував хащу і поставив собі хатину.

Клокочівська церква у 1670 році була дерев’яною, покрита шиндлями, дуже давня й близька до руйнування. Була посвячена Успенню Пресвятої Богородиці. Чашу в церкві мали олов’яну, за дарохранильницю мали олов’яну круглу коробку. В церкві були дві ризи з картону, два дзвони. У Калуській філії також була дерев’яна церква, посвячена св. Василію Великому. Церква була в доброму стані. Філія в Кусиному церкви не мала. В самому Клокочові всіх жителів нараховувалося до 150 душ.

Це все, що відомо про село і Клокочівську церкву через 80 років після чуда. Отже, кращою ситуація не могла бути і до того. Церква мала, дерев’яна, старовинна. Єдине потішаюче, що зазначає візитаційний протокол: в церкві все чисте. І ось до цієї убогої церковці 1670 року наблизилося кальвіністське військо.

Воювали тоді між собою з одного боку, мадярські магнати — кальвіністи, з другого — католики. Обидві сторони самознищува- ли, а гірше те, що обидві сторони не милували українські церкви й монастирі, і ті протягом XVII століття багато разів горіли, а з ними — й документи української Церкви Закарпаття. Мукачів­ські українські єпископи терпіли від обох сторін, і не раз мусіли втікати зі своєї убогої резиденції, яка була в Мукачівському монастирі і на Чернечій горі, бо обидві сторони її підпалювали. Але ми повернемось до Клокочівської церкви, до якої наблизи­лося мадярське кальвіністське військо.

Очевидно, була неділя або свято, бо в церкві було багато людей. Але це міг бути й звичайний день, бо священик у ті часи у церкві відправляв щодня Правило — Часи й Службу Божу, а люди зійшлися, вчувши звістку про слезіння ікони Богородиці. Люди стояли перед іконою Богородиці, яка слезила. Люди бачили чудо. Ікона Пресвятої Богородиці, на іконостасі при Царських дверях, намальована на дерев’яній дошці, слезила, і то постійно, вже кілька днів. Люди в церкві не помітили, як у село ввійшло мадярське кальвіністське військо. Вони спам’яталися, аж коли вояки з криком і лайкою вбігли в храм і почали зривати застави,

253

нищити хрести, ікони та церковні книги. Коли зупинились перед іконою Богородиці, побачили сльози. Вояк підняв ніж, щоби вдарити в ікону Богородиці, й тоді люди побачили, що з очей Богородиці на іконі струмками полилися сльози. Пресвята Бого­родиця заплакала...

Невідомо, чи вояк злякався і відступив від ікони, чи присутні люди його відштовхнули й стали обороняти ікону, яку вирвали з іконостаса і втекли з нею в ліс, що неподалік церкви. Правдопо­дібно сталося друге. Ікона була врятована, щоб поколінням пере­казати славу української Церкви на Закарпатті.

Що сталося з Клокочівською іконою потім?

З документа Будинського архіву за 1711 рік, опублікованого в книзі "Мункач — вар тиртинете" — "Історія Мукачівського замку" довідуємося, що після чуда ікону Богородиці з Клокочова було віднесено до Пряшева й покладено в скарбницю коштовнос­тей міста. Зрозуміло, що чудо — слезіння ікони — викликало великий розголос у Пряшеві. Ікона була з Клокочова винесена, і можна здогадуватися, що при цьому скористались правом сильні­шого. Коли саме ікона була винесена, в якому році після чуда, не знаємо, але здогадуємось, що це було невдовзі після чуда, тому що з документів виходить, що ікона раптом опинилася в руках графині Софії Баторі, дружини Юрія II Ракоці, властительки Мукачівського замку, яка спочатку за життя свого чоловіка поширювала реформацію, вигнала з Мукачівського монастиря українського єпископа Волошиновського і поставила антиєписко­па, але після смерті свого чоловіка залишила кальвіністську віру і стала римо-католичкою. Ця графиня забрала ікону з Пряшева на основі того, що Мукачівське єпископство було в її володінні. Графиня помістила ікону в каплиці Мукачівського замку. Не виключено, що графиня залишила кальвінізм і стала римо-като- личкою під впливом чуда — слезіння ікони. Як свідчать згадані документи, ікона була в дуже великій пошані. Софія Баторі оздобила ікону багатьма дорогими каменями, — рубіном, смараг­дом, — а також діамантами і надзвичайно дорогими матеріями. Софія Баторі взяла ікону з Пряшева невдовзі після чуда, адже слезіння було в 1670 році, а вона померла в 1680 році.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Після смерті цієї графині Клокочівська ікона знаходилася в капличці Мукачівського замку. Його владарем став її син Ференц І Ракоці, який раптово помер, а вдова Ілона Зріні вийшла заміж за Імре Тикилі, який очолив повстання проти Габсбугрів і після поразки втік у Туреччину. Його дружина Ілона Зріні у 1688 році відійшла з Мукачева до Відня; а в 1692 році — до свого чоловіка в Туреччину, до Нікомидії. Разом з коштовностями вона забрала з собою й Клокочівську ікону. Це задокументував скарбник: "Між скарбами графині був цікавим привезений до Відня і в великій пошані триманий образ, що зображав Пресвяту Богоро­дицю, уважаний Чудотворним, що його кілька років перед цим Софія Баторі одержала з Клокочова і який був в Мукачівській замковій каплиці. Пречиста Діва і дитина Ісус на Її руках блис- тіли від численних дорогих каменів, які оздобляли їх корони й одяги. Так, у короні Пречистої Діви блистіло 7 великих і 10 менших рубінів, 5 смарагдів, 11 дрібних діамантів, 19 великих і 536 дрібніших жемчугів-перлин. Шию Пречистої Богородиці оз­добляло 18 рядів східних монист, які складалися з 85 великих і 2771 менших зерен. В короні Ісуса блистіли 2 великі і 9 менших рубінів, 3 великі смарагди, 4 дрібні діаманти, 11 великих і 322 дрібніших жемчугів. Казкової краси неоцінимі літургічні одяги, церковні й вівтарні, мистецької вартості, також представляли скарб і по-більшості були зготовлені великими митцями".

Отже, Ілона Зріні, разом з коштовностями забрала із собою в Туреччину і Клокочівську ікону. Вона померла в Туреччині. Її син від першого чоловіка — відомий Ференц II Ракоці почав нове повстання проти Габсбургів. Він привіз Клокочівську ікону з Туреччини і знову помістив її у каплиці Мукачівського замку. Після придушення повстання Ференца II Ракоці і захоплення замку цісарським військом Клокочівську ікону було 11 серпня 1711 року забрано й віднесено до Відня, до цісарської каплиці. Ми вже згадували, що перший інвентар ікони був складений 1688 року, а склав його скарбник роду Ракоці Юрій Киришші: доку­мент донині зберігається в Будинському королівському архіві.

Тоді ж, коли ікону вдруге відносили з Мукачівського замку, інвентар було знову складено рукою Мігаля Заї, який зазначає, що до ікони, крім уже згаданого, належало 6 дорогих суперлатів, бага­

255

то дорогого церковного одягу з турецького шовку, а також діаман- ти, рубіни, смарагди, жемчуги й коралі, оздоблені дорогоцінні чаші, дарохранильниці, стихарі із золотими рейками і інші коштовності.

Коли Клокочівська ікона потрапила на цісарський двір до Відня,

на неї запретендував Пряшів. І то до- сить настійно просив повернення Кло- кочівської ікони. Очевидно, не обійшлось тут без впливу Мукачівських єпископів.

А справа вирішилась так. Цісарева Ма- рія Терезія, велика прихильниця україн- ської Церкви, наказала виготовити ко- пію Клокочівської ікони і послати її до Пряшева, а Чудотворну ікону вона за- лишила собі. Копію ікони зробив віден- ський маляр Крамер, і згодом ікона була урочисто відвезена й передана місту Пря- шеву. Відповідальними за процесію ці- сар Йосиф II уповноважив визначних урядників свого двору: графа Яноша Ста- раї та Яноша Нойголду. Так, у 1789 році Пряшів, після 99 років, знову от- римав ікону Пресвятої Богородиці, цьо- го разу копію. Її з міста в місто пізні-

ше, при утворенні Пряшівської єпархії, передано Пряшівським гре- ко-католицьким єпископам, а ті ікону поклали як напрестольну в каплиці Пряшівського єпископа, де вона й досі знаходиться. З цієї, пряшівської копії, для Клокочова зробив нову копію визначний закарпатоукраїнський маляр ікон Ігнат Рошкович. Оригінал Клоко- чівської ікони, і перша копія, намальована Крамером, а також друга копія, намальована Ігнатом Рошковичем, були без корон. Тепер у Клокочові бачимо на голові Пречистої Діви й Ісуса Христа корони. Отже, це не перша, а друга копія, яку Ігнат Рошкович намалював для Клокочова і яка старанням заслуженого пароха др. Івана Чека- на в 1948 р. при великому здвизі народу була коронована. Цей парох відзначився на служіннях клокочівських відпуст. Помер у 1964 р. після ув’язнення (під час ліквідації гр.-кат. Церкви на Пряшівщині в 1950 р.) і похований на цвинтарі в Михайлівцях.

Австрійська цісарева Марія Терезія (1740-1780)

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Досі нема жодних вісток про те, де знаходиться оригінал Клокочівської ікони. Вона була в маєтку цісарського роду Габ­сбургів. Правдоподібно, що її, як ікону надзвичайної ваги, ще більш прикрашену коштовностями і полотнами, зберігали в ці­сарській скарбниці, й вона певно, була вивезена кимось з Габ­сбургів. Можливо, навіть без коштовностей, що були на ній. Необхідно домогтись, щоб її повернули закарпатоукраїнській Церкві й народові, яким вона по праву належить.

Не можна не згадати народний документ про слезіння ікони Пресвятої Богородиці в Клокочові. В селі Каменка, на Спіші, знайшовся рукописний збірник віршів і пісень за 1724 рік. Між тими піснями є і "Піснь о образі клокочовском". Вона належить до історичних пісень. Йдеться у ній про плач ікони Богородиці в Клокочові, про знищення мадярськими куруцами клокочівської церкви та краю:

"Прислухайся, кто із боку і присмотри ся,

Справам Бозским великим і зачудуйся,

Что ся діє на сем світі,

А в угорськом повіті.

Плакал образ Пречистой в Клокочові,

Котрий взятий, поставлений в Мукачеві.

Гнів Божий ся чувствует,

Образ Панни ламентуєт.

През куруцов церков спалена,

А угорска вшитка земля іспустошена:

Легко тоє било знати,

Же ся треба Бога бояти".

Бачимо, що народ Історичного Закарпаття знав про чудо в Клокочові. Слава про слезіння ікони Пресвятої Богородиці по­ширювалася в піснях, яких на Закарпатті багато. Закарпатоукра- їнський народ жив тими піснями і витримав усі випробування, завдяки вірі предків.

Слезіння ікони Богородиці в Клокочові було першим чудом не лише на Історичному Закарпатті, але в Мадярщині. Також певно, що тоді, хоч то був час війни, ця подія мала великий розголос. Так, було створено ряд пісень на честь Пречистої Діви Марії, очевидно були й духовні вірші. Та, все ж таки, про таку важливу

257

подію не збереглось ніяких протоколів. Цікаво, що кожне таке чудо Церква неодмінно досліджує, все протоколуючи, і то під присягою, а в цьому випадку не збереглось жодного свідчення. Про причину цього здогадатись неважко, а тим часом можемо висловити ряд припущень:

а) Після смерті єпископа Партенія у 1685 році, останнього із закарпатоукраїнських єпископів, чия влада поширювалася на всіх парафіян східного обряду Мадярщини, Мукачівська єпархія втра­тила незалежність. У 1667 році єпископом став Йосиф Волоши­новський, але властителька Мукачівського замку, тоді ще кальві­ністка Софія Баторі, в році 1670 вигнала його з Мукачівського монастиря. А на його місце призначила антиєпископа, і тоді закарпатська Церква залишилась без єпископа. Тому цілком мог­ло статися, що не було кому розпорядитись запротоколювати чудо, вислухавши свідків на місці. Єпископ Волошиновський про­вести слідство не міг, бо був позбавлений свободи дій. Для закарпатського єпископа в ті часи було навіть дуже небезпечно починати подібне дослідження.

б) Проведенню слідчих дій перешкоджав і цілий ряд внутрішньо­державних заколотів, змов, повстань, що створювало труднощі для переміщення територією Історичного Закарпаття. Враховуючи це, урядові кола Мукачівської єпархії не змогли провести обстеження цього чуда. Якби це і сталося, то документи могли пропасти в Мукачівському монастирі, коли він горів. А відомо, що таке трап­лялося багато разів. Врешті, ще не досліджений єпархіальний архів в Ужгороді, архиєпископський латинський архів у Егері, де прихо­вано багато документів, які пролили б світло на минуле Закарпаття. Егерське єпископство завжди відмовляло у допуску до свого архіву дослідників, не тільки українських, а навіть і відданих — мадяр­ських. Можливо, колись, як щось зміниться і архіви відкриються, то знайдуться і документи про слезіння ікони в Клокочові.

Перше слезіння ікони Пресвятої Богородиці в Бовчі в 1696 році

Сучасне село (в Гайдудорозькій єпархії в Мадярщині) Повч первісно звалося Бовч. У 1696 році це — невелика українська

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

парафія на Нирьщині. Нирь, Нирьщина — це частина По- тисся в сучасній північно-схід- ній частині Мадярщини, яка тво- рить Гайдудорозьку греко-като- лицьку єпархію, а до 1912 року належала до Мукачівської єпар- хії. Нирь — від слова „ниряти, нирнути, ниряння", — назива- ється так тому, що тут завжди були мочарі, внаслідок повеней Тиси і з неї тут-таки виниряли з води острови. Багато сіл і міст на цій території почина- ється з кореня „нирь“, наприк- лад, Ниредьгаза. Цей корінь „нирь“ зберегли мадяри від пер- шожителів на цій території — русинів-українців. Адже тут з давніх давен жили русини-укра- їнці. Русини Нирьщини зберег- ли свою віру, український об-

ряд і українську мову, мали не лише свої українські церкви, але й українські школи.

Село в давнину, як бачимо з документів, називалося Бовч, Болч. В папських записках з XIV століття називається Болч, болт, Болд. У Варадинськім реєстрі з XII століття в 213 записі назва зазначена, як Болт. Слово „бовч“, або „болч“, вживалося на Закарпатті в значенні „глибина", за своїм походженням від слова „болото". Комітат, у якому знаходився Бовч, Хроніка Ту- ровція (II, с. 4) називає Забовча (і Заболча), отже, Забовч означає околицю чи місто, яке знаходилось десь за Бовчом, тобто десь за низиною, глибиною, болотами.

Первісне й корінне українське населення Бовчі своє село нази­вало Бовч. На Бовчанській Чудотворній іконі був такий напис: „Сію ікону написав 1675 года Степан Пап, для церкви Бовчан- ской". На іншій іконі Бовчанської церкви теж є напис: „Сію

Собор Св. Миколая в Ниредьгазі (Забовч). Угорщина

259

ікону написав Миха- ил Ієромонах в мо- настирі гр. (гречес- ком) у Бовців — літа 1742". Ця територія завжди була заселена русинами, про що свідчать і хотарні на- зви цілої Нирьщини й Потисся. В декот- рих селах Нирьщини жителі досі вміють розмовляти по-русин- ськи. Багато з них ще між двома світовими війнами, попри те, що жили у Мадярщині, записували себе руси- нами.

Це село Бовч стало загальновідомим після події, що сталася в церкві в 1696 році — слезіння ікони Богородиці. Ось, як її подають історичні документи й протоколи: "Церковця в малому селі Бовч у 1696 р. нічим не відрізнялася від дерев’яних церков Закарпаття, церков, яких і досі багато на Закарпатті. Над вхідни­ми дверями за старовинним звичаєм, в геренді було вирубано рік поставлення церкви — 1676. Але це була не перша церква в Бовчі. До неї також була дерев’яна церква, з непам’ятних часів, або "від давніх давен", як висловився єпископ Михайло Мануїл Олшавський у 1751 році, коли навідав цю парафію. Різні дати на іконах церкви і в церковних книгах вказували на те, що церква й парафія в Бовчі справді прадавня. Церковця в 1696 році була мала, але для 500 вірників її було достатньо.

За приписами східного обряду, на іконостасі, при Царських дверях, знаходилась ікона Богородиці. Її на дерев’яній дошці намалював Стефан Пап, брат місцевого священика Данила Папа, у 1676 році. У 1675 році староста Бовчу Василь Чигрій замовив у маляра Стефана Папа, молодшого брата бовчанського пароха

Іконостас Собору Се. Миколая в Ниредьгазі

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Данила Папа, ікону Богородиці. За готовий малюнок маляр Сте- фан Пап запросив 6 форінтів. Але староста села вважав ціну зависокою, відмовився купити ікону, тоді її купив вірник Лаврен- тій Гурта й подарував церкві. Ікона була встановлена в іконостас тоді, як бовчанські русини збудували церкву.

Бовчанський священик Данило Пап, уже 60-річний, але ще кре- мезний мужчина. Високий, поважний, з довгою бородою, довгим волоссям, що спадало на плечі, повільною ходою ввійшов до цер- кви. Була неділя 4 листопада 1696 року. Священик почав відправля- ти Службу Божу. Під час богослужения вірники в церкві замітили, що з очей Богородиці на іконі іконостасу капають сльози, вони стікають по іконі і падають на простирадло престолика, що під іконою. Церкву пройняло сум’яття. Навіть спів не виходив так, як раніше. Люди мов оніміли. Всі звернули погляди на ікону. Неспокій

вірників помітив і священик. До нього підійшов куратор: "Прес- вята Богородиця на іконі пла- че". Старий священик здригнув- ся. Змовк, але оговтався і слу- жив далі Службу Божу. Від прес- толу він не відійшов. Після пе- реміни Найсвятіших Дарів свя- щеник від престолу відступити не може. Та ось Служба Божа закінчилася. Священик висловив благословення, але ніхто навіть не поворохнувся. Всі погляди — на священика.

Священик Данило Пап став перед іконою Богородиці. Він довго дивився на неї. В церкві — мертва тиша. Священик ба- чив: на іконі в очах Богородиці з’являються дві сльози, великі, як зерна гороху, течуть по лиці і падають на обрус престолика під іконою. Старий священик

Ікона Богородиці Одигітрії. XVII cm. Ниредьгаза

261

схилив голову. Люди не знали, чи він молиться, чи стоїть не знаючи, що робити. Враз він підняв голову й спішно направився до вівтаря. Вірники бачили, що він так само спішно вернувся з рушником у руках і почав утирати очі, лице, а потім і всю ікону. Очі Богородиці на якийсь час стали сухі, але згодом у них знову появлялися сльози. Високий і кремезний священик правою рукою зловив верх ікони, лівою оперся в іконостас, і сильно торснув ікону. Вирвав її з іконостаса і обернув. Всі вірні скупчилися довко- ла нього. На дошці задньої сторони священик читав: "Сію ікону написав 1675 года Стефан Пап, для церкви Бовчанской". Священик переглядав дошку ікони, пальцями контролював товщину дошки. Вона була тонка.

• Ніде жодного сліду фальшування! — прошептав. Він по- клав ікону на місце, але не прибивав її. Під ікону приніс і поклав

чистий рушник...

Минали дні. Ікона Богоро- диці не переставала слезити.

Вістка про слезіння ікони Бо- городиці пролетіла околицею, краєм, цілою державою. При- ходили люди, й, бажаючи пе- реконатись, брали ікону в руки, переглядали, витирали сльози на іконі, але сльози з’являлися знову. Приходили селяни, урядники, вояки, офі- цери, приходили римо-католи- ки, люди віри гельветської, августиніяни, приходили виз- начні особи держави, з римо- католицького єпископства, з Егеру. Один вояк лютеранин не вірив в чудо. Він стояв перед іконою і постійно ви- тирав сльози Богородиці. А вони все з’являлися і з’явля- лися. Коли вояк і далі не ві-

Ікона Благовіщення Пречистої Діви Марії. XVII ст. Ниредьгаза

рив, ікона змінилася, стемніла. Вояк упав на коліна. Далі встав і пішов на парафію:

• Я прийшов вам, отче, зголосити, що залишаю лютеранську віру й вертаюся до нашої Церкви.

• Кажи, сину, точніше: до Церкви моїх батьків, — доповів старий священик, і додав, — нехай стереже тебе Бовчанська Пресвята Богородиця!

За наказом Егерського римо-католицького єпископа слідство чуда здійснили: Егерський латинський каноник Иосиф Четге і Токайський латинський священик Андрей Дам’ян. Коли вони ввійшли в малу церковцю, в Бовчі, похитали головами. Ціла церковця була меншою за вівтар їх великих храмів, до яких вони звикли. Тому вони в протоколі Бовчанську церкву назвали кап­личкою — сацеллум.

Дослідження чуда почалося 26 грудня 1696 року. Комісія під присягою вислухала багатьох свідків, а 36 свідків підписало протокол. Вислуховували селян, вояків, офіцерів, людей різних релігій. В протокол записували: вік, заняття, віру й національ­ність свідка. Всі вислухані вірники парафії Бовч, греко-католи­ки, за національністю записані русинами, разом зі своїм свяще­ником і дякоучителем. Коротко розглянемо свідчення, насампе­ред священика, як воно записано в протоколі: "Свідок Данило Пап, гр.-кт., священик, парох Бовчанської церкви, около 60- річний. Ікона від 4 листопада протягом двох тижнів постійно слезила, далі 13 днів була перерва, потім ще два тижні постійно слезила. Ікона слезила й тоді, коли біля неї стояло багато німецьких офіцерів. У такому випадку очі й сльози на іконі були червоного кольору протягом цілого дня. Далі колір сліз змінився на первісний, на білий. Сльози були такі самі, як сльози в людей. Сльози стікали на шовкову хустку, котру змо­чили і котру якийсь вояк-офіцер насильно забрав з церкви, і не знаю куди відніс. Ікона була більше разів переглянена багатьма, які перевіряли, чи нема якого обману, а ніхто нічого подібного не замітив, але в слезінні всі бачили чудо Божої сили. Ікона найбільше плакала, коли прийшов генерал Корбеллі, який взяв її у свої руки: ікона й тоді слезила. Хвора дитина після дотику до ікони виздоровіла. Ікона дуже плакала в свято Введення в

263

храм Пречистої Діви Марії 4 грудня 1696 року. Тоді в Бовчі і околиці був такий великий мороз, що під час Служби Божої в чаші замерзло вино, але сльози з очей ікони стікали й не замерзали. Дуже слезила ікона на кожній Службі Божій в моменті переміни Найсвятіших Дарів“.

Далі з протоколів довідуємося, що головним свідком був генерал Корбеллі. Він твердив, що коли взяв ікону в свої руки, ікона найбільше слезила.

Між іншими протокольно були ще вислухані: сусідній латинсь- кий священик, військовий латинський священик-курат, окружний начальник, директор пошти, нотар, одна шляхтичка-реформаторка: всі свідки віком від 25 до 60 років. Багато свідків було вислухано без запису свідчень. Більше людей підкладало свої рушники і, змочені сльозами Богородиці, відносили. Юрій Баллабаш, нотар, віри гелветської, свідчив, що він, зачувши про чудо, відразу, пер- шого ж дня, прибіг до церкви, щоб не сумніватися й дослідити справу. Він стирав сльози, і визнав їх природніми сльозами, які є у плачучої людини. Яков Крігсман, латинський священик із сусід-

нього села Каллова (Кального) свід- чив, що він, провіряючи це чудо, на своїх руках підняв умираючу дитину і дотулив її до ікони, й ди- тина невдовзі виздоровіла, а мати тієї дитини з подяки причепила до ікони подарунок.

Слезіння ікони з перервами три- вало до 8 грудня.

Обрус, просяклий слізьми, на- сильно забрав підполковник граф Стімпілд. Парох Данило Пап під- клав під ікону інше полотно, яке також просякло сльозами. Це по- лотно священик Пап подарував Егерському єпископові Юрієві Фе- неші. Єпископ Фенеші полотно 10

квітня 1697 року передав на збе- рігання в єзуїтський храм в Егері.

Ікона Стрітення Господньою. XVII cm. Ниредьгаза

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Після розпущення ордену єзуїтів, обрус поклали до скарбниці Егерського катедрального храму, а пізніше у 1820 році Егер­ський архиепископ барон Іштван Фішер наказав покласти полот­но в скриньку зі скляним верхом, а скриньку поклав на престол катедрального храму в Егері.

Генерал Корбеллі про подію слезіння ікони в Бовчі письмово повідомив імператора Леопольда. Він писав імператорові: "Квод інаудіенс імагінем Беате Маріє Віргініс лахримас фундере ін сацелло рутгеміко, поссессіоніс Поч воката..." — .Довідавшись про те, що в селі Повч, в руській церковці слезить ікона Пречис­тої Діви Марії..— й описав подію. Імператор відразу наказав принести ікону з Бовчі до Відня.

Ікону з Бовчі переносив граф Імріх, егерський канонік і кошиць- кий латинський парох, а потім Великоварадинський єпископ. Вістка про слезіння ікони та її перенесення швидко поширилася у всій державі. Ікону несли з Бовчі до Кошиць, з Кошиць до Егеру, а потім до Відня. По дорозі ікону зустрічали великі процесії вірних. Дехто робив собі копії з ікони. Так, у Барці, біля Кошиць, де процесія відпочивала два дні, маляр, що копіював ікону, спочатку висповідався й причастився, і аж потім узявся малювати. Ця копія є в Кошицькому катедральному храмі святої Єлизавети. Отже, це була перша копія Бовчанської ікони Богородиці.

Ікону принесли до Відня 4 липня 1697 року. Там спочатку поклали її в кварталі міста, званому Фаворітен, де був літній осідок імператора, далі, 7 липня того ж року, ікону урочисто перенесли до храму Августинів, де її оздобили дорогоцінним вінцем, виготовленим імператоркою Магдаленою Елеонорою. Тоді ікону урочисто внесли до храму св. Стефана. В процесії брали участь увесь імператорський двір, багато духовенства, народу. В храмі протягом 14 днів ікона була виставлена для публічного вшанування на головному престолі. На прохання духовенства, чернечих орденів і жителів Відня, ікону потім протягом 33 днів переношувано у великому торжестві з одного віденського храму до іншого, так що вона побувала в кожному храмі Відня, вистав­лена для вшанування протягом трьох днів.

Якраз тоді, коли тривали великі торжества у Відні, під час публічного вшанування Бовчівської ікони Пресвятої Богородиці,

265

11. вересня 1697 року, герцог Євген Савойський під Зентою на голову розбив турків. У тій битві полягло або втопилося в Тисі понад 20 ти­сяч турків, а їх увесь табір з вій­ськовими знаменами став здобичею імператорської армії. Коли ця віс­тка прийшла до Відня, Бовчанська ікона була виставлена для почитан­ия в церкві, званій Скотською. Ра­дісна вістка про поразку турків схви­лювала увесь Відень. Ікону Бого­родиці, у величній процесії, в при­сутності імператорського двора, безлічі духовенства і народу, велично оздобивши, несли до храму св. Сте­фана, поклали її на головному прес­толі, відправили благодарственне богослужения за перемогу над тур­ками. Так ця Чудотворна ікона з української церкви в Бовчі від 1 грудня 1697 року назавжди залиши­лась у Відні.

Сучасники зазначають великий вплив присутності ікони у Відні на моральне життя цього міста. Імпе­ратор розпорядився, щоб перед іко­ною щодня об 11 годині відправля­ли Службу Божу. Видатки на це богослужения покривало місто Ві­день. Житель Відня Михаї Курз, який помер у 1707 році, був великим шанувальником ікони. Він усе своє майно на суму 17 тисяч форінтів залишив як фундацію, щоб Службу Божу перед іконою відправляли свят­ково щодня, і з литією. У 1747

Ікони Благовіщення та Вознесіння Господнього. XVII ст. Ниредьгаза

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

році місто святкувало 50-річчя перенесення Бовчанської ікони з Бовчі до Відня. Це велике торжество тривало 8 днів. Після нього Відень щороку в першу неділю після 4 листопада святкував пам’ять слезіння Бовчанської ікони, а щороку в неділю після 2 липня прославляв ікону, виставлену на публічне поклоніння у Відні. Вірник Йосиф Ференц Цваргер дав фундацію, щоб перед іконою кожної неділі в 7 годині ранку, а в звичайні дні — у половині сьомої ранку — відправляли молебень вервиці.

Оригінал слідчих протоколів про слезіння Бовчанської ікони Бо­городиці знаходиться в т.зв. Гевенеській збірці (Коллекціо Гевенесі- ана), в університетській бібліотеці Будапешта. "Коллекціо Гевенесі- ана" — це збірка оригіналів історичних документів Мадярщини, зібрана істориком єзуїтом Гевенессі, від нього вона й дістала назву. Протоколи написані по-латинськи. Латинський протокол слідства опублікований у цій збірці, точно описав, і з перекладом на україн­ську і мадярську мови помістив у своїй праці закарпатоукраїнський письменник Іван Сильвай (псевдонім Уріїл Метеор). Український текст його праці під назвою "Наші сокровища" був поданий до єпархіальної бібліотеки в Ужгороді, а мадярський текст під назвою "Кінчеінк" вийшов друком у 1913 році.

Ці латинські протоколи дуже важливі, як історичні документи не лише слезіння ікони Богородиці в Бовчі, але і як документи того, що село Бовч було українським селом, зрештою не лише Бовч, а й уся Нирыцина. їх українське походження підтверджу­ють урядові особи латинського єпископства в Егері та лист генерала Корбеллі до імператора.

З боку тогочасного греко-католицького єпископа слідства бов- чанського чуда проведено не було. Тоді Греко-Католицька Церква на Історичному Закарпатті була під владою латинського Егерського єпископа. Мукачівського єпископа він сприймав лише як обрядово­го намісника-вікарія римо-католицького єпископа. Греко-католиць- ким єпископом тоді був Йосиф Іван Декамеліс, який тому, що тривала війна, перебував у Пряшеві. Він і не наважувався, і не мав можливості втрутитися в справу. Егерський латинський єпископ закарпатоукраїнському єпископові навіть не послав копії слідства.

Ікону з малої дерев’яної української церковці в Бовчі прослав­ляли німці й мадяри, шляхта й міщани, примаси й архиєпископи,

267

єпископи й сотні представників латинського духовенства, але не було там ані греко-католицького єпископа, ані греко-католицько- го духовенства, ані вірних Бовчі. Лиш народний переказ свідчить, що старий священик з Бовчі Данило Пап тремтів і йому текли сльози, коли з його церкви виносили ікону Богородиці. Далі він сів на коня і здалека ішов за іконою... Аж до Відня. Він забув про свою парафію, про своїх вірних, він бачив лише свою ікону. Слідкував за всіма торжествами, що проходили у Відні, та був безсилий щось вдіяти. Безсилі русини ніде не мали захисту. Мали ікону, і ту від них відібрали...

Щоб хоч трохи заспокоїти бовчанських русинів, у 1707 році Егерський латинський єпископ Іштван Телекеші наказав зробити копію Бовчанської ікони і послав її до Бовчі.

Слезіння ікони Пресвятої Богородиці в селі Микола 1699 року

Не минуло й три роки після слезіння Богородиці в Бовчі, а 15 лютого 1699 року слезила ікона Богородиці в іншій українській церкві — села Миколи в Заліссі (Семигороді, Трансильванії). Село Микола, біля Клужу (колись Коложвар, тепер у Румунії), У XVII столітті належало до Мукачівської єпархії. Тепер воно входить до незалежної Семигородської єпархії, заснованої в 1853 році. В українській церкві села Микола 15 лютого почала слези­ти ікона Пресвятої Богородиці і слезила аж до 12 березня 1699 року. Цю ікону намалював на дерев’яній дошці у 1681 році Лука, український священик із сусідньої парафії.

1699-й був роком релігійних воєн. В селі Микола зимував полк цісарських гусарів. Тому, що поблизу не було латинського храму, вояки інколи ходили на богослужения до української греко-като- лицької церкви. 15 лютого 1699 року вояки помітили, що ікона Богородиці на іконостасі слезить, про що повідомили місцевого священика, 60-річного Михайла Папа. Священик із страхом і здивуванням став перед іконою. Вістка про слезіння ікони розле­тілась швидко, і до церкви почало приходити багато народу з околиці. Праве око ікони слезило більше, ніж ліве. Сльози стікали по лиці і падали на землю. Із малими перервами ікона

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

слезила до 12 березня. Коли люди стирали сльози з ікони, нові сльози витікали ще сильніше. Деякі вояки клали під ікону хус­тки, а коли вони просякали, їх відносили.

Першим дослідив ікону граф Зигмонд Корніш. Він оголосив, що це слезіння надприродного походження. Цей граф, бажаючи взяти ікону собі, під приводом, що Чудотворну ікону треба поміс­тити на достойнішому місці, прийшов з військом та одним єзуї­том, і 12 березня 1699 року урочисто відніс ікону до міста Святий Венедикт, там помістив її у капличці палацу. Треба заз­начити, що ця ікона, як тільки була взята вояками, перестала слезити, і сльози на іконі більше не з’являлись. Жителі села Микола не могли виступити проти військової сили. Вони лише з болем дивилися, як їх скарб відносять вояки.

Для дослідження чуда Естергомський архиепископ вислав двох визначних єзуїтів: Іштвана Четге і Ласло Варані, які, дослідивши справу в Миколі та вислухавши свідків, взяли з собою вояків і пішли до Святого Венедикту, щоб забрати ікону у графа і віднес­ти до Клужа, тоді званого Коложвару. Але тоді збунтувалися українці села Микола й сусідніх українських сіл, вимагаючи, щоб ікона була їм повернена. Так, єзуїти 24 березня 1699 року при­несли ікону до церкви села Микола.

Тим часом молдовський володар оголосив про свої претензії на ікону на тій основі, що Миколівська церква раніше була правос­лавною нез’єдиненою. Він пообіцяв дати тисячу талярів тому, хто принесе йому ікону. Тоді призначена комісія, яка досліджувала чудо й яка чекала вказівки від архиепископа кардинала Леополь­да Колонича з Естергому, закрила й запечатала ікону, та поста­вила біля неї військову сторожу, яка не відходила ані вдень, ані вночі. Так ікона якийсь час простояла в Миколівській церкві закритою й запечатаною.

Комісія з визначних єзуїтів під присягою вислухала багато свідків, з яких 28 підписало протокол, а це були і ті, хто навіду­вався сюди частіше, або такі, хто перебував у церкві цілими днями. Між свідками були: граф, шляхтичі, вояки, офіцери, бага­то з яких стирали сльози з ікони і переглядали ікону, далі — священики, селяни, — всі свідки віком від 20 до 60 років, більшість — чоловіки, лише дві жінки. Свідки були різних релі­

269

гій: греко-католики, латиняни і гелветської віри. Протокол слідства зберігається в архіві Естергомського архиепископа.

Дійшла справа до висновків. Кардинал Леопольд Колонии від- дав ікону єзуїтам, а ті, рахую- чись з бунтом Миколівських вір- ників, прийшли з військом, і в надвечір’я зіслання Святого Духа у великім торжестві ікону від- несли. Віднесення ікони моти- вувалось так: "Єзуїти, як сини Марії, які не лише язиком і пером, але і кров’ю готові за- хищати почитания Матері, з тої причини ікона — Материна спадщина — належить їм як синівська спадщина". А про

миколівських греко-католицьких вірників інший документ говорить так: "...Вони неуки, вони не знають ані Ангельський привіт, отже "Богородице Діво", помолитись достойним способом".

Первісні джерела називають більше п’ятдесяти чудесних оздоров­лень біля цієї ікони. Точну копію Миколівської ікони наказав нама­лювати для своєї каплиці граф Зигмонд Корніш. Єзуїти спершу віднесли ікони в каплицю в Колошмоносторі. Звідти — у другу каплицю, в Клужі, а там ікона перебувала до 1724 року. Потім вона була перенесена до новозбудованої церкви в Коложварі, при тому з великими урочистостями, та була покладена на головному престолі. У 1773 році орден єзуїтів був розпущений, і тоді та церква разом з іконою перейшла до маєтку ордена піяристів. Тепер піяристи у своєму храмі, колишній академічній церкві піяристів, ікону так оздобили, що на ній закрито і руський напис, і східній вид ікони.

Це чудо в українському селі Микола в Заліссі так скоро слідувало за слезінням ікони в Бовчі, що це спонукає нас здога­дуватися, що обидва чуда перебувають в якомусь зв’язку. Доля українців тут була така ж, як в Клокочові, ба, може гірша. Але

Ікони Богородиці XVII cm. Абауйський комітат. Угорщина

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

є тут й інші подібності: слідство чуда проводять латинські свяще­ники, ікону відносять єзуїти, забирають її собі, висловлюючи зневагу до бідноти й релігійних почуттів русинів. Тут треба ска­зати, що може більшість з них і була неуками, невченими, але, чуда відбувалися в їх церкві, отже бачимо, що вони були миліши­ми Пресвятій Богородиці, бо були чесні, а Богородицю любили своєю, хоч і простою, але відданою й чистою душею.

Слезіння ікони Пресвятої Богородиці в Рафаївцях у 1705 році

Тепер нам відомі слезіння ікон в Клокочові — Ужгородський регіон, в Бовчі — Потиський регіон, в Миколі — Заліський регіон. У 1705 році слезила ікона Богородиці в Рафаївцях на Пряшівщині, точніше в Свидницько-Стропківському районі. Про слезіння Рафаївської ікони знаємо мало. Єдиним джерелом нам служить візитаційний протокол Мукачівського єпископа Мануїла Олшавського, який у 1752 році відвідав Рафаївці. В своєму про­токолі він записав: "В Рафаївцях церква дерев’яна, велика, крас­на, в доброму стані, збудована в 1701 році. Є тут Чудотворна ікона, яка слезила в 1705 році, що доведено дослідженнями єпископів, але протоколів слідства не залишилося, зате на честь чуда в праздник Різдва Пречистої Діви Марії є тут відпусти". Це все, що знаємо про Рафаївську ікону. Це четверта ікона, яка на Закарпатті слезила. 1705-й — це рік воєн, ведених Ференцом II Ракоці, воєн, які знищили й ожебрачили Закарпаття, були траге­дією для нашого народу. Адже війна тривала десять років.

Друге слезіння ікони Пресвятої Богородиці в Бовчі в 1715 році

Після того, як віднесли першу Чудотворну ікону з Бовча до Відня, місце для ікони в Бовчанській церковці протягом десяти років було порожнім. Парафіяни Бовча постійно домагалися по­вернення їм їхньої ікони. У 1707 році Егерський латинський єпископ Іштван Телекеші у Відні наказав намалювати копію першої Бовчанської ікони і послав її до Бовча. Копія повністю

271

відповідала до оригіналу. Бо це він згадує в листі 8 лютого 1715 року, написаному ігуменові францисканців у Кошицях Яношеві Надю: "Бовч — це мізерне село на неурожайній землі, й має лише одну дерев’яну церковцю. Перед восьмома роками я туди послав у Відні намальовану ікону, цілком подібну до першої..." (Лист знаходиться в архіві монастиря францисканців у Кошицях). Отже, першу копію Чудотворної ікони поставили в Бовчанській церковці на те місце, де знаходилась попередня.

Ця ікона була намальована на дерев’яній дошці 60 см висотою і 56 см шириною. Згідно з листом, на задній стороні ікони мала бути печать Егерського і Мукачівського єпископів, які стверджу­вали її аналог. Ця, задня сторона ікони тепер закладена дошками.

Тогочасний бовчанський священик Михайло Пап (очевидно, Да­нило Пап помер, і наступником став його син) за приписом схід­ного обряду, щоденно з дяком співав і відправляв Утреню й Часи, як зобов’язувало Правило. 1 серпня 1715 року під час цього богослужения присутні в церкві парафіяни помітили, що ікона Пресвятої Богородиці слезить. Ікона слезила 1, 2 і 5 серпня.

Протоколи слідства, яке виконали помічник Егерський, латин­ський єпископ Янош Кіш з ігуменом Егерського монастиря єзуїтів і яке 25 серпня 1715 року записали латинською мовою, довідуємо­ся, що "ін Екклезіа Рутгенорум Греці Рітус Уніторум ін Поссес- сіоне Повч..." — "в містечку Бовч, в церковці грецького обряду з’єдинених русинів..." 1 серпня 1715 року почала слезити ікона Пресвятої Богородиці, на Утрені і Часах, які щодня відправляв місцевий греко-католицький священик Михайло Пап з дяком. Сльози витікали чисті, з краю ока, коло носа, так як звично течуть з очей плачучого; вони стікали по лиці і капали на дискос, який під ікону поклав місцевий священик. Лице на іконі під час плачу темніло, а очі червоніли. З правого ока сльози витікали густо, величиною з горошину, були кришталево прозорого кольору, а з лівого ока — лиш малими краплями. Ікона слезила в присутності багатьох лю­дей та великого числа німецьких вояків, які приходили із сусідніх міст. Були там також судді із Забовчівського комітату, між якими й некатолики, прийшли й представники інших урядів, бачили ікону, яка слезить, і дали свідчення про це чудо. 5-го серпня, у празник св. Анни, прийшов Федір Пап, парох з Карася, сусідньої руської

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

парафії, відправив перед іконою Акафіст і ще довго молився перед нею. Під час молитви ікона не слезила. Надвечір ікона знову заслезила, сльози стікали по лиці і капали на дискос. Священик Федір Пап утер сльози з дискоса лентіоном і потім його взяв собі. Того вечора слезіння припинилось.

З протокольного свідчення місцевого священика Михайла Папа видно, що він не хотів розголошувати подію слезіння ікони. Він боявся, що уряди, довідавшись про це чудо, знову відберуть від НИХ їхню ікону, як це зробили 19 років тому. Він спішно повідо­мив про подію Юрієві Бизанцію, українському парохові недалеко­го Каллова (Кального), який тоді був свого роду адміністратором Мукачівської єпархії, і чекав від нього вказівки, що далі робити. Але слезіння бачило багато людей, які розголосили ту подію, і Егерський латинський єпископ, довідавшись про слезіння, відразу послав до Бовча слідчу комісію.

Вже згадані два ведучі слідства (помічник Егерський, латинський єпископ та ігумен монастиря єзуїтів в Егері) вислухали ряд свідків. Налочатку вислухали місцевого руського священика, 27-річного Ми­хайла Папа. Латинський протокол зазначає, що Бовчанський парох, а після нього й дяковчитель руської Бовчанської церковної школи, перед слідчою комісією відповідали по-руськи, так що їх зізнання потребували перекладу для комісії' на мадярську мову, а комісія те протоколувала по-латинськи: "Парохус ет Луді Магістер антелате Поссессіоніс Повч супер флету ет лахрімаціоне еюсдем Імагініс В. М. В. ібідем екзістентіс талем сеорзівам, премпримас Рутгеніко, експост еодем ін Унгарікум, нунк веро ін Латінум трансмутато..." Отже, все вказує на те, що село Бовч і його околиця були українськими, бо ані священик, ані дяковчитель їх школи не знали по-мадярськи, крім того, в селі була руська школа. Це підтверджує і наступне речення протоколу: "Пункта інтеррогаторіа пропозіта, парохо, ет схоле магістро Рутгенорум Почіензіум діє 18 Аугусті 1715 анно Каловіе" — .Доставлені запитання вищеназваному паро­хові та дякоучителеві бовчанських русинів 18 серпня 1715 року в Каллові". Обидва свідки, священик і дякоучитель, дали своє зізнан­ня усно і письмово.

Слідча комісія переглянула ікону в присутності двох військових полковників, сотника, декількох офіцерів, цивільних урядників, трьох

273

Ікони Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа. XVIII cm. Абауйський комітат. Угорщина

латинських священиків та багатьох людей, і не знайшли на іконі жодних слідів чи знаків обману або природніх причин, що спричи­нили б слезіння. Ще було вислухано під присягою кілька очевид­ців: руського священика Федора Папа з сусіднього села Карась, учителя руської школи в Каллові (Кальному), римо-католика ди­ректора пошти в Каллові, цілий ряд некатоликів, чоловіків, жінок та вояків-німців, усіх віком від 20 до 70 років.

Протоколи слідства були передані Таборові Ердивді, Егерсько- му латинському єпископові, а цей 19 вересня 1715 року про подію слезіння Бовчанської ікони урядово написав Юрієві Бизан- цію, вікарієві Егерського єпископа для греко-католиків, такими словами: "Квод кум інзудіто руморе флетус ет лахримаціоніс імагініс В. М. В. ін Екклезіа Рутгенорум Греці Рітус Уніторум ін Поссессіоне Повч Інкліте Комітатуі Саболчензів адяценте га- біте..." — "Довідався про слезіння ікони Пречистої Діви Марії в церковці русинів грецького обряду, з’єдинених, в селі Повч, ко- мітату Забовчіського...“

Тут треба зауважити, що документи засвідчили, що в 1670 році населення села Бовч і Нирьщини було русино-українським. Це підтверджують протоколи слідчих комісій, і що важливо, —

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

створені мадярськими урядовими органами, світськими, військо­вими та латинськими, і всі вони називають церкву, священика, учителя, парафіян Бовча й околиці русинами.

Егерський латинський єпископ Телекеші хотів і цю ікону з Бовча забрати й перенести до Каллова, до латинського храму, мовляв, у Бовчі бідна церковця, а Каллов — більше місто. Але бовчанські парафіяни тепер рішуче виступили проти того, але не це помогло, а те, що єпископ Телекоші несподівано помер, і бовчанські парафіяни вперто стояли на своєму і не віддали ікону.

Згадані документи — в оригіналі — протоколи слезіння ікони в Бовчі знаходяться тепер в архіві Егерського архиепископства, датовані 25 серпнем 1715 року, та в архіві Мукачівської єпархії, датовані 19 серпнем 1715 року.

У 1731 році Мукачівський єпископ Юрій Геннадій Бизанцій (1716-1733) через те, що до Чудотворної ікони потік парафіян з єпархії постійно зростав, почав будувати у Бовчі нову, муровану церкву. Розпочату ним працю продовжили його наступник єпис­коп Симеон Стефан Олшавський (1733-1737) та єпископ Юрій Гавриїл Блажовський (1733-1742). Будівництво закінчив наступ­ний єпископ Михаїл Мануїл Олшавський (1743-1767) аж у 1749 році. Нову церкву вибудували на місці попередньої, дерев’яної, і освятили її на честь св. Архангела Михаїла. Парафіяни Бовча були вбогими, велику церкву вони не могли збудувати, але й тут допомогла випадковість. Граф Франц Каролі у 1739 році був генералом австрійської кавалерії і брав участь в битві з турками під Білгородом, де 23 липня австрійські війська були розбиті. Тоді від певної смерті його врятував ад’ютант Дмитро Рац, русин з Мукачева. Після укладення миру з турками Франц Каролі зробив ад’ютанта головним управителем своїх маєтків. А село Бовч входило до них. Дмитро Рац поділився з графом думкою, що з подяки за порятунок той допоможе бовчанам збудувати велику церкву. Так у 1756 році була добудована церква, і до неї була урочисто внесена Чудотворна ікона, а також копія першої Чудотворної ікони (А. Кралицький: Листок №3, 1890). Тут зазна­чимо, що єпископ Михайло Мануїл Олшавський в Бовчі збудував монастир, і відтоді Бовчанська церква стала монастирською цер­квою, а Бовч — духовним осередком середньотисянських русинів,

275

куди щороку сходилися багато людей, процесії з найвіддаленіших закутків цілого Закарпаття.

З приводу Чудотворної ікони в Бовчі не можемо обминути увагою негідні дії та неправдиві перекручування у висвітленні цих подій мадярами, які на кожному кроці намагаються якщо не при­низити, то бодай замовчувати, що Бовщина була руською, тобто українською. Наприклад, у 1980 році в Мадярщині Ілона Тарталі, дружина греко-католицького священика, який був до Першої сві­тової війни священиком в Дячеві (Старолюбовлянського району на Пряшівщині), видала книгу-повість "Ийкеш вірагсал" — "Оздобле­на квітка". Це історія першої Чудотворної ікони з Бовча. Є тут неточності й неправда. Наприклад, стверджується, ніби маляр ікони Степан Пап ходив по західноєвропейських містах учитися малювання (він навчився малярства в Мукачівському монастирі, за межами краю не був). У повісті появлявся якийсь Черге, що нібито ішов за іконою (а ми знаємо, що за іконою до Відня, згідно переказу, ішов сам Бовчанський священик Данило Пап). Повідом­ляється, що нібито в Ужгороді у 1675 році навчали теології (насправді в Ужгороді її вивчали аж через сто років опісля); що священик з Бовчі Данило Пап вийшов на казальницю (у східному обряді казальниць ніколи не було, на Закарпатті вони були введені аж укінці XIX ст., наслідуючи латинян); що егерські каноники та єпископи доти не бачили, як проводиться богослужения східного обряду (та ж у самому Егері існувала церква східного обряду, крім того в руках егерських єпископів була влада над східною Цер­квою, а греко-католицькі єпископи були в них лише вікаріями) і т.д. Ці неточності можна б і пробачити, але авторка вже на 18-й сторінці пише, що жителі Бовча — це мадяри, а не русини; нібито Данило Пап був парохом парафіян мадярської національності, що ніби діти Данила молилися по-старослов’янськи, а потім — і по- мадярськи, що бовчівські парафіяни розмовляли по-мадярськи, що в Бовчі "церква русинів, які все-таки є мадярами". При тому безсоромно замовчує, що слезіння ікони було досліджене прото­кольно, а ті документи збереглися, і в них записано латинськими мадярськими прелатами свідчення селян, мадярських урядників, генерала війська; що Бовч — село русинів, національність вислу- ханих — записана руська; що й син Данила, священик Михайло і

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

через 20 років після першого чуда не знав мадярської мови (отже, як міг дитиною молитися по-мадярськи); і він, 27-річний, і його дякоучитель свідчили перед комісією по-русинськи, їх свідчення перекладались на мадярську мову, а комісія вела протокол латин­ською мовою. Змовчала й те, що протоколи називають прізвища селян Бовчі, околиці, записано національність мешканців — руси­ни. Не згадує і про те, що про слезіння ікон в Бовчі свідчення давали мадяри, німці, реформатори, — а всі вони називали Бовч селом руським, їх жителів русинами, — свідчили про те (і так їх називають в протоколах) представники мадярських урядів. Генерал австрійської армії називає їх русинами в листі до цісаря, так само нижчі чини, нотарі, вояки, реформатори, кальвіністи. Напрошуєть­ся питання: навіщо Ілона Тарталі в повісті, та інших мадярських описах слезінь у Бовчі постійно озвучує неправду? Та не можна нині людей баламутити так, як у давнину! Тепер нам відомі доку­менти! То чи варто брехнею фарширувати мізки й мадярам? Чи, може, колишніх русинів у Нирьщині ще й досі треба переконувати, що вони не русини, а мадяри?

Ікони Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа. XVIII cm. Абауйсальнок. Угорщина

277

Слезіння ікони Пресвятої Богородиці в селі Павлово в 1717 році

Село Павлово (тепер Палфолво або Шайопалфолво в Мадяр­щині, в Гайдудорозькій єпархії, 11 км від Мішколця) у 1717 році було невеликим русинським селом. В русинській церковці цього села протягом чотирьох тижнів, починаючи від Різдва Христово­го за старим стилем, 1717 року, аж до 16 лютого, потилася й слезила ікона Пресвятої Богородиці. Під час Служби Божої з очей Пресвятої Богородиці витікали краплі темно-червоного кольо­ру. Попри те, що зима була холодною, як записано в хроніці 1717 року, сльози не замерзали. Не висихали вони навіть тоді, коли ікону клали біля напаленої печі на цілу ніч. Руським священиком Павлової парафії був тоді Петро Липницький. Ікона Богородиці стояла над вівтарним престолом.

Голова слідчої комісії, генеральний вікарій Мукачівської єпар­хії Іван Йосиф Годермарський зазначав, що краплю сльози він узяв на ніж і спостеріг, що вона була кровавою. Він стирав піт ілитоном (рушничком для чаші) з чола Богородиці, але його стерти не зміг, бо він з’являвся знову. Подію чуда Іван Йосиф Годермарський листовно описав Егерському єпископові. Коли при­їхав помічник Егерського єпископа, то в його присутності комі­сія, в якій був і представник Чину св. Василія Великого Прокоп Годермарський, заслухали під присягою 16 свідків, між ними й мадярського полковника графа Траутсгона, коменданта тамтеш­нього полку, який своє свідчення виклав на папері. Комісія всі документи слідства послала Егерському латинському єпископові, на основі чого той дозволив публічне вшанування ікони.

З назв свідків — а в протоколах згадуються такі, як: Грегор Вілас, Грегор Коцур, Андрій Високий, Іван Чорний, Петро По- пов’як тощо, — видно, що населення Павлова було русинським, бо й у слідчих протоколах так їх іменують: "едешилт орос", — або, — "немедешилт орос" — "з’єдинений русин" — або — "нез’єдинений русин". Петра Липницького, місцевого священика, урядовий слідчий протокол називає "палфолвої орос едешилт non" — "Павловський руський з’єдинений священик". Протокол

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

фіксує парафіян Павлова як русинів, а їх церкву — грецькою з’єдиненою.

Чудо слезіння тривало чотири тижні. До Павлова утворився людський потік з околиць, приходили й вояки, які там зимували, і всі переконувалися в правдивості чуда.

Ікону, за наказом Егерського латинського єпископа, віднесли до Егера. Парафіяни Павлового не знали, де вона знаходиться. З тих пір, протягом століть їх нащадки не відали, як їх ікона навіть виглядала, тому що копії з неї не було зроблено. Хоч багато священиків Павлового і єпископи Мукачівської єпархії часто, зара­ди порозуміння й любові між двома конфесіями, просили, щоб українській Церкві повернули цей небом дарований скарб, та всі прохання Егерські єпископи залишали без уваги. Такою ситуація була аж до 1973 року, тобто протягом 256 років Мукачівська єпархія не знала, що з Павловською Чудотворною іконою і в якому вона стані. Аж 25 жовтня 1973 року Чудотворну Павлов- ську ікону було повернено до церкви села Павлово. Про це мадярська газета "Католікуш сов" — "Католицьке слово" № 12 за 14-21 січня 1981 р. пише так: "Егерський єпископ Габор Ердивді скоро забрав ікону з Павлова і та, як виявилося, до 1950 р. була в Егері в храмі міноритів (це галузка чернечого латинського

Ікони Пресвятої Богородиці та Ісуса Христа. 1759 р. Земплин. Угорщина

279

ордену францисканців), а в тому році якийсь мінорит таємно переніс її в монастир міноритів до Пейчирінгу в Пейчській єпархії. У 1927 році мінорити зробили копію ікони й послали її до Павло­ва. Мінорити довго таїли, де знаходиться оригінал ікони, аж один чесний мінорит "пошептав" Павловському священикові, де той має шукати ікону. Вірні пішли і знайшли ікону в монастирі в Пейчирін­гу, але повернути її було нелегко. Претензію на ікону поставили: єпископство Пейчське, Егерське і греко-католицьке Гайдудорозьке. Врешті, латинські єпископи уступили й дали згоду на повернення ікони до Павлова. Так ікона дісталася на своє первісне місце. Тут замічаємо, що первісна ікона не була коронована, коронували її, правдоподібно, мінорити. Павловська Чудотворна ікона — це друга (перша Рафаївська) оригінальна Чудотворна ікона в Мукачівській єпархії, яка знаходиться в руках Церкви Закарпаття."

Чому слезили ікони Пресвятої Богородиці в церквах Закарпаття?

Читач, слідкуючи за подіями слезінь закарпатських ікон, напев­но запитає: чому ті ікони слезили, і чому якраз в убогих дерев’я­них церковцях? Хоч Божі шляхи нам невідомі, але тодішні істо­ричні обставини самі вказують на причину слезінь. В описі полі­тичних подій XVII і першої чверті XVIII століть ми частково мали можливість дізнатись про трагедію українського народу Закарпат­тя. Вона і вказує на причину слезінь ікон Богородиці, але про все це ще треба сказати окремо. Щоб зрозуміти причину слезінь ікон Пресвятої Богородиці, що з’являлись виключно в окремих куточ­ках Історичного Закарпаття і виключно в українських церквах, мусимо поглянути на роки вперед, на те, що відбувалось після слезіння. Вони дадуть нам відповідь. Насамперед вкажемо на роки слезінь ікон: в Клокочові — 1670; в Бовчі — 1696 і 1715; в Миколі — 1699; в Рафаївцях — 1705; в Павлові — 1717. Всі ці регіони в ті часи були заселені русинами-українцями, а ікони слезили тільки в українських церквах. Слезіння ікон Богородиці на Закарпатті з’являлося тоді, коли життя закарпатських українців було лише животінням. Територію Закарпаття і до тих пір не минало багато бід, але в XVI-XVIII століттях їх так багато сліду-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

вало одна за одною, що, здавалось, всі нещастя збиралися разом і валилися на Закарпаття безперервно.

Першою причиною слезіння ікон був, мабуть, трагічний стан українського населення Закарпаття. Цілі XVI-XVII і першу чверть XVIII століття тривали постійні війни, які велися переважно на території Історичного Закарпаття. Не одні покоління в них наро­джувалися й помирали. Побої, нищення, насилля не мали ані меж, ані кінця. Наш народ зносив усі ті нещастя протягом століть і був беззахисним. І заплакала ікона Богородиці...

Другою причиною слезіння ікон Богородиці був плач над до­лею української Церкви Закарпаття. Доля закарпатських єписко­пів була трагічна. Мадярські магнати, протестанти домагалися, щоб єпископ проголосив вірність і відданість їм, але в такому разі церкву Закарпаття нищили цісарські війська. Коли єпископ був на стороні цісарської влади, нищили й палили все кальвініс­тські війська. Або: "в 1670 році, в році слезіння Клокочівської ікони, Софія Баторі вигнала з монастиря єпископа Волошинсько- го, розігнала ченців і поставила антиєпископа". Священики За­карпаття були кріпаками, так як і прості парафіяни. Коли мадяр­ська шляхта так поводилася з українським духовенством, яким могло бути їх ставлення до простого народу! З народом поводи­лись, як з рабами. Влада землевласників була необмежена, за­мість справедливості панувало насилля, замість закону — зброя. Наприклад, в роки слезіння ікон, коли, як пише історик Базило­вич, "Йосиф Декамеліс був єпископом русинського народу", ук­раїнське греко-католицьке духовенство вбивали, як слуг, їх ув’яз­нювали й публічно били. Тоді й сам єпископ Декамеліс вважав, що небезпечно залишатися в своєму осідку в Мукачівському монастирі, а тому переселився до Пряшева, де й помер. Зрозумі­ло, що при таких обставинах українські єпископи не мали жодної можливості досліджувати слезіння ікон, які плакали над недолею закарпатоукраїнської Церкви.

Третьою причиною слезіння ікон Богородиці було примушування українських парафіян закарпатоукраїнської Церкви залишати свою прадідівську віру. З історії знаємо, що у XVII ст. реформація дуже поширилася на шкоду латинській Церкві. Багато латинських єпис­копів і священиків перейшло на реформацію, протестантизм прий­

281

няла й мадярська шляхта. Тоді мадярська шляхта, оголосивши гас­ло: "Куюс регіо еюс релігіо" — "Чия влада, того й релігія", примушувала своїх українських підданих ставати протестантами. Про­тестантизм, перемігши латинян, католиків, проголосив русинів ре­форматорами і примушував українські села платити та утримувати протестантських предикаторів. Над українським духовенством на­глядали кальвіністські суперінцеденти. Ченцям українських монасти­рів забороняли служити Службу Божу за східним обрядом. Рефор­мація нищила українських вірних і морально: вона розлучала по­дружжя. Мукачівські єпископи скаржилися до короля, але й він був безсилий. Як бачимо з документів, і найвіддаленіші гірські україн­ські села були проголошені реформаторськими. Закарпатоукраїн- ський історик др. Василь Гаджега писав: "Треба думати й про те, що коли реформація так насильно виступила проти державної, пануючої релігії, якою була римо-католицька, тоді становище релігії нашої, яка не була ані державною, ані пануючою, яка не мала вірників магнатів, шляхти, землевласників, ані багатих, яку не захи­щали державні закони, яка опиралася лише на найнижчу верству населення, на кріпацтво, бо її вірники, почавши від єпископа аж до найбіднішого, були майже виключно кріпаки, — становище тієї Церкви могло бути лише безнадійне, бо вона ні від кого ніколи не могла чекати допомоги й оборони. Таке безнайдійне було становище наших предків і їх віри". І якраз слезіння ікон Пресвятої Богородиці в містах Закарпаття влило в душі нашого духовенства й парафіян духа спротиву, щоб захищати віру своїх батьків. Наш народ поба­чив, що його віра є й вірою Богородиці, бо вона плаче над знущанням над нашою Церквою, і народ став на захист своєї Церкви і віри. Як відомо з історії, своїх священиків парафіяни роками приховували в горах, на полонинах, переодягнувши їх, як вівчарів. До них носили хрестити своїх дітей, туди ходили вінчатись. Протестантизм міг вважати українців Закарпаття протестантами лиш на папері. Наш народ з чашами з дерева, скла й олова, із священичими ризами з домашнього полотна, народ, що в Службі Божій вживав вівсяного хліба, що мав церковні книги й Євангеліє, писані лише рукою, — став на захист своєї віри й Церкви. Нею було врятовано українську національність. А протестанти, які зай­няли наші церкви, безпощадно нищили вівтарі, викидали мощі Свя­

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

тих, хрести, порозрізували розп’яття, роздирали церковні книги, замальовували настінні ікони в церквах, пробивали й нищили ікони. Тоді русини — кріпаки і невільники, — почали чинити опір. Це була боротьба за існування. Збережеться віра й Церква, збережеть­ся й народ. Самі реформаторські історики записали в своїй історії, що в русинських селах реформаторська віра закорінитись не могла. Вони пишуть, що русинів врятував якраз їх обряд, а ми ще додамо, що в боротьбі гартувалась їх свідомість того, що Пресвята Богоро­диця на їх стороні, і це виявляє чудами у всіх куточках Історичного Закарпаття.

Але була й четверта причина слезіння ікон Богородиці на Закарпатті, а це: знущання латинян над українською Церквою Закарпаття, хоч уже з’єдиненою. Реформація викликала анти рефор­мацію, яку декотрі називають рекатолизацією. Це ніби під полі­тичним плащем обидві сторони — реформаторська й католицька

• поборювали себе зі зброєю в руках. Вбивали кальвіністи (між вбитими католицькими священиками трьох знайшли в Кошицях), вбивали й католики (Пряшівський битунок, відсудження реформатор­ських предикаторів на галеї тощо). При чому обидві ці сторони немилосердно нищили наші церкви й монастирі. Врешті, перемог­ли католики, і ті теж цілковито підпорядкували українську церкву Закарпаття собі. Хоч наші предки рятувались переходом на Унію, але й це не допомогло. Егерські латинські єпископи не визнавали наших єпископів, титулували їх плебанами, забороняли їм навідува­ти свої парафії, будувати або оправляти наші церкви, висвячувати нових священиків, відкривати нові парафії, обслуговувати наших вірних у парафіях, наших єпископів вони тримали лише як своїх обрядових вікаріїв. Закарпатські єпископи й духовенство постійно їм говорили: "Навертайте кальвіністів, лютеран, сектантів, а не наших русинів!" Але це не допомагало, тож і єпископ Андрій Бачинський записав ці слова: "Єзеіте магіс солліціті де конвертен- діс Рутгеніс, квам реформаторіс дант ансам мултіс маліс" — "Єзуїти більше старилися переводити на латинський обряд русинів, ніж реформаторів, що спричинило багато зла".

тим і за народність. Наші предки славні. Вони вели переможну боротьбу. Вони зберегли свою віру й національність. В тій боротьбі їх підтримували молитви Пресвятої Богородиці, виявлені сльозами на іконах, намальованих на дошці. Шість слезінь, шість чуд, — в усіх куточках Історичного Закарпаття, шість чуд в українських церквах, в парафіях, заселених українцями. Навіть мадярські істори­ки роблять висновок, що чуда стосувались русинів, "які між усіма найбільше терпіли і були найбільше утискувані".

Фрагмент іконостасу м. Земплин. 1759 р. Угорщина

Використана література

1. A. Peyrov: Otzvuk reformaciji v Zakarpatti.

2. V. Hadžega: Vplyv reformaciji na podkarpatsjkich rusinov. Užgorod 1933.

3. Lehoszky Tivadar: Beregvármefye Monografiája, 1881.

4. Az ungi református egyhazmegye, Nagykapos 1931.

5. Zemplén varmegye Monografiája, Budapest, 1900.

6. Munkač -var tórténete. Eredeti adatok alapján oszszeállitá Balog János, m. kir. honvéd százados. Munkáč, nyomatott "Karpáť" nyomdájában 1890. stor 272-273.

7. Naši sokrovišč — rukopis v archivi Mukaáč eparchiji, svja — ščen-nika Uriila /Zvisnyj: Meteor, pism. i svjašč. eparch. mukač./

о, Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Монастирі на Закарпатті в XV-XIX століттях

На Закарпатті монастирі почали появля- тись разом з християнством, тобто з часів Константина-Кирила й Методія (863 рік).

Важко сказати, які монастирі були найстарші. Ми вже згадували монастирі: Вихорський, Марошградський, Оросланошський, Ти- хонський, Веспремський, Вишеградський, Засті, Попи, Спішський, Краснянський, Святомихайлівський, Лелеський, Горянський, Гру- шівський, Мукачівський. Але, крім цих монастирів, на Закарпатті був ще цілий ряд інших. Було їх багато, менших чи більших, але історичні відомості маємо лише про деякі із них, до того ж скупі, а від багатьох з них протягом віків загладились і сліди. Ці монастирі засновували одиниці, до яких з часом приєднувались товариші-брати, а ті ченці в сучасному розумінні були ченцями- братами і мало з них було ієромонахами. Існував ряд малих монастирів, які в різний час появлялися то тут, то там, що унеможливило встановити їх кількість. Були це фундації сіль- ських громад і поодиноких самопостриженців із місцевих людей. Це були невеличкі монастирі. Ми називаємо далеко не всі монас- тирі й монастирці, що були на Закарпатті. Насамперед тому, що про багатьох з них не залишилося жодного документу, а про багатьох довідуємося лише з назви частин хотару — "монастир- ський", "монастирець", які вказують, що там колись був монас- тир чи монастирець.

Більші монастирі були осередками української культури на Закарпатті, їх минуле пов’язане із загальним життям народу і його долею. Вони підтримували зв’язки з галицькими та наддніп­рянськими монастирями.

Монастирі Закарпаття були убогими. Вони могли розраховува­ти лише на власні сили. Єдиний, хто підтримав монастирі, це, за переказами, був князь Федір Корятович. Свого часу Грушівський монастир був під захистом волоських феодалів Балка та Драга в Марамороші. Ті ще дбали про його матеріальне забезпечення,

285

подарувавши монахам поле, ліс і воду сіл Тересви, Кривого і Грушева.

Монастир у Білій Церкві — біля 1350 року

Біла Церква — село, що знаходилося вище Сигота в Марамо- роші. Про цей монастир написано: "Обитель Білоцерковска от давна создана є от ніякого Драгомира і сестри його Уйци (они і Грушевську фундували). Листів фундації не є жадних". Війнами, що століттями тривали на Закарпатті, цей монастир нищився. У 1751 році Мукачівський владика Михайло Мануїл Олшавський відвідав Білу Церкву і до свого візитаційного протоколу записав, що ця монастирська церква вже тоді була наполовину зруйнова­на: .Друга церква є мурована перед 700 роками якоюсь княги­нею Драгомою, тепер уже до половини від Тиси знищена.41 Отже, початком заснування цього монастиря, згідно даної єпископові інформації жителями Білої Церкви, був рік 1000 (ця дата стосу­ється й Михайлівського монастиря). Владиці Олшавському було сказано, що засновниця монастирської церкви — княгиня Драго- ма (вона, очевидно, була або жінкою Драгомира (Драга), добро­дія Грушівського монастиря, або його сестрою). Якщо вони зас­нували монастир в Білій Церкві, то це сталося аж після 1350 року. Але владиці Олшавському повідомили, що та монастирська церква була мурована перед 700 роками, отже початком цього монастиря був рік 1000. І це не можемо вважати неможливим, тому що село Біла Церква згадується в документах уже в 1373 році. Іншої інформації про цей монастир нема.

Монастир біля Тересви — біля 1389 року

Як називався цей монастир, коли і хто його заснував, де він знаходився, який його кінець — невідомо. Згадує його грамота за 2 лютого 1389 року: "Локус, Моностар вокатус", що лежав між селами Криве й Тересва та нижньою течією ріки Тересви.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Монастир у Сопунці — з XIV століття

Монастир на території села Сопунка, розташованого біля села Довгополе в Марамороші. Про нього згадують дві грамоти коро­ля Ладислава V за 10 червня 1456 року. У грамотах говориться, що до короля Ладислава звернулися з проханням ігумен Грушів­ського монастиря архангела Михаїла Семен і жителі Сопунки, щоб король захистив монастир, який існує з давніх давен, від безправ’я жителів Довгополя, які забирали монастирські землі. Король наказав владі комітату, щоб захоплені землі від довго- польчан відібрали й повернули монастирю. Обидві грамоти рівно­часно згадують і монастир у Сарвасові.

Монастир у Сарвасосі — з XIV століття

На території Сарвасова, села біля Довгополя в Марамороші, монастир існував з давніх давен (аб антікво). Його згадують обидві грамоти короля Ладислава V за 1456 і 1457 pp., разом з монастирем у Сопунці, з того ж приводу.

Монастир у в Барсані — 1390 рік

Село Барсани розмістилось на березі річки Іва в Марамороші. Біля нього був монастир, який згадує грамота за 21 липня 1390 року. Вона означує межі села Барсани: "Уна віа ад Монос- тор..." — "одна дорога веде до монастиря". Більше про цей монастир не знаходимо жодної згадки. Але в 1711 році біля цього села, яке в документах називалося Барсаново, був заснова­ний новий монастир: "Обитель Борсановська почалася р. 1711". Цей монастир посвятив єпископ Серафим, який не був повно­важним єпископом. В цьому монастирі жив останній нез’єдине- ний єпископ Марамороша.

Кричівський монастир — це монастир в Кричеві, який поча­ли будувати в 1695 році.

287

Монастир Углянський або Зановський — з XIII століття

Це монастир в селі Угля в Марамороші.

"Списаніє обителей Марамороских" за роки 1735-1749 пише про нього так: "Обитель Угольська, іначей Занево, когда ся почала, знати не мож; кажуть люди, иж разом із селом создан єсть. Зді Угляне забили Стойку, вицешпана (піджупана) Марама- риского, за тоє, иж монастир хотіл отобрати на часть свою. От того протекло роков 260, як в листах своїх Угляне мают". Угля в документах вперше згадується у 1402 році. Отже, цей монастир був заснований за кілька десятиліть до цієї дати, приблизно в році 1350. Вбили піджупана Стойку, який хотів забрати монастир з маєтками собі, десь між роками 1475-1489. Цей монастир, як "монастир Занов у горах", згадує у своєму повідомленні один з членів Московського посольства в 1558 році, яке тоді, поверта- ючися з Царгороду, невідомо чому відвідало й цей монастир. У цьому повідомленні сказано, що Занов — великий монастир з 330 ченцями, і що в полонинах мав більше тисячі овець. Далі описані природні багатства околиць монастиря.

Отже, цей монастир не був у самім селі, а в горах над Углею. Тепер відоме його точне місцезнаходження. Це справді в горах, за 12 км на північ від Углі. Там др. Ю. Краль, професор Братис­лавського університету, який розшукував цей монастир, знайшов сліди якихось великих будов-ставлень, мінеральні багатства, міне­ральні води, глибоку прірву, скалу зі сталактитами, — цілком так, як це описує згадане повідомлення члена Московського посольства. На жаль, і про цей великий і, певно, свого часу дуже визначний монастир, маємо мало інформації. В цьому монастирі

О

якийсь час перебував православний нез’єдинений єпископ Иоан- никій Зейкан (fl684), звідки керував нез’єдиненим Мараморош- ським духовенством. Звідси управляли Мараморошом і наступні нез’єдинені єпископи: Йосиф Стойка (1692-1711), який носив титул "Милостією Божією архиєпископ православний Марамо- рошскій"; потім — останній нез’єдинений єпископ Доситей Тео­дорович (1711-1734), який носив титул "Милостію Божією архи-

g Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

епископ православний Мараморошський"; епископ Йосиф Стойка був ченцем Углянського монастиря.

3 книг Углянського монастиря збереглося "Углянське учитель­не Євангеліє з XVII ст.", яке колись належало тому монастирю (знайшлося в Сокирниці біля Хуста), — а також "Углянський ключ" — учительний збірник для духовного читання про життя святих. Він має 111 сторінок, належав монастирю в Углі, напи­саний на чистому мараморошському говорі. З Углянського мо­настиря вийшов і відомий полеміст чернець Іван, кріпак-свяще- ник, родом з Княгова, який залишив свою келію і ходив з села в село та проповідував в церквах, перед церквою, на вулицях... Ченці Углянського монастиря жили з випасання овець, оброблян­ня неврожайної гористої землі, а тому, як бачимо з даних про їх єпископів, жили дуже бідно. Не маємо відомостей про те, коли зник цей монастир, але знаємо, що його знищили протестантські семигородські війська, які грабували його доти, доки ченцям нічого не залишилось, і ті мусіли порозбігатись. Врешті, протес­танти спалили й монастирські келії, й господарські будови.

Монастир у Когні — 1411 рік

Когня — це село на річці Ізі в Марамороші. Про монастир у ньому згадує грамота за 27 липня 1411 року: "Веніссент ад унум монастеріум, Когня моностра вокатум" — "Дійшли до одного монастиря званого монастир в Когні". Про цей монастир іншої інформації не маємо.

Українські монастирі Закарпаття перебували у складному стано­вищі. їх нищили як католики, так і протестанти. їх ворогами були феодали як протестантські, так і католицькі. Особливих втрат вони зазнали в магнатських війнах, які тривали на Закарпатті.

Монастир святої Катерини, мучениці, на Вигорлатській горі — 1487 рік

На Вигорлатській горі, що її також звуть Синайською, у давнину стояв монастир святої мучениці Катерини. Але точного місцезнаходження невідомо. Вигорлатська гора з озером на вер-

289

шині, званим Морське око, знаходиться над містом Собранці з південного боку. Олександр Духнович, що жив в селі Вишня Рибниця, що знаходиться прямо під цією горою, називає її не Вигорлат, але Діл, бо так ту гору іменували люди. Він також каже, що вершина гори називається не Снинський камінь, а Синайський камінь, а це тому, що там розмістився монастир, званий Синайським. Він пише: "На горбку тої гори стояв малий украшений монастир, посвячений святій Катерині, з малою де­рев’яною церковцею з жителями монахами Василіянами". Про цей монастир згадується в творі Сирмая "Бревіс нотіціа гісторіе Комітатіс Земпліненсіс", а також у документі, що знаходиться в архіві міста Кошиць: "Ми, Мартин, професор мистецтв і теології, протонотаріус апостольської столиці, парох Будинської катед- ральної церкви Пречистої Діви Марії, цим підтверджуємо, що від шановних суддів та присяжних міста Кошиці ми отримали 189 золотих форінтів, що їх по волі отця Людвіга, ігумена монастиря святої Катерини на Синайській горі, нам передано для збережен­ня. Достовірність цього ми підтвердили нашою печаткою. Дано в шосту неділю Зачаття Діви Марії 1487 року". Про це говорить і другий документ, якого використав Вагнер у Дипломах Шариш- ських: "Людвіг, ігумен і нунцій прославленої діви Катерини на святій Синайській горі Чина святого Василія, разом з усіма братами монахами і монахинями братства милосердної Матері во ім’я Господа нашого Ісуса, згідно з грамотою, дарованою найсвя- тішим згаданому монастирю і обнародованою з амвона в церкві (міста) Бардиїв, приймає гідного й відданого Івана Бройнера, плебана міста Бардиїв, у братство святої Катерини. Дано в місті Бардиїв в домі згаданого плебана 1487 року". Доказом того, що це був східний монастир, є його назва: Чин святого Василія Великого, а цей Чин є виключно Чином Східної Церкви. Про існування східного монастиря вказує ще те, що в долині річки Цірохи, яка протікає околицею, жили лише русини. Одні істори­ки пишуть, що цей монастир був знищений в магнатських по­встаннях Юрія II Ракоці і Бетлена, інші — що саме 1662 року, а доти він був монастирем Василіян. А що стосується його початків, то дослідники говорять, що існував він уже в XV ст., а в 1662 році був зруйнований.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

Мстичівський (Імстичівський) монастир св. архангела Михаїла

Село Мстичево лежить між селами Білки й Довге. У 1661 році на березі річки Йоанникій Зейкан, поставлений Юрієм II Ракоці на антиєпископа проти законного Мукачівського єпископа Петра Партенія, збудував невеликий монастир і церкву. В ньому він перебував як єпископ (1654-1684), і звідти керував нез’єдине- ним духовенством. До цього монастиря був приєднаний Бороняв- ський монастир, а пізніше — у 1750 році — і Зарічський монас­тир. У Зарічському, на місці колишнього монастиря, потім зали­шилася тільки каплиця. Теперішній монастир у Мстичеві був збудований у 1773 році, а церква — у 1798 році, але її збудували вже василіяни. Мстичівський монастирський храм був наділений папою Пієм VII повними відпустами на свята Архангела Михаїла і Різдва Пресвятої Богородиці, а папою Левом XIII — також відпустом на свято Вознесіння Ісуса Христа. Реформовані василі­яни повернули собі цей монастир у 1931 році.

Зарічський монастир — 1689 рік

Про цей монастир маємо точні відомості. В архіві Мукачів­ської єпархії зберігся лист-послання єпископа Методія від 1689 року, яким він повідомляє духовенство й парафіян, що Заріч­ський священик Михайло взявся збудувати на своїй землі монас­тир св. Миколая Чудотворця. Отже, монастир почали будувати кількома роками раніше, бо зберігся документ за 1685 рік, яким Кивяждський священик Іван Колубець дарує для Зарічського монастиря за власні гроші куплені землі. В документі за 1712 рік — дарча грамота Івана Коропецького, священика Мукачівського для монастиря в Заріччі, — говориться, що цей священик, вико­нуючи волю своєї матері, дарує монастиреві власну винницю, яку набули його батьки, з тим, щоб у монастирі служили "сорокоус- тну" Службу Божу за упокій душ його батьків. В дарчій грамоті за 1715 рік говориться, що Марія Вароді дарує для монастиря доходи з млина за один день кожного тижня. Документ за 1687

291

рік згадує, що Кивяждський священик Іван Колубець вступив у Зарічський монастир як ієромонах Йоанникій Колубець.

Варто звернути увагу ось на що: "історики певних періодів", які не знають справи, в своїх писаннях твердили, що монастирі й парафії відбирали маєтки у парафіян і таким чином багатіли. По- перше, очевидно, що парафіяни добровільно, до того ж з певною метою, залишали дарчі грамоти для монастирів, а також для церков чи парафій (мета — переважно служіння заупокійних Літургій), а по-друге, українські монастирі Закарпаття ніколи не мали великих маєтків, навпаки, як правило, не мали зовсім маєтків, ченці жили з того, що заробляли своїми руками, або мали дуже маленьку земель­ну діляночку, даровану чи куплену. Різні писаки звикли закидати духовенству, що воно обдирало парафіян, а тепер переконуємося, що духовенство дарувало власність для монастирів чи для церкви, а пізніше побачимо, що вони дарували і для народних шкіл, які засновували. Звичайно, ті критики духовенства ніколи не спромогли­ся би на такі великі жертовні вчинки, бо вони навіть докори Церкві й духовенству висловлювали за плату.

Народний переказ говорить про кінець цього монастиря так: "З презирством поставився до монастиря в Заріччі мадярський землевласник Гайтаї. Він заборонив ченцям тримати скот і не дозволяє, щоб їх худоба паслася на його пасовиськах. Пізніше, коли настали війни за віру, — а пан Гайтаї був кальвініст, він ще гірше розгнівався на ченців і вигнав їх з Заріччя." Монастир був зруйнований. На місці монастиря парафіяни поставили капли­цю, щоби вказувала, де знаходився у Заріччі монастир.

Драгівський монастир святого Миколая

Коли і ким був заснований цей монастир — невідомо. Про нього зберігся лише переказ: "Зробили його ченці в глибокій зворині, втікаючи від турків і татарів. Але до Драгова прийшов пан землевласник званий Лошваї. Це був лихий мадярський пан. Коли хтось входив до його хати, він зі страху одразу хапав у руки зброю. Він завжди говорив, що має усього в достатній кількості, лише землі йому мало. Лошваї вирішив забрати від

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

ченців звора. Казав, що ніби люди, йдучи в монастир, топчуть траку на його луках. Після одної неділі, в понеділок, він зібрав своїх слуг, вигнав ченців з монастиря, а монастир зруйнував. Але не довго радів землі. Третього дня помер. Під великою Кливою У зворі ще й тепер стоїть камінь, де була монастирська церковця. А те місце, де стояв монастир, на пам’ятку й донині звуть Монастирем." Декотрі дослідники вважають, що цей монастир був збудований у 1705 році. Але, коли взяти до уваги згадку про турків і татарів, то це мусіло статися давніше.

Вільхівський монастир св.св. ІІетра і Павла

Один документ за 1710 рік згадує "Ієромонаха Досифея, Ігуме­на монастиря Булхувського". Це єдине джерело, що згадує мо­настир, іншої інформації про нього не маємо.

Монаспшр в селі Монастирець, що білії Горінчева Хустського району

Він мав би існувати раніше за село Монастирець, яке й перей­няло назву від монастиря. Цей монастир св. арх. Михаїла знахо­дився на бережку над Великою Рікою, в дуже пригожому місці. На монастирську обитель вказують лише могили на монастир­ському цвинтарі. Він також, певно, занепав або в магнатських війнах, або з ролі мадярських землевласників. Згадується в доку­ментах за 1555 рік (Конскріпціонес дікалес, Петров: Пределы с. 55).

Монастир святого Хреста на горі Городище при Білках

На горі Городище при Білках була колись архимандрія "Свято­го Хреста при Білках", як це нагадують документи. Більше вісток про цей монастир східного обряду нема, можливо, тому, що і не шукало.

293

Монастир в урочищі Телятник біля Білок

В урочищі Телятник біля Білок була колись архимандрія — монастир. Телятник — це теперішня частина Білок, віддалена від центра на півтора кілометра, і зветься Телятинець. Коли монас­тир був зруйнований, на його місці землевласники годували те­лят, звідти й пішла назва цього урочища — Телятинець.

Монастир Святомиколаївський в Малому Березному на Ужгородщині

Цей монастир розташований за 40 км на північ від Ужгорода в напрямі перевалу, над річкою Ужем, біля села Мале Березне. Тут починали чернече життя захожі ченці в половині XVII сто­ліття. У XVIII ст. цей монастир був приєднаний до Мукачівсько­го. Сучасна будівля монастиря частково збереглась з 1742 року, а церква — з 1752 року. Після реформування Чину св. Василія Великого в цьому монастирі існувала школа нижчих студій кле- риків. У 1747 році в цьому монастирі помер Мукачівський єпис­коп Гавриїл Блажовський, там він і похований. Церква монастиря наділена папою Пієм VII повними відпустами в свята Зіслання Святого Духа і святого Миколая Чудотворця. Це, крім Мукачів­ського монастиря, єдиний закарпатський монастир, який зберігся та уникнув руйнування.

Благовіщенський монастир в Бороняві, що біля Хуста

Боронявський монастир відомий в цілому Марамороші, бо дуже багато прочан приходить на відпусти до цього монастиря на Благовіщення, а ще більше — в свято пророка Іллі. Цей монас­тир заснував біля 1716 року священик Іван Козак. Він був парохом в селі Селище, що біля Хуста, постригся в ченці і, як давні пустельники, оселився в лісі, на місці, де тепер стоїть монастир. Збудував собі самітню келію і дерев’яну церковцю. Між іншим, на місці сучасної Бороняви в 1716 році були кісниці

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

й пасовища для худоби. Те місце, де тепер монастир, згадуваний священик Іван, вже як чернець Йосиф купив у хустчан (жив у своїй келії, як пустинник, там і помер). Дерев’яний монастир збудований згадуваним ченцем Йосифом у 1716 році, почав роз­валюватись, і тоді Мстичівський ігумен Аврам Колесар у 1806 році наказав збудувати новий, також з дерева. Протоігуменом у Мукачеві тоді був відомий історик Йоанникій Базилович. У 1851 році протоігумен Яков Бованкович цей монастир обновив і став у ньому ігуменом. Після нього ігуменом до 1872 року був Йосиф Завадський, за ним — Єронім Фізер, який замість дерев’яної церкви, що розвалювалася, збудував нову й ширшу — з дубового матеріалу, на кам’яній основі. А нову церкву поблагословив у 1874 році протоігумен Методій Микита. У 1888 році ігуменом Боронявського монастиря став чернець Матей Брабель, який перебудував монастир на більший, до того ж з каменю, цегли і вальків. Слава Боронявського монастиря зростала, біля нього росло село Боронява. У 1788 році цей монастир, разом з 14 іншими мараморошськими монастирями, на основі розпоряджен­ня цісаря Йосифа II, мав бути вивільнений, але ченці його врятували, а потім ще й стали парохами Боронявської церкви. Боронявську монастирську церкву наділив відпустами папа Лев XIII — на свята пророка Іллі, Благовіщення і Воздвиження Чесного Хреста. У 1922-1923 pp. зафанатизовані "православні" перестрівали людей, що ішли на відпуст до Бороняви, й мали намір знищити цей монастир.

Биксадський монастир в комітаті Сатмар був також відомий на Закарпатті, тим більше, що в цьому комітаті були українські парафії та села, й багато закарпатців ходило на відпуст саме туди. Але відомостей про цей монастир ми не маємо.

Хрестовоздвиженський монастир на Буковій гірці

Село Буковець, розташоване за 10 км на північ від Стропкова (Свидницький район на Пряшівщині), вперше згадується в доку­ментах 1379 року. В двох кілометрах від Буковця піднімається

295

гора, звана Буківською гіркою. На ній понині стоять руїни мо­настиря й непошкоджена монастирська церква. Жителі Буківця оповідають, що в Буківській гірці било джерело цілющої води. Здавна, ще до 1742 року, через Буківську гірку проходили ман­дрівники на ярмарок до Стропкова, а це були галицькі українці. Між ними був також один сліпий, що, певно, йшов на ярмарок просити милостиню. Цей сліпець умився водою з криниці на Буківській гірці й прозрів. В подяку за зцілення сліпець збудував біля джерела дерев’яну каплицю, яку посвятили в честь Переоб- раження Господнього. Біля каплиці він збудував собі хатину- келію, в якій і дожив свого віку. Після його смерті в келії поселився пустельник Арсеній, якого прозвали "босим" чи "боса- ком", тому що ходив босий: він також тут доживав свого віку. Невдовзі після його смерті Буковцем проходив чернець з Галичи­ни Іринарх Ясельський. Жителі його просили, щоби післав до тої келії якого ченця. Келія, церковця й гарна околиця сподобались Ясельському і він вирішив, що сам залишиться на Буківській гірці. Цей Ясельський при допомозі жителів села почав у 1742 році будувати церкву й кам’яний монастир. В монастирі посели­лися ченці. Як подає переказ мешканців села, вони жили строгим чернечим життям, допомагали сиротам і вдовам, обробляли поле, переписували в монастирі книги. Будову церкви докінчив Чин св. Василія Великого з Мукачева у 1796 році. При церкві був збудований монастир з п’ятьма келіями і келією протоігумена, їдальнею і господарськими будовами. Відпусти на Буківській гірці відбувались тричі на рік: в першу неділю після Зіслання Святого Духа, в свято Переображення Господнього і в свято Воздвижения Чесного Хреста. Сюди приходили паломники з цілої Пряшівщи- ни. Буківський монастир підпорядковувався Мукачівському про- тоігуменату. Через нестачу грошей на утримування будов, монас­тир почав розпадатись, з нього залишилися лише руїни, а ченцям вдалося утримати в порядку лише церкву. Вони з Буківця відій­шли і приходили лише кілька разів на рік на відправу відпустових богослужень.

Але в минувшині монастир на Буківській гірці був визначним культурним центром Пряшівщини. Олександр Павлович у своїй "Історії Маковиці" пише: "На Буківській гірці виднікугься руїни

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

старого монастиря, який був заснований у 1742 році. Зберігся тут тільки старий монастирський храм. При Буківському монастирі була спеціальна школа, яка тривалий час випускала дяків і навіть учителів з титулом "кантор ет доцент" — "півцеучитель". Отже, Буківський монастир впродовж віків навчав дяків-учителів для по­чаткових шкіл усього Маковицького регіону. Ми вже згадували, що в монастирі також переписувалися книги. Так, у Буківському монастирі була переписана пам’ятка давньої української літератури "О пути єрусалимскій ігумена Данила". Рукопис переписав у монастирі Іван Брадач у 1777 році з копії 1595 року. І в цьому бачимо культурний зв’язок Закарпаття з Києвом. Адже в монастирі було переписано багато книг, привезених з України. Наприкінці 19" року селянам був виданий наказ перевезти книжки з Буківського монастиря в село Великий Буковець. Як розповідає житель села І. Бланар, тих книжок було на два вози. Книжки були складені в пивниці. У 1945 році стояла сувора зима, випало багато снігу. Пивниця опинилася тоді під водою, і усі книги перемінилися на сміття. Збереглася лише одна церковнослов’янська книга, написана рукою буківського мона­ха, а це — "Літургікон". Вона зберігається у Маскалика, жителя села" (Дружно вперед, Пряшів, №8, 1979. С. 28). Серед українсько­го населення області Маковиці (Свидниччина) було виявлено 580 церковнослов’янських книг, надрукованих у Львові та Києві. Серед цих книг було понад сто рукописних, частина яких переписувалася монахами на Буківській гірці.

Крім названих монастирів, історія зберегла документальні згадки про інші монастирі на Закарпатті, наприклад: монастир св. Миколая у Великому Бичкові, заснований у 1719 році, церква посвячена у 1722 році; монастир св. Дмитрія мученика в Бедевлі, заснований у 1719 році; монастир св. Стефана Перво- мученика в Реметах; монастир Пречистої Діви Марії в Кри­цеві від 1699 року; в Гуменному на Пряшівщині (назва міста Гуменне від "ігумен"), — звідси східних монахів вигнали фран­цисканці; в Легнаві на Пряшівщині (зруйнований); далі — в Ждані біля Кошиць; в Реметах біля Рудльова; св. Миколая в Нижній Мишлі, в якому осіли латинські ченці; в Птичому біля Гуменного; в Сендерові; в Мнішку над Попрадом; в Мнішку над Гнилцем — там згадуються монахи-пустельники вже в 1255

297

і 1323 роках. Ці всі монастирі були зруйновані або мадярськими землевласниками, або в релігійних магнатських війнах, коли русь­кі церкви й монастирі нищили як католики, так і протестанти. Руські монастирі були знищені, а на їх місцях поставали латин­ські, які були центрами латинізації, а разом з тим і денаціоналі­зації закарпатських русинів-українців. Латинських монастирів було багато і про них скажемо в розділі "Латинізація".

У роках 1782-1789 цісар Йосиф II закрив багато монастирів у цілій Мадярщині. На жаль, між ними були закриті й українські монастирі в Углі, Бедевлі, Кримові, Драгові, Вільхівцях, Білій Церкві, Бичкові, Джулині, Барсанові, Вишній Вишаві, Мойсееві, Бороняві, Євдільнях, — всього 13. Так у другій половині XIX століття на Закарпатті існували лише такі монастирі: Мукачів­ський, Краснобродський, Бовчанський, Мстичівський, Малоберез- нянський, Боронявський, Биксадський і Буковецький, від 1911 року — Ужгородський. З цих монастирів у Першій світовій війні був знищений Краснобродський, а занепав Буковецький.

Монастирі Закарпаття стали джерелами духовної, церковної і народної освіти Закарпаття, центрами, з яких виходило духовен­ство, які виховували дякоучителів, утримували школи й були піо­нерами в боротьбі за збереження руської віри й національності.

Дерев'яна церква в Нижньому Комарнику біля Свидника. Пряшівщина

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Період після повстання Ференца II Ракоці

Нищення руських сіл. Нові магнати на Закарпатті 20-тисячна татарська орда на Закарпатті

Коли Ференц II Ракоці почав програвати бої, бо мадярська шляхта його покинула, багато хто спішив до Відня скласти чоло­битну на вірність цісареві в надії, що дістануть дещо з великих маєтків Ракоці.

11 травня 1711 року повстанці Ракоці склали зброю. Він на той час вже давно перебував у Польщі. Почалася жорстока розправа з повстанцями. Мадярська шляхта й тоді себе врятува­ла. Цісарські війська мстилися на селах за участь населення в повстанні. Були знищені села Ужанського комітату: Загорб, Ярок, Середнє, Великі Лази, Циганівці. Така доля не обминула населен­ня і інших комітатів, зокрема й Мараморошського.

Маєтки феодалів, прихильників Ракоці, були конфісковані й роздані новим феодалам, цього разу німецьким. Найбільші воло­діння Ракоці з центром у Мукачеві у 1728 році були віддані Майнцському німецькому архиєпископові графові Лотарові Шен- борну, який пізніше подарував маєток своєму племінникові Фрид­риху Карлу Шенборну. Так постала величезна Мукачівсько-Чина- діївська домінія, за якою було закріплено 152 села, 4 міста, 15 присілків, де жило 14 тисяч чоловік, 93 відсотки з яких були кріпаками. Величезні маєтки в Марамороші дістались графові Текелі, в Угочанському комітаті — баронові Перені, в Ужансько- му — графові Сараї тощо. В результаті війни 1703-1711 років села збідніли, оброблялася лише половина земель, було мало худоби. Новий землевласник Шенборн примушував кріпаків пра­цювати навіть уночі. На обробіток своєї ділянки люди не мали часу, так що інколи доводилося збирати свій урожай навіть з-під снігу. За найменшу провину Шенборн наказував бити кріпаків палицями чи сікти прутами. Він забирав у селян і ґрунти, робив

299

кріпаками вільних людей. Селяни не раз скаржилися на сваволю Шенборна, посилали депутації до Відня, але без успіху. Було відомо, що Шенборн фальшував документи, щоб відібрати в лю­дей землю. Він будував свої корчми, віддавав їх жидам. Користу­вався необмеженим правом на підданих — карав їх побоями, забороняв їм ловити рибу, полювати, лиш собі дозволяв торгува­ти горілкою, пивом, вином і ремісничими виробами.

Мадярська шляхта почала будувати собі нові палаци, а піддані жили в страшних злиднях, вмирали з голоду. Від мадярської шлях­ти поширився в світі афоризм: "Екстра Гунгаріа нонсест віта ет сі нон ест іта" — "Поза Мадярщиною нема життя, а навіть якщо є, то не таке". То й не дивно. Адже мадярські дослідники пишуть: "Замки землевласників не мали таких пивниць — від підлоги аж до стелі, — щоб не були повні податками русинів". Тоді руський народ Закарпаття жив у бідних хатинах, вкритих соломою, без комина, малі віконця були заткані лахміттям. Збіжжя вони косили серпом на колінах. Молотили цілу зиму ціпами. Обмани шляхти були жахливі. Так, наприклад, село Чертіжне потрапило в руки польської шляхтички Стадницької. У 1773 році чертижняни скар­жились (скарга написана по-руськи), що шляхтичка покликала їх шолтиса "на порахунок", при чому ним вказані квитанції про виконані зобов’язання селянами, вона взяла шолтеса і спалила, та почала домагатися їх нового виконання.

Покинуті хати селян шляхта винаймала жидам, і тим уможли­вила прилив і поселення жидів у руських селах. В другій полови­ні XVIII століття не було такого руського села, в якому не жив би жид, як найманець панської садиби або панського права, наприклад, продавати горілку, тримати корчму, збирати мито тощо.

У 1717 році в Марамороші появилася 20-тисячна татарська орда. З ясиром вона проходила біля Хуста. Вона не відважилася напасти на Хустський замок, а з награбованою здобиччю й поло­неними відходила на Крим. Гарнізон Хустського замку біля Виш- кова перекрив їй дорогу, загнав у яр лісу і розгромив. Було визволено полонених, більшу частину яких становили діти.

У 1742 році на Берегівщині спалахнула епідемія чуми, від якої помер кожен десятий житель. З голоду й хвороб люди вмирали,

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

і населення постійно меншало. У 1786-1787 pp. — знову голод на Закарпатті. В ті роки лише в Хусті, наприклад, вимерло 213 людей. Хустський реформаторський предикатор І. Петі у своїх споминах писав, що в ті голодні роки люди ходили, як тіні, на них була лише шкіра й кості. Люди були змушені їсти траву, суху, жаливу, готуючи різні мішанини й мамалигу. Старші люди оповідали, що чули від своїх дідів і батьків, що були села, де залишилось по одному чоловіку чи жінці й вони ішли шукаючи та гукаючи когось живого. Якщо так сходилися чоловік та жін­ка, то засновували сім’ю.

Цигани на Закарпатті

Закарпатоукраїнський історик Михайло Лучкай у своїй історії про циганів писав: "Цигани на своїй мові називають себе "рома", — вони з Індії, виселившись звідти перейшли через Персію і Єгипет, і в 1417 році ввійшли в Молдовію, Трансильванію і Мадярщину. Велика частина з них залишилася в Мадярщині, проводя­чи кочове життя в околиці сіл і міст під шатрами. Вони розва­жали народ музикою і гімнастичними вправами. Одні обробляли залізо, більша частина жила з крадіжок. Король Сігізмунд дав їм 1423 року повну свободу на перебування в Мадярщині.

Як тоді, так і тепер займаються музикою, танцями та працею, що не дуже втомлює. їх можна поділити на чотири групи: одні — музиканти і мають постійне житло; інші — майстри: ковалі або колісники. Багато з них — мандрівні кочівники по країні, остання група — та, що очищає міста від бруду, випалює цеглу, виловлює псів. їх розмовна мова — це суміш індійської, мултанської, сан­скритської, бенгальської та малабарійської, коптійської та єгипет­ської з домішками мови народу, між яким живуть. В їх клятві є слова: "коли не .... хай ніколи не щастить мені в крадіжці".

"Мадярська монографія Земплину" про циган пише: "Цигани згадуються на Земплинщині і Пряшівщині в документах XIV століття. Вони мандрували зі своїми шатрами і займались коваль­ським ремеслом та музикою. З циганами багато біди. З Пряшева став "циганварош" — "циганське місто".

301

В Бережанськім комітаті цигани оселилися як виробники валь­ків, торговці кіньми, музиканти, ковалі. На Спіші у 1423 році вони отримали листи свободи. Прийшли ще, може, за короля Андрія II з його хрестоносцями. В Земплині в 1373 році було й село Цигани.

У 1525 році циганські музиканти грали делегатам мадярського сейму — шляхті. Цей кровожерний сейм запровадив жорстокі закони для повного закріпачення й поневолення селян, переваж­но закарпатців, тому що ті брали участь в повстанні Юрія Довжі.

Для мадярської шляхти цигани були плем’ям улюбленим. Вона дала їм свободу, а головним воєводою поставила мадярського шляхтича. Цигани були милими людьми для Габора Бетлена. Дружина Юрія Ракоці у 1679 році та Ілона Зріні в 1682 році, як властительки Мукачівського замку, прийняли їх до Мукачева: на той час у Мукачеві жило 53 циган-чоловіків. Цигани служили завжди тим, хто мав владу. В магнатських війнах XVII і початку XVIII століть вони забавляли музикою не лише куруців, але й лабанців. Грали вони й Караффові, й Карпарові. забавляли іх військо. А магнат-повстанець Імре Тикилі створив з них постій­ний музичний корпус. Всюди допроваджали куруців. Цісарева Марія Терезія хотіла їх згрупувати на постійне місце, вона навіть видавала накази з цього приводу — у 1761, 1767 і 1783 роках. Вона іронічно дала їм нову назву: "новомадяри". Цісар Иосиф II хотів їх переселити в Банат або в Буковину. Під час мадярської революції у 1848 році циганських музик називали "капелою но­вих мадярів".

В країні проводилася насильницька мадяризація не лише слов’ян, але й жидів та циганів. Циганам давали мадярські прізвища. Закарпатоукраїнський вчений Василь Довгович у XIX столітті написав мадярською мовою цього вірша:

Циган теж мадяр. Циган є мадярського роду, Кров мадярська моя. Одинакові ми побудовою тіла, І кольори — смуглявий і блискучо-чорний Циган і мадяр — одне і те саме, Чи не правда?

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Та сама натура — і баста!

Чого заперечувати?

Англійський дослідник історії Мадярщини Скотус Біатор в своєму творі пише: "При окремому перепису циганів, що відбув­ся у 1803 році, в Мадярщині нарахувалося їх 274940 чоловік. Але тільки 82000 визнавало циганську за рідну мову, 104000 визнало себе за мадярів, а 67000 — за румунів. Кочівне життя веде приблизно 9 тисяч, а 20 тисяч циганів є напівкочівниками".

Тут зазначимо, що перший цигансько-мадярський словник і першу циганську граматику, вивчивши досконало циганську мову, написав професор Левочської гімназії закарпатський українець Хомичко.

Похилена від часу українська церковця на Пряшівщині, як символ остаточної асиміляції та денаціоналізації українського населення Історичного Закарпаття

Латинство й реформація як денаціоналізатори українського населення Закарпаття

Протягом майже двохсот років боролись між собою реформація й латинство, і все це відбу-

валося на території Історичного Закарпаття. Закарпатські українці, як народ, у тій боротьбі прямої участі не брали. Обидві Церкви їх не цікавили, обидві Церкви до закарпатоукраїнського народу ста- вилися вороже. При тому старалися закарпатських українців зро- бити як не латинянами, то реформаторами. Розглянемо основні дії обох згаданих Церков у денаціоналізації руського населення.

1. Коли турки зайняли південну і середню Мадярщину (1526), мадярська шляхта та багато мадярських міщан, а особливо латин­ські єпископи й ченці латинських монаших Орденів, втекли на територію Історичного Закарпаття, тут оселилися на постійно, приводячи з собою й прислугу. Так, на території Закарпаття намітився приріст мадярів, а разом з ним — і латинян. Закріпа­чення селян постійно ламало опір народу, тим більше, що майже в кожному селі були маєтки латинських єпископів або монасти­рів. Хто був слабшим, піддався під натиском, ті ставали латиня­нами, а отже, і денаціоналізувалися. Егерські латинські єпископи забороняли без попередньої згоди (яку, звичайно, відмовлялися давати) будувати в руських селах церкви або висвячувати нових священиків. Русини мусіли платити податок на утримування ла­тинських плебанів, а пізніше — реформаторських пасторів.

2. Реформація — це продовження насильства над руською Церквою Закарпаття. Реформація насиллям відібрала багатьох наших вірних до різних реформаторських сект: лютеранів, прес- витеріанів, кальвіністів, євангеликів і їх денаціоналізувала. Ре­форматори наказом проголосили всіх русинів реформаторами, забрали руські церкви, брали від русинів десятину для реформатор­ських пасторів.

3. Антиреформація, яка слідувала після реформації, також була лише насиллям над руською Церквою й вірними, яких

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

примусом переводили на латинство. Русини Закарпаття врятува­лися запровадженням Унії. Унія була укладена з русинами, отже, не з мадярами і не зі словаками. На Історичному Закарпатті не було православних ані мадярів, ані словаків. А це означає, що й теперішні греко-католики, що називають себе мадярами або сло­ваками, в час укладення Унії були ще русинами.

4. Так звана "рекатолизація" — це була акція не привернення колишніх католиків, які стали протестантами, знову до католиць­кої Церкви, а латинізиція русинів. Бо латинян на Закарпатті до турецького вторгнення (1526) майже не було, а коли й були, то хіба серед мадярської шляхти. Протестантизм проголосив русинів Закарпаття протестантами, а латиняни переводили їх на латин­ство, нібито як "русинів-протестантів", замовчуючи те, що руси­ни перебували вже в Унії, а протестантизм сповідувала лише мадярська шляхта. Як тільки про руське село хтось писав, що воно "протестантське", словацькі пропагандисти автоматично його називають словацьким, замовчуючи, що те село ще до наступу протестантизму було руським і православним.

5. На території Закарпаття засновуються все нові й нові ла­тинські монаші ордени, які будують свої монастирі й проводять латинізацію.

6. Мадярська шляхта, яка спершу латинізувала, тепер приму­шувала русинів стати протестантами, а далі в акції антиреформа­ції знову примушувала русинів бути латинянами.

7. Як ми вже сказали, в містах Закарпаття поселилися мадяр­ські втікачі від турків, особливо шляхта й латинське духовенство та монаші ордени. Так, німецький характер міст Закарпаття, який був доти, міняється на німецько-мадярський, а потім німці мадя­ризуються, і міста Закарпаття стають здебільшого мадярськими, з латинським і реформаторським населенням, доповненим жида­ми, які поширювали мадяризацію.

8. Чуда — слезіння ікон Пресвятої Богородиці, що з’являють­ся в усіх куточках Історичного Закарпаття, вказують на насилля супроти руської Церкви й русинів з боку реформаторів і латинян (Клокочов, Бовч, Павлово, Микола, Рафаївці).

9. Спішське руське єпископство було ліквідоване після 1300 року, і відтоді протягом століть спішський препошт насильно тримав

спішські й липтовські руські села руського обряду під своєю владою, нищачи руські церкви та не дозволяючи навіть згадати про нашу минувщину на Спіші й у Липтові.

10. В Татранщині дуже жорстоко знищили руську Церкву мадярські шляхтичі — як реформатори, так латиняни, — до того в Татранщину навернулись латинські монаші ордени, які теж не давали можливостей для існування руської Церкви. Археологи спостерегли вщент знищені руські села Татранщини й Спіша. Це був наслідок від розправи над тими руськими селами, які спроти­вились прийняти латинство. Таємниця тих насильств й досі неві­дома, і лише імена східних покровителів храмів, назв сіл, хотарів (урочищ), настінні східні фрески в церквах тощо вказують на те, що ті села Татранщини були руськими селами, їх населення — руської віри.

11. Латинізація й реформація означали денаціоналізацію руси­нів, спочатку мадяризацію, а далі й словакизацію. Латинізація, реформація та антиреформація проходили разом з денаціоналіза­цією. Сучасні римо-католики й реформатори на території Істо­ричного Закарпаття, названі за національністю мадярами або словаками, — це денаціоналізовані русини.

12. Найкраще вказують на перебіг латинізації, реформації, а, отже, і денаціоналізації записи з історії парафій. Тому розгляне­мо історію деяких парафій, а саме: Кошицького Клеченова, Ко­шиць і Барганьовець.

13. Єзуїти склали продуманий план ліквідації руської Церкви, який підступно реалізували.

Тут до деяких з викладених тез додаємо подробиці й історичні документи.

До 5 тези.

З поступовою перемогою католицизму над протестантизмом на Історичному Закарпатті постають нові латинські монаші ордени — як чоловічі, так і жіночі.

Орден кларисок — жіночий, мав монастир у Кежмарку.

Орден піяристів — у 1642 році у Брезні заснував свій монас­тир у Подолинці (біля Попраду), ще один — у 1673 році — у Брезні, а до кінця XVIII ст. цей орден нараховував 33 монастирі, з яких половина була розміщена на Історичному Закарпатті.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Піяристи мали свої маєтки і в Нересниці, що на далекому Мара­мороші, та в інших селах.

Орден єзуїтів — вперше почав діяти в Заліссі (Семигороді). Після повстання під проводом Бочкая орден вимушений був пе­реселитися, частина перейшла на Маковицю, до Зброва й околи­ці (це все — маєтки католицького графа Павла Ракоці), де здійснювали латинізацію з великим успіхом. Коли про це дові­дався граф з Гуменного Юрій Другет, він також закликав єзуїтів на свої маєтки. Отож, від 1609 року єзуїти вже були в Гуменно­му, де, займаючись латинізацією, відкрили й школу. Златинізу- вавши багато сіл Гуменщини, єзуїти перейшли до Ужгорода, де в 1644 році відкрили колегію.

Де і коли осіли єзуїти на Історичному Закарпатті? Наведемо хоч найважливіші осередки: Бановці (1685), Гуменне (1608), Хуст (1604), Олшава (1674), Кошиці (1601, тут мали колегію, гімна­зію, академію, семінарію і конвікт), Левоча (1604), Маковиця (з 1617 до 1682 року — тут здійснювали латинізацію у 83 селах), Мотички (1746), Мукачево (1632), Пряшів (1647), Рожнява (1656), Виноградово (Севлюш, 1651), Соливар (1603), Спішське Підго- роддя (1605), Шариш (1617), Щавник (1739), Ужгород (1617).

Після розпущення цього ордену у 1773 році він у 1814 році відновився. Орден єзуїтів під час свого першого приходу на територію Закарпаття агресивно здійснював латинізацію населен­ня, застосовуючи для цього дуже негідні способи і насилля.

Орден Божого Слова — свій монастир мав у Щавнику біля Попрада.

Орден-конгрегація служебниць Святого Духа — це жіноче відгалуження ордену Божого Слова. Новіціят мали в Щавнику біля Попрада.

Орден милосердних братів — у Спішському Підгороді, кон­вент заснований польським князем Станиславом Любомирським.

Тут зазначимо, що перелічено далеко не всі ордени, які діяли на Історичному Закарпатті. Ми назвали лише ті, які перебували на території Пряшівщини і трохи на території сучасної Закарпат­ської області, не згадуючи Залісся, Потисся й Татранщину. Сло­вацький історик Шпірко зазначає, що про інші ордени відомостей не збереглося. Як бачимо, латинські монаші ордени осіли на

Закарпатті цілою мережею. Це була місійна територія, жителі якої не були латинської віри. Ці ордени мали успіх, бо довкола тих монастирів тепер живе римо-католицьке населення. Разом з тим воно змадяризоване або зісловачене.

Скажемо про наслідки місіонерської діяльності монаших орденів серед русинів Пряшівщини. Тут будемо цитувати документи з Вати- канського архіву. Єзуїт Михайло Лацко, який жив у Римі, а звідти вів акцію словакизації богослужень греко-католицької Церкви на Пряшівщині, крім цього лихого вчинку, мимохіть дав у наші руки важливі документи, які доказують, що сучасні римо-католики Пря­шівщини й Татранщини — це колишні русини. Цей Лацко видав у Римі (1965) книгу "Уніо Ужгороденсіс рутгенорум карпатікорум кум екклезіа катголіка". У ній ми не бачимо нічого нового, але дуже важливим для нас є розділ на сторінках 34-40 під назвою "Міссіонес латіне інтер рутгенос карпатікос" — "латинські місії серед карпатських русинів". Чому? Тепер латиняни на Пряшівщині повністю заперечують те, що їх вірні колись були східного руського обряду, а отже і русинами. Хоч нам відомо, які акції робили різні монаші ордени на Закарпатті, латиняни на це не звертають увагу, ніби на те нема доказів. 1 ось у творі Лацка звертає увагу на те, що важливе для нас і що, не хотячи й не думаючи про наслідки, навіть не уявляє про те, що подає документи, які суперечать його твер­дженням, — наводить цитати з листів-звернень окремих орденів до своїх генералів у Рим, де йдеться про латинізаторську працю мона­ших орденів на Пряшівщині і про національність латинізованих жителів. Він пише: "У XVII столітті землевласники, навернувшись на католицтво, запрошують на свої маєтки місіонерів з латинських монаших орденів. Для того, щоб вони провели свою працю між русинами. Вони мали завдання духовно вислужити землевласника та утверджувати у вірі тих, що залишились католиками, а також навертати й лютеран і кальвіністів, і приводити до латинської Церкви русинів. Вони вважали русинів якоюсь єретичною сектою, повною блудів і переводили їх на латинство. Так, наприклад, заяви­ли: "З лютеранизму, кальвінізму і рутгенизму в Гуменному переве­дено 47-х осіб".

"Місіонери, що діяли в комітатах, заселених русинами, на­лежали до монаших орденів францисканців, павлинів та єзуїтів.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Після 1622 року про їх працю маємо багато записів у Конгрегації де Пропаганда Фіде. Вони мали спеціальні факульти — повнова­ження. Зі звернень, які вони мали посилати до Конгрегації, довідуємося різне про їх працю між русинами. Зокрема, єзуїти щороку посилали у свою генеральну Курію в Рим книгу діловод­ства під назвою "Літтере аннуе". Орден францисканців (Фратрум Мінорум — Менших Братів) мав свій осередок у Кішварді, в комітаті Забовчськім, заселеному русинами й румунами. Для русинів були конвенти в Кошицях і Шебастовій. Орден фран­цисканців для праці на Земплині мав осідок у Рад, Воронові і Стропкові. Тут і в околиці жили русини. їх навіть відвідував візитатор ордену в 1659 році, який зазначав, що і тамтешні русини його прийняли, як свого латинського пароха.“

"Складність для францисканців становили ті умови, що їх місіонери були італійцями, не підготовленими для праці між русинами. Тому патер Андреас де Кастеллана у 1641 році писав із Стропкова, щоб послати місіонерів польських чи хорватських, які знають слов’янську мову. Це побажання було виконане, бо вже у 1651 році польський місіонер Бонавентура Вилінскі писав із Стропкова, що працює між русинами".

"Орден павлинів мав конвенти на окраїнах поселень русинів, в Уйгелі (Шаторольйоуйгель), Требішові та на С піші. Протягом 30 років префектом цієї місії був Йоанес Вановіці з того ж ордену, який посилав листа з подробицями до Конгрегації де Пропаганда Фіде про поступ місій. Цей префект, керуючи місія­ми, часто бував на цих територіях й писав, що в Углі і довкола Требішова живуть русини. Він згадує і про руське духовенство, наприклад, Сильвестра Скабеля та Ігната Січа, руських священи­ків. Він згадує при цьому, що багато писав до Риму і про руських єпископів".

"Але найбільший поділ в підготовці і реалізації Унії мали єзуїти. їх праця була найбільшою на території, де жили руси­ни. Спочатку єзуїти прийшли у 1603 році до Хуста й Сатмару, а потім поступово, як курати війська, у 1604 році дійшли до Кошиць, звідки як вигнанці добрались до Бардиєва. У 1608 році прийшлиіпоселились в Гуменному три єзуїти, але було їх замало для такої великої праці в цілому краю русинів, тому граф

Другет у 1615 році заснував для них у Гуменному колегіум єзуїтів. З Гуменного до Ужгорода їх запросив Іван Другет, син Юрія Другета, але це вже в 1646 році. В Ужгороді єзуїти збудували великий монастир і костел. Території Гуменного й Ужгорода були центрами, звідки виходили місійні акції латиніза­ції. Згодом єзуїти оселились в Сатмарі, Маковиці, Кошицях, Мукачеві, Горянах, Пацині, Парховянах, Середнім, Спіші, Велико­му Шариші. Звідти вони адміністрували багато парафій, в яких жили русини зі своїми священиками. Вони так справно попра­цювали, що вже у 1612 році всі русини Гуменного стали лати­нянами. У 1615 році вони адміністрували вже 11 парафій з 36 селами. У 1638 році їх Спішська місія адмініструвала сім сіл. В зверненні сказано, що це були руські села".

"Треба зазначити, що багато сучасних латинських парафій в Карпатському регіоні були первісно східного «обряду і е вони нащадками тих русинів, яких згадані месіонери в їх предках латинізували“

"Методи навернення на латинство були нечистими. Це очевид­но з району Гуменне, де тепер лише 20-50 відсотків населення дотримується східного обряду. Така пропорція виникла внаслідок праці єзуїтів, які навернули русинів на латинський обряд".

Усі ці цитати — з книги Лацка. Коли людина читає ці свідчен­ня, то переконується, що правда не може загинути. Це документи найдостовірніші. Вони вказують, що Земплин (Требішовщина й Гуменщина) та й Уйгельщина (тепер у Мадярщині), а також Спіш — були заселені русинами, яких на латинство перевели різні монаші ордени і тим їх зденаціоналізували. Вражає те, що, наприклад, лиш у Кошицькому конвенті францисканці тримали 300 монахів для латинізації русинів. Отже, коли в цих краях бачимо тепер латинян, то це не означає, що вони словаки чи мадяри, бо документи з Ватикану свідчать, що їх предки були русинами, яких латинізацією зденаціоналізували.

Монаші ордени при монастирях засновували школи, через які й латинізували населення, а оскільки там викладали мадярською, поль­ською і словацькою мовами, то рівночасно з латинізацією його денаціоналізували. Монаші ордени мали в своїх руках народні серед­ні школи й університети. Поглянемо, що пишуть про це історики.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Монастирські школи були найдавнішими осередками латин­ської релігії на території Закарпаття. Пізніше засновувались школи і при кожній плебанії. Про них не будемо говорити детальніше. Достатньо сказати, що книга "Католіцке словенско", видана у 1933 році, на стор. 254-392 нараховує 370 народних римо-като- лицьких шкіл на "Східній Словаччині".

"Середні школи мали особливо єзуїти й піяристи, пізніше фран­цисканці й премонстранти". "Засновниками середніх шкіл є або "апостольські королі" колишньої Мадярщини, або магнати, а саме: гімназії в Сабинові (1740), в Гуменному (1615), Подолинці (1642), в Ужгороді (1640). Архиєпископи та єпископи заснували гімназії в Кошицях, Рожняві, Спішськім Підгороді, Левочі, Пряшеві. Ство­рені гімназії дотувалися великими маєтками. В гімназіях тривала жахлива латинізація. Наприклад, син руського дяка з Пасіки (район Свалява), Григорій Таркович, закінчуючи Ужгородську гімназію, під впливом єзуїтів вирішив вступити до їх новіціяту у Ваці, але якраз тоді цісар Йосиф II у 1773 році скасував орден єзуїтів. Цей Григорій Таркович пізніше став Пряшівським єпис­копом. Денаціоналізація у гімназіях тривала з такою силою, що сам Олександр Духнович у своїй "Автобіографії" пише, що, як був студентом, то писав мадярські вірші і зневажав усе руське. "Я всьому вірив, що мені викладали, також вірив у те, що крім мадяра нема на світі людини..." Духнович пізніше дізнався де правда. Але тисячі цього так і не пізнали, будучи зведеними, златинізованими і тим зденацоналізованими.

До 6 тези.

Є історичною дійсністю, що мадярська шляхта була не лише ненаситною в матеріальному визиску русинів, а й оскаженілою до всього руського. Духовенство русинів було також закріпачене. Мадярська шляхта робила все, щоб гальмувати життя руського обряду і щоб його цілком ліквідувати. Все одно, чи та шляхта була католицька, чи реформаторська, все одно, чи то було в часах до Унії, чи вже після Унії.

Замки, фортеці, палаци були твердинями панівної верстви, — королів і шляхти. З них вони утримували народ у покорі. Це були також перші осередки латинської релігії. Звичайно, при кожному замку, фортеці, палаці були свої каплиці, які обслуговув латинський

плебан. Якщо поглянемо на карту замків і палаців, яка є фотоко­пією з виданої книги "Мала градов а замков Ческословенскей републіки" (Устредна справа геодезіе а картографіє. — Прага, 1958), то особливо вражає, що на території невеликої Пряшівщини окупанти мали 144 осідки. Самих замків було 67. Знадобилась би окрема книга, щоб описати злочини й насилля мадярської шляхти проти віри русинів. Ми розповімо лише про три випадки, що були характерні для шляхти.

Пан Мукачівського замку Юрій Ракоці наказав капітанові зам­ку Балінтові ув’язнити Мукачівського єпископа Василя Тарасови­ча, коли він відправляв Службу Божу, і тримав його у підземеллі два роки. Після визволення єпископ мусів залишити єпархію.

Другий шляхтич, з роду Другетів, який володів маєтками у Гуменному і в Ужгороді, граф Юрій взяв собі за головну життєву мету поширювати латинство. Ми навмисно вживаємо термін "ла­тинство", а не "католицизм". Бо якби ми сказали, що він поши­рював католицизм, тоді він мав перестати наполягати на тій роботі після того, як русини прийняли Унію, тобто, стали като­ликами. Але ні він, ні його монаші ордени та плебани не припи­няли своїх дій проти нашого народу і, зокрема, в наверненні його на латинство. Цей рід Другетів златинізував, а тим і зденаціона­лізував багато руських сіл та міського населення, зокрема, Гу­менного й Ужгорода.

Погляньмо ще на Бардиївщину, на її шляхту, бо тим самим нам стане ясним і питання, чому в морі руських сіл Бардиївщини є римо-католицькі села. Бардиївщина належить до так званої Маковиці, яка має назву від маковицього гірського пасма, яке починається селом Зборовом (недалеко від Бардиєва, тепер римо- католицьким "словацьким" селом). На стрімкій горі стоять руїни "Маковицького" замку, заснування якого пов’язано зі змістом народної пісні "Коли муровали білу Маковицю". Маковицькому замку були піддані 65 руських сіл кріпаків. З донькою власника замку графа Шереді одружився Іван Острозький, князь Острога і Тарнова в Галичині, син славного руського князя Константина Острозького, і йому за дружиною' дістався Маковицький замок. Цей Іван Острозький прийняв латинський обряд, став Янушом, поляком і багатьох русинів златинізував. Свидницький священик

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Олександр Павлович засудив цього Івана віршем "Руський рене­гат Іван Острозький":

Іван, повинуясь Сузанні,

Презрів отців своїх церквей,

К волі ясневельможней пані Мучив наших руських отців.

На Маковицю привів ляхів,

В Зборовці костел построїв,

В Земельное привів поляків,

Руських людей тут огорчив.

Но в тисячшістьсот першім году Продав Маковицькі холми,

Ліси, луки, поля і воду,

Його чорт взяв — тут живем ми.

Про Зборов О. Павлович пише ще так: "Назва Зборов дово­дить, що народ слов’янський тут жив, саме слов’янський, а не руський, бо словаки, змішані з русинами, з більшої частини є переселенцями з Польщі, Чехії, а тепер вони говорять діалек­том словацько-шаришським. Але русини не називають їх слова­ками, але ляхами, католиками (по-ляховськи, по-католицьки бе­сідують)".

По 12 тези.

Словацький професор В. Варсік у своєму творі "Осідлене Кошіцкей котліни" ("Заселення Кошицької улоговини") так подає історію парафії Кошицький Келечин.

"Парафія Кошицький Келечин (тепер Клеченов) знаходиться в районі Кошиць, при дорозі Кошиці — Михайлівці, на узбіччю Дарговських гір, в долині потока Борда. В писемних документах це село згадується вперше в роках 1384, 1397 і 1427 як Келечин, а з 1948 року має словацьку назву Кошицький Клеченов, мадяри його називали Келечень. Документ з 1384 року говорить, що це село належало Валентинові, Пейчському латинському єпископові, а опісля належало різним землевласникам. Тому, що село було при дорозі, якою переміщувалися війська, його часто розгра­бовували, тому жителі переховувалися в горах поблизу. На

основі урбара требішовського панства з 1601 року Кошицький Келечин був руським селом (Поссесіо гек ест Рутгеніка. Марсі- на — Кушік, Урбаре, II, 27, Варсік 64). Там названі й прізвища селян і желярів: Дем’ян Шолтис, Франциск Фодор, Іван Лацко, Тома Роман, Васько Барбалич, Лука Запулин, Григорій Пал, Ке- лечинь Левко, Максим Воленський, Павло Пастор, Андрій Тим- ко, Матій Пастор, релікта Попадя (вдова по священикові); вдова Млинарка, Стефан Токайський і Петро Баран. Прізвища та хрес­ні імена ясно вказують, що вони стосуються людей руського походження. Прізвище Пастор натякало на те, що його носій вів пастуше життя. І не було між прізвищами жителів таких, що б стосувалися мадярської національності" (Проф. В. Варсік, Осід- лене Кошіцкей котліни, III, с. 64-65). З конскрипції церкви і парохів за 1746 рік довідуємося, що тут жили люди з руською мовою ("популус ест лінгве Рутгеніце"), переважно греко-като­лики (70 — гр.-катол., 7 — римо-катол., 3 — лютерани). "У 1746 році тут була дерев’яна греко-католицька церква" (Варсік, с. 65). "Кошицький Келечинов і досі греко-католицький, але село в національному відношенні уже у XVIII столітті зісловакизува- лось" (Варсік, III, с. 65).

Свиниця (філія Келечина). Вперше згадується в документах за 1276 рік під назвою Зина (де Зине — мадярська назва була Синє), словаки з 1918 року назвали це село Свиниця. В хотарі села був старовинний замок (фортеця), сліди якого ще зберігалися до кінця XIX століття. У другій половині XIII століття село стало осідком феодалів, а біля панського палацу постав і костел. На пагорбку біля села Свиниця той костел видно й нині. Дослідник Менцл здогадується, що костел міг бути частиною панського житла. За стилем, за яким побудований костел, можна робити висновок, що він певний час належав ордену павлинів, в яких мав бути в цих краях монастир. Пізніше маєтки свиницького панства були .да­ровані Валентинові, Пейчському латинському єпископові, а саме села: Свиниця, Бідовці, Чекановці, Малий і Великий Бачковик, Ранковці, Борда, Жировці, Нижня Камениця, Кошицький Клече- нов, Тягановці і Банське" (Варсік, III, с. 51). "На основі церковної конскрипції з 1746 року, після опиту релігійної приналежності, в Свиниці було визначено: 52 гр.-кат., 34 рим.-катол., 16 лют., 42

о Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

кальв. У 1851 році тут було 153 грек, кат., 176 рим. кат., 70 лют., 190 кальв., 32 жидів (с. 54).

Розглянемо, звідки походить і що означає назва села. Свиниця в документах в різні часи називалось по-різному: рік 1276 — ін Зина, рік 1289 — зілла Сцине, рік 1347 — де Зиня, рік 1427 — Сина, рік 1808 — Синє. Отже, правильна первісна назва села — Синє. Професор Варсік неправильно виводить, що назва села походить "зі старослов’янського апелатина — свиня" (с. 55). Та ж магнати, причому графи, власники цього села не називали себе свинними, із Свині, а синєями, тобто із Синьої, на кшталт того, як жителі Старої — зі Стаэого, гомоннаї — з Гуменного тощо. Отже, назва сучасної Свиниці означає Синє, а слово "синій" — українське, і по-словацьки звучить "модри". Якби його переклали на словацьку мову, то село називалося б "Модре".

Спостерігаємо ще один цікавий штрих: між протестантами тут окремо означені лютерани й кальвіністи. Професор Варсік пояснює це так: "Тут зіграла свою роль реформація, яка на східній Словач­чині сильно поширилася. У другій половині XVI століття в словаків прийнялася Лютерова реформація, а в мадярів — Кальвінова ре­формація. Тому що тут було мало словацьких реформаторських священиків, приходили сюди, зокрема, мадярські священики з пів­дня, які хилилися до кальвінізму, тому він так поширився в Зем- плині і в Ужанському комітаті. Під впливом тих мадярських свяще­ників територія Земплина в другій половині XVI століття сильно змадяризувалася" (с. 55). "Не без цікавості треба зазначити, що через нестачу протестантських священиків сюди приходили й чеські священики, а, наприклад, в сусідній Каменицькій церкві у 1590 році діяв чех Вацлав Чех (Богемус), родом з Праги, який потім був священиком в Ранківській церкві. В Ранковцях діяв також у 1598 році і Альберт Богемус, у 1622 році — Ян Богемус, а в 1623 році — Альберт Богемус" (Варсік, 56).

Доля решти філій Келечинської парафії була подібна до філії Синє, — згадаємо лише окремі з них, причому коротко.

Бідовці — "документ з 1384 року говорить, що село було маєтком латинського Пейчського єпископа. Під впливом ма­дярських протестантських священиків в другій половині XVI сто­ліття, слов’янське населення змадяризувалося" (с. 61-63).

Чекановці — "документ з 1276 року говорить, що село було маєтком Пейчського латинського єпископа" (с. 61-63).

Нижня Камениця — філія Келечина — вперше про неї дові­дуємося у 1347 році. Село належало Пейнському латинському єпископові і його родичам. Реформація тут поширилася у другій по­ловині XVI століття. У 1590 році тут був протестантським паро- хом чех Вацлав з Праги (Богемус). Тут був палац родини Фор- ган і таким чином можемо пояснити постання кальвіністської меншини.

Дальші філії — Жировці, Герляни, Бачковик, Ранковці — належали Пейчському латинському єпископові (с. 83-84). Дальші села: "Олшовани належали монастиреві Павлинів у Свиниці" (с. 97), Боляров — "село Варадинського латинського єпископа Томи", Липовець — "тут постав перший костел на панстві, як про це довідуємося у 1282 році" (с. 112).

З короткого перегляду даних про цю парафію бачимо, що тут підтверджені всі тези, які ми увели про латинізацію і реформацію. Бачимо: перший латинський костел збудований при панському палаці для сім’ї магната, був частиною панського житла. Отже, інших вірників не мав. Бачимо, що будував його магнат для себе, руками своїх підданих. Далі бачимо, що села були маєтком або латинського єпископа, або латинського монашого ордена. При­чому не лише в одних селах, а в усіх філіях парафії. Коли погля­немо на карту, то побачимо, що це велика територія довжиною 20- 30 км і шириною 30-40 км. Далі бачимо, що хоч конскрипція вказувала більшість греко-католиків у тих усіх селах, число греко- католиків поступово зменшувалося, а римо-католиків — зростало, отже слуги латинських єпископів-землевласників і "місіонери" орде­на павлинів в "наверненні" руських кріпаків мали успіх. Тепер крім Келечина усі згадані села златинізовані. Далі бачимо, що реформа­цію поширювали чужинці, зокрема, чеські і і мадярські проповідни­ки. Мадяри поширювали кальвінізм, який став мадярською націо­нальною релігією, отже, мадяризував, а "чеських проповідників сло­вацькі дослідники уважають зміцнювачами словакізму.

У вступі протоколу реформаторської церкви в Ранковцях (філії Келечина), який почав писати у 1819 році Михайло Граєчар, того­часний Ранковський реформаторський парох, сказано, що коли пе-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

рекладали ранковський костел (1809), то знайшли під побілкою стін фрески святих руської Церкви: св. Миколая, Діви Марії Богоматері та інші. (Протоколум ев. і в церкви в Ранковцях, Варсік ПІ, с. 87). Це все вказує, що ціле село було руського обряду, що сучасна реформаторська церква в Ранковцях — це первісно руська церква. Але так було не лише в Ранковцях, але в усіх селах Пряшівщини й Татранщини. Подібних випадків з настінними руськими фресками ікон є більше, як у римо-католицьких, так і реформаторських костелах, починаючи від сходу Мукачівської єпархії аж до Тренчина й Грону в західній Словаччині. Це доказує, що на тій території первісно були церкви руського обряду.

Ми розглянули відомості лише з однієї парафії. Але документи вказують, що не лише біля Келечина, а й на всій території жителі Кошицького краю сповідували християнство за руським обрядом. Як доказ цього, маємо папський документ, буллу папи Боніфатія IX за 1 березня 1402 року, в якій говориться, що папа тим, хто висповідається і навідає в день Апостолів святого Филипа і Якова (1 травня) й у наступні три дні костел святої Єлизавети (тепер латинську катедральну церкву) в Кошицях, і надасть допомогу при будові того костела, — надасть відпусти, які мають собори св. Марка у Венеції та св. Франциска в Ассісі, що називають Порціункула. З цієї нагоди папа надає привілей костелу в Кошицях, в якому сходиться велике множество віруючих і невіруючих, цебто сусідніх волохів і русинів (утпоте Олахорум ет рутгенорум інібі конфінантіум), а багато з невіруючих діянням Божої благодаті до тепер на католицьку віру перейшли і щоденно переходять" (Мо­нумента Ватікана І. 4, 417, Варсік III, с. 382).

Отже, якщо вірити цьому папському документу (а це не лише один, подібним є і лист папи Урбана V за 22 липня 1366 p.), то Кошицький край мав множество "невіруючих" східного обряду, яких переводили на латинський обряд. За національністю це були русини, з яких пастухів називали волохами. Отже, "невіруючими" або "поганами" мадярські документи називали вірних руського обряду, тому й охрещення в східному обряді вони вважали непра- восильним. Аж у 1443 році був виданий документ проголошення мадярських латинських єпископів, підписаний мадярсько-польським королем, що хрещення, проведене священиком за східним обря­

дом є правосильним, і що вірні східного обряду не є поганами, невіруючими, а християнами, 3 документу бачимо, що тих "неві­руючих" — вірних руського обряду — було множество. І справ­ді, та якби їх було мало, то навіщо надавати такі великі відпусти, і для чого згадував би їх і папа?

По 13 тези.

Єзуїти склали продуманий план ліквідації руської Церкви, який підступно реалізували. Цей план записав Михайло Лучкай, закар- патоукраїнський історик, у II томі своєї історії "Карпаторутено- рум" під назвою "План викорінення греко-слов’янського обряду в Польщі". Зрозуміло, що в час написання своєї історії Михайло Лучкай не міг прямо сказати про злочини мадярської латинської Церкви, тому він говорить про злочини проти наїіїої Церкви в Польщі. Але перед тим він дипломатично зазначає: "Нижче буде показано документально, як егерці чинили з русинами". І тут М. Лучкай вживає слово "егерці", щоб не сказати прямо "латин­ські мадярські єпископи в Егері". Отже, тут трохи скорочено цитуємо М. Лучкая: "На те, як сусідні поляки сприяли грецькому обряду, хай послужить обнародуване рішення від засідання 1717 року: "Проект викорінення грецького обряду в Польщі".

По-перше, ми, поляки, які бажаємо залишитися в нашому володінні єдиними, повинні подбати якнайактивніше про єдність віри співгромадян. Той, хто бажає мати єдину і безпечну батьків­щину, повинен поставити перед собою завдання заперечувати й нехтувати грецький обряд, то зневагою, то переслідуванням, то мученням тих, які його визнають, то всіма іншими найбільш дійовими засобами. Для викорінення грецьких обрядів... вважаю з свого боку за найбільш дійові та найкорисніші такі заходи, і доручаю їх усім справжнім ревнителям віри і батьківщини.

По-друге. Знать грецького обряду (хоч уніяти, чи все таки схизматики), не повинна бути допущена до жодних посад... окремо ж кожний поляк хай не встановлює дружніх відносин з русином, хіба це для власної вигоди, в розмовах при участі русина хай говориться про забобони русинів чим більше і подрібніше тощо. Можу запевнити, що будь-хто захоче змінити обряд і присягою відмовитися, що був колись русином, аніж постійно переносити такі докори, подібні до смерті.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

По-третє. Багатші патріоти держави не повинні брати русинів у свої почоти, зокрема в ті, в яких вони могли б прославитися. Можна лише в тих випадках, якщо мають надію, що вони їх відвернуть від свого обряду. Залишаючись у темряві, маючи скромне майно, дійдуть до великої бідноти і залишаться в крайній зневазі, внаслідок чого або загинуть у своїй бідноті, або в надії на яке-небудь підвищення будуть змушені міняти обряд.

По-четверте. Необхідно довести русинів до злиднів і неосвіче­ності, щоб не могли або за гроші покращити своє положення, або розумом дати собі раду. У містах і селах русинів знищать — євреї, приведені і розміщені. Бо цей народ своєю природною єврейською хитрістю прилаштується до їх земель і розорених русинів витіснить за місто для виконання сільських робіт, назва­них панщиною. Тільки римо-католикам, виключивши русинів, слід довіряти міські обов’язки, які приносять доходи. Рівно ж слід потурбуватись і про те, щоб усі міські декрети видавалися по- польськи, а не по-руськи. Таким чином, русини залишаться в більшій неосвіченості, ніж були, і не будуть мати в містах жод­ного авторитетного значення.

По-п'яте. У цій корисній справі важчим, ніж інші для розв’я­зання вузлом є владики і попи, тобто єпископи і священики руські, з яких перші повинні бути засліплені, щоб не могли піднестись на висоту, або якщо хочуть щось робити, або думати. Владик треба призначити таких, які будуть споріднені з родинами латинського обряду.

По-шосте. Всі наші (латинські) єпископи, об’єднавшись, смі­ливо будуть допомагати в Римі, щоб владики (русинів) були їх помічниками. Перебуваючи у такій залежності і зверхності, і вони самі, і їх попи будуть контрольовані визначними латинськи­ми прелатами, будуть виявлятись їх збочення і фіксуватись забо­бони. Владики не зможуть в усьому робити опір і простий люд, невідчутно звиклий до римської юрисдикції, з часом легше пере­конається в тому, що треба залишити наявні обряди.

По-сьоме. До якої міри попи в наш час знаходяться в найвищій відсталості, простоті і неуцтві, якщо так і в майбутньому такими залишаться, вони не тільки не зроблять ніякої перешкоди, але ще й допоможуть здійсненню нашого замислу. Я вважаю, що

найбільш дійовим засобом до того, щоб їх держати в цій самій для нас у вищій мірі необхідній неосвіченості, є бідність, в якій як знаходились до тих пір, так ніколи від неї не звільняться, якщо будемо з ними поступати таким способом. Необхідно, щоб кожний призначений за попа, був змушений купити собі від землевласника для свого утримання і утримання своєї сім’ї ту ділянку, якою користувався його попередник. І такі продавці не зроблять святотатство, як мене повідомили наші теологи. Треба, щоб молодий піп зразу на початку відчув злидні і не мав за що купити собі забобонні й схизматицькі книжки. І попам не слід давати таких свобід, якими користуються наші священики. Так дуже мудро поступали наші польські предки, гідні безсмертної слави, і тому вони мали з попа, як із селянина, доход. Попові ж не дозволялося купувати м’ясо як тільки у власного єврея-оренда- тора, якщо єврей узнавав, що куплене м’ясо деінде, зразу вивів із попівського хліва пару биків. Всяке зерно дозволялося молоти тільки у млині, визначеному для нього, якщо піп порушив цей наказ, єврей-орендатор забирав із склепу або з комори муку і всі стручкові рослини. Такими і подібними засобами наші предки примушували приймати Унію багатьох схизматиків: застосовуючи такі заходи і ми, за допомогою Бога, зробимо інших русинів уніятами, а із уніятів перетворимо на римо-католиків. Треба загнати попів у таку нужду, щоб не могли придбати собі ані відповідний одяг, або купити необхідні книжки, або дітям дати належне виховання. Отже, поступаючи таким, для нас корисним, методом, а для русинів невиносним, будемо тримати попів у біді... і легше їх схилимо та залучимо на свій бік.

По-восьме. Діти попів і за найменшу провину або заперечення повинні бути строго покарані для більшого приборкання. Треба проголосити, що сини попів, не є вільними від підданства, не можуть найматися у вільних містах, ані переселятися з одного місця на інше. У школах повинні причепливо їх переслідувати сини знатних... Учителі будуть допомагати у переслідуванні... Сини знатних свої недоліки прищеплять русинам...

По-дев'яте. Тих русинів, які хочуть бути священиками, треба переконувати в тому, щоб не одружувались... Коли ж усі духовні будуть залучені до целібату, тоді ми досягнемо певного успіху

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

наших замислів, бо після смерті неодружених попів не буде наслідників. Синам же русинів заборонимо навчатись, таким чи­ном, не буде попів. Отже висновок такий, що турботу про руси­нів передано священикам латинського обряду, більше не треба нічого бажати.

По-десяте. Треба заборонити синам селян навчатись у школах, що знаходяться біля руських церков. А з цього будемо мати успішний замисел, бо вивчений селянин навіть у простій сільській школі, утікає далеко від свого власника, шукаючи свободи... Треба найстаранніше дбати, щоб сини селян користувалися не книжками, а плугом, і привчалися до інших праць.

По-одинадцяте. На допомогу нашому замислу добре буде до­тепно підготувати і розповсюдити проти руських попів вимисли.., розповсюдити таємні руські твори попів або навіть самих вла­дик... У свій час це був би явний документ для ліквідації грець­кого обряду в Польщі.

По-дванадцяте. Всі попередні заходи треба розпочати... і пе­ретворити русинів на римлян частково переконанням, частково розважливістю, частково залякуванням, результатом буде те, що, дякуючи Божій помочі, весь руський край розквітне в римських обрядах.

По-тринадцяте. В цьому місці говориться про застосування військової сили проти русинів, якби вони повстали.

Далі наведено приклад, як єзуїти давали русинам, переведеним на латинський обряд, гарантію, яку клали йому в труну, щоб він на Суді Божому її показав, що вони беруть на себе відповідаль­ність "відповісти Його Божій величності" за те, що він, русин, залишив свій обряд".

Авторові цієї історії, коли він вперше читав цей "План", проходила дрож цілим тілом. Це не лише топтання Заповіді Христа про любов до ближнього, це пряма дія сатани, що ввій­шов в уми творців того плану. Не треба думати, що це був просто собі план. Його послідовно і постійно реалізовували. Втілювали його в життя мадярські латинські Егерські єпископи на всій території Історичного Закарпаття, здійснювали його ре­комендації й латинські монаші ордени та латинське духовенство. Підтверджує це Франтішек Загіба, словацький францисканець,

коли говорить про рекатолизаційну працю єзуїтів у Рожняві та околиці, на південний захід від Кошиць. Він пише: "Великою хибою єзуїтів було те, що в своїй праці рекатолизації вони поводились дуже агресивно, а деколи вдавалися до таких методів, що їх мусів застерігати сам турецький паша з Філякова, якому Рожнява належала. Свідчить про це його наказ міському заступ­ництву за 1663 рік, щоб єзуїти "бідноту не грабували і, щоб кожного лишили в його релігії" (Гудобне памятки франтішкан- скіх клашторов на виходном Словенску. Прага 1940, с. 142. Лист паші опублікований повним текстом Франтішком Микуликом: Мадяр кішвароші ийлет 1520-1715).

Коли бачимо, як діяло латинське духовенство проти руської Церкви Закарпаття (на них ще вкажемо конкретніше в третьому томі історії), тим виразніше уявляємо собі боротьбу руського духовенства, що в найважчих обставинах рятувало свою віру, а з нею й національність, і тим більше осуджуємо вироки всяких "писателів" проти руського духовенства Закарпаття. Якби такі "писателі" знали дійсність, вони не могли б допуститись такого несправедливого і нечесного осуду руського духовенства. Але рівночасно, бачучи ті обставини, в яких перебував обряд впро­довж століть, ми дедалі більше переконуємося в тому, що руську віру й національність слов’янам Закарпаття дуже допомогла вря­тувати якраз Унія. В Унії ті, хто не мав захисту від свавілля шляхти, урядів, латинської Церкви, могли хоч протестувати до короля, явно обронятись, вказувати на злочини ворогів руської Церкви і тим самим їх активність дещо припиняти.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

3. Назва "морав’яни" — очевидно походить від ріки Морава, яка протікає територією Морави. Безперечно, це були предки чехів. До якого слов’янського народу належали "нітрянці" — другої половини чи третини Великої Морави? Звідки взявся на­род словаків? Тоді, коли історія згадує всі тепер існуючі слов’ян­ські народи від самого початку, про етнічну групу словаків у давнину не згадувалося. Це питання висвітлюємо з точки зору словацьких і чеських істориків та археологів.

4. Після знищення Великої Морави мадярськими кочівниками Нітрянщина не існує надалі як "словацька" територія. Населення Нітрянщини, яке не було винищене мадярськими кочівниками, втекло здебільшого в напрямку Чехії на захід (бо кочівники ішли зі сходу й півдня), і тоді Нітрянщину зайняли мадяри, а ще пізніше туди прийшло багато німецьких колоністів. Поняття "сло- венско" витворилося аж у XIX столітті. Протягом віків, аж до кінця 1918 року, "захід сучасної Словаччини (Нітрянщина), ніко­ли не мав ніяких стосунків із сучасною середньою Словаччиною (Татранщина) і сходом (Пряшівщина)". На тих трьох територіях ніколи не було спільної словацької мови. У 1918 році, коли розпадалася Австро-Мадярщина, спішські і пряшівські "словаки" протестували проти приєднання східної Словаччини (Спіша й Пряшівщини) до Чехословаччини (Словаччини). Спіш і Пряшів­щину приєднала до Чехословаччини Руська Народна Рада Пря­шівщини, яка засідала в Празі. Під час існування Чехословаччини (1918-1938) населення Пряшівщини жодного разу не визнавало себе залежним від Словаччини. У 1938 році влада Словаччини в Братиславі побоялася провести плебісцит у Пряшівщині. Адже нагло постало питання про відірвання земель від Словаччини до тогочасної Підкарпатської Русі, бо цілком імовірно, що більшість населення віддала би свої голоси за Підкарпатську Русь.

5. Татранщина й Пряшівщина були первісно заселені білими хорватами, руським плем’ям, яке себе ще до приходу мадярів (863) називало русинами. Існує багато історичних документів, що це підтверджують, зокрема це відомо із джерел про волосько-руське заселення цих територій, хоч словацькі історики назвали його "волоською колонізацією", при цьому замовчуючи, що ті "волохи"- пастухи за національністю були русинами. Термін "волоська коло­

325

нізація" неправильний, бо ніде в документах і мови нема про заселювання, але вже констатується те заселення як дійсність, як присутність русинів у цілій Пряшівщині і Татранщині як першожи- телів від непам’яти. Документів про русинів у Татранщині й Пря­шівщині, як першопоселенців, є багато, але нема жодного доку­мента, в якому говорилось би про поселення на цих територіях словаків, або що вони там у ті часи були. Ті "волоські-руські пастуші поселення" розташувались рівномірно по обидва боки Карпат-Татрів, тобто, не лише на словацькому боці, але й на польському, в Краковщині, Тєшінщині — аж до Сілезії. І там, і там — ті ж русини, у них спільна мова, віра, звичаї, церковці, вишиванки, фольклор. Як не можемо назвати словаками русинів на територіях, що тепер належать польській стороні, так їх не можемо назвати словаками на землях, що тепер належать словаць­кій стороні. Русинами була заселена вся Пряшівщина й Татранщи- на, всі оселі, лише в містах проживали німецькі колоністи, як "гості" на цих територіях. "Гостями" їх називають документи. Але й ті німецькі міста постали на колишніх руських селищах, з яких русинів вони вигнали. Документи констатують, що територія Пря- шівщини й Татранщини, до поселення на них русинів, не була заселена. Згадуються там лише русини і аж через кілька сотень років — "німецькі гості" як колоністи. Ніколи не згадуються сло­ваки. Край межі Історичного Закарпаття на заході сягає до меж колишньої Нітрянщини, отже до лінії Тренчин — Вац. Про це свідчать не лише археологічні знахідки, як це ми бачимо в 1-й тезі, але й історичні пам’ятки. Цілу Татранщину й Пряшівщину для сучасної Словаччини врятували русини. Велике число русинів уне­можливило цілковиту германізацію Татранщини й Пряшівщини.

3. Із Пряшівщини русини пішли в Татранщину. Назва "русин" тут відома, і в документах згадується більш як на півтисячоліття раніше, ніж назва "словак". Назва "русин" зустрічається і в Нітрянщині на 550 років раніше ніж назва "словак". Як ми вказали в 3-й тезі, є дані, що русини заселяли й Нітрянщину, і що пізніші нітрянці — русини, приєднавшись до Морави і будучи в одній державі, частково перейняли моравську (чеську) мову, з якої потім виник нітрянський діалект, пізніше названий західнос- ловацьким, який у XIX столітті став основою словацької мови.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

а) 3 Нітрянщини на Пряшівщину й Татранщину ніколи не було ніяких переселень словаків аж до 1919 року. Це доказують історичні дослідження й документи.

б) Пряшівщина не мала жодних господарських, політичних ані культурних стосунків з Великою Моравою, ані з Нітрянщиною як після упадку Великої Морави, так і в дальших століттях аж до 1918 року.

в) Слова "товт, склав, склаві, славі, словени" не означало те, що тепер означає слово "словак", бо назвами "товт" мадяри, а "склав" також і чужинці називали всіх слов’ян у Мадярщині.

г) Мова русинів Пряшівщини — це діалект української мови. Так звана розмовна мова Пряшівщини, названа "східнословаць- ким діалектом" — це українська мова, змішана з чехо-словацьки- ми й польськими словами: вона взагалі зовсім не є діалектом словацької мови. Сучасна словацька літературна мова, як свід­чать дослідження словацьких вчених, є мішаниною нітрянського діалекту з чеською, українською та польською мовами.

ґ) Словацькі патріоти і вчені минувшини вважали Пряшівщину руською країною, а населення — руським, і звертались до них, як до русинів.

д) Руськість Пряшівщини й Татранщини доказує фольклор, народне будівництво, топономіка, прізвища, народні риси й бра­терські стосунки українських прикордонних сіл Пряшівщини з українцями-лемками на боці Карпат в сучасній Польщі.

3. Мадярська статистика хоч не точна, хоч багато приховувала, все ж таки вимушена була визнати, що існують руські оселі на Земплині, і не могла їх не назвати руськими.

4. Найбільшим доказом того, що Пряшівщину й Татранщину заселяли русини, є східний обряд релігії, який сповідувало насе­лення аж до лінії Тренчин — Вац. Ще один доказ: Унія була укладена з русинами, а не зі словаками, не з мадярами і не з поляками. Це означає, що той. хто дотримується східного обряду, той сам, або його предки, були русинами. На Пряшівщині й на Татранщині ані латинський обряд, ані протестантське віровизнан­ня жителів не означають, що ті жителі є словаками або мадяра­ми. Це також русини або колишні русини, златинізовані або

327

переведені на протестантизм. На Пряшівщині й Татранщині латиніза­ція й реформація призвели до денаціоналізації частини населення.

Тепер поглянемо на докази окремих тез після поданих точок.

1. Нітрянщина (сучасна західна Словаччина) з одного боку, а Пряшівщина й Татранщина (сучасна східна й середня Словаччи­на) в праісторії і історичних століттях аж до періоду т.зв. Вели­кої Морави включно (друга половина IX ст.) розвивались цілком окремими напрямами.

Ось що пишуть слов’янські, чеські й українські вчені: "Деїни Словенска" (Історія Словаччини". В-во Словацької Академії Наук. — Братислава, 1961): "Початки правікового розвитку південносхід- ної Словаччини є зв’язані з присутністю люду з керамікою волу- товою, який заселяв урожайні низини, на сході обмежені ріками Гроном і Іплем, на заході торкаючись Морави. Ця територія і в дальшому історичному розвитку зберігає собі часто своєобразний характер проявів матеріальної культури і значно відрізняється від розвитку східнословацької області (с. 30). "Так як у попе­редньому періоді старшого неоліту ми були свідками окремішнього розвитку на заході і сході країни, те ж саме спостерігаємо і в період верхнього неоліту" (с. 36). "В період бронзи (1800-750 pp. перед Христом) на східну Словаччину, через легкодоступні Кар­патські перевали прийшов із західної України люд, який своїх мертвих хоронив під могилами" (с. 41). "В молодшій добі — бронзовій — триває і культурна роз’єднаність нашої терито­рії" (с. 45). "На початку залізної доби (приблизно 800 років перед Христом) на південнозахідній Словаччині постає культура подоль- ська, яка змінила молодшобронзову. На східній Словаччині цілий край разом із Закарпаттям стає окраїнною територією велико­го скитського світу" (с. 48). Згадавши (на с. 49), що в добі залізній в західній Словаччині існувала т.зв. слезька культура, автори книги пишуть таке: "Цілком протилежну орієнтацію мають у старшій, залізній добі східні краї Словаччини. На старій еконо­мічній основі виростає тут своєрідна культура т.зв. куштановицька (на основі могильного кладовища в Куштановицях в Закарпатській області УРСР). Люд цієї культури займається, зокрема, хлібороб­ством і тваринництвом (скотарством)" (с. 50). "І в молодшій залізній добі, загально званій латенською (датується останніми

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том И

п’ятьма століттями перед Христом), яка належить до раннього періоду, і керуючись автентичними історичними повідомленнями, які подають про землі сучасної Словаччини грецькі й римські письменники (Геродот, Цезар, Страбон, Таціт), робимо висновок, що не має східна область нічого спільного із західним краєм сучасної Словаччини" (с. 51-63). "На східній Словаччині цілкови­тий розвиток був значно відмінний від останньої Словаччини" (с. 63). "Так само було і в перші п’ять століть нашої ери. В VI ст. приходять до нас із Закарпатських областей слов’янські племена" (с. 64-65). "Раніше археологія та історія дотримувалися точки зору, що початкове заселення території сучасної Словаччини древ- ньослов’янськими племенами відбувалося виключно із заходу. Але найновіші археологічні знахідки підтверджують, що слов’яни на нашу територію, тобто на сучасну Словаччину прийшли кількома потоками або хвилями. Археологічно доказана хвиля середньос- лов’янських племен зі східноєвропейської зони на територію схід­ної Словаччини, потім — з сусідньої зони Морави до меж сучасної південно-західної Словаччини, і нарешті є доказана хвиля, що йшла з півдня, з Карпатської улоговини. Сучасний стан археологіч­ної науки уможливлює висновок, що найстаршою хвилею слов’ян­ських племен, що прийшли на територію сучасної Словаччини, треба вважати ту хвилю, яка до нас прийшла із сусіднього краю сучасної західної України й сучасної південної Польщі. Це дока­зує віднайдений матеріал з течії річки Ториси й Горнада, який наші археологи датують 400 роком" (с. 68-69).

Поглянемо, що з цього приводу пише ще один автор (Богуслав Хроповскі. Вчаснослованскі а предвелькоморавскі вивой на уземі Ческословенска, в кн.: Велка Морава а початки ческословенскей статності. — Академіа. — Прага, 1985). "Треба вказати на нові пізнання зі східної Словаччини. Ця територія уже від І століття має своєрідний розвиток, який його сполучує з областю на північ\ від Карпат. В пізній римській добі набирає розвитку, який на східній Словаччині має певні родинні риси з розвитком черняхів- ської культури на Україні, ба здається, що творить її інтеграль­ну складову частину" (с. 83-84). Далі автор на основі археологіч­них знахідок доходить до висновку, що треба змінити дотеперішні погляди вчених, що Чехія, Морава і південно-західна Словаччина

329

були заселені з півночі, бо тепер виходить, що поселення прийшло з південного сходу. На це є докази навіть у знахідках у Чехії й Мораві. "Кераміка на східній Словаччині вказує, що так званий празький тип тої кераміки є лише продовженням закарпатського, а та кераміка згоджується з керамікою житомирської і корчаківської групи" (с. 84, Житомир і Корчак на Україні). Ці всі дані вказують, що "прихід слов’ян з-поза Карпат відбувся набагато раніше, ніж дотепер думалося, а це давно перед приходом аварів" (с. 84). "На Мораві це виявилося при дослідженні стоянки в Злехові, що вказує на зарубинецьку культуру на Україні" (с. 85). "На Мораву прийшли слов’янські племена передусім Моравською брамою, але частина з них могла надійти і з півдня. На основі нових знахідок і стоянок потрібно частково переглянути точку зору і на поступ процесу заселення території Словаччини... Південнозахідну Словаччину засе­ляли спочатку ті племена, що надходили з південного сходу. Отже, в тому випадку тут був протилежний поступ ніж дотепер думалося" (Декан, 1948, Хроповскі, 1962, 1982, с. 87. Далі на сторінках 87-90 автор доводить свою позицію). "Все доказує, що слов’яни не прий­шли сюди разом з аварами, а ще задовго до них" (с. 88). "Як вказують висновки археологічних досліджень, частина антського населення на переломі VI-VII ст. дісталася через долішній та серед­ній Дунай" (с. 90).

А ось точка зору ще одного академічного видання (Йозеф Поулік, Богуслав Хроповскі а колектів. Велка Морава а почат­ки ческословенскей статності. — Академіа. — Прага, 1985). "Корені Великої Морави сягають аж до VI століття, коли в її центральній області, в Древній Мораві й на Нітрянщині, засно­вують свої осідки найдревніші слов’яни. Це невеликі хлібороб­ські осади, з характерними вогнищами в куті, і кладовища з прахом, які характеризує (особливо в руці) роблена неоздобле- на, а часом і оздоблена кераміка празького типу. Її постання можна шукати на північ від Карпат, в західній Україні і в сусідній частині сучасної південної Польщі, в другій половині або на кінці V століття" (с. 11). "Границя між могилами попе- левими і костяними (поховальний обряд трупоспалення і тіло- покладення) є ведена від Девинської Нової Веси через Тирнаву до Нітри" (Біалекова, 1962, 139).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Отже, які слов’яни заселяли територію сучасної Словаччини?

Загально ми бачили, що це були слов’яни черняхівської куль­тури. Історики й археологи доказують, що вже від початку кам'я­ної доби протягом цілого правіку є очевидним культурне роз­шарування поселень на території Словаччини. По-одному роз­вивалася західна, а інакше — східна Словаччина. Так було постій­но і в період заселення цих територій слов’янами. Конкретно на східній Словаччині аж до меж з Нітрянщиною бачимо культуру куштановицьку, далі черняхівську — східнослов’янську, поширену від Дніпра до середньословацьких високих гір. Словацький профе­сор Варсік про це пише так: "Від початку молодшої кам’яної доби територія Словаччини виявляється культурно розчленована й інакше іде в суті розвиток на південно-західній Словаччині, а інакше на східній Словаччині, що триває протягом цілого правіку" (Варсік "Осідленє Кошіцкей котліни", І, 40). "Останнім часом, коли дійшло до інтенсивного зусилля археологічно прослідкувати східну Словаччину, вчені дійшли до важливих археологічних від­криттів і щодо початку заселення кошицької котловини слов’яна­ми. У 1954 році відкрили сонду на важливому поселенні північної частини села Сеня над Бочарським потоком і на основі знайденого матеріалу археолог Пастор констатував, що осада була заселена вже в добі пилинсько-гальштатській, але велика частина пам’яток приходить з пізньоримського періоду, а оселення тут сягає аж до старшої слов’янської доби, тобто до V-VI століття. Знайдені че­репки оздоблені лініями і Пастор їх зачислює до перших матері­альних пам’яток слов’янського етносу в Потиссі. Таку ж просту кераміку знайшли і на аварсько-слов’янському кладовищі в Барці (біля Кошиць). Археолог Точік у 1958 році висловив погляд, що найважливішим висновком про римський період на східній Словач­чині, є пізнання особливої культури, до тих часів на східній Сло­ваччині не знаної, яка є з IV, а можливо й з V століття, і яка на східній Словаччині відома зі стоянок Сеня і Пряшів, а також з Блажиць (раніше Болдрог, район Кошиць). Точік доводить, що тут йдеться про окрему область культурної групи, яка є поширена між Дніпром і Сяном, і яку радянські дослідники називали черняхів- ською культурою; ця культура, він твердить, є певно слов’янська" (Варсік І, 50. Й. Пастор. Виходнє Словенско на усвіте дєїн. Влас-

331

тіведні сборнік виходнего Словенска І, 134; А. Точік. Зправа о чінності археологіцкего уставу САВ в Нітре за р. 1958, часть II, Лібліце 1959, 9-10).

А ось як подає словацький учений Павел Дворжак (Одкрите дєїни. Давновеке Словенско): "Вже наперед треба собі сказати, що давня Словаччина не була одноціла, але навпаки, була розчленова­на принаймні на три частини. Східна Словаччина була сполучена з Польщею й Україною. Від II століття по Христі на ній існувала пршеворська культура, про яку поляки твердять, що то була слов’янська, т. зв. пряшівський тип, названий так професором Будинським-Кричкою (цей тип тут існує від III до V століття по Христі), який має більше рис, тотожних з черняхівської культу­рою, отже зі слов’янською культурою. А це вказує, що на східній Словаччині може в IV-V столітті, або може й набагато раніше, формувалася найдавніша слов’янська культура в Чехословаччині" (с. 194-195). Цей же учений в іншому творі "Зазрак обілнего зрнка" пише: "Правік тривав тисячі років й треба його ділити на менші періоди. Історики правіку не мають до диспозиції письмових матеріалів про матеріальну культуру, вони не ділять час після королів, володарів, але після типів матеріальних пам’яток, час і простори ділять на археологічні культури. Але з тої культури не маємо багато (наприклад, не маємо одягів, не маємо меблів), інформації про те, в що вірили, що їли, як розмовляли тощо. Багато народів, які колись жили, були знищені... Отже, про правік ми ніколи не довідаємося детальніше, а те мале, що знаємо — з матеріальної культури, яка не знищилася, а це — кераміка й могили, та в них закладені предмети з металу чи костей. Правіко­вий розвиток західної і східної Словаччини відмінний між собою, він ділиться на двоє, біпартизує. На східній Словаччині характер­ною є лінеарна кераміка. Культуру з лінеарною керамікою відно­симо до початку неолітичного заселення середньої Європи. Ця культура існувала на території від України аж до меж Мадярщини й Австрії. Її ділимо на східну й західну. Різниці тут принципові, й вона була інакша на території пізнішої Нітрянщини й інша на території східної Словаччини. На східній Словаччині найдавніші знахідки лінеарної культури східної виявлено в Барці, Копчанах, Пряшеві, Михайлівцях, Капушанах, Рашковцях" (с. 145, 167). "Но-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

сії цієї східної культури крім кераміки, оздобленої відбитками шнура, відзначались і гробами для кожного. Вони мертвих не валяють в ями, не лишають звірам, але кожний від дитини, жінки, мужчини має свій власний гріб, часто означений могилою. Так культуру того народу прозвали культурою і керамікою, оздобле­ною шнуром, культурою з гробами одиниць і т.п. Гробів культури зі шнуровою керамікою знайшлося сотні, а на східній Словаччині вони збереглися на гребенях пагорбів, в лісах: нараховується їх знайдених за останні роки може 700. їх дослідив археолог Будин- ський-Кричка" (с. 223, 224, 227). Сам Будинський-Кричка про це пише так: "В областях східної Словаччини слов’яни своїх мертвих спалювали, а над останками насипали могили" (Варсік, с. 185). Наприклад, біля Болотяних Ремет (район Михайлівці) знайдено 95 таких могил. Попелеві могили — це сліди східних слов’ян. В Нітрянщині померлих ховали тілопокладенням до гробу.

Тепер подивімося, що про це пише український закарпатський вчений В. І. Бідзіля (Історія культури Закарпаття на рубежі нашої ери. — Київ, вид. Академії Наук УРСР. — 1971. — в частині: Культурні зв’язки і питання етнічної приналежности). "Куштано- вицька культура Закарпаття, що склалася ще в добу раннього заліза, на наш погляд, становить місцеву основу латенських пам’я­ток останньої чверті першого тисячоліття до н. е. У зв’язку з цим питанням пам’ятки куштановицької культури можуть мати для нас важливе значення при визначенні етнічної належності населення Закарпаття. Розглядаючи питання етнічної належности латенських пам’яток Закарпатської України, слід мати на увазі, що аналогічні пам’ятки поширені на території східної Сло­ваччини, частково південної Польщі, а також на землях північно- східної Мадярщини і північної Румунії. Це дозволяє припустити, що пам’ятки на цих територіях залишені близькими або спорід­неними племенами, етнічна належність яких була одна й та ж. Визначення етнічної належності однієї з груп пам’яток може бути в значній мірі перенесеним і на решту інших старожитнос- тей цього району. Головним критерієм при віднесенні даного кола пам’яток до єдиної етнокультурної області є ряд провідних архе­ологічних ознак матеріальної культури, у тому числі таких ста­лих етнографічних особливостей, як поховальний ритуал, харак­

333

тер жител, комплекси ліпного посуду тощо. Ця територія Закар­патської України в пізньолатенську добу основним поховальним обрядом мала тілоспалення з наступним розміщенням урни з прахом під курганними насипами. Поховання праху здійснювалося кількома варіантами: в урнах, в ямках, іноді просто на поверхні горизонту. Найчастішими є випадки поховання в урнах (Куштано- виці, Оноковці, Мочола, Колодне), що власне і визначає основ­ний тип поховального ритуалу для пам’яток пізньолатенського часу на Закарпатті" (с. 172-173). Автор пише далі: "Загальнові­домо, що для території, яку населяли кельтські племена, основ­ним поховальним обрядом було тілопокладення в ґрунтових могильниках. Ці ознаки завжди присутні на всіх кельтських мо­гильниках Середньої Європи. Картографування могильників з переважаючими кельтськими похованнями дозволили словацько­му археологові Б. Венадіку (Латенске погребіштє ве Велке Мані, АР, 1953; Хронологіцке ватаги келтскіх погребішть на Словен- ску, СІА X, 2. — Братислава, 1962, с. 388-389 і д.) досить чітко окреслити територію східного розселення кельтских племен Схід­ної Європи. За даними археологічних досліджень останніх років на території Словаччини цей кордон проходить на лінії Великих Татр — Вацов — Братислава, на півдні він заходить на тери­торію Мадярщини (Овзд — Мішкольц — Ниредьгаза) захоплює північну Румунію (район Сатмар)" (с. 175). "Поховальні пам’ятки Закарпаття знаходять собі повну аналогію серед могильників східної Словаччини, в яких всі деталі поховального обряду спів­падають. Для прикладу можна навести могильники з тілоспален- ням у Кошицях, Беші, Оріховій, Коштянах і ін. (И. Пастор. Латенскі жярові гроб в Кошицах, АР VI. 1954. В. Венадік. Хронологіцке взтяги...), які відносяться до II століття до н. е. На землях східної Словаччини ці могильники продовжують існувати і на території Угорщини. Північна і північно-східна частина Угор­щини в пізньолатенську добу зайнята похованнями, аналогічними закарпатським. На це було звернуто увагу ще в 30-ті роки, а в останні роки знову підкріплено новими матеріалами" (на с. 176 автор уводить мадярських авторів).

Висновок автора: "Риси, які є характерними для пізньолатен- ських пам’яток Закарпаття, спільні і синхронним пам’яткам схід­

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

ної Словаччини. Це дає можливість виділити коло археологічних пам’яток останньої чверті першого тисячоліття до н. е. в особ­ливу локальну групу Верхнього Потисся. Воно займає терито­рію найбільш північно-східної частини Карпатської улоговини. На заході її межі проходять по землях Словаччини, приблиз­но по лінії верхньої течії північних приток Дунаю — річки Грона і Вага (лінія міст Банська Бистриця — Ружомберок — північний кінець Великих Татр). Північна межа знаходиться на території південної Польщі (десь до лінії Краків — Тарнув). На півдні пам’ятки цього кола займають територію верхньої течії ріки Тиси (десь до румунського району Сату-Маре) і лінії угор­ських міст Ніредьгаза — Мішкольц — Овзд. Спадковість архео­логічного матеріалу протягом усього раннього залізного віку в Закарпатті дозволяє вбачати в носіях пам’яток єдине населення, що проживало не тільки в межах Закарпаття, але і на території всього Верхнього Потисся, починаючи із середини першого тисячоліття до н.е." (с. 180). Пізніше виявилось, що те населення було слов’янським, тобто русько-українським.

Про що свідчать погляди словацьких, чеських та українських учених? Територія Словаччини в передісторичних і перших істо­ричних століттях аж до періоду т.зв. Великої Морави (друга поло­вина IX ст.) була заселена населенням двох різних культур. Ніт­рянщина — населенням т.зв. "західнословацького характеру", а Пряшівщина й Татранщина аж до меж Нітрянщини — населен­ням черняхівської культури з України, які пізніше виявили себе плем’ям білих хорватів, а потім (від 863 р.) русинів. Отже, тут бачимо біпартизацію — різний і відокремлений історичний розви­ток сучасних східної і середньої Словаччини (Пряшівщина й Тат­ранщина), які не були ані в культурній, ані в територіальній єдності з Нітрянщиною і західною Словаччиною. Але тут ще треба зазначити особливо, що чехословацька наука доклала всіх зусиль, щоби дослідити минуле східної Словаччини. Бачимо тут багато археологічних досліджень, однак з метою дослідів дійсно наукових, а не романтичних, щоб доказати "західнословацький ха­рактер" східної Словаччини. А ті досліди, однозначно, вказали на те, що ми вище навели. Ті досліди якраз означили пізніші етног­рафічні межі українських поселень на Пряшівщині й Татранщині.

335

2. Тепер поглянемо на Велику Мораву, і згадану біпартизацію побачимо й там. Пряшівщина й Татранщина до Великої Морави не належали.

Велика Морава не була державою словаків, бо такий народ у тому періоді не існував. Тоді лише були племена і про великомо- рав’ян з документів знаємо, що їх звали морав’янами (латинські джерела), а також слов’янами (старослов’янські джерела).

Про Велику Мораву читач знайде всі дані в першому томі цієї історії в розділі "Велика Морава". Ми ж тут, зокрема, спробуємо з’ясувати питання, чи території сучасної східної й середньої Сло­ваччини належали до Великої Морави?

Насамперед кілька слів про історію цього питання. Словацькі дослідники й пропагандисти, спершу захоплені романтикою, прого­лосили моравського князя Святополка великим завойовником і твер­дили, що Пряшівщина й Татранщина належали до Великоморав­ської держави, і що ці території заселив люд "західнословацького характеру". Таких поглядів дотримувався професор Братиславського університету Станіслав. Він доказував багато небилиць, між ними й те, що словацька мова є найближчою до старослов’янської кирило- методіївської мови. Але знайшлися й розважливіші словацькі вче­ні, які зуміли довести, що те, що писав Станіслав, неправда. Також сам Станіслав в останніх своїх працях уже не стверджу­вав, що Пряшівщина належала до Великоморавської держави. Він так і помер розчарований. А в статті, вміщеній в часописі з приводу його смерті, ми ніяк не могли зрозуміти, як то сталось, що він відступив від своїх попередніх тверджень і не встиг того пояснити. Але знайшлися послідовники, які пропагували його погляди. Це були пропагандисти без історичних знань, але в брошурах, на радіо й телебаченні вони й надалі захоплюються романтизмом Великої Морави. Розважливіші вдавалися до інших методів. Так, на Пряшівщині Ондрей Галага видав брошурку "Сланске Словенско", в якій доказував, що в погір’ю Сланська, яке знаходиться в околицях між Кошицями й Михайловцями, було під час існування Великоморавської держави "Сланско Сло­венско", і на основі того доказував, що населення Пряшівщини — словацьке. Хоч асимільоване греко-католицьке духовенство Земплина під час так званого "словацького штату" в роки Другої

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

світової війни того Галагу й підтримувало, пропагуючи його пог­ляди, ми цим питанням не будемо займатися, тому що його фантазії не мають жодних історичних основ, а словацькі вчені з цього приводу в академічних виданнях написали: "Погляди Галаги не можна брати поважно" (П. Дворжак. Одкрите дєїни, Старе Словенско. — С. 183).

Інший словацький романтик В. Варсік, не маючи документів про належність Пряшівщини й Татранщини до Великої Морави, намагався все доказувати без документів, наприклад так: "Бо є немислимим, щоби Святополк тоді не забезпечив собі межі на сході; бо, без сумніву, соляні джерела Соливарі (біля Пряшева) йому служили. На це нема писемних документів, але в повній мірі це досвідчує західнослов’янський і словацький характер на­селення на горішній Тисі в період приходу мадярів" (Осідлене Кошіцкей котліни. III, 463). Бачимо, що В. Варсік представляє собі князя Великої Морави Святополка із розумом сучасного державника. Це одне. А друге: Святополк не потребував забезпе­чувати собі східні границі, бо там були в той час непрохідні гори й праліси середньої Словаччини, на що вказали чеські й словаць­кі вчені. Далі Варсік пише, що того самого погляду, що й він, дотримуються дослідники словацькі, ба й чужі. Але він не цитує жодного. Однак дивно, що Варсік взагалі мовчить про Фулдський літопис, який доказує, "що східна Словаччина не належала до Великої Морави". Про це згадаємо далі. Видно він не мав чим заперечити цей історичний документ, тому вважав за краще промовчати. А про соливарську сіль біля Пряшева ще в той час не знав не те що Святополк, але й ніхто взагалі.

Ще один словацький автор Ріхард Марсіна (Методов бой. Братислава, 1985) дуже дипломатично обходить це питання: "Ніт- рянське князівство очолював князь Привина, з осідком у Нітрі. Його територія простягалася на середнім і долішнім Поважі, на Понітрі й долішнім Погроні, отже, приблизно на території су­часної південно-східної Словаччини. Останнім часом чимраз час­тіше зустрічаємося з поглядами, що до князівства Привини належала й територія аж по Спіш, Новград і Гемер. Стан археологічних досліджень дещо підтверджує, але письмові дже­рела — не все, а тому не є можливим зробити однозначний

337

висновок у цьому питанні" (с. 23). Хоч цей автор нічого не говорить про Пряшівщину, вказуючи, що Велика Морава мала лише малу Нітрянщину, все ж таки він хотів би історично прилучити до Словаччини сучасну середню Словаччину. Але Р. Марсіна висловився дуже нерозумно. Він говорить про Ніт­рянщину Привини, про якого історія "не знає нічого, хіба те, що його з Нітри вигнав моравський князь Моймир І". До того він вказує не на документи, але на гіпотези.

Назовемо ще одного "історика-дипломата" Кучеру, автора сло­вацького твору "Історії Великої Морави", — який писав для "звичайних читачів", а не для наукового світу. Він, зокрема, стверджує: "Потиські слов’яни, які не були довго в зв’язку з Великоморавською імперією, мабуть, сюди дісталися аж у пері­од влади Святополка" (с. 260). Він теж не зсилається на доку­менти, а замість них уводить в оману своїх читачів словами "мабуть", "правдоподібно". Йому і подібним словацький академік Паулік кладе на серце: "Не звеличуймо... не виповнюймо білі місця фантазією...".

Тепер вкажемо, що історія має достовірні документи і докази, що ані Пряшівщина, ані Татранщина до Великої Моравської держави не належали:

а) "Регнум Растіці — це була Стара Морава і Нітрянщина" (Анналес Фулденсес ад а. 870, 871. Магне Моравіє Фонтес Гісто- ріці І, 104, — Й. Поулік (свєдецтві визкуму... с. 6,9).

"Означити північносхідні границі, респективно східні границі моравської держави є, зокрема, нелегко" (чеські академіки в творі "Велка Морава", Прага 1963).

"Де східні межі Великої Морави? Питання без відповіді. Су­часну середню і східну Словаччину, на жаль, з певністю ані культурно, а отже ані у вужчому смислі зарахувати до Великої Морави не можемо" (П. Дворжак, Одкрите дєїни. — Давновеке Словенско, с. 27).

"Володіння Святополка не могли бути великими, бо він мав мало населення. Це на ті часи логічно. Та ж і мечів знайшлося лише кілька" (Академік Й. Поулік, Свєдецтві визкуму..» — С. 61).

"Як окремий, проходив розвиток в X ст. на східній Словаччині. Дотепер не є доказаний територіальний зв’язок цієї території з

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Великоморавською державою" (Історик Рутткаї у збірнику: Бел­ка Морава, с. 179).

"Про розлогу Нітрянського князівства в добі великоморавській маємо лише одну вістку, а саме, що те князівство лежало над Дунаєм. Розлогу Словаччини на схід і північ для IX століття не можна означити. Але в XI століттю вже можемо границю озна­чити: на сході — це середньословацькі праліси. По упадку Мора­ви вісті про Нітрянщину зникають. Нітрянщина стала здобиччю мадярів" (В. Халоупецкі. Старе Словенско. — Братислава, 1923. — С. 27-28).

"Старе Словенско" — це Нітрянщина, але вона була країною невеликою, — історично можна в тій країні аж до кінця XII століття назвати десь понад 200 осель. Всі ті селища зосереджені в Дунайській низовині та в долішніх частинах долин, що до неї сходяться. Населення ледве чи перевищувало число 150 тисяч душ. Не було там взагалі жодних міст" (В. Халоупецкі, ц. т. с. 313). Цей автор дає порівняння Нітрянщини із Чехією тих часів: "Число душ в Чехії складало на кінець XII ст. 500 тисяч душ, на Мораві — приблизно 200 тисяч душ".

б) Пряшівщина й Татранщина не могли належати до Великої Морави. Між ними й Нітрянщиною та цілою Великою Моравою були великі Татранські гори та праліси. І з цих причин Пряшів­щина й Татранщина не належали до Великої Морави в час "найбільшої слави" Святополка.

в) Анналес Фулденсес — Фулдські літописи — охоплюють роки 714-902, і є вони найбільш містким джерелом історії Мора­ви. Вони дають найбільше інформації про бої франкських воло­дарів, починаючи з війни Людовика Німця з морав’янами, чехами, сербами і східними сусідами слов’янами (ММФГ І. с. 85). В 892 році ці Фулдські аннали пишуть: "Король (Арнулф) вислав у вересні своїх послів з дарами до Болгарії, до їх короля Владими­ра, щоб відновити давнішній мир, і просить, щоб морав’янам не була дана можливість купувати звідти сіль. Посли були в Болгарії королем гідно прийняті і повернулися додому" (Магне Моравіє Фонтес Гісторіці І, с. 119). Цікаво, що про цю подію словацькі історики мовчать, її не згадують, або згадують так побіжно, щоби пересічний читач не міг з неї зробити висновок, який подає

339

історія, а саме: територія із сіллю — чи в Потиссі, чи на Пряшівщині — не належала до Великої Морави, а ті території в період володіння Святополка належали до Болгарії. Тому цю подію розглянемо детальніше. Після абдикації болгарського кня­зя Бориса, на болгарський трон ступив його син Володимир (889- 893) і до нього франкський король Арнулф (887-899) (який тоді вів жорстокі бої з Святополком Моравським (870-894) і жорсто­ко спустошив Мораву, щоб ще більше ослабити морав’ян), у вересні 892 року послав посольство "до болгарів і їх короля Лаодомира (Володимира), щоб відновити давній мир, який був уклав його дід, Людовик Німець, з батьком Володимира Борисом, і з проханням, щоб Володимир не дозволив вивозити сіль з Болгарії на Мораву. Посли взяли з собою багаті дари від Арнул- фа для Володимира й Володимир прийняв послів з великою пошаною. Отже, мировий договір був здійснений, бо посли по­вернулися з дарами для Арнулфа (Анн. фулд. а. 892). Отже, якби Святополк моравський мав східну Словаччину, він мав би і сіль. А він її не мав. Цей історичний доказ є відповіддю на поставлене питання і міг бути достатнім, але є ще й багато інших доказів.

г) Нітрянський латинський єпископ Віхінг з допомогою Свято­полка не допустив поширення кирило-методіївського східного об­ряду на Нітрянщині, а потім його знищив і на Мораві. Якби східна Словаччина тоді належала до Великої Морави, рука Віхін- га досягла б "східнообрядців" і там. А на Пряшівщині і в Татран­щині східний обряд зберігся, залишилося наприклад, єпископство в Спішській Капітулі, в Спішськім Підгороді, на що є докази: ім’я єпископа Якова, його мітра, листки з рукописного Євангелія, писаного кирилицею і по-старослов’янськи, і є ще багато інших документів. Отже, влада Святополка й Віхінга за середньосло- вацькі гори не сягала.

ґ) Треба підкреслити, що на Нітрянщині не було східного обряду. Нітрянщина була латинська. "Та ж ані слов’янська Літур­гія, ані слов’янське писемство не запустили на нашій території міцне коріння" (Е. Пауліні, М. Ондруш. Жівот а дело Метода. — Татран, 1985, с. 12). Отже, кирило-методіївська традиція на Пря­шівщину й Татранщину не поширилась з Нітрянщини, бо Нітрян­щина була латинською. Пряшівщина й Татранщина були в східно-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

му обряді раніше за Мораву, ще при переході через Потисся місії Константина-Кирила й Методія, як про це ми говорили в першо­му томі. Кирило-методіївські ідеї потрапили на Нітрянщину від чехів аж у XIX столітті, причому не як конфесійні, але як культурно-слов’янські.

д) Пряшівщина й Татранщина періоду Великої Морави взагалі не мали жодних стосунків з Великою Моравою. На цих терито­ріях східної Словаччини нема жодних переказів, жодної традиції, що свідчило б про Велику Мораву. А навпаки — тут зберігся переказ про руського князя Лаборця, який, як підтверджує архе­ологія, був історичною особою (П. Дворжак. Одкрите дєїни). Якби східна Словаччина мала б сякі-такі стосунки з Великою Моравою, то вони відклались би у пам’яті народу, як це трапи­лось з Ужгородським руським князем Лаборцем, якого згадує і найдавніший мадярський літопис Анонім "Геста Гунгарорум".

е) Пряшівщина й Татранщина не належали до Великої Морави, оскільки ці території були заселені східними слов’янами. "На схід­ній Словаччині збереглись пам’ятки прастарої культури кінця IV століття по Христі, відповідні рідній культурі слов’ян, люду з південної Польщі і західної України. Слов’яни не приходили відра­зу. Здається, що на східнослов’янській землі вони були найскорі- ше" (Тібенскі. Дєїни словенска словом а образом І, 1973, с. 35).

є) Що східна Словаччина не належала до Великої Морави, видно і з того, що Велика Морава після розгрому військ русько­го ужгородського князя Лаборця й захоплення фортеці Земплин у 896 році (Анонім, Геста Гунгарорум) не готувалася до оборони, а також сама не зуміла захиститись і тому пропала без сліду. Якби територія східної Словаччини належала до Великої Морави, це було б записано в хроніках, а Велика Морава, бачачи, як забирають у неї кочові мадяри її землі, підготувалась би до захисту тих земель. А що бачимо? Нічого подібного не було, Велика Морава зникла, а східною Словаччиною мадярські кочів­ники лише перейшли: вона жила надалі державним життям як плем’я білих хорватів, а далі русинів. "Східних хорватів знаходи­мо уже в 907 році під властю Київської Русі" (Гавлік, цит. т. с. 279). "Східна Словаччина, а з нею й гористі області середньої і північно-східної Словаччини жили після розпаду Великої Морави

341

своїм власним життям майже цілі три століття" (Кучера, ц. т. с. 255). Яке це ухильне трактування! Насправді ті території жили відокремлено не три століття, але аж до 1918 року."

ж) На основі досліджених історичних джерел в опублікованих томах "Магне Моравіє Фонтес Гісторіці" — "Історичні джерела Великої Морави" бачимо, що Пряшівщина й Татранщина не належали до Нітрянщини, бо й сам Святополк був підлеглий німцям, які його як свого ленника постійно поборювали, і якби згадані Пряшівщина й Татранщина належали Святополкові, фран­цисканські хроніки те згадали б, а франкські війська й ті тери­торії не залишили б непограбованими. Великоморавська держава величиною була лише ефемерна, що проявилося і в нападі мадяр­ських кочівників, які "таку велику державу" так легко розбили і стерли з лиця Європи. Міцну державу так легко мадярські кочів­ники не розбили б.

з) Треба зауважити, що назва "східна Словаччина" є історич­ною, починаючи лише з 1919 року, коли ця територія старанням і проголошенням Руської Народної Ради Пряшівщини в Пряшеві була приєднана до Чехословаччини. Інакше вона ніколи в історії не належала ані до Нітрянщини, ані до Словаччини: отже назва "східна Словаччина" є анахронізмом.

Дуже доречно з приводу цих проблем пише словацький історик П. Дворжак (Одкрите дєїни. — С. 301): "Ще багато чого неприєм­ного треба буде проковтнути і зректися того приємного. Перед археологією Карпатської улоговини лежать невирішені найважливі­ші проблеми. Треба, наприклад, установити східні границі Велико- моравської держави..." Це автор писав до того, як це було виріше­но. Як ми бачимо, ту Карпатську угловину заселило слов’янське плем’я черняхівської культури, яке себе виявило руським плем’ям білих хортватів, а далі русинів, давно перед заселенням Морави й Нітрянщини західними слов’янами. Історію не змінити, її можна хіба фальшиво пояснювати.

З питанням Морави зв’язане й питання: хто були ті морав’яни? До котрої фупи слов’ян вони хоч приблизно належали? Якої були вони національності? Знаємо лише те, що були вони слов’янами.

До великоморавських слов’ян зачисляють себе чехи й словаки. Чеські й словацькі дослідники все ще не згождуються з тим, що

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том И

була так звана Велика Морава, — держава предків чехів чи словаків. "Для теперішніх чехів чеськість (в етнічному смислі) жителів Великої Морави є поза дискусією" (К. Горалек. Студіє о слованском верші. — Прага, 1946, с. 261). В. Халоупецкі твер­дить, що й Нітрянщина була чеська (Старе Словенско, с. 268) і що словаки появились пізніше — в XIII і XIV століттях з мішанини народів, що туди прийшли (там же, с. 170, 286-287). Халоупецкі згадує мадярського найстаршого літописця Аноніма, який населення Нітрянщини називає "Боемі ет Склаві" і це він перекладає як "чеські слов’яни або слов’янські чехи" (Анонім кап. 35). Називає також Острихолмського архиєпископа Миколу Олага, який мав осадок у Тирнаві і в 1536 році записав, що Нітрянщину заселяли німці, мадяри й чехи (с. 268, цитує Олага). Таких поглядіві і доказів чимраз стає більше, так що словацький історик Матуш Кучера ("Велка Морава а Словенске дєїни" в збірнику "Велка Морава а початки чсл. статності") пише: "По­стали погляди, що словаки не є потомками слов’ян, які осіли на території Словаччини від V століття, але що вони є лише сполу­ченням, якимсь "амалгамом" пізніших етнічних переселенців від XIV століття." Тому походження словаків і словацької мови пояс­нював здебільшого як розвиток етнічного згрупування, яке розви­валося на окраїнах, на стичних пунктах західнословацького (зн. чеського), південнослов’янського і східнослов’янського етнічного субстрату (це зн. русинів)" (с. 247). Ще один чех, історик Лубомір Гквлік ("Велка Морава в контексту европських а обецних дєїн" в збірнику: "Велка Морава а початки чсл. статності", с. 189) пише: "Матеріали про Велику Мораву видані. Велика Морава не була першою державою слов’ян. В тій самій добі утворилася держава хорватів, а на сході формувалася Київська Русь, на Балканах же розвивалася Болгарська держава. Велика Морава — це територія Морави й Нітрянщини. Чи то чехи, чи інші слов’яни? Тих інших слов’ян можемо назвати лише нітрянцями, бо словаків не було. Під ім’ям "морав’яни" об’явилися племена в середнім Подунав’ї аж у вістках початку IX століття. "Повість временних літ" засвідчила про прихід слов’ян на Мораву з південного сходу проти течії Дунаю. Назва морав’ян (моравзяни, марвані, маргі, марі, Маравансес, Мора- біолі), правдоподібно, від Морава (Марус, Марата, Маргос)".

343

Зрозуміло, що словаки дотримуються своєї точки зору, що морав’яни були словаками. Але є між ними й розважливіші вчені. Взяти, для прикладу, Павела Дворжака (Одкрите Дєїни — Старе Словенско. Братислава, 1975), який пише: "Треба відрізня­ти правду від брехні, романтизм від реальності, помилку від наміру, наївність від злого наміру, дійсність від вигаданих погля­дів. Хто такі, властиво, були морав’яни? Різні автори їх назива­ють на свій лад: чехами, словаками, морав’янами — і цей ряд стає безконечним. Об’єднувала їх мова слов’янської Літургії. Але й та національність формувалася дуже швидко, надзвичайно швидко, швидше, ніж тривала Велика Морава, приблизно від володіння Ростислава і до кінця періоду володіння Святополка. Словацький історик Ян Декан пропонує назвати їх "староморавською" народ­ністю. Але та "староморавська" національність формується лише за дуже короткий період, приблизно від володіння Ростислава до кінця панування Святополка. А що було перед тим і що після — це кардинальне питання" (с. 26). "Термін "словак" вперше з’я­вився аж у 1458 році, причому в Чехії, але не в назві народу, що так зветься тепер" (Одкр. Дєїни — Старе Слов. с. 15).

"У IX столітті ще не можна говорити про чеський і словаць­кий народи: вони розвинулися у пізніших століттях" (Гавлік. "Велка Морава а стршедоевропскі словане". — Прага, 1964, с. 26). Тим більше, що нема документальних доказів, що той народ так себе називав. Тому дуже дивно, що словацькі вчені всупереч цьому завжди вживають при мові про цей період слово "словак". Про­фесор Братиславського університету Ісаченко пише: "Говорити у IX столітті про словацький або чеський народ є анахронізмом. Про національні формації у сучасному смислі слова не могло бути тоді й мови. Суспільність, яка існувала у IX столітті, могла бути лише племінна. Дійсність, що тепер існують два окремі народи — словаки й чехи — не дає нам права переносити цей стан в минувщину. В період IX століття не можна говорити ані про якийсь "чехословацький" народ і про його чеське й словаць­ке "відгалуження", тому що вжиття терміну "народ" в тій добі було б очевидним анахронізмом. Історично доцільним, правиль­ним терміном, який означує населення Великої Морави, вважаю термін "західні слов’яни" "морав’яни" (Ц. т. с. 11-12).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

З наведеного прослідковуємо наступне:

3. Треба ще зупинитись на періоді, що тривав на території Словаччини після занепаду Великої Морави. Після знищення Великої Морави Нітрянщина й надалі не існує як "словацька терито­рія". Населення Нітрянщини, яке не було вибито мадярськими кочівниками, втекло переважно на захід в напрямі Чехії (бо кочівники ішли зі сходу й півдня), в потім Нітрянщину зайняли мадяри, а ще пізніше прийшло туди багато німецьких колоніс­тів. Поняття "словенско" утворилося аж у XIX столітті, причо­му в частині західної Словаччини. Протягом історії, аж до кінця 1918 року "захід сучасної Словаччини (Нітрянщина з серединою Татранщини) і сходом (Пряшівщина) ніколи не перебували у взаємозв’язку" — кажуть словацькі історики. На цих територіях не було спільної словацької мови. Історія не знає словацького народу як етнічної одиниці, не знає навіть потягу до словацької єдності. Навпаки, у 1918 році, коли розпадалася Австро-Мадяр- щина, спішські й пряшівські "словаки" протестували проти приєднання західної Словаччини (Спіша й Пряшівщини) до Сло- ваччини-Чехословаччини. Спіш і Пряшівщину до Чехословаччи- ни приєднала Руська Народна Рада Пряшівщини, яка засідала в Пряшеві.

Подивімося на документацію тих даних (знову будемо цитувати словацьких дослідників):

Професор університету в Братиславі Др. Вацлав Халоупецкі (Старе Словенско. Братислава, 1923): "Словаччина (Словенско) — після уяв, які витворилися, зокрема, в XIX ст. є країна, в якій живуть словаки. Як уже сама назва вказує, це поняття нове, модерне. Історія не знає Словаччини і аж дуже пізно, аж у XV століттю вперше знаходимо ім’я словак, словаки. А часто й тут ми сумніваємося, чи під тим словом розуміється дійсно окреме плем’я, або лише частина слов’янського народу і племені взагалі. Бо коли для східнослов’янського племені, яке подібно, як слова­ки, заклало свої оселі на землях, яким пізніше мадяри дали свої назви, дуже скоро знаходиться в джерелах (уже XI ст.: дукс Руізорум — князь русинів) означення спеціальне. Слов’янське плем’я або племена, що осіли в західній Мадярщині, бувають найчастіше означувані лише загальним "Славі", "гене славіка".

345

Словом "товт" мадяри взагалі називали західних слов’ян" (с. 8). "Аж у Добровського на початку XIX століття зустрічаємося з поняттям "словенско". Під назвою "словенско" він розуміє кра­їну, заселену слов’янами в Мадярщині", як про це писали й словацькі "будителі", край біля Грону й Вагу і при Нітрі. У XIX столітті поняття "словенско" набуває нового, відмінного значення. Від доби Бернолака, а зокрема від часів Штура і Гурбана, словенско стає країною, люд якої говорить окремою мовою, країною, в якій живе окремий слов’янський народ, "на­род словацький" (с. 9). "Але тут є підстави для питання: що таке, властиво, Словаччина, як у смислі географічнім, так й у історичнім, і де є межі тої землі" (с. 9). "Доки сягало те поселення на схід і південний захід?" (с. 10). Далі автор пише: "Історія знає лише Нітрянщину.., а між Тисою, Дунаєм і Мора­вою була окрема земля; про яку знають і польські хроніки... (тут автор далі вказує на цю землю Руської країни). Коли наприкінці XIII ст., після смерті останнього Арпадовича, короля Ладислава IV, спадкоємці приходили з планами, щоб Мадярщина була розділена, чеські претензії пршемисловців сягали лише до Дунаю. Лише на початку XIV століття ця територія стає яко­юсь окремою сатрапією вельможі Чака Тренчанського... також ця територія в історії найчастіше називалася "Партес регні Суперіорес — Горішні частини королівства" — Гірняки" (с. 11- 12). "Новочаску назву "Словенско" ми вживаємо і для минув­шини. Називаємо її Словаччиною, назвою, яка прийнялася у XIX ст., хоч знаємо, що перед XIX ст. вона так ніколи не називалася" (с. 19). І в період Габсбургів Словаччина називала­ся "Партес регні Суперіморес" (с. 13). Далі автор говорить про межі Словаччини. "На заході, — каже, — це межа між Мора­вою і Словаччиною, — на півдні — це ріка Дунай, далі якої "словаки" ніколи не сягали" (с. 13-14). А на сході? Знаємо, що в Потиссі і на східній Словаччині була окрема країна... із слов’янами східними, яких історичним центром була Вихорщина. Тоді, коли теперішня західна Словаччина за своїм характером етнографічним і характером поселення належала до групи захід­них слов’ян, до групи племен чеських, сучасна східна Словач­чина за своїм поселенням й етнографічним характером була

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

частиною східного слов’янського відгалуження. Між обома був праліс, широкий і густий, і аж до початку XIII ст. незасе- лений" (с. 15-16). "Ті гори й праліси протягом цілого середньо­віччя майже непрохідною греблею відділяли Нітрянщину від сходу" (с. 295).

Видатний словацький історик Павел Дворжак (Одкрите дєїни — Предвека Братислава. — Братислава, 1978) пише: "Напад мадярів похоронив Велику Мораву. Частиною Великої Морави була й Словаччина. Але Великоморавська Словаччина була від­мінна від сучасної Словаччини. Теперішня подоба території Сло­ваччини постала аж після комплікованого 1000 років триваючого розвитку, до якого дуже відчутно причинилися різні світові істо­ричні події, політично-дипломатичні відносини, війни й подібне" (с. 349-351). "Тогочасну територію Словаччини не можемо ува­жати певним блоком, яким вона тепер є, але як територію, сполучену у непевну цілість, яка після втрати центральної потуги розпалася" (с. 351). "Професор Станіслав робиться смішним, називаючи словаків найбільшим слов’янським народом" (П. Дворжак "Одкрите дєїни — Старе Словенско". — Братислава, 1975, с. 28). "Теперішню Словаччину мадяри звали в історії "Фелвідийк" (П. Дворжак "Зазрак обілнего зрика". — Братислава, 1985).

Територія сучасної Словаччини протягом історії розвивалася окремо в трьох частинах: Нітрянщина, Татранщина й Пряшівщина. "Цьому географічному й історичному поділу поняття Словаччини відповідають і мовознавчі досліди. Філологічно на Словаччині та­кож розрізняються три області: область діалектів західних (чесь­ких) десь приблизно до Фатри; область діалектів східних (це тепе­рішня східна Словаччина) і, нарешті, область діалектів середньос- ловацьких, вклинених між першою і другою областями, отже в гористий край між Фатрою, Татрами і Матрою" (В. Халоупецкі. Старе Словенско, с. 15). Далі цей самий автор пише: "Жителі старої Словаччини — Нітрянщини щодо мови були протягом ціло­го середньовіччя уважані за чехів. Взагалі нема для окремої сло­вацької мови інших історичних документів, також нема й пам’яток із старшої доби. Перші документи того роду походять аж XV- ст. і ті є чеські" (с. 313).

347

А щодо словацької мови то П. Дворжак (Одкрите дєїни — Старе Словенско) пише: "Навіть старші словацькі дослідники не вірили в "єдність словацької мови" (с. 179). "Само Цамбел вірив, що "східнословацька мова має походження почасти польсько- лемківське, почасти — українське" (с. 180). "Інші твердили, що словацька мова є лише чеським діалектом, і що словаки, — це лише кілька століть блукаючі чехи" (с. 148). "Професор Станіс­лав комбінував, — писав доцент Владимир Шмілауер" (с. 146), — адже сказати історичну правду, це й дотепер незвичайна пробле­ма. І ніяка проблема не є такою важливою, коли йдеться знову про єдність предків словаків. З причини браку історичних джерел і нестачі пізнань з археології, колись увесь тягар цієї проблеми лежав на мовознавстві. Правда, досліди ще не скінчилися. Сучас­ні погляди не дефінітивні. А також не можуть бути однакові. Існують розбіжності в поглядах і між чехословацькими дослідни- ками" (с. 131, 179). "Словацька мова є мішаниною різних мов. Це твердили і Лібор Нідерле і Йозеф Шкултеті, а також слові­нець Фран Рамовш і голландець Ніколас ван Війк" (с. 180).

Великий захисник і борець за свободу словацького народу, англійський професор університету, історик Сіт Ватсон, відомий під ім’ям Скот Віатор, писав: "Словацька мова є переходом з чеської до русинської. Насамперед тому, що вона дуже подібна до чеської. Більшість словацьких письменників до XIX століття писали по-чеськи, тому мовознавець Добровскі зайняв точку зору, що чеська й словацька мови були первісно одною мовою. Шафарик і Коллар вважали, що це була чеська мова. Вернолак — захід- нословацький діалект, тобто моравський. Штур, Годжа, ГУрбан — середньословацький, бо східнословацький вважався руською мо­вою. Лютерани трималися чеської мови і в богослужениях зде­більшого вживалася т. зв. чехословацька мова" (Словацьке пи­тання в Мадярщині, с. 62 і д.). М. Годжа в своєму "Бєтінє о словенчіне" правильно розпізнав, що словацька мова є "в малому вся слов’янщина", що словаки — це не одне уціліле плем’я, а представляють собою якийсь слов’янський мікрокосмос: "Слов’ян­ство в малому". їх мова не є мовою одного племені, а якийсь зрослий русько-чесько-польський всеслов’янський ідіом" (Др. Мі­лан Годжа. Ческословенскі розкол. 1920. Старе Слов. с. 282).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Коли розглянемо питання словацької неоднорідності протягом історії, звернемо увагу на біпартизацію Словаччини в історії. Поглянемо, що про це пишуть словацькі вчені. "Словацький Схід немов би не жив з останньою Словаччиною тим самим життям" (Гусек. Народопісна граніце. — С. 345). "Біпартизація Словаччи­ни е історичним явищем" (П. Дворжак. Зазрак обілнего зрнка. — Братислава, 1985, с. 141). "Словацький Захід, Середина і особливо Схід ніколи взаємно не були в зв’язку" (П. Дворжак. Одкр. дєїни. — С. 180). "Словацька етнічна територія не творила окрему територіально-політичну та адміністративну цілісність, не була одним консолідованим господарським комплексом, східні області Словаччини жили досить відокремленим життям" (Дєїни Словен- ска. — Вид. САН 1961, с. 44-45).

"Словаки в 1790-1792 pp. не виявили правних національних домагань. Словацький народ був розбитий релігійно на католиків й євангеликів. Зі сходом не мав жодних взаємин" (Др. Даніел Рапант. К почіатком мадярізаціе II. — Братислава, 1931, с. 492). "Спіш не мав свідомого словацького національного руху протя­гом всієї історії аж до часу приєднання до Чехословаччини. Також словацьке управління в Мартин і дивилося на східних сло­ваків з певною відстанню" (Левоча, с. 99). "Спіш не хотів при­єднання до Чехословаччини. Словаки посилали телеграми й резо­люції за приєднання до Мадярщини. Коли їм це не вдалося, проголосили самостійну Спішську республіку "Сцепусіа", котра була б частиною мадярської республіки як кондомінімум. Спіш- ські словаки не мали жодного зв’язку із західними чи середніми словаками" (Левоча, с. 217). "У всіх Спішських містах аж до кінця 1919 року офіційною була мадярська мова" (там же). "Кежмарок 23 жовтня 1918 меморандумом протестував проти утворення Чехословаччини" (Левоча, с. 65). "30-31 жовтня 1918 року в Будапешті Мадярське королівство було проголошене Ма­дярською Республікою (16 листопада). "Словацький Спіш вислав до Будапешта делегацію, яка проголосила в Будапешті негативне ставлення спішських міст до утворення Чехословаччини і висту­пила проти прилучення Спішу до Чехословаччини" (Левоча, с. 67). Також Пряшів (Виходне Словенско) хотів утримати Пряшів­щину в рамках Мадярщини. Пряшівські словаки навіть спробува­

349

ли проголосити свою республіку або самостійну республіку "Сце- пусіа", як це хотіли кежмарчани. Це вони опублікували в пресі в кінці листопада 1918 року, а 9 жовтня 1918 року в Кежмарку формально проголосили "Спішську республіку" (Левоча, с. 69). "У 1918 році "Східнословацька Рада" звернулася до мадярського мініс­терства в Будапешті з проханням, щоб зі східної Словаччини утво­рити самоуправну область Мадярщини" (П. Дворжак. Одкр. дєїни, Старе Слов. — С. 181).

Отже, та "Східнословацька Рада" в Пряшеві була промадяр- ською. На щастя, тоді засіла в Пряшеві Руська Народна Рада, котра звернулася своєю делегацією до тої "Східнословацької Ради", щоб разом проголосити приєднання Пряшівщини до Чехословач- чини. У відповідь "Східнословацька Рада" почала співати мадяр­ський гімн. Так проголошення про приєднання Пряшівщини до Чехословаччини видали русини Пряшівщини й вони пішли деле­гацією до Праги те приєднання здійснити. Пряшівщину для Сло­ваччини врятували русини, а не словаки.

"Східні словаки не мають ніяких спільних традицій із західними словаками. Були проти себе і тут, і в Америці також були проти заснування Чехословаччини" (Галага, с. 54).

Врешті, загальновідомо, що ті словаки не називали себе сло­ваками, але католиками. Вони говорили, що їх мова не словаць­ка, але "католіцка".

Дуже важливо, що на Пряшівщині, якою з кінця 1918 до 1938 року володіла Словаччина, населення суцільну словакизацію не вітало. "Після 6 жовтня 1938 року, коли припинилася колонізація сходу (зн. Пряшівщини) західнословацькою інтелігенцією, народ часто розчаровано дивувався, і всюди було чути крики: "чехів вон", "ми чехів вигнали", а чехів нам знову посилають" (Галага, с. 53). Ба, ще в 1948 році авторові цих рядків (який говорив літературною словацькою мовою) люди, що їх вважали словаками, говорили: "Дише якби ви так по-чеськи не говорили". Вони казали: "Ми не словаки, ми слов’яни".

Що ж ми бачимо? Давні мадяри, зайнявши Потисся, схід су­часної Мадярщини й Словаччину, знають про народ русинів, він згадується в документах на всіх цих територіях, але протягом більш як півтисячоліття ніде не згадується про народ словаків.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том И

Далі ми бачили, що Пряшівщина й Татранщина ніколи не мали взаємостосунків у культурному й політичному житті західної Словаччини. Тепер розглянемо, як відбувалось заселення Татран- щини й Пряшівщини.

До 5.

Татранщина й Пряшівщина були спочатку заселені білими хор­ватами, руським плем’ям, яке себе ще до приходу мадярів (896) називало русинами. На це є багато доказів, головніші будемо наводити в дальших поодиноких точках, цитуючи словацьких, чеських та інших іноземних істориків і вчених.

5-1. Ще з античних часів історія вказує, що межі германських племен на території Словаччини зі заходу сягали лише до т. зв. Сарматських (Татранських) гір. Археологія також указує, що Потисся (а в ньому Татранщина й Пряшівщина) аж до Татран­ських гір на лінії Тренчин — Вац було заселене слов’янським плем’ям черняхівської культури, тобто культури слов’янських русь­ких племен. Ці руські племена поселилися в Пряшівщині, Тат- ранщині й у Потиссі раніше, ніж західнослов’янські племена на території сучасної Нітрянщини (західної Словаччини) й Морави.

В перших частинах цього твору ми вказали, що становище теперішніх словацьких археологів, після дослідження багатьох ранньослов’янських стоянок на Пряшівщині, є таким, що появу перших слов’ян на території "східної Словаччини" найімовірніше слід пов’язувати з пряшівською культурою, а це черняхівська культура руських племен Київської Руси. Поселення носіїв цієї культури було відкрито в долині ріки Ториси, в Кошицькому районі, в Михайлівському та деінде. Поселення в Пряшеві та аналогічні пам’ятки датуються II-V століттям по Христі. Така точка зору словацьких археологів, зокрема — Б. Будинського- Крички, та інших, яких ми згадали в попередніх розділах. Як і чеські історики, так і словацький академік Я. Декан щодо засе­лення східної Словаччини визнає помилковими погляди деяких давніших істориків про те, що ці землі були заселені із заходу. На думку Я. Декана східна Словаччина була заселена з північно­го сходу або з півдня. Про першу можливість можна гадати на основі наявності і донині українського населення, про другу — на підставі політичного панування болгарів-слов’ян. Отже, русини

351

первісно заселяли цілу Татранщину й Пряшівщину, тобто серед­ню й східну Словаччину аж до лінії Тренчин — Вац, або до кордонів Нітрянщини на тій самій лінії.

5-2. Заселення русинами Татранщини доказує так звана "во­лоська колонізація". "Волоська колонізація" — це вигаданий тер­мін, аби приховати правду, бо жодної волоської колонізації не було, адже Татранщина існувала давно, була задовго до колоніза­ції заселена русинами, осілими хліборобами й русинами-пастуха- ми, названими "волохами" тому, що вони носили довге волосся, яке їм спадало на плечі. В документах "волоської колонізації'" взагалі не сказано, що ті пастухи тоді прийшли й поселилися в Татранщині. Ті документи лише констатують дійсність — їх при­сутність і життя на основі даними їм в давнину королівськими привілеями з наміром зупинити їх переходи з місця на місце та утримувати на однім панстві, щоб їх відходом не зменшувались доходи панства, які були значні. Підкреслюємо, що ту дійсність стоянок руських пастухів з їх багатотисячними стадами рогатої худоби, а особливо овець і кіз (і то стоянок кількасот), конста­тує багато документів, але нема жодного документа з тих або попередніх часів, що констатував би в Татранщині словацькі оселі. Постає питання: звідки могли б зразу з’явитися ті пастухи в такому великому числі з багатотисячним поголів’ям корів, волів, овець, кіз? Як це сталося, що такий великий відхід ніде не був зазначений? Та ж мусіли залишитися після їх відходу вели­чезні порожні простори! Нічого подібного не бачимо на сусідніх територіях. Отже, рух руських пастухів у Татранщині — це не колонізаційний рух, а рух при випасанні стад, рух, відірваний від своїх осілих братів, що обробляли поле, осілих у постійних сели­щах, бо виключно пастуше життя без одночасного хліборобства не може існувати. Подивімося на це все детальніше.

Українські історики дослідженням руських пастуших рухів в Татранщині не займалися. Вони взагалі ці руські поселення не вивчали. Вони бачили русинів лише на Пряшівщині, отже в облас­ті до Високих Татрів, де ще й досі є греко-католицькі парафії в Телгарті (Швермово), Вернаві, Шумяці й Остурні, як найдальші на заході греко-католицькі парафії. Хоч були дослідники (наприклад професори Братиславського університету Е. Перфецький і Мар-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

ков), про яких ще буде мова, які вказали на руські поселення в Татранщині, але про це вони заявили непомітно й тихо, без опуб­лікування документаційної аргументації: певно, боялися втратити посаду. Та настав 1947 рік. Професор університету в Братиславі Вацлав Халоупецкі видав у Празі свій твір "Валаші на Словенску"

• "Волохи на Словаччині". Він документально підтвердив, що територію Словаччини аж до Тренчина заселяли русини, як первіс­не населення Татранщини й Пряшівщини. Цей учений не називає жодного документа, який засвідчив би, що тоді були й словаки. Навпаки, він вказує, що і після дуже сумлінного шукання деяких документів про поселення словаків, таких не знайшлося, бо їх нема і не могло бути. Далі ми будемо наводити цитати з твору Халоупецкого, називаючи сторінки праці.

353

талес інтеллігенді сунт" — "Волохами їх називають не за націо­нальністю, але за ведення (пастушого) життя" — і називає їх русинами. Волохи — це потік, який надходить зі сходу на захід... щоби покінчити експансію на північно-східній Мораві" (с. 10-12). "Коли зустрічаємося з волоською колонізацією на Словаччині? На це є багата література в творі К. Кадлец "Вапаші а валаш- ське право", і в найновішому творі д-ра Дімітра Краняли "Румун­ські впливи в Карпатах" ("Інфлуенте романешті ін Карпаті", Прага 1938, с. 563). Ми лише доповнюємо те, що їм було невідоме. У мадярського хронолога, т.зв. Аноніма, згадується серед давнього населення Мадярщини "Блахіі ак пасторес Рома- норум" (Геста Гунгарорум. — Б-пешт, 1937, кап. 9 1 25). Але й Варадинський регістр (Регестерум Варадіенсе) у роках 1208-1285 говорить про проникнення волохів на захід у комітаті Забовчському на межі XII і XIII століть. Також Хроніка Туровція пише про "Валахіс, кві ерант пасторес — волохи, що були пастушками" (Кронікон І, кап. 17). Дехто вважав, що ті "волохи" — це залишки римлян чи населення римського періоду — або, що "волохи" з роду румунського, що хотів підтвердити й Міклошіч. Але це все балачки без достатнього обґрунтування. Румун др. Д. Краняла в творі "Румунські впливи в Карпатах", зокрема в розділі "Розбір слів" (с. 195-446), цілком правильно вказує, що у "волоському" словнику переважають слова слов’янські, а румун­ських слів мало. "Нема ані найменшого сумніву в тому, що ані в Карпатах, ані на Мораві не були оселені румуни, попередники румунського народу" (с. 17). "Носіями волоської колонізації на межі країв русинських і словацьких є русини. Про волохів маємо вістки в Марамороші в роках 1317 і 1326, пишеться про них і в привілею королеви Єлисавети за 1364 рік з тим, що вони мають певні права й свободи, ба мали від мадярських королів певні привілеї" (с. 20; і Кадлец "Валаші а валашске право І с. 243 і 476-484). "На території сучасної Словаччини маємо вістки про волохів, з яких можна робити висновок, що волохи в східних комітатах Словаччини поселились значно раніше, року 1450. Є вістка про волохів у Плешівці і Щитнику (район Рожнява) в 1426 році" (с. 21). "У 1437 році латинський монастир в Ясові (на південний захід від Кошиць) скаржиться, що волохи насильно

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

зайняли монастирські луки і там випасають свої вівці й кози" (с. 22). Далі автор наводить ще більше документів про оселі волохів в Шариші, в околиці Бардиєва. Із середньої Словаччини (Татран­щини) автор наводить документи мадярського короля Матвія Корвина (1457-1490 pp.) про "волохів на горішнім Гроні, на маєтках панства Лупні і панства замку Орави і Лікави" (с.23). "В грамоті Матвія йдеться про те, що волохи в Оравському комітаті просили короля, щоб при тих "стародавних своїх пра­вах і свободах" були надалі полишені. (Квалінтер іпсі антіква лібертатіс еорум прерогатіва реквіренте... ексемпті фуерунт... ет ін антіквіс еорум лібертатібус тенере волентес ет консерваре... мандамус" (с. 24). З того робився висновок, що волохи були на Ораві "від прадавна", щонайменше від початку XIV століття. "Коли волохи дісталися на Ораву або до комітату Гемерського чи Зволенського, залишається невиясненим. Але в обох докумен­тах, як про Ораву, так про Гемер і Зволен, говориться про волохів, як про люд в тих областях уже давно оселений" (с. 24-25). "Подібно в грамоті з 1470 року пишеться про оселю Валашка і Гронець в горішнім Гроні, як про оселі волохів. Бачимо, що волошництво було в 1470 році в Гемері і в комітаті Зволенськім досить поширене. Але коли волохи туди дісталися: чи за володіння Матвія, чи, може, ще раніше за володіння коро­леви Єлисавети, у випадку ще за її батька Зигмунда — конкрет­но сказати не можемо. Лише загально можемо констатувати після дат вже вище названих, що в Марамороші доведено, — вони були вже у 1326 році, в комітаті Бережському — у 1364 році, в комітаті Гемерському і замку Плешивець — у 1426 році, в комітаті Турнявськім біля Ясова — у 1437 році, на горішнім Гроні — у 1470 році і на Ораві — у 1474 році. При тому завжди треба брати до уваги, що у всіх випадках про них там згадують, "як уже довший час осілих" (с. 26).

"Волоська колонізація наступала зі сходу на захід і пройшла Спішом, Липтовим і Оравою, але рівночасно ішла й Низькими Татрами (сучасною середньою Словаччиною) і залишила свої оселі в комітатах Абауй-Турня, Гемер, Зволен, Гонт, Новоград, Теков, Турець, Тренчин, а звідти проникла й на Мораву і в Сілезію" (с. 27).

355

Тут автор наводить лист Катерини Зріні, вдови Франциска Тгурза, до імператора Максиміліана за 1576 рік: "В Ораві є осілі Рутгени, вел аліо номіне валахі" — "русини, або інакше вони звуться волохи", і пише далі: "Тому дуже правильно констатує поширення волохів документ про мукачівське панство з 1570 року, де говориться, що в гористих краях від Мукачева аж до Тренчина осіли тисячі волохів, що переселилися дуже давно... вони мають своїх власних рихтарів" (с. 28).

Далі В. Халоупецкі згадує лише важливі й тепер загальновідо­мі поселення: "Волохи згадуються в Брезовиці на Спіші в 1426 році, в Кежмарку в 1463 році, в замку Любовня в 1492 році, в околиці Маркушовців, більше число волоських поселень при джерелі Ториси, в околиці Гнильця (Гельниці), по обох сторо­нах ріки Попраду. "За походженням ті спішські волохи — русини, і аж до кінця XVIII століття вони зберегли не лише свідомість про руське походження, але й свою руську, пізніше греко-католицьку віру. На основі церковної візитації Спішської капітули у 1700 році для греко-католиків русинів був установле­ний окремий деканат.., разом у тому деканаті начислювалося 3654 душі" (с. 32). "Із комітату Липтовського маємо волохів досвідчених в околиці Штирби і Важця, далі у Високих Татрах, а ще більше вісток про волохів є в Низьких Татрах, особливо в околиці Ружомберка" (с. 34). "На Ораві волоські селища на основі права і привілею, одержаного від короля Матвія, у 1474 році вибирали собі воєводу. Важливіші села, що згадуються в документах на Ораві: Княже, Межибороддя, Дубове, Устя, Бзин- ки, Оравки, Буковина, Пекельник, Липниці, Білий Потік, Зубе- рець, Полгора, Довга Лука, Розточна, Василів та інші понад 60 осель. У урбарі Оравського панства з 1619 року нараховується і описується майже 60 волоських поселень. У 1619 році на Орав- ському панстві нараховувалося разом при волоських селищах 20167 штук волоської худоби" (с. 40-41). Халоупецкі називає більше як 60 сіл, що значить — вся територія Орави була "волоською") і пише, що до них ще треба зарахувати волоські села оравської шляхти (ті перші були вільні), далі села між Кралованами і Дольним Кубіном. "А ці вже пристосовуються до хліборобства на убогих нивках, на яких із зерен родиться особли-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

во овес і живляться частково пастушеством, частково дроворуб- ством. У XVII столітті знаходимо там ще віддаленіші волоські селища. Природно, зустрічаємося на Ораві з типово волоськими назвами, як: Грунь, Магура, Кошариска, Поляни, Прислоп, Ки- черва, Яворини, Копаниці та інші, що їх бачимо в документах, яких багато збереглося на Ораві донині" (с. 41-42).

Далі Халоупецкі подає дуже важливу інформацію: "Волоські поселення розміщались вздовж гребеня Карпат не лише на боці словацькому, але також на боці Карпат, зокрема в землі Сяноць- кій і Симбірській, в країні довкола Нового Таргу і в найзахід- нішому куті Краківщини, в безпосередньому сусідстві Тсшін- щини, куди волоська колонізація проникла в XV ст. Також у XVI і XVII століттях там заснувались русько-волоські селища, але волохи дісталися звідти ще далі — до Тушинської Сілезії" (с. 43). "Однак не є нашою метою, — пише Халоупецкі, — слідкувати за волоською колонізацією на північній стороні Карпат. Цього пи­тання торкаємося лише тому, щоб зазначити, що з одної і з другої сторони Карпат іде цілком різнобіжна хвиля волоських поселень, розмах яких закінчиться на Тєшінщині й Мораві" (с. 44).

Звернемо увагу на дуже важливий момент, на якому акцентує Халоупецкі: ті самі волохи-русини йдуть обома боками Кар­пат, у них та сама мова, та сама віра, ті самі звичаї, ті самі церковці, ті самі пісні, ті самі вишивки, фольклор. Якби їх не називали: з боку Краківщини — словаками, чи так само з боку Татранщини на Словаччині — однаково вони русини-українці.

В. Халоупецкі подає також інформацію про волосько-руські поселення, які розмістились на середній й південній частині тери­торії Татранщини. Він пише: "Ми вже згадували, що існування волохів і волоського господарства маємо безперечно доказаним вже в роках 1426 і 1437 в горах біля Плешивця і Ясова (тепер Рожнявський район). Коли і як вони поширилися в цих терито­ріях, точних даних не маємо. Але безперечним є те, що в Гкмерськім комітаті по обидва боки ріки Солоної вони в XVI і XVII століттях були дуже поширені. Зокрема, бачили їх там у панському замку Красна ҐЬрка, Плешивець, в околиці міста Рожнява, зокрема поблизу замку Мурань, що межує із коміта- тами Іімерським і Зволенським. Біля замку Красна Горка були

357

рубежі волоського воєводства. У статуті міста Рожннви за 1603 рік також згадується про волохів. У 1686 і 1688 pp. волохи з Гемера домагаються підтвердження і визнання своїх давніх прав і привілеїв. З того документу випливає, що цілий горішній Гемер і гори на межі Спішського й Гемерського комітатів (від Плешив- ця й Рожняви — на захід до Мураня) був насичений волоськими поселенцями" (с. 45). "Тут згадуються волоські селища: Слабош, Генч, Ганкова, Маркуська, Пуста Слабошка, Роговець, Вишня Солона, Чорна Легота, Добрий Ліс, Довга Лука, Петрове Село, Пустий Салаш, Генковці, Велика Поляна, Мала Поляна, Скорий Потік (тепер Рожнявське Бистре), Чорна Легота (тепер Кобеля- рово), Нижня Солона тощо (їх наводить автор). В околиці цих селищ знаходимо й типові місцеві назви такі, як: Прислоп, Магу- ра тощо. Безперечно, волохи осідали і в долині ріки Мураня, що в околиці Єлишви й Ревучої (тепер Ревуца), а дехто з них і Малогонті, що в околиці Тисовця. Звідти простяглись посе­лення через Поляну над Клиновцем до Новоградського коміта­ту. (Це вже на межі з Нітрянщиною, с. 45-46).

"Про волоських русинів в околиці Тисовця писав М. Шулек в рукописному творі "Топографіа оппіді Тисолц" в 1803 році: "Пер­ші поселенці Тисовця були слов’янами-русинами і за націо­нальністю, і за віросповіданням, грецьким за обрядом христи­янської релігії, — а це доказує і багато назв околиці: гори — Куча, Черемошна; прізвища — Стефкович, Андрійович, Петишо- вич, Стефанович тощо. Знак Тисовця вони руською мовою нази­вають "волоська печать", членів управи села — "боженики", "парцере" звуть "щадити" (Рукопис є в маєтку церкви в Тисовці). Є тут ряд типово волоських назв: Грунь, Вовчий Грунь, Кривий Грунь, Кичера, Поляна, Кошарище, Кошариско, Салатник тощо" (с. 46). "І в горішній Ораві, і в горішній Солонії з її притоками Щитником і Муранню, поселення появились передусім завдяки волоським русинам. На полонинах між Рожнявою і Плешивцем, Добшиною і Муранню, а далі волоські поселення поширювалися на південь і на захід. Доведено, що в дельті рік Солоної і Грону волохи жили вже вкінці XV століття. Звідти волоські поселення по обидва боки схилів Грона на захід у середню Словаччину розміщались аж до околиці Банської Бистриці й Зволена і

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

через низькі Татри сягали Липтова, де, зокрема, між Банською Бистрицею і Ружомберком також жили волохи в XVI ст., на що е багато доказів" (с. 47). "Доказують це документи Віден­ської казни за 1540 і 1558 pp., які зазначають окремих тайників, щоб стерегли ліси банських міст від волохів, у тих околицях поширених, щоб волохи не нищили ліси, потрібні для шахт як пальне" (с. 48). "З імператорських листів, адресованих таким містам, як Зволен, Лупча, Ликава, Віглаші, Банська Бистриця, Мурань та іншим, видно, що волохи в тих масивах були дуже поширені" (с. 46). "У 1564 році із Щавниці (тепер Банська Штявниця) надходять скарги цісарським комісарам про шкоду, яку спричинили волохи своїми стадами в лісах між Левицями і Зволеном" (с. 50). Про такі випадки написано і в 1578 році скаргу на волохів, які були оселені в околиці Брезни над Гроном" (с. 51).

Так, крок за кроком ідемо Татранщиною і бачимо всі оселі, заселені русинами, лише в містах переважають німці. Ті міста мають німецькі назви, наприклад: Нойгеусл (тепер Банська Бис­триця), Алтесол (тепер Зволен) тощо. Але далі бачимо, що й ті міста знаходяться на місці колишніх руських сіл. Халоупецкі про це пише так: "З ініціативи Долішньоавстрійського Казначейства у Відні, лісові комісари пройшли цілим краєм і виявили багато волоських сіл. Але не всі! Так, наприклад, волоські села Тел- гарт і Шумяц, що розміщені при витоках Грону і під Кральовов Голоу, в звітах не названі, хоч якраз ці два села найкраще збереглись до наших днів. Очевидно, що такі волоські селища були на горішнім Погроні. Тут згадаємо волоське село Поломку, а неподалік від неї — Погронську Машу" (с. 51). Повідомлення цісарських комісарів за 1565 рік свідчить, що волохи викорчову­вали великі ділянки лісу, щоб таким чином утворити собі поля й луки. Цісарські комісари з подробицями описують і волоське село Гельцу у 1566 році, що неподалік горішнього Грона. Далі в тих околицях згадане і волоське село Вацух" (с. 52). "На півден­ній стороні поріччя Грону волохи згадуються в долині річки Рогожна (Ройнітц), в околиці Брезна біля Грона, в селі Вал ас - ка, Щавничка, Бистре, Яраба, Лопей, Горішня й Долішня Легота, Ясінне, Німецьке. Тут всюди згадуються русини-селяни й русини- волохи (пастухи). Пастухами русини тут були часто: з відомостей

359

відомо, що там було 24 кошари. Якщо врахувати, що в одній кошарі було приблизно 500 овець, то виходить, що в панстві Лупчі було найменше 12 тисяч штук овець і кіз" (с. 54).

"В долині ріки Грону є селища волохів в Межиброді, Лубито- ві, Дєтвіу в долині ріки Золної (ця річка первісно звалася Ясінська). "Про волохів в околиці Банської Бистриці, замку Лупча в околиці Зволена, є досить часті згадки в документах, що стосуються лісового господарства на середньому Гроні. Тут вони згадуються, зокрема, в околиці Залізної Брезниці, в поріччю річки Нересниці та Старого Потока, що витікають з вершин біля Банської Щавниці. Волохи тут оселялися на горі Ситно, аж до околиці міста Левиці і проникали на південь а ж до Нової Бані і до ТопольчаноКу а також на захід до околиці банського міста Кремниці" (с. 55-56). "В гірських краях, що входили до комітатів Зволенського, Тековського і Новоградського, також жило багато волохів, як і на горішній Ораві, а велика частина того гірського краю була заселена аж у волоській добґ (с. 56).

"Зокрема, край по обидва боки Турця заселений волохами. При джерелі річки Ревуча (Ребутц, тепер Ревуца, яка в Ружом- берку вливається до Вагу), знаходимо у 1565 році волохів у околиці Вишньої, Середньої і Нижньої Ревуци, далі в околиці річки Коритниці, а також в долині річки Лужної під північним хребтом Низьких Татрів, далі — в Білім Потоці і близько Ружомберка. Про волохів у околиці Ружомберка згадується у рішенні міської ради за 1742 рік" (с. 58).

"Липтовський комітат від території Турчанського комітату від­діляло погір’я Великої Фатри, якої части Магура та Яворина вже дають нам знати, що там також, як і всюди в горах на середній Словаччині, були оселі волохів-русинів. Пишуть про них у документах за 1566 і 1581 роки також податкові списки з XVI століття. У документі сказано, що русинів-волохів оподатко­вано, але вони через свою бідність не мали чим розрахуватися" (с. 59).

"В Тренчанськім комітаті, що по сусідству з Турцем і Ора­вою, податковий список за 1550 рік подає, що волохи там осіли у 22 селах, зокрема в панствах, що належать до замків Ледниця, Поважська Бистриця, Гринов, Будатин. Крім того, є ще во-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

лоські оселі, що належать до замку Литава. В документах замку Литави підтверджується їх давнє право. Зберігся інвен­тарний список з 1613 року, із маєтку Мшена (тепер Омтенє), що недалеко від Тренчина, що засвідчує, що село було волоським" (с. 60).

"Подібне спостерігається і на гірських масивах Нітрянського комітату, де є Волоська Біла, вказуючи на те, що волоські поселення сягли і цих країв" (с. 60).

"Про волоські поселення в долині річки Кисуця збереглися нам вісті з панства Будатина з 1690 року. Тут згадуються русини- волохи більш як у десяти селах, зокрема, в Дивині, Рудинськім, Неслуші, Ощадниці, Дунаєвій, Краснім, Горелиці, Ракові, Лоднім, Глубокім, Повинім і також інде. Волоська область тут тягнеться від меж Сілезьких (в околиці Чадди і Мисуцького Нового міста) аж до Будатина. Волоські поселення в гористих частинах Трен- чанського комітату простягнися далі в Сілезію і на східну Мора­ву, де пасма волоських поселень кінчаються" (с. 61).

В. Халоупецкі далі пише: "3 історичних документів, які ми вивчали, стає цілком очевидною картина широкого розселення русинів-волохів на території Словаччини, зокрема середньої Сло­ваччини, вони густо заселялись на гірських і лісистих масивах. А. Кавуляк (Валасі на Словенску І, с. 363) на основі податкових списків Мадярського Казначейства з початку XVII століття по­дає, що на Словаччині було майже 200 волоських руських селищ. Але й це дуже велике число не зовсім точне, бо поселень волохів було більше. Податкові списки не є достатнім критерієм для визначення дійсного стану речей. Ті, хто жив угорі, звичайно, намагалися применшити кількість поселенців і тим знизити свої податки. Крім того А. Кавуляк не зауважив на цілий ряд істо­ричних вісток і не бере до уваги комітати, у яких документи про волохів не збереглися. Тому замість здогадів будемо вірити відомостям достовірним з 1570 року, що рахунок волохів між Мукачевом і Тренчином був на тисячі" (с. 62). "Це доказує і русинська номенклатура, що збереглись у топономіці Закарпат­тя, Словаччини аж до Морави і Сілечії, яка простягується зі сходу на захід. Волоські поселення займали значну територію доти незаселеної землі. Крім того, з наведеного переліку видно,

361

що не про всі селища волохів збереглися вісті: таких поселень було набагато більше, ніж подають документи, які зберег­лись. Нема сумніву, що назви, що збереглись, вказують на во­лоські поселення. А ці назви є лише на Закарпатській Україні і в Словаччині: їх вже нема в Чехії. А на території Словаччини вони є не лише в гірських краях східної і середньої Словаччини, а заходять дуже глибоко на південь (приблизно так, як вибіжки Словацьких гір, що йдуть до Дунаю) аж до Тренчина, Нового Міста над Вагом, до Мияви, Сєнця, Угорської Скалиці. Анало­гічно і в інших гірських місцевостях Словаччини знаходимо ці назви в околицях Римавської Суботи, Лученця, Модрого Ка­меня, Крупини і в околиці Шаг над Іплем" (с. 63). "Волоські поселення істотно вплинули не лише на економіку, а й на куль­турний розвиток того краю..." (с. 64. Тут автор доводить, що вплив української мови волохів відчужив словацьку мову від чеської).

Далі в творі автор В. Халоупецкі наводить історичні аргументи, що волохи були русинами-українцями. Він пише: "Термінологія збереглась від русинів, а не румунів. Її добре вивчив румунський вчений Д. Краняла (Румунські впливи в Карпатах. Прага, 1938), вказуючи, що ті назви румуни на територію Словаччини не принес­ли і що кількість румунських слів у волоських поселеннях дуже мала. Населення приходило з русинського краю і в спілкуванні з румунами в Семигороді могло перейняти деякі слова" (с. 66-67).

"В урбарі Оравського панства з 1626 року, зазначалось, що землі, виділені волохам, влада називає "оросок филдеї" — "русь­кими землями", а село Бзина Волоська — це селище "аз, кібен оросок локнок" — "таке, в якому живуть русини", на відміну від Бзини Селянської, про яку пишеться, що в ній живуть "сільські піддані" (с. 68). "Також у інших краях Мадярщини зустрічаємося з тим явищем у тім смислі, що волохів, як правило, вважають національно належними до руського племені" (с. 68). "Волохів вважають русинами і це видно з рішення мадярського сейму в XVI столітті, коли мова йде про волохів: "Рутгені ет Валахі, — А Валахіс пекорарііс ак рутгеніс... Сімілітер Валахос, расціанос, Рут- генос..., ут Валахі, Расціані, Рутгені..." (Корпус юріс Гунгаріці, — також Кадлец. Валасі а валашеке право; і Халоупецкі, с. 69). "З

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

1548 року є вістка про будування замку Курань в Гемері, і тут знову згадуються "Рутгені ет Валахі". Також М. Шулек в ру­кописнім творі про Тисовець в Гемері пригадує, що на документах з 1550 року з руськими іменами й словами була "волоська печать" (с. 69). "В деяких краях, як, наприклад, у Шариші, в Спіші, в Гемері волохи берегли знання про своє руське походження і свою руську віру дуже довго, дехто властиво, аж дотепер" (с. 69). "Жителі на Горішнім Гроні в селах Шумяц і Телгарт досі греко- католицької віри, а в їх діалекті є сліди, що вказують на їх русинське походження" (с. 69).

Чеський історик Халоупецкі пише далі: "На русинське похо­дження безперечно вказують деякі назви в зонах, заселених тими "волохами", як наприклад, назва села Василів, Нижня (на Ораві), Івашкова Поляна (або Ваньовка, також на Ораві), Борисов (на­зва гори між Якитвом і Турцем відома ще з 1555 року, як також Федорка (назва гори в Липтові), Прислоп (в Гемері і біля Дєт- ви)" (с. 70). "Вказівкою на руські-українські поселення Орави, а також в інших зонах сучасної Словаччини, є й дерев’яні церков­ці східного типу, як також написи кирилицею на вівтарних іконах або дзвонах. Також деякі руські звичаї й повір’я, про які говорять, наприклад, Муранські артикули з 1585 року, де кажуть "Крачун" і "Русадля" замість "Вяноц і Св. Духа", що збереглась від волоських русинів, які в Гемері живуть донині" (с. 71). Тут же автор зазначає, що церковці побудовані за одним типом по обидві сторони Карпат, ба навіть і на Мораві, тут "простяглись волоські поселення" (с. 71. Л. Нідерле "Словацке старожітності", де вказується, що Крачун і Русадля — це перек­лад з руської мови). Далі автор пише: "Й. Шкултеті, не знаючи про руський характер волоських поселень на Словаччині, стара­ється малюнки східного типу, які були виявлені при відновлен­ні костьолів в Шариші, пояснити кирило-методіївським впливом (Словенскі летопіс V. с. 286, — Словенске Погляди 1922, с. 100). Оравський історик Й. Когут виразно звертає увагу на нібито глаголичні написи на дзвонах в Ораві та на деяких вівтарних іконах, думаючи, що то пам’ятки кирило-методіївського періоду, — а під його впливом пише і И. Градскі: "Алшо Кубін, убі ін туррі еклезіе антіква екзістіт кампана кум інскріпціоне глаголі-

363

ка" — "В Нижнім Кубині на церковній вежі існують старинні дзвони з глаголичним написом" (Й. Градскі, Адітамента ад ініціа капітулі Сцепузіензіс, Сепешварольйо, 1903, с. 504; Халоупецкі, с. 71; Додамо від себе, що ці "вчені" навіть не вміли відрізнити кирилицю від глаголиці, бо тут йдеться про кирилівські написи).

Халоупецкі наводить вагомі аргументи щодо походження воло­хів і їх поселень: "Важливим свідоцтвом руського впливу у во­лоських поселеннях на території Словаччини є також поширення слів "нижній" і "вишній", що спостерігаємо переважно в краях з волоським населенням, на відміну від словацького "долні" і "гор- ні". Прикметно, що означення "нижній" і "вишній" також невідо­мі в Чехії, на Мораві" (с. 71). "На волоське поселення на теперішній Словаччині і його русинський характер вказує також поширення східного обряду на всіх територіях, заселених во­лохами (с. 72). Халоупецкі цю точку зору не доводить, але ми згодом переконуємося, що всюди, де жили волохи-русини, навіть у латинських чи протестантських костьолах (які первісно були руськими церквами), збереглися малюнки східного обряду, а це означає, що храми перебудовували на латинський чи протестан­тський). Врешті, Халоупецкі вказує і на вплив української мови на словацьку. Він пише: "Так як древні дерев’яні церковці на Словаччині були в дусі романтичного розуміння слов’янської ми­нувшини і вважались пам’яткою про кирило-методіївську добу, і руські написи на дзвонах є свідченням з тої доби, — отже, це все принесли на Словаччину волохи-українці, так і багато слів, які словаки вважають праслов’янськими, с українськими" (с. 77).

"Русини так заселили області Татранщини, що, наприклад, Орава, на основі даних з 1576 року, вважалася руською" (с. 82). "Хоч на Ораві було поширене ім’я Поляк, але та місцевість на початку XVII століття ще не була польською, а руською" (с. 85). "На руський вплив крім історичних вісток уже наведених, багато вказівок на Ораві в поширених прізвищах, а саме: Руснак, Рус, Русин, Руско, — а також окремих іменах: Василь, Федор, Фетько, Лавро, Лаврик, Олекса, Максим, Максимик, Іван, Івашко, Вашко, Катерина, Іванова, Димитрій, Дяк і подібні та прізвища із закін­ченням на "-ич", наприклад, Ваньович, Валахович, Урбанович, Блашкович, Воєнович, Пехнович та їм подібні" (с. 86). "Праста­

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

ре ядро словацького народу містилося в Подунайській низови­ні, а Татранщина була заселена не словаками, тому Яношик не є народним символом словаків" (с. 98-99).

Вкінці В. Халоупецкі доторкнувся й проблем словакизації во- лохів-русинів Татранщини. Він пише: "З числа євангеличних па­рафій на Ораві видно, що протестантизм проник і в Ораву "волоську", 'грунтовно спричинившись своїм чеським характе­ром до словакизації країни" (с. 85. Зазначимо, що чехи були предикаторами протестантизму і на Пряшівщині).

Хоч Халоупецкі в своєму творі висвітлив всі сторони життя волохів, доповнимо й підтвердимо написане деякими даними з твору ще одного чеського вченого Карла Кадлеца (Валаші а Валашске право в земіх слованских а угорских. — Прага, 1916). Він написав ґрунтовне дослідження аж на 450 сторінках. З нього також будемо лише цитувати, означуючи сторінку твору.

В рішенні сейму з 1574 року (с. 4) робили різницю між волохами: одні — це русини-селяни, другі — русини-волохи- пастухи, які мешкають в горах (с. 267). Між тими волохами- русинами були й священики. Врешті знаємо волохів і на східній Мораві. Це тепер люд, який зберіг окремий діалект, а також свої етнічні відмінності. Це можна пояснити лише впливом прибулих волоських пастухів" (с. 10). "На польській території волоських осель було багато. (Кадлец дає їх список, у якому називає 315 осель, але зазначає, що цей список далеко не повний і тих осель було в польській короні кількасот" (с. 314-315).

Назовемо ще один важливий історичний документ. "Волоське право" називалося також правом "русинським" (юс Валахорум сеу Рутгенорум). Це право з’явилося в лісистих зонах на терито­рії східної Словаччини уже в другій третині XIV століття. Його поширення на середній і західній Словаччині датується другою половиною XV століття. (Словаці а іх народни вивін. — Братис­лава, 1969, с. 23-24).

Якщо ми посилалися на чеських, істориків, що шукали правду, згадаємо і словака, який її приховував. (Ян Венько. Осідлене севернего Словенска. — Братислава, 1985). Зразу зазначимо, що правда, сказана істориками про заселення Татранщини русинами, коле очі прихильникам словацького романтизму. В минувшині вони

365

себе величали, а тепер, коли документи відкрили справжній стан речей, вони стараються новими писаннями затирати або зовсім замовчувати ту "руську правду". Ось і цей Венько пише про волохів і забуває при цьому зазначити, що то були русини, або замість їх національності пише: "Люди східного обряду". Наперекір тому, хоче він чи не хоче, а і з його твору довідуємося гідне довіри. Насамперед вкажемо на його "стриманість". Він пише про якесь заселення "північних частин Словаччини на домашньому звичаєвому праві", але не конкретизує "національності того до­машнього населення", називаючи його лише домашнім. Далі пише про "заселювання на німецькому праві", замість того, щоб сказати правду — заселення німецькими колоністами, при тому німці в нього виглядають, як першопоселенці. Він нічого не каже про німецьку колонізацію, під час якої утворилися всі "словацькі", а насправді німецькі міста Словаччини, починаючи з Братислави, Тирнави, Жіліни, Ружомберка, Спіша й кінчаючи Кошицями, Пря- шевом і Бардієвом. Під "заселенням на волоськім праві" між іншим згадує "волохів", не вказуючи на їх національну належність.

Автор далі пише: "Волоське населення комітату (але й інде) використовувало для свого прожитку і орну землю — копаниці. Волоське населення корчувало й окультурнювало викорчовувані площі, копаниці... Таким копаницьким поселенням була Турзовка (с. 38, 41). Про Оравський комітат пише: "Найдавніший доку­мент про Ораву є з 1287 року. Про північну Словаччину "нема історичних даних" (с. 48). "Горішня Орава аж до кінця середньо­віччя тривалий час не була заселена" (с. 68). "У 1474 році в Ружомберку король Матей 1 видав грамоту, якою підтвердив права предків волохів, якими правами вони користувалися від­давна. На основі того привілею волохи Орави не мали платити жодних крайових податків, були звільнені від робіт на Оравськім і Лікавськім замках, їх могли судити лише волоські воєводи, яких вони самі собі вибирали, вони не платили мита, були повинні сторожити дороги й подорожніх, що проходили країною. Отже, вся влада була в їх руках (с. 70). "Ті волохи ввели у нас невідомі форми господарювання, основані на вирощуванні худоби" (с. 70). Автор далі називає давні волоські осади: Княже, Межиброддя, Бзини, Зазрива, Білий Потік, Серни, Васильова, Бобров, Букови-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

на, Суха Гора, Лісок, Бабин, Хлібниця, Подбіла і ін. Тут жили "оравські "рутгені сеу валахі", осідком волоського воєводи було Княжа, пізніше Бзини" (с. 75-76). Автор уводить дальші волоські села на Ораві: Березовиця, Ясениця, Півгора, Підскаля, Студен- ки, Оравка, Пекельник, Велике Андрієвське, Ставне, Стефаново, Беньова Легота, Зубриця, Величне, Кубин та ін. "В процесі заснування нових сіл на волоськім праві випливає, що від 40-х років до кінця XVI ст. розвинулось нових 46 осель, що були розміщені на території горішньої Орави, — це предки русинів" (с. 79). Салаші й колиби під натиском перетворилися на тривалі оселі волохів на копаницькім праві (с. 82). Так постали Нижня і Вишня Линниця, Суха Гора, Закамінне, Хижне, Зубриця і ін." (с. 84). "Ґаздів копаницьких сіл джерела називають "колоні Вала- хес", тому більшість з них походила з бувшого волоського поселення" (с. 86). "Багато волоських сіл було перекваліфікова­но на копаницькі" (с. 8). "Села горішньої Орави: Хижне, Яблон- ка, Нижня і Вишня Липниця, Гаркабуз, Нижня і Вишня Зубриця, Серни, Буковина-Підскаля, Пекельник, Підвовк і Оравка рішен­ням конференції послів у Парижі з дня 28 липня 1920 року відійшли Польщі (с. 89).

Про Литовський комітат автор пише: "Найдавніший доку­мент, що стосується Липтова, є з року 1230. На території міста Липтовського Мікулаша був старіший храм св. Миколая, довкола якого витворилося місто Липтовський Мікулаш. Була там і зане­пала осада Городок (отже не Градок, с. 102). Автор наводить волоські села: Вербиця, Околичне, Підгоряни, Розтока, Терно- вець, Липтовська Мара (тут під готичним новим храмом знайшли основи первісного давнього храму), Ковачани (не Квачани), Свя­та Анна, Тепла, Ліскова, Рибарполе та ін. (с. 128). Німецьких колоністів оселювали магнати в XIII ст. і ті засновували міста на місцях давніх руських поселень. В околиці Важця (Важиць), Штриби (Чурба), селища Сон (тепер Шунява) жили русини. До­каз того: ..Священики миропомазували жителів тих осель". З того, пише автор, можна робити висновок, що в тій області були оселі жителів східного обряду" (с. 137). Автор називає також інші волоські села: Волоська Дубова, — там жив і волоський воєвода, пізніше перейшов до Ликнави, Швошов, Ліскова, Кока-

367

ва, Свинярки, Новоти, Ростока, Липтовський Градок, Штербське Плесо і ін. (с. 137-140).

Хоч цей автор пише дуже дипломатично, замовчуючи наяв­ність волоських-руських поселень, хоч він не згадує поселення волохів-русинів в середньому й нижньому пасмі Татранщини, щоб не визнати, що насправді вся Татранщина була заселена тими волохами-русинами, він неспроможний зіслатись бодай на один документ, що підтверджував би, що на тих територіях поселявся хоч один словак. Правда, словаків тоді не було, тоді така назва не існувала, але він не міг навести докази, що ті, кого він називав "домашнім населенням", були іншими, ніж волохи-русини, або були предками словаків. Але автор подає важливий доказ, що все населення, наприклад, Орави, було східного, отже, руського обряду. Він пише: "Єдиний парафіяль­ний костьол для цілої Орави існував у XIV столітті на цілу Ораву на Оравському замку" (с. 61).

На основі всього досі наведеного треба зробити такі висновки:

а) Крайня точка межі Історичного Закарпаття на заході сягає до меж колишньої Нітрянщини, отже до лінії Тренчин — Вац. Всю західну частину Історичного Закарпаття, звану Татранщи- ною, заселили, як першопоселенці, русини, яких з причин їх пастушого життя в документах і називають волохами. Ці волохи не мали нічого спільного з румунськими пастухами, яких також називали волохами, але вони жили лише в Семигороді. Назва "волох" походить від того, що русини-пастухи носили довге во­лосся, яке спадало аж на плечі, тому "волохи", "волохатий". Це не чуже, але українське слово, яке введене і в словнику Грінчен- ка. Словацькі дослідники спершу поширювали точку зору, що ті волохи — румуни, але коли її відкинули вже й румунські вчені і знайшли документи, які пояснюють, що волохи — це русини- пастухи, то вони у своїх наукових творах почали це визнавати, але з причин політичних, щоб не виникали претензії на ці тери­торії, ту дійсність замовчують або обминають.

б) Ті "волохи" були русинами, на що, крім писемних пам’яток, вказують і поселення на Татранщині, на території сучасної Поль­щі, а також східний обряд, духовенство, церковці, свята, самі східні покровителі їх храмів, звичаї, пісні, вишивки, фрески схід­

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

ного обряду під побілкою в костьолах, тобто в колишніх руських церквах, написи на дзвонах та іконах і т. д., — все це вказує й доказує їх руське походження. Самі волохи називали себе русина­ми, а назва "волох" стала лише їх прізвиськом на устах чужинців або назвою погорди в устах латинян.

в) Чеські й словацькі історики дали волоському поселенню назву "волоська колонізація". Цим хотіли вказати, що ті волохи- русини є лише колоністи, хоч і прийшли туди на незаселені території. Зрозуміло, це мало й політичне забарвлення, прецінь не допусти­ти русинів аж до меж Нітрянщини. Але документально підтвер­джено, що русини в Татранщині с першопоселенцями. Невідо­мо, коли вони в Татранщину прийшли, — отже, вони зовсім не колоністи. Роки, в яких про них згадується у грамотах чи інших документах, вказують на їх давнє існування на тих територіях з правами і привілеями від непам’ятних часів, які свого часу підтверджували мадярські королі. Історія ніде не говорить про їх колонізацію, переселення, рух, який порушив би життя в даних краях, напади, бої... Нічого подібного. При тому тих волохів- русинів відразу було так багато! Якби вони прийшли як колоніс­ти, вони мусіли б залишити величезні простори порожніми, а до того ж, яка держава випустила б їх з своєї країни? Ці волохи- русини не прийшли на Татранщину. Вони там були, розрослись, бо в горах їх не торкнулась монголо-татарська навала. За ними прийшли, як колоністи, німці. Ці були покликані мадярськими королями, тому що в Татранщині знайшлося срібло й золото. З документів бачимо, що ці німці оселялися на місцях руських осель, а русинів з тих місць просто виганяли чи виселяли. З документів бачимо, що німці посилали багато скарг на русинів- пастухів. Ці документи дуже важливі! Скарга — великий доказ. Якби ті русини були колоністами, їх відразу відігнали б чи пере­селили, а цим русинам не могли нічого зробити, тому що вони були першопоселенцями тієї землі, не вони в німців відбирали ліси, а німці займали їх оселі та ліси. На цілій Татранщині бачимо лише руські оселі, лише міста перебувають в німецьких руках. А так було протягом століть! Що русини в Татранщині були первісним населенням видно і з того, що нема документів, які засвідчили б, ніби сюди їх покликали як поселенців мадярські

369

королі, як це бачимо у випадку з німцями. Та ж тисячі русинів, тисячі худоби, ба й тисячі сіл, що вони заселяли, не можна було заснувати так, щоб це в історії залишилось непоміченим. Ті русини в Татранщині були здавна, з прадавна, вони заселяли всю територію, а німецькі колоністи їх витіснили в гори: німці бага­тіли зі скарбів їх землі, а русини в горах ледве животіли. Хоча чеські історики доказують, що волохи-русини були першопосе- ленцями на Татранщині, словацький "дослідник" Венько у згада­ному творі говорить про якихось поселенців, на національність яких не вказує, а лише називає їх "домашнім населенням", "сіль­ським населенням", отже населенням без імені. Це дипломатично виправдано, оскільки вони мали стати пізніше словаками. Безпе­речно, це сільське населення було, але то були ті ж самі русини- пастухи. Латинські документи їх називають "Рутгені ет Валахі" — "Русини й Волохи". Рутгенами-русинами називали тих, хто осів у низинних хатах і селах, а волохами називали тих русинів, що пастушили. Інакше не могло бути. Ось як це пояснює словацький історик з чеським прізвищем Павел Дворжак, що написав ряд творів під назвою "Одкрите дєїни" — "Відкрита історія", який у своєму найновішому творі "Зазрак обілнего зрнка" (Братислава, 1985) пише: "Пастуший спосіб життя не може існувати без хлі­боробського доробку. Принаймні частина поживи мусить покри­ватись хліборобськими продуктами. Пастухи їх діставали або від хліборобів, які господарювали недалеко від них, або з власного хліборобського господарства. Частина пастухів господарювала — обробляла землю на окультурнених пасовищах. Пізніше пастухи, на місцях, де було можна, осідали на постійно, засновували посе­лення, а на довколишніх пасовищах-полонинах випасали худобу. На це є багато доказів уже з історичних часів. Це т. зв. подвійне господарство пастуха й хлібороба для їх життя неминуче. Пасту­ший спосіб прожитку є, щоправда, вигідний, дає дешевий надпро- дукт, але пастушество є ризикованим способом життя. Коли наставала сувора зима, стада гинули. Без худоби подальше життя було неможливе. Адже їжею пастухів передусім було молоко, а м’ясо — в окремих випадках. Величина стада була запорукою прожитку. Коли число худоби несподівано зменшувалося, це приз­водило до катастрофічного стану цілу пастушу сім’ю чи групу

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

пастухів. Тому пастухи на місцях, де це було можливо — осідали" (с. 231). Отже, те "домашнє населення" чи "сільське населення" — це населення з тої ж руської сім’ї, що й пастухи, воно й забезпечувало пастухів хлібом.

Так жили русини Закарпаття протягом цілої своєї історії. Ав­тор цих рядків, ще будучи дитиною, пам’ятає, що в його селі під полонинами одні члени сім’ї пастушили, інші — обробляли клап­тики землі. А було й так, що цілі пастуші сім’ї жили в полони­нах і там у горах завжди "виривали" з ліса частину полянки, щоб там посадити бараболю або посіяти хоч овес на хліб. Отже, в Татранщині не було ніякого іншого .домашнього народу" без імені. Все це були руські сім’ї хліборобів і пастухів, з яких одних називали русинами, а других — русинами-волохами.

Дехто хотів би назвати волохів-русинів вічними кочівниками, які не засновували постійних осель. Мадярський історик Ачаді (Модьорорсаг пинзідєї, І. — Будапешт, 1888) пише, що в Турчан- ськім і Оравськім комітатах за Фердинанда І були "волохи", і були це жителі, які не займалися обробкою ґрунтів, але вирощу- ванням худоби та вели кочівний спосіб життя. Однак він не вказує, що то були "словаки" (Кадлец, с. 266). Цим доказом чеський вчений відкидає натяк тих словацьких письменників, що хотіли б, аби тих "домашній, "сільських" русинів означити сло­ваками, Але тепер повернемось до питання вічних кочівників — волохів. В Мадярщині селянин був закріпачений, мав великі обо­в’язки й повинності і це не спокушало пастухів ставати хліборо­бами. Тому бачимо в XVI і XVII ст. в Мадярщині багатьох таких, хто в горах із своїми станами кочував, не маючи постійних оселень. Тим більше, що за законом з 1514 року в Мадярщині селянина зробили кріпаком, невільником, рабом" (Кадлец, с. 265). Русини як пастухи стримувалися на полонинах, у горах. Бо вони любили свободу, яку мали як першопоселенці на своїх землях, як власники країни. Вони втікали від закріпачення. Це була основна причина появи волохів. Вони пастушили, при тому зем­лю обробляли лише мотиками, копали свої малі нивки і біля них оселялися на постійно. Тому й називали свої нивки "копаницями". Документи говорять, що деколи їх оселі були сховані за лісом, щоб їх не знайшли землевласники, оселялися і на рубняк, тобто

371

на найубогіших ґрунтах, лиш би жити свобідно. Своєї свободи вони домагалися й від королів і є документи, що королі Матвій у 1474 році і Людовик у 1526 році підтвердили їх права й привілеї (Халоупецкі, с. 78). Всупереч тому, магнати від них вимагали данину, потім так чинили й уряди, і були випадки, коли волохи чуючи, що приходять урядники, щоб збирати данину, подать, панське, — вони відганяли свої стада в гори або в дальшу околицю, а були й випадки, що залишали свою оселю порожньою (Кадлец, с. 267). Але свою околицю, як пише істо­рик Лучкай, вони ніколи не покидали. Лучкай на це вказує на такому прикладі. Із королівських документів 1378 року, підтвер­джених у 1466, 1493, 1506, 1523 і нарешті в 1562 роках, видно, як білий день, що народ, який подавав скаргу в 1378 році, безпереч­но, залишався на цих місцях і зберігав грамоти. Це є той народ, який з 1562 року мав свої права й привілеї, а це означає, що він не був емігрантом. Таким чином, це були русини, нащадки яких досі живуть у тих самих селах" (Лучкай, II. — С. 126. Ця грамота є в Лелеському конвенті).

Але, врешті, й тих свободолюбивих русинів-пастухів підкорили. Замість вільно ними вибраного воєводи дали їм замкового уряд­ника. їх оподатковували, примушували до робіт, а врешті закріпачили. Протягом XVII століття привілейоване становище волохів на території Словаччини зникає зовсім (Краняла, с. 185).

Отже, в Татранщині не було "волоської колонізації". Той тер­мін — навмисне вигаданий, антинауковий, фальшивий. Татранщи­на й Пряшівщина були первісно заселені русинами, як першим народом з правом власника землі.

г) Ми вже згадували про сучасне заселення Татранщини з польського боку тими ж волохами-русинами, що й перебувають на словацькому боці Карпат. Сама згадка багато не скаже, тому тут трохи зупинимося на подробицях.

Рівночасно з волосько-руськими поселеннями в Татранщині з боку середної Словаччини, бачимо також волосько-руські селища і з другого боку Карпатських гір — Татрів, причому довжиною від Закарпатської області до Спішу, Татрів, Орави. По обидва боки Татрів живуть ті самі русини, які говорять тою ж мовою, дотримуються східного обряду, мають ті ж звичаї, церковці, фоль-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

клор тощо. На обох боках Карпат ці русини жили протягом віків. Шематизм греко-католицького духовенства Апостольської адміністрації Лемківщини (Львів, 1936) пише: "Лемківська Русь або Лемківщина — розтягається вздовж хребта Карпат. Лемки — це колишні білі хорвати. Лемківщина належала за княжої доби до руських князівств від часу київського князя Володимира Вели­кого аж до 1340 року, коли то польський король Казимир Великий прилучив її першою зі всіх руських земель в склад давньої Польщі. В її складі Лемківщина перебувала аж до 1772 року, поки її не забрала Австро-Мадярська монархія, а після Першої світової війни вона знову відійшла до Польщі. Коли упала Австро-Мадярська монархія в листопаді 1918 року, західна Лемківщина зорганізувалася як Лемківська республіка, однак без війська і державних засобів не встояла. Села Лемківщини існува­ли в період руських князів Галицької, ба навіть Київської держа­ви (с. 120). Вони правилися руським законодавством аж до часу зайняття Червоної Руси польським королем Казимиром Великим у 1340 році (с. 143). Українські села Лемківщини протягом істо­рії не минула (так само, як Пряшівщину й Татранщину) латині­зація, а з тим і полонізація. 3. Штібер говорив про словакизацію й полонизацію русинів Татранщини на обох схилах Карпат (вплив полскі і словацкі на гварди Лемков. Справозданіа Полскіей Ака- демі Уміей, XI, І, 1936, пр. 2, с. 45). Ось, що говорять історичні документи про межі українських поселень в Татранщині з поль­ського боку: "Границу между Русью определяет завещание коро­левы Оды (992-996 гг.), где сказано, что Польща граничит с землею пруссов "ускве ін локум кве діцітур Руссе ет фінес Руссе екстенденте ускве ін Кракоа ет аб і пса Кракоа ускве ад флумен Оддере" — "До места, которое называется Русь и по границе Руси, простирающейся до Кракова, и от самого Кракова до реки Одры" (Б. Д. Греков. Киевская Русь. — Москва, 1949. — С. 468. По М. Грушевскому. Історія України-Руси, т. I. — С. 492). "Вчені згадують, що в Кракові залишились історичні сліди слов’янського обряду та візантійського стилю, між іншим, на Вавелю, що там були колись слов’янські монастирі й церкви. Деякі польські істо­рики, ототожнюючи слов’янський обряд з "руською вірою", пи­сали, що руські землі сягали під Київ і далі" (Павло Стефанів-

373

ський. Лемківські церкви в Польщі. Наук. 36. Музею укр. культ, в Свиднику, №6, 1972 р., с. 197). "Русини-лемки разом з бойками (середнє Прикарпаття) і гуцулами (східне Прикарпаття) станов­лять карпатську частину українців. Як правильно зазначають радянські етнографи, частина українського населення, яка з дав­ніх-давен проживала на крайньому заході, між ріками Сяном і Попрадом, а також на захід від Ужа, відома під назвою лемків — українських верховинців, мешканців обох схилів Карпат (На­роды Европейской части СССР, т. І, Москва 1964, с. 592). Що Татранщина з боку Кракова була заселена русинами, маємо на це й доказ видавання в Кракові друком богослужбових книг для русинів. У 1491 році за друкування книжок кирилівським шриф­том для греко-східних, латинський церковний трибунал Кракова судив Святополка Фіолу, внаслідок чого його видавництво з дру­карнею і більшою частиною продукції було знищено, а сам він ледве врятувався, покинувши Краків. В історії друкарства цей друкар відомий під прізвищем Швайполд Фіол. В друкарні в Кракові він видав "Октоїх" або "Осмогласник", "Часословець", "Тріодь постну", "Тріодь цвітну" та ще деякі інші книжки. Є дані, що цей Фіол був українцем (може з Пряшівщини) і звався Святополк Фіола. Робимо такий висновок і з того, що він друку­вав книжки східного обряду для своїх русинів, які тоді заселяли цілу Краківщину. Це прояв патріотизму і це доказ українського, а не німецького походження цього славетного першодрукаря (В. Кармазин-Каковский: Першодрукар Святополк Фіола. — Дукля: Пряшів, 1969, №3, с. 74-75).

Зрозуміло, прийшла латинізація, а з нею й полонізація, подібно як на Татранщині, на словацькому боці латинізація зі словакизаці- єю. Розповімо хоч про два випадки: "У самім Кракові коруннім і в костелах римських повно того. Книг русько-слов’янських вели­кими склепами знайдеш замкнених, котрих на світ не випускають. Так же єсть у Львові у мніхів домініканів склеп великий книг наших слов’янських учительських, докупи знесених по збуренню Паньства Руського (це зн. руської держави в Галичині)". Це запи­сав львівський братчик у своєму творі "Пересторога" 1606 року про нищення руських книг (І. Панькевич. З історії нашої культури. — Дукля: Пряшів, річ. І, №2, с. 14 з жовтня 1951 p.). А от, що

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

записала польська каштелянка про спосіб латинізації русинів: "Влас­ницею дібр динівського ключа в XVI ст. була польська каштелян­ка Катерина Ваповська. В перемиському латинському капітульно- му архіві знаходиться грамота тої дідички за 23 січня 1593 року, в якій найхарактерніше — з огляду на тогочасні віросповідальні стосунки в тих околицях — є таке місце: "Я, Катерина Ваповська — з тей зверхноці ктору нам над поданемі Пан Бог даць рачил... те Церква руске на косцьоли Рзимскей вяри прзенчиням... Церквє ве всях наших дзєдзичних... в косцьоли лацінскє прзечиням... кап- лан од нас презентовани ма напрзод наврацаць Русь до косцьола шв. Римскіего, дзєці рускє хрзіч, і пілноваць, аби у попов не болі хрзцоне. 23 Януар 1593. (Шематизм, с. 46). Далі згаданий Шема- тизм розповідає, як руські церкви переводили на латинські, причо­му насильно, руські церкви розбирали і з матеріалу будували латинські. Про замкнення руської церкви, наприклад, в Тиличи, пише в своїх листах генеральний намісник Перемиськоґо уніят- ського єпископа о. Петро Камінський, що після варварського здемолювання тилицької церкви латинниками "...яке там нарікання, плач і лемент счинили люди руського роду під час відбирання тої церкви, годі виповісти. Жінки й діти в домах і по вулицях кидалися на землю і голоси аж до небес підносили, не було духа, що не заливав би ся сльозами. Були тоді в Тиличі на торзі лютерани угри з Бардієва... то й вони плакали, бачучи такий вереск убогого люду. І всі дуже дивувалися, що уніятам відбирають церкви..." (Це було у 1686 році, с. 110-111). "На місцях, де давно стояли руські церкви, русини ставили хрести" (с. 136). "Польські латинські маг­нати радили на місцях руських церков ставити корчми (с. 146), залишали рубновища василіанських монастирів" (с. 156). Подібно проходила латинізація і на Пряшівщині й Татранщині, як це ми вказуємо в частинах .Латинізація".

Населення цілої Татранщини з обох схилів Карпат складали русини. Багато сіл на обох схилах Татрів-Карпат мають одні й ті ж назви. От, в Шематизмі Апост. Адміністратури Лемківщини за 1936 рік записані такі ж назви сіл, які існують на Пряшівщині й Татранщині: Абрамова, Андреївка, Баниця, Блажова, Боднарка, Брезова, Буківсько, Вапенне, Вислок, Височани, Войківка, Вой­кова, Волиця, Воловець, Воля, Гамри, Ганчова, Гірки, Глубоке,

375

Граб, Грабівка, Грушівка, Гумниска, Гута, Дарів. Добре, Довге, Долина, Дубне, Дубрівка, Дуброва, Дудинці, Ждиня, Жегестів, Завада, Королева, Крампна, Красна, Крива, Криве, Липинки, Липна, Липовець, Ліманова, Лімниця, Лодина, Марківці, Матієво, Нова Весь, Новосільці, Ольхівці, Петрова Воля. Полом’я, Полон- на, Поляна, Поруби, Потік, Прислоп, Регетів. Рихвальд, Рівне, Ріпки, Ростока, Селиска, Солотвини, Стара Весь. Тарнавка, Тер- стяна, Чарна, Чертеж, Чертижне, Чорна, Чорне. Щавник, Яблін- ка, Яблониця, Ясенів, Яслиска, Ястрабив і т. ін. (с.170-174).

Згаданий Шематизм також пише: "Руські лемки не є осадниками

• колоністами, але автохтонами на Лемківшині (с. 112), є первісним населенням, а поляки лише приходячим. Лемківщину також, як Татранщину, польська шляхта заселяла німцями й жидами. В плані мали цілковито Лемківщину сполонізувати. Як звичайно, старалися закрити все, що вказувало б, що то землі українські."

ґ) Русини в Татранщині були первісним населенням, отже ав­тохтонами. Всі інші національності прийшли сюди через століття після них. Доказом того є перші документи, що говорять про них, а перед словаками нема жодних документів. що згадували б у Татранщині інших поселенців. Дивімся на цей доказ.

В. Халоупецкі (Старе Словенско, с. 15-16) пише: "Тоді, коли про теперішню західну й східну Словаччину маємо ряд історич­них вісток уже з IX, X і XI ст., то про теперішню середню Словаччину (зн. Татранщину) джерела мовчать із замітною ріго- розністю аж до самого початку колонізаційного (волоської коло­нізації званої й руською) на грані XII і XIII століть. Ця дійсність подивляє не лише істориків мадярських, але й словацьких. Совіс­ний П. Кріжко, який все своє життя пожертвував містописним студіям, зокрема країн, що лежать у теперішній середній Словач­чині, визнає на основі Паулера, що "для країн, що лежать на півночі комітатів Тренчинського, Зволенського, Північногонтського і Новоградського вище Іполя-річки, як також для комітатів, що лежать за ними, а саме комітату Оравського. Липтовського, Спішського, Шаришського і Малогонтсько-Гемерського, історич­них докуметів, які відносились би до цих територій перед кінцем XII століття — нема" (с. 15, Халоупецкі цитує Кріжка). А далі

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

Халоупецкі пише: "Бо ця велика територія була в дійсності, як нижче буде вказано, величезним граничним пралісом, чи радше групою і вузлом пралісів..., а цей праліс в подобі великого трикутника, від Висли аж до Кривулі Дунаю біля Вацу, розділяв теперішню західну Словаччину, історичним центром якої була Нітря, й яка сягала аж до Фатри й Зволенського лісу, і — слов’ян східних (яких історичним центром була Вихорщина). Тоді, коли теперішня західна Словаччина своїм етнографічним харак­тером і оселенням належала до групи західних слов’ян, до групи племен чеських, теперішня східна Словаччина уже своїм оселен­ням і етнографічним характером була частиною слов’янської галузі. Між обома був праліс, широкий і пустий, і аж до початку ХІІІ століття незаселений" (с. 15-16).

З документів, які на Татраншині констатують сотні осель волохів-русинів, ми бачили, що русини першими ввійшли в ті гори й праліси зі своїми тисячами поголів’я стад овець, кіз, корів, волів і першими оселилися в постійних оселях як хліборо­би й пастухи.

д) Ми бачили на Татранщині перших жителів — русинів. Від кінця XII ст. король Андрій II (особливо від 1218 року) уділяє вельможам великі землі, на яких ті (особливо після монголо- татарської навали) засновують фортеці, замки, а декуди поста­ють і комітати, керовані магнатами. Королі дарують землі магна­там за служби і, щоби до себе їх прихилити, далі дарують землі латинським монастирям, але й простішим воїнам, урядникам чи королівським слугам. Так першими після русинів в Татранщині з’являються шляхтичі різних національностей, які спершу були вдоволені з того, що від домашніх волохів-русинів дістають нату­ральний й грошовий податок. Потім у пралісах було виявлено золото й срібло. Тепер шляхтичі, як власники землі, покликують німців, срібло-, золотокопачів, торговців, даючи їм різні привілеї як "гостям". їх так і звали "гостями — госпітес". Гостем на території може бути лише той, хто на данім місці уже знайшов інших поселенців. Так, ідучи по руду, німці, а разом з ними й інші національності, отримують готові оселі русинів, а русинів або виганяють, або їм шляхтич виділяє інші поселення. Так на місці старовинних руських поселень постав ряд німецьких міст.

377

На це є багато документів як історичних, так і археологічних. В. Халоупецкі пише: "Є мало земель, якими так проникла б німецька колонізація, як на території сучасної Словаччини. Не лише всі міста від Братислави до Кошиць, що постали головно від другої половини XIII ст., були німецькі, не лише всі банські заводи були в руках німців, але німці почали особливо заполоню­вати комітати Братиславський, Зволенський і Спішський, оселю­ючись в Гемері і Липтові, і в горішних частинах комітату Трен- чанського" (с. 253). Про це вже багато написано, скажемо хоч трохи нової інформації: "І найдавніші, і найвизначніші міста на Спіші, як Левоча (первісно Ловче, в значенні ловецьке), Кежма- рок і Гелниця (первісно Глинець), постають в ХІІІ ст. на місці давніх слов’янських осель з часів передколонізаційних. Так, архе­ологічні знахідки з різних періодів з території Левочі виразно свідчать про те, що тут безперервно існувало слов’янське посе­лення в ІХ-ХІІ століттях" (Словаці а іх народни вивін. — Бра­тислава, 1969. //Сборнік матеріалов з V сязду словенских гісто- ріков в Бан. Бистриці, с. 50). "Місто Кежмарок постало також на місці, де ще до приходу сасів була слов’янська оселя, як про це свідчать археологічні знахідки на Кежмарськім замку з 1964 року, які виявили старовинне слов’янське поселення з X століття" (с. 50-51, там же). "Гельниця постала, як місто шахтарів у сусідстві старішого слов’янського поселення, що доказує й та дійсність, що німці перебрали й первісну назву Гнилець, і з неї витворили собі німецьку назву Гилніц" (с. 51-52 там же). Так, слов’янські посе­лення були й на території Кошиць, Пряшева, Бардиєва та й взагалі майже всіх міст. Про це все послідовно йдеться у творах словацьких археологів і дослідників. Зрозуміло, що й німецькі міста в Татранщині (Ружомберк, Жіліна і ін.) також збудовані на місці первісних руських осель.

Крім різних мадярських вельмож великі території від мадяр­ських королів отримували на Татранщині й латинські монастирі. З німцями прийшло їх латинське духовенство, німецькі ченці, які ліквідували руське єпископство в Спішському Підгороді, поши­рювали латинізацію. Оскільки вони не знали по-слов’янськи, то закликали чеських, польських і навіть хорватських місіонерів. Так почалася латинізація русинів Татранщини з домаганням прий­

няття латинського обряду і розмовляти "по-католіцкі". Скажемо відверто: для сучасної Словаччини Татранщину й Пряшівщину врятували русини. Велике число русинів унеможливило цілко­виту германізацію Татранщини й Пряшівщини.

е) Тепер не можемо не вказати на політичну боротьбу, яку вели згадані німецькі колоністи Татранщини й Пряшівщини, ті "гості — госпітес" — проти русинів. Підкреслюємо: проти руси­нів, тому що в документах німці вживають їх назву — русини, а тоді ще на цій території словаків не було. Ми бачили, що німецькі колоністи захопили руські оселі, витворили в них міста, мали в тих містах різні великі привілеї. Вони часто скаржилися на русинів, що ті своїми стадами випасають полонини й ліси. З їх ініціативи у 1570 році була створена комісія в складі усіх німців (Шалм Миколай, Паппендорф і Пацот) для розслідування справ русинів на Спіші. 4-го серпня 1570 року Комісія Спішсько- Кошицького Державного Казначейства послала до Відня довідку, вказуючи на те, що вона пройшла всі території, заселені русина­ми від Мукачева до Тренчина, наочно в усьому переконалася і на основі того пише: "Русини — це народ ненадійний, погани і тримаються багато поганських гидких звичаїв... Десятки з них не платять ані плебанам, ані урядам, тільки власним попам... Цьому треба зробити кінець... Це люди, яких число велике і від Мука­чева до Тренчина тисячами живуть... Це, що ми, радить і багато мадярів, які вважають, що державі від цих людей треба буде багато перетерпіти. Ці русини вимагають собі багато свободи, на яку не мають права. Коли оселяться і мине 12 років, вони підуть далі й там оселяться, щоб так бути завжди свобідни- ми". Це повідомлення є в документах відомих як звернення до Кошицького Державного Казначейства.

Цісарський двір у Відні, одержавши те повідомлення, звернув­ся до Спішського Державного Казначейства, яке у 1?71 році послало також своє повідомлення. Др. А. Годинка пише, що і в цій ко­місії був німець Шалм, а також інші члени Комісії були німцями, давши реляцію, подібну до Кошицької, а при тому порадили Віденському дворові виселити русинів з тієї території. Бони пи­сали: "Русини — народ розбійничий, здатний до всього злого. Вони десятину не платять і землевласники (мадярська шляхта)

379

кажуть, що це на основі закону. Це правда, що вони не багато сіють, а того, що сіють, мало й для них, але вони вирощують велику рогату худобу, овець, кіз і, торгуючи ними, багатіють. Вони мають і золоті дукати. Цей народ насичується злочинами і тому їх так, як небезпечну здохлятину, з-поміж християн відсто­ронити було б не лише корисно, а й спасенно, і це й Богові сподобалось би. Але тому, що без зброї й кровопролиття це виконати неможливо й небезпечно, щоби руський народ не по­встав, далі й тому, що викорінити руський народ було б шкідли­во як через втрати державних податків, так і через втрати прибутків шляхти-землевласників, тому поки що виселення руси­нів треба відкласти. Натомість радимо завантажити їх всякими данями, а також щоб вони платили десятини римо-католицькому духовенству та для них виконували роботи. Землевласники проти цього нашого проекту, тому що вони (русини) до землевласників дуже податливі, зносять усякі повинності, які на них землевлас­ники накладають... так, що вже стало приказкою, що в кого русин є кріпаком, в того кухня повна".

Що ми побачили? Русини заселяють територію великими маса­ми аж до Тренчина. Це констатує на місці державна Комісія: русинів тисячі, русинів так багато, що бояться їх повстання. Але Комісія взагалі не згадує словаків. Бо їх не було на цій території. Спішське Казначейство лише те й бачило, що русини "дівітес сент ет ауріес дукатіс абундант" — "багаті й мають золоті дукати", а "якби їх виселили чи знищили, впало б "дідко" — "державна дань", впали б доходи землевласників-магнатів, і хто б землю обробляв? З цього видно, що не було нікого іншого, хто б платив данину і обробляв землю. Були там лише русини по селах, а німці в містах. Історик А. Годинка пише, що німці ще тоді видали брошуру проти русинів, звану "Сімпліціссімус" — "Найпримітивніший", в якій вони вказували, що русини — це лісові розбійники. Ті гасла спішські й татранські німці голосили проти русинів ще протягом двох століть (Годинка Антал. А Карпатольйі рутиннек локовгелє, гоздошагук ийш мултюк. — Будапешт, 1923, с. 21-25; Ігнац Ратг. Епархіе Мукачевска од р. 1498 до настоупені Тарасовіча р. 1634. — Прага, 1936).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Німці на Татранщині й на Пряшівщині до русинів завжди ставилися вороже, дивлячись на них як на єдину перешкоду для оволодіння всією територією, щоб її назвати німецькою. Міста були цілковито в їх руках: русинам вони не дозволяли селитися в містах. Спершу ті міста були виключно німецькими, пізніше, після зайняття Мадярщини турками, там оселилися і мадяри, а коли розпочалася мадяризація населення, німці були першими, хто її підтримав. Так міста Татранщини й Пряшівщини стали німецько-мадярськими, а пізніше мадярськими. До того причини­лися й жиди, які заселялися в містах, німецький жаргон прийня­ли за свою мову й видавали себе за німців або мадярів, пізніше — лише за мадярів мойсейського віровизнання. Змадяризовані німці в 1918 році протестували проти приєднання Пряшівщини до Чехос­ловаччини, а вже в Чехословаччині здебільшого словакизувалися.

є) Наведемо ще погляди декількох вчених на територію Тат­ранщини й Пряшівщини.

Др. Євген Перфецький, професор університету в Братиславі (Соціалне господаржске помери Подкарпатскей Русі ве столеті XIII-XV. — Братислава, 1924): "З господарського становища т. зв. східна Словаччина — Пряшівщина творила із Закарпаттям одну цілісність не лише в середньовіччі, але і в добі пізнішій. Вся ця територія була одною Закарпатською областю, яка сягала від окраїн на сході Марамороша на захід до Горішньо- го Грона і Вага. Але й культурно ця територія творила одну цілісність. Із західною Словаччиною ані в господарській, ані в культурній галузях та територія ніколи не мала нічого спільного. Етнографічні межі Закарпаття на заході й на півдні в серед­ньовіччі сягали до Тренчина і річки Грону, на півдні — до Вихорщини, де було багато руських сіл, що й тепер можна побачити в культурі тих країв. Про словакизацію русинів на заході і мадяризацію на півдні маємо багато матеріалу, зібраного етнографами й філологами, і тут бачимо увесь поступ денаціона­лізації русинів на тій периферії протягом XVIII і XIX ст." (с. 5). "Східна Словаччина в XIII-XV ст. мала руський елемент і твори­ла з Підкарпатською Руссю одну господарську область. У століт­ті Х-му і на початку ХІ-го були Карпатські гори у власті держа­ви Київської за володіння Володимира Великого і Ярослава Муд­

381

рого" (с. 5). Волохи-русини домагалися своїх прав, підтверджених їм королем Матвієм Корвином. Цей король немадярського похо­дження намагався полегшити долю русинів (с. 52). Борючися за свою віру, русини тим самим боролися за свою національність. "Підкарпатська Русь разом зі східною Словаччиною в господар­ському відношенні була цілком самостійною і представляла гос- подарсько-торгівельну цілісність. Це була така міцна господар­ська одиниця, що від неї великою мірою залежала сама Мадяр- щина" (с. 128). Остригомський архиєпископ Юрій Липпай в сво­єму протоколі для Римської Курії за 2 липня 1654 року дає детальне роз’яснення релігійних і церковних обставин на Закар­патті. Між іншим він тут говорить, що "починаючи від Спішу аж до Марамороша й Семигорода, живуть русини. Руського населен­ня на цій території є більше ніж 300 тисяч, а приблизно 600 священиків. Ці русини — православні, їх духовенство не знає по- латинськи і Службу Божу править по-руськи".

Мадярський історик Паладі Ковач писав (Українські острови в північній Мадярщині): "Мадярська мова протягом століть вжива­ла численні назви для означення українців. Наші джерела тому й різно їх називають: рутенами, русинами, поширена й назва рус- нак... Українці укорінилися на численних пунктах Гемера і Торни, в долині Горішнього Грону, в області Мурань. Численні села того періоду були українськими і аж на початку XVIII століття стали пословачені. Жителі Абаую і Боршодського комітату у XVII і XVIII ст. частково або повністю були українські за національніс­тю (автор тут цитує мадярських вчених Кнєжу, Чанкі, Дирффи, Сабова та ін., с. 159).

Др. Гіядор Стрипський, професор університету в Будапешті (Гді документи старшей історії Подк. Руси. — Ужгород, 1924): "Наші гори та полонини були залюднені ще до заснування адміністративних громад, тобто в давній добі, перед тим, як ці області король наділяв поміщикам, отже ще перед часом існування грамот (с. 21). "Тоді, коли назви "словак" взагалі нема, назва "русин" згадується у 1217 році в Регеструм де Варад, у 1213 році говориться про Владислава Рутгенуса на Нітрянщині, — молодик Рутгенус одержує у 1262 році маєток на території сучасної Словаччини,

о. Степан Пап. - Історія Закарпаття. Том II

у 1312 році згадується Тиса Рутгену і т.д." (Автор називає точні джерела, які ми використаємо далі в розділах, с. 21).

Й. Марков, доцент Братиславського університету, в творах, які назовемо нижче, зазначав, що у 1955 році інститут етнографії Словацької Академії Наук розпочав комплексне дослідження Вер­хнього Грона (Горегроніе). Маркову було доручено віднайти та дослідити архівні матеріали, пов’язані з цією областю. Інтенсивно досліджуючи архівні матеріали та джерела, він окреслив історич­ний розвиток майже кожного села, знайшов договори між вла­дою та новими поселенцями, дослідив спосіб закріпачення селян, навів точні дані про відробіток панщини, вказав на соціальний стан селян в окремі періоди, їх прізвища тощо. Самого автора здивував факт, що архівні джерела XVI-XVII ст. первісних посе­ленців таких сіл, як Поломка, Погоріла. Телгарт, Гельпа, Вернар, Завадка, Шумяц та інших, називають "рутгені" — русини. Лише в пізніші періоди до них приєднувалися словаки, поляки та німці Новознайдені матеріали Марков опублікував як першодже­рела, часто навіть без коментарів" (Дукля: Пряшів, №6, 1977, с. 72-73). Ми тут додамо, що Марков побоявся коментувати знайде­ні матеріали, щоб тим не вказувати, що Татранщина належала русинам (Марков, Архівне прамене к народопіснему штудіу Го- регроніа. Словенскінародопіс IV. — Братислава, 1956, с. 609-615; Й. Марков, Гісторіцке удає к народопіснему штудіу Горегроніа, детто V. 1957, с. 538-542; Й. Марков, Гісторіцке удає к народо- піснему штудіу Горегроніа, детто VI. 1958, с. 293-301, 381-389; Й. Марков, Жакаровце в мінулості, детто с. 593-645; Й. Марков, Штудіе а матеріали к дєїнам Нічмян //в Властіведні сборнік Поважіа VI. 1964, с. 126-163; Й. Марков, Інвентаре ев. а. в. костолов Ліптовскей, Оравскей а Тренчіанскей століце XVII а XVIII сторочіа, в публ. "Зо старшіх витварних дєїн Словенска". — Братислава, 1965, с. 337-367).

Констатування Маркова дуже важливі Вони доказують, що русини були першожителями Татранщини, а німці, поляки прийшли значно пізніше як срібло- і золотокопачі, торговці й промисловці.

Мацурек, професор історії Братиславського університету (Дє­їни Мадяру а мадярскего стату) зазначав "Як далеко розляглася

383

слов’янсько-болгарська область в мадярській котловині, точно не можна означити. Правдоподібно, сягали аж до устя Сави й Ду­наю, на заході — до Пешту на Дунаю, на півночі — до Зволена й Мурена і до південних схилів Карпат. На те вказує ряд місцевих назв форми болгарсько-слов’янської і з найпівнічні- ших околиць підкарпатських" (с. 24).

ж) Те, що Татранщина належала русинам, доказує і східний обряд волохів-русинів на Татранщині і на Пряшівщині, їх бороть­ба на захист своєї руської віри, забілені східні ікони в теперішніх латинських і протестантських храмах Татранщини, які первісно були руськими церквами, історичні записи про вигнання руських священиків з Татранщини тощо.

з) Існує багато епізодів в історії Татранщини, які вказують на те, що вона належала русинам. Румунський дослідник волохів "історик" Краняла, наприклад, говорить, що "словацька фуяра цілком очевидно, не є походження румунського, а радше україн­ського" (Краняла, с. 271). Або ще такий факт: Одним з найбіль­ших словацьких розбійників був Юра Яношик, якого у 1713 році зловили і в Липтовському Мікулаші засудили до смерті. Словаки його вважають своїм національним героєм, як борця проти шлях­ти, який "від багатих брав, а вбогим давав". Протоколи судового процесу з Яношиком видав друком Андрей Мелихерчик у своїй книзі "Яношіковска традіціа на Словенску" (Братислава 1952, с. 248-159). 16-е питання Юрію Яношику на суді було поставлено так: "Чи ти не мав непорозумінь з руснаком, що його звали Іваном Яношиком зі Стурної, а також з другим Валентом з Божарів або з поляком Орешяком?" На це 16-е запитання нічого не відповів". Наведений текст вказує, що в 1713 році греко- католицька парафія Остурня (під Татрами) звалася Стурня, що там жили русини (як і тепер) і один з них Іван Яношик був у групі Юри Яношика. Що під словом "руснак" не можна розуміти греко-католика, але національність, це видно з того, що в групі Юри Яношика був і поляк Орешяк, якого суд називає поляком за національністю. Отже, й Івана Яношика назвав руснаком за наці­ональністю (Арношт Кліма. Пшіручка к дєїнам Ческословенска в летех 1648 аж 1848. — Прага, 1963, с. 237). В тому, що Юра Яношик був русином нема нічого дивного, адже' під Татрами тоді

жили лише русини і Юра був сином одного з волохів-русинів. Юра Яношик був родом з Терхової, села, всіма дослідниками означеного як волосько-руського поселення. Отже, словацький національний герой Юра Яношик — не словак, а русин. На це вже вказав професор університету В. Халоупецкі. Ще одним доказом того, що Юра Яношик і його група в більшості склада­лася з русинів, є те, що група Яношика вбила латинського священика. Якби "яношиковці" були словаками, то вони свого священика не вбили б. Якщо згадаємо, як латинські плебани знущалися над руськими священиками, а з русинів здирали деся­тину й примушували ставати латинянами, то вбивство такого латинського священика можна пояснити протестом проти латинізації русинів. Той латинський священик, якого застрелили, називався Вртіком. (Про Юру Яношика крім того знаємо, що спочатку він брав участь у повстанні Ференца II Ракоці, як і інші русини, вірячи, що, таким чином, визволиться з кріпацтва. Розчарований, як і інші русини, дезертирував і став розбійником. Після процесу, правдоподібно наступного дня, 18 березня 1713 року, його в Липстовському Мікулаші, місті на Татранщині, пробили гаком на лівому боці тіла й повісили на шибениці. Так Яношик ще довго мучився, поки помер).

и) Розділ про заселення Татранщини закінчимо дослідженням чеського вченого В. Халоупецкого щодо мови волохів Татранщи­ни. В. Халоупецкі вказує, що їх мова руська, яку словацькі будителі змішали з чеським діалектом і так створили словацьку мову. Він пише: "Прастаре ядро словацького народу є в подунай- ській низині (с. 98), а вони думають, що те словацьке збереглося в середньословацьких горах. Татри за волоського поселення були заселені не словаками і Яношик не є народним символом слова­ків". "Штур і Гурбан, обидва зі словацького півдня і заходу, не маючи достатньої лінгвіністичної освіти, історичного підходу до розгляду участі своєї батьківщини, зробили якраз волоську Сло­ваччину основою словацького самобуття і сучасної літературної словацької мови" (с. 99). Тут В. Халоупецкі навіть іронізує зі словацьких вчених: "Словацькі дослідники мови тої доби (Шкул- теті, Цамбел і ін.) в середньословацьких діалектах шукають навіть риси кирило-методіївської мови, праслов’янської або прас

385

ловацької. Словацькі етнографи у звичаях або вишивках, одягах, будовах гірського середньословацького люду вбачають останки культури древніх слов’ян і сліди найчистішої словацькости. Сло­вацькі поети доби романтики (Янко Крал, Само Халупка, але й Гвєздослав) збагачують свій поетичний словник середньословаць- кою мовною основою, а часто прямо волоською..." (с. 99). Од­ним словом, згідно з В. Халоупецким, словаки взяли українську основу волохів-русинів Татранщини і на ній створили словацьку мову. Але ми цим питанням не займаємося: для нас важливе те, що давня Татранщина розмовляла волоською, тобто руською мовою. Врешті-решт мова населення Татранщини з обох боків проявляється як така, що має українську основу. Словаки й тепер з тої мови перебирають багато слів, вони навіть українські пісні, ікони, церковці, вишивки тощо називають словацькими.

В. Халоупецкі також вказує, як поволі занепав руський харак­тер Татранщини: "Як словакизувалися русини на Ораві та інде? З числа євангелистських парафій на Ораві видно, що протестантизм проник й у волоську Ораву і своїм чеським характером в основному причинив словакизацію країни" (с. 85). "Словацький народ лише зшили ще дотепер видними швами століть" (П. Двор­жак. Одкрите дєїни. Старе Словенско, с,. 186).

6. Під назвою Пряшівщина розуміємо область, заселену руси­нами між ріками Ужом і Попрадом, точніше в комітатах Земпли- ну, Шариша, Спіша, Абаую. Культурним центром українців у цій області стало місто Пряшів. Тепер це східнословацька область. Пряшівщина — це край заселення руським племен в минувшині, тоді, коли розселювалася руська галузка слов’ян. Населення Пря­шівщини, званої Пряшівською Руссю, протягом історії в боротьбі за існування знало, що воно руське і, хоч в минувшині було денаціоналізоване, воно без посторонньої допомоги зберегло свою національність, свою віру східного обряду, яку звало руською вірою, свої пісні, свою мову. Політична хитрість буржуазної Чехословаччини розділила закарпатських українців на дві части­ни: Закарпаття (тоді Підкарпатська Русь) і Пряшівщину. З тери­торії на схід від ріки Ужа витворилася т. зв. Підкарпатська Русь, територію на захід від Ужа приєднали до Словаччини і сам народ назвав її Пряшівщиною, хоч ця назва давніша, бо так у 1818 році

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

була названа Пряшівська єпархія. Своїх адміністративних кордо­нів Пряшівщина не мала.

Треба сказати, що словацька наука розвинула широку акцію на дослідження минувщини Пряшівщини. Від 1958 року було прове­дено три з’їзди словацьких істориків. З них — другий, що відбув­ся у 1962 році в Кошицях, мав на меті залучити до праці широкий колектив істориків і накреслити основні контури історії східної Словаччини, які доти були дуже мало вивчені. Під тим гаслом тривали археологічні дослідження, вивчення документів, публікацій. Правда, треба сказати, що словацькі вчені, особливо академіки, відмовились від усіх попередніх романтичних позицій, як не правдивих, чеськими вченими були видані знайдені тексти хронік народів, що були сусідами сучасної Словаччини і що тематично торкалися цієї території, були написані критичні праці, більшість з яких ми цитували. Попри це, багато романтиків у різних публікаціях ще проповідують давні небилиці, причому, або говорять прямо в очі неправду, або оминають дійсні факти. Як це відбувається? Раніше всі принципово із захватом кричали: Пряшівщина належала до Великої Морави. Передовиком цієї профанації був професор Станіслав. На це доказів не було і лементувалося лише зі звичайного патріотизму. І наука це відки­нула, доказавши, що словаки прийшли на Пряшівщину через Липтов (Татранщину), тобто північною частиною Словаччини. Але, на нещастя, чеський вчений В. Халоупецкі опублікував документи, які показали, що Татранщину заселяли русини, як першожителі. На те професор В. Варсік, який опублікував твір "Осідленє Кошіцкей котліни" в трьох томах, зробив новий висно­вок: "Спроба пояснити прихід словаків на Спіш і до Шариша прямо із західної Словаччини біля Вагу через Липтов, зовсім не є стійкою" (III, 455-456). Він далі пише: "Про східних словаків був донедавна сумнів і в декотрих словаків (Шкултеті, Цамбел), чи вони були автохтонами на східній Словаччині під час приходу мадярів на Подунав’я, чи поселилися там лише в рамках великої колонізації у XIII столітті" (III, с. 7). Зрозуміло, це питання пекуче. В. Варсік вирішив рятувати ситуацію. Він проголосив: словаки з Нітрянщини ішли на Пряшівщину і навіть Потисся не верхом Словаччини, бо та була з непрохідними лісами й незасе-

387

лена, а низом, через теперішню Римавську Суботу й Рожняву. "Дією дорогою Великоморавська держава мала своє головне сполучення з горішнім Потиссям" (III, с. 457). 1 при цьому визнає: "На це нема писемних документів, але це в певній мірі досвідчує західнослов’янський і словацький характер населення на горішній Тисі в період приходу мадярів" (III, с. 463). Цей автор при тому заявляє, що його погляди розділяють "усі об’єк­тивні історики і лінгвісти без різниці національності" (III, с. 7), але їх імен він не наводить. Зрозуміло, що погляди Варсіка — це лише міркування без жодних доказів, при тому антинаукові.

Тепер поглянемо на те "переселювання словаків низом", яке пропагує Варсік, а за ним і Кучера. М. Кучера пише: "Геогра­фічні дані ясно вказують, що сполука між західною і східною Словаччиною була надміру важка і недоступна. Комунікаційно проходила аж на висоті 900-1000 метрів і ще довго була для середньовічної людини великою перешкодою. Тому й стосунки західної і східної Словаччини проходили здебільшого так, що обходили середньословацький лісистий масив, а дороги вели по південних рубежах Словаччини, входячи глибоко в територію сучасної Мадярщини" (Матуш Кучера. Велька Морава а Словес- ке дєїни //в кн. Вел. Морава а поч. чсл. статності, с. 246). Аналогічні заяви спостерігаємо й у Варсіка.

Хоч досі нами викладених аргументів ("Нітрянщина була ма­дярськими кочівниками знищена", "Нітрянщина була малою і звідки взялося б там стільки населення, щоб заселити Пряшівщи­ну", "переселення йшло зі сходу на захід, а не навпаки", "історія вказує, що на Пряшівщині і в Татранщині населення називали русинами, коли ще навіть назви словак не було") вистачило б, аби довести, що Кучера й Варсік поширюють неправду, видаючи свої романтичні міркування за дійсність, ми все ж таки ще наведемо один дуже важливий доказ, який остаточно поставить усі крапки над "і". Закон правди й справедливості діє так, що досить неправдомовцю та злодію бодай раз спіткнутися — і його неправда чи злочин виявиться. М. Кучера і Варсік не могли навіть подумати про те, що якраз знайдеться такий словак, який їх неправду виявить. Тезу про поселення словаків через Татран­щину спростував чех Халоупецкі. Тезу про переселення словаків

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

на Пряшівщину "низом" спростував словак Юрай Жудел. Цей вчений дослідник, кандидат наук, працівник географічного віді- лення Словацької Академії Наук, у 1984 році видав книгу "Сто- ліце на Словенску" — "Комітати на Словаччині", в якій розгля­дає такий шлях "низом", яким ніби мали проходити словаки на Пряшівщину, дає точні історичні дані про ті низові комітати й доказує, що:

Велика Морава не була великою, — навіть північні гірські місцевості Нітрянщини не були заселеними, а це означає, що Нітрянщина мала мало жителів,

Нітрянщина була мадярськими кочівниками цілком знищена, а отже в Нітрянщині й у південній Словаччині поселилися мадяри, — протягом історії внаслідок турецьких нападів і воєн, ведених мадярськими магнатами, словацьке населення було здебільшого винищене, або повтікало на Мораву, після вигнання турків слова­ки переселювалися на південь — на територію Мадярщини (він вказує точно куди й коли), і ніколи не йшли на схід. Як доказ того всього, будемо точно цитувати автора слідкуючи дорогу після поодиноких комітатів від Нітрянщини на схід.

"Братиславський комітат (колишня Нітрянщина): первісна назва Пресбург, змадяризована назва — Пожонь, від 1918 року — Братислава. Цей комітат мадяри почали заселювати в першій половині X століття. Зникнення великої частини "словенскего" оселення здається було не лише наслідком мадярського вторгнен­ня і мадярської окупації, але й пізніших воєнних погромів і татарського пустошення (1241-1242 pp.; с. 39-40). "Війни за наступництво, які охопили Мадярщину після Могачської катас­трофи, і турецький похід у 1580 році спричинили велику шкоду на території Братиславського комітату. У знищених і вилюднених селах біля Братислави, в Загорській низині і в Тирнавському погір’ю в 30-70 роках XVI ст. поселялися хорвати, частково як утікачі перед турками, частково як колонізатори, яких сюди при­водили агенти мадярських землевласників" (с. 41; тут автор уво­дить цілий ряд сіл, заселених хорватами). "Вкінці XVI ст. в Братиславському комітаті було 318 поселень, що менше, ніж було у половині XV ст." (с. 41). "Непевні політичні обставини у XVII ст. і напочатку XVIII ст., магнатські повстання мадярської

389

шляхти і турецька війна в роках 1663-1664 негативно позначали­ся на демографічному становищі. Його упадок видно з перепису 1720 року. Багато сіл зникло, в багатьох кількість населення значно зменшилась" (с. 42). "Національні відносини в Братислав­ському комітаті були складні. В Братиславі мали виразну перева­гу німці, а Таланта, Вернолаково, Сенец, Середь, Житний острів належали мадярам, було також багато хорватів" (с. 43). "На місці Тирнави на карті є поселення з назвою "Тирнавія" (с. 45). Отже, бачимо, що з Братиславського комітату — Нітрянщини — на територію східної Словаччини — Пряшівщину — словаки не могли приходити і тому, що там тривали постійні війни, і тому, що там бракувало жителів. Було там багато порожніх сіл. Подіб­на доля спіткала і Земплин, але тут населення після втеч в гори потім усе ж поверталось у свої оселі. А до тих нітрянських порожніх сіл, в яких оселилися німці й мадяри та хорвати, прецінь не приходили поселятись словаки.

Комарнянський комітат — доля цього комітату була подібна до Братиславського, ба, може цей комітат був ще більше знище­ний, ніж Братиславський. Автор робить такий висновок: "Напри­кінці XVII ст., а особливо в першій половині XVIII ст., тут було багато занепалих і мало заселених сіл, етнічний характер цього комітату означало передусім мадярське населення, яке мало ви­разну чисельну перевагу над словаками й німцями. Словаки тво­рили лише мовні острови, німецькі села творили суцільне насе­лення" (с. 70). Отже, на Пряшівщину звідси словаки не могли прийти.

Остригомський комітат (Естергом, Острий Холм, Стрігоніум а також Гран). Ним оволоділи мадяри відразу, тут мав осідок мадярський король і примаси. У XVI і XVII ст. цей комітат був під турецьким пануванням, населення вигинуло, доми зруйновані. Після відходу турків (наприкінці XVII ст., а особливо в першій половині XVIII ст.) в 16 оселях села поселилося словацьке населення з Нітрянщини" (с. 107). Тут вперше в історії чуємо про поселення нітрянців і то не на схід, а на південь у Мадярщину. Це не було велике поселення, було це лише по кілька сімей на село, бо "етнічний характер комітату надалі визначало мадярське населення" (с. 109).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Нітрянський комітат — історична назва "Нітрія". Початки старомадярського поселення на Нітрянщині сягають першої по­ловини X ст. "У XIV ст. цей комітат інтенсивно колонізувався німцями" (с. 84). "Багато німців прийшло і в 1622 році" (с. 85). "У XVI ст. поселення гинуло від турецьких нападів. Найбільше потерпіла територія між Нітрою і Вагом. Турецькі війська в походах плюндрували землю і тероризували населення. Турки були в Шінтаві, Глоголовці, Поштянах, Тополчанках. Податковий список з 1600 року свідчить про занепад домів: з 17.909 у 1598 році, — на 12.140 у 1600 році" (с. 85). "Від початку XVII ст. на Миявських пагорбах витворювалося розкидане "копаницьке" по­селення. В минувшині (і в недавній час) сформувався висновок, що розкидані поселення на Миявських пагорбах творило посе­лення з південної Словаччини, яке втікало від турків, або хоч мало на постанні вирішальну перевагу. Як виявилось, найновіші дослідження довели, що ті погляди не фальсифіковані" (с. 86). Отже, бачимо, що і цей найбільший словацький комітат не міг дати поселенців на Пряшівщину, не дав їх і на мадярські долини. Ба, що більше, північну частину Нітрянщини заселювали своїми "копаницями" волохи-русини. Це ясно доказують і фрески схід­них святих на ротонді в Костоланах під Требичем. Волохи-русини приносили із собою свою віру й будували свої церковці в Нітрян­щині.

Якби (як вигадав Варсік) заселення західних словаків проходи­ло низиною, то воно з Нітрянщини ще мусіло б переходити комітатами (як указує картина): Тековським, Гонтянським, Но- воградським, Гемерсько-Малогонтсъким, Турнянським і аж так дійшло б у Абауйський, тобто на Пряшівщину. Але ж це не серйозно! Ми не маємо місця більше розповісти про ці комітати, але наведемо хоч основне, і то зі слів згаданого словацького автора: всі ті комітати мали в історії таку долю, як і попередньо описані. Вони були заселені знизу мадярами, зазнали трагедії від турецької окупації, переживали магнатські війни, нищення, руїни селищ: цілі околиці були цілком вилюднені. Половина сіл не мала більше як 20 осілостей (с. 129-130). Коли в Гонтянськім комітаті, наприклад, у 1598 році було 4420 домів, у 1064 році число їх впало на 854" (с. 81). Автор говорить, що після відходу турків з

391

Тековського комітату відійшло у 1720-1736 pp. в Пештський комітат один раз 316 сімей, а другий — 151 сім’я (с. 131). Нін пише, що слід вважати, що це були мадяри (с. 133). З Гонтян- ського комітату не зазначено жодного виселення. Новоградський комітат був увесь час під турками аж до 1686 року. Ця територія обезлюдніла, села були малі. Після відходу турків з Мадярщини рух населення тривав на південь до Пештського і Бейкешського комітатів (с. 97). Бачимо, що ці люди теж не переміщалися на схід, на Пряшівщину. Гемерський комітат був приєднаний до Османської імперії, влада турків сягала аж на Мурань, Добшину, Рейдову, Бетляр і Рожняву, і так тривало до 1687 року (с. 47). Після відходу турків з цього комітату пішли переселенці в Пеш­тський та Гевешський комітати, словом на південь. їх число через брак даних неможливо навіть приблизно означити" (с. 53).

А що автор пише про Гемерський і Турнянський комітати? Він тут дипломатично говорить, що ці комітати були заселені "во­лоською колонізацією", населення займалося тваринництвом, в давнину мало лінеарну кераміку, дуже любило пастушити, особ­ливо овець, наводить ряд волоських осель. Зрозуміло, він про руську національність тих пастухів не згадує, вигадує якусь "ви- ходословенску лінеарну кераміку", щоб тою назвою затінити, зарубинецько-черняхівську руську кераміку, згадує "гостей", але не каже, що то були німці... Як звичайно, це тактичне замовчу­вання дійсності. Отже, з цих комітатів не йшло переселення на Пряшівщину. А якби воно і відбувалось, то було б волосько- пастушо-руське. Але автор мимохіть подає важливі дані: в цих комітатах він вказує на велике число латинських монастирів, латинських чернечих орденів, монастирські школи, гімназії, веде­ні єзуїтами й піяристами, в реформації — протестантські школи. Всі вони здійснювали латинізацію, реформацію, а тим і денаціо­налізацію руського населення.

Ми тут ще хочемо сказати, що словаки з Нітрянщини не могли оселюватися на Пряшівщині низиною, нижніми комітатами Словаччини не лише тому, що їх було мало, що були винищені, але й тому, що ці комітати, починаючи від ріки Грону, вже давно були заселені русинами. Ми на це вказували вже кілька разів при розгляді різних історичних подій. Тепер ще скажемо про Новог-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

радський комітат, що межує з Нітрянщиною. В цьому комітаті документи вказують русинів ще за володіння короля Коломана (1095-1116 pp.), які жили в "оппідум Рутгенорум", або "Оросва- рі", пізніше Нодь Оросі (тобто в руській оселі, руському замку). Мадярські історики стверджують, що ці руські оселі в Новограді (вже сама назва комітату — руська) були людьми вільними й вони сторожили входи й ворота королівської резиденції: ту фун- цію вони виконували ще в XVI і XVII ст. У 1536 році Острихол- мський архиєпископ Миколай Олаг, згадує цих русинів як дуже вірний народ, що був на початку XVI ст. східного обряду, отже зберіг свою руську віру, а в 1651 році латинський єпископ з Вацу Тарновці призначив Петра Партенія, Мукачівського єписко­па, вікарієм-помічником для "Рутгені — русинів" в Оросі — Руському. Русини в Оросі згадуються ще в 1715 році в постано­вах мадярського сейму, як такі, що мають окремі привілеї (Н. Іштванфі. Гісторіарум Регні Гунгаріе лібрі XXXIV. — Віенне, 1758, ліб. 16, 168. Цей твір написаний в роках 1608-1615 (Сіннєї, Модьор ірок). — Називані "Рутгені, яніторес Регіс ет Регіне" (Олаг в своїй Гунгаріа, 1536; М. Бел. Адпаратус). В Остригомі в архіві примаса (Архівум ветус №64 а. 1505) є збірка документів: "Акта греко-католікос сеу Рутгенос Оросіенсіс латінос фактос концернанціа" (Годинка. Тирт. 21, зам. 2; Бідерман І, 7, зам. 2 відкликуючись на: Прей, Спецімен гіер. Гунг.). Коли ці русини в Новоградськім комітаті протягом півтисячоліття були вірними сторожами королівського двора, а отже за стільки століть дали велику кількість своїх вибранців на службу королеві, по-сучасно- му — у королівську гвардію, мусило їх бути не одне село, але багато сіл, цілий комітат. На це вказує і руська назва комітату, яка ввійшла в мадярську термінологію, а також те, що в одному або кількох селах вони свою руську віру в латинському морі не утримали б. З того, що ці руські оселі були на межі з Нітрян­щиною, в сусідстві комітатів, заселених волохами-пастухами-руси- нами, робимо висновок, що ці русини були в Новоградському комітаті автохтонами, хоч мадярські історики припускають, що їх число доповнив мадярський король Коломан русинами з Володи- мирського й Галицького князівств. Але це лише здогад, вислов­

393

лений з тим, щоб заперечити автохтонність русинів Новоград- ського комітату.

Отже, в найближчому до Нітрянщини комітаті Новоградськім не було словаків. Халоупецкі пише: "До Липтова, Новограду, Гемера прийшла колонізація зі сходу" (с. 246). Історія знає про переселення на Пряшівщину й Татранщину німців, жидів, мадя­рів, циган, але взагалі нічого не знає про прихід словаків. Отже, словаки не "дуже скоро" "проникли на схід", або взагалі сюди не проникали.

В. Варсік і Кучера мають й те нещастя, що ще один словаць­кий вчений написав твір, який також спростовує їх твердження й розумування з приводу поселення словаків "низом". У 1971 році Ян Сірацкі видав твір: "Стягованє словаков на Долну зем. — Мартин, 1871" (Переселення словаків на Долішню землю). До- лішною землею він називає мадярську низину. Мова іде про переселення словаків у XVIII і XIX століттях. Отже, не так "дуже скоро". Ми вже згадали про те переселення після відходу турків. Були це малі групи, які оселилися, ліпше сказати, яких землевласники оселили на своїх маєтках у мадярському морі, особливо біля Пешту і далі — в низах. Варсік у своїй фантазії мріяв вказати на якийсь патріотичний вчинок словаків оволодіти цілою територією сучасної Словаччини великими поселеннями. А тут Ян Сірацкі вказує, що поселення словаків ішли не на схід, але на мадярський південь, при тому з таких причин: мадярські шляхтичі мали інтерес, щоб на повернених після відходу турків землях мати робочу силу, і декотрі з них насильно переселювали словаків з Нітрянщини, зі своїх маєтків, як підданих, декотрі давали переселенцям вигоди (за неоплачені дні за три роки безплатно одержували дерево на будівлю хат), декотрі ішли, втікаючи від рекатолізації тощо.

Ми бачили, що поселення русинів, як першопоселенців на Пряшівщині й Татранщині ішло не лише цілою територією су­часної Словаччини, але з півночі й територією сучасної Польщі, а знизу, тобто півдня, й територією сучасної Мадярщини, Потис- сям до Дунаю, а після найновіших археологічних досліджень — і вгору Дунаєм в Паннонії, може й на Нітрянщину і південну Мораву. Отже, жодних поселень словаків з Нітрянщини на Пряшів-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

щину й Татранщину в історії ніколи не було. Словаки "не скоро" або й взагалі не "проникали" на схід. Уже у XIX столітті у словаків постало гасло: "Учім, що східні границі Морави сягали до Тиси" (Цамбел. Словаці а їх реч, с. 39). Учити можна й неправду. А історична правда очевидно вказує, що сучасні слова­ки в Татранщині й Пряшівщині — це зісловакизовані русини. Словацька колонізація ішла не на схід, а на південь, причому в дуже малих розмірах. Межі руських поселень на заході — це межі Нітрянщини, чи по-сучасному, межі Західнословацького краю.

Не можна у цьому контексті обминути й етнічне питання Нітрянщини. Якої національності були нітрянці у Великій Мораві та після неї? Частково ми вже говорили про морав’ян. Але чеські вчені займають становище, що історія знає чехів, моравян, поляків, русинів, хорватів, сербів, але не знає словаків. Тому вони дотримуються позиції, що нітрянці — це первісно чехи, трагедіями століть відділені від чеського кореня. При цьому вони вказують на близкість західнословацького діалекту до чеської мови, на прізвищі нітрянців, де є багато чеських, а сучасну літературну мову словаків уважають мішаниною з українською мовою. Але є й погляди, що нітрянці, внаслідок поєднання з морав’янами на Великій Мораві, — це зчехизовані русини. Дока­зи ґрунтуються на тому, що, на основі археологічних дослідів, поселення русинів з півдня пішло аж на південь Морави, а з півночі пастухи-русини заселили цілу Татранщину і також пішли аж на північну Мораву. Ще один доказ: в переселенні народів не могло ані існувати, ані вистояти таке мале плем’я, як нітрянці, воно мусило бути лише частиною більшого племені (чехів або русинів).

7. Пряшівщина й Татранщина ніколи не належали до Великої Морави, а коли Пряшівщина була приєднана до Мадярщини, у складі якої Нітрянщина була на століття раніше, то перша вва­жалась руською землею і вона ніколи не мала ані культурних, ані політичних зв’язків з Нітрянщиною. Культурні пам’ятки на всіх частинах Історичного Закарпаття — в сучасній Закарпат­ській області, Пряшівщині, Татранщині, Потиссі й Заліссі відріз­няються від культурних пам’яток сучасної західної Словаччини. На Пряшівщині й Татранщині нема жодної традиції, що свідчила

395

б про Велику Мораву, Нітрянщину чи західну Словаччину в давнину до 1919 року. Навпаки, тут зберігся переказ про русько­го князя Лаборця, який, як археологія підтвердила, є історичною особою. Якби Пряшівщина мала хоч якісь стосунки з Великою Моравою, або пізніше з Нітрянщиною, та щось би збереглось від них у пам’яті народу.

а) Слова "товт", "склав" в історії не означали те, що тепер означає назва "словак". Це були назви всіх слов’ян, що жили в межах Мадярщини, ба ще й для поляків. Дуже дивно, що всупе­реч усім історичним доказам, деякі словацькі "вчені" фанатично дотримуються позиції, що "товт", "склаус" — то словак. Так, вважають наприклад, Станіслав, Варсік, Галага. Коли вони не мають чим крити факти, то вигадують казки, наприклад Станіс­лав слово "товт" виводить з індоєвропейського "таута" — народ, люд, або з литовського "таута" — народ, чужі люди. Але слово "тот" мадяри вимовляють "товт". Станіслав далі крутить і виз­нає, що тою назвою "товт" мадяри звали предків словаків, частину хорватів і словаків. Останніх слов’ян ніби мадяри звали інакше, але як — він не пише. (Старослов’янскі язик, І. — Братислава, 1978, с. 46). Якби ми логічно мали пояснювати те слово, яке по- мадярськи пишеться "тот", тоді воно нормально припало б на русинів, бо закарпатські й пряшівські русини і тепер говорять "тот" в розумінні літературного "той", а словаки в тому значенні кажуть "тен". Отже, "тот" скоріше годиться для русинів, ніж для словаків.

Поважні словацькі вчені принцип приналежності термінів "товт, склаус" виключно словакам, принципово відкидають. Відкидає це й наука. Подивімося, що пише професор права Братиславського університету, словак др. Даніел Рапант (К почіаткам мадярізаціе І. — Братислава, 1927): "Народів було в Мадярщині більше, але звичайно згадуються лише мадяри, німці і слов’яни" (II, 367). "Слов’ян називали "товтами" загально. Не розрізняли, хто русин, а хто словак. Словаків і русинів разом в Мадярщині було приб­лизно 27 відсотків від усього населення" (І, 467). Тут Рапант Цитує мадярського вченого Бела: "Слов’яни — це спільна назва для словаків (чехів, хорватів, сербів, словенців і русинів, яких у тому періоді вважають відгалуженнями одного народу, а їх мови

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

• як діалектичні види слов’янської мови, подібно, як до німець­кого народу зараховують австрійців, штирійців, баварців, швабів, франків і сасів: "Славіце гентес омнес уна, еадемкве утнтур лінгва, нон магна адмодум пронунціаціоніс діфференціа, ет міну- тіс квібусдам алііс, кве діалекті солет веніре поміне, діверса" (Бел, Компендіум с. 24-25, Раппант І, 467). Або далі: "Гунгарі, Германі, Славікве, натіві..." (Росенман. Юс публікум Гунгаріе, с. 24-25, "Славі денікве Славоніка (утунтур лінгва), ін кворум ну- меро Мораві квокве, Богемі, Руссі, Полоні, Гроате, Далмате, сензентур" (там же).

397

записувалися разом як різні слов’янські, наприклад: "У 1787 році мадярська мова вживалася в 3668 селищах, різні слов’янські мови — в 5789 селищах" (Швартнер, Статістік д. Кинігрехіс Унгарн. — 1798, с. 90; Петров, с. 4).

Закарпатський історик др. Василь Гаджега зазначав: "Мадяри віддавна багато разів навіть чистокровних русинів називали "тов- тами", щоб їх означити й відрізнити від тих, що жили за межами Мадярщини" (Додатки с. 237).

Професор В. Халоупецкі підтверджував: "Поняття "товт" озна­чало те саме, що й "слов’янин" (с. 283). Словами "Славус", "товт" називали мадяри кожного слов’янина, і воно не означало лише словака, але й слов’янина взагалі. Те саме твердить і мадярський учений Гунфалві (Етнографіє фон Унгарн, с. 301).

Те, що назву "товт", "склав", "склавус", "склаві", "склавоні", "слав", "словєнин" не можна розуміти як "словак", ми спробуємо довести. У 1699 році в Тирнаві, в тамтешній університетській друкарні був видрукований "Буквар Язика Славенска", а був це руський буквар, що подавав азбуку. У 1816 році вийшла в Будин- ській університетській друкарні публікація "Букварь славено-рус- скаго языка", яка була призначена для галицької української молоді.

В Мадярщині жили також серби і хорвати. Сербський автор Авраам Мразович видав наприкінці XVIII — напочатку XIX ст. "Руководство къ славенстій грамматиці" та "Руководство к сла- венскому правочтенію и правописанию", а також "Руководство к славенскому краснорічію" і "Руководство к науці числителной во употребление славено-сербских народних училищ". У 1847 році вийшов у Будині "Букварь во упортебленіе юности славено- сербскаго народа". Отже, бачимо, що в Мадярщині назва "сло­в’янин" зовсім не означала "словак".

Всупереч цьому (з браку місця ми навели лише кілька аргументів), Варсік принципово твердить, що мадяри назви "товт", "славус" і "вінде" вживали лише для словаків, тим часом ми вже знаємо, що навіть словаки протягом століть не називали себе словаками, але ще донедавна — "гронцями", "кисучанами", "спі- шаками" тощо. Для русинів і для Закарпаття мадяри вживали й назву "Рутенфилд" — "Руська земля", але ніколи не називали

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Словаччину "Товтфилд", але від початку її називали лише "Пер- тес суперіорес" (Горішні частини), по-мадярськи "Фелвідийк".

б) На те, що Пряшівщина протягом століть належала слов’я­нам, вказувала й мова населення. Хоч русини Пряшівщини були протягом століть відірвані від корінних українських земель і народу, все ж таки вони зберегли українську мову, як свою рідну й матірну. Так звана розмовна мова Пряшівщини — це в основі українська мова з домішками від польської й чехословацької, і взагалі вона не є діалектом словацької мови. Словацька літера­турна мова, за дослідженням словацьких вчених, є мішаниною нітрянського діалекту з чеською, українською й польською, а за деякими дослідженнями — і з іншими мовами.

Др. Іван Панькевич знав говори Пряшівщини. Протягом більш як десяти років він відвідав 179 сіл Пряшівщини, звертав увагу не лише на мову чоловіків і жінок, а також і на зміни при віковій різниці. Великою науковою працею ("Українські говори Підкарпат­ської Руси і суміжних областей", І. Прага, 1938) він доказує, що говір на Пряшівщині є лемківський, а той належить до південно- західних українських говорів. Він вказує і на вплив словацької мови, але є оселі, що від нього вбереглись через віддаленість та важкий доступ до тих сіл. На говір українців Пряшівщини мав вплив і говір польський, а він побутує переважно на Спіші, тому що частина Спішу протягом кількох століть належала до Польщі. Панькевич вказує, що на території Пряшівщини довший час перебували й гусити, — чехи. "Наведене порівняння галицьких гірських говірок з південно-карпатськими та навпаки показало майже цілковиту їх схожість" (с. 395). В. Гнатюк у публікації "Русини Пряшівської єпархії і їх говори, 1900 р." говорить, що русини Пряшівщини в діалектичному відношенні поділяються на дві групи: русини, що говорять русько-украі'нською мовою, і русини, що говорять більш- менш пословаченою мовою. Хоч та мова і справді сильно послова- чена, однак ще не може вважатися словацькою. Між обома цими групами В. Гнатюк відзначає (і це має для нас важливе значення) "що до типу, звичаїв, навичок, характеру — словом усього того, чим відрізняється один нарід від одного — нема між тими двома групами різниці, зате є велика подібність. Мова пословачена поста­ла з мови русинів. Доказом пословачення русинів на Пряшівщині є

399

віра (східний обряд, руська віра), звичаї', фольклор, будова осель. Історичні дані вказують, що ця територія була заселена русинами як першожителями. До того ж такі поселення були одночасно по обидва боки Карпат. Гнатюк довів, що русини Пряшівщини гово­рять діалектом єдиної української мови, що вони належать до великого українського народу. (Русини Пряшівської єпархії та їх говори //Записки Наук, т-ва ім. Шевченка. — 1900, т. XXXV- XXXVI; в 1901 році "Словаки чи русини?" Там же т. ХІ-ХІІ; а в 1905 р. "Чи бичванський говір словацький?" Там же, т. І-ХIIІ). Від аргументів Гнатюка змінили свою позицію і вчені, такі як Ф. Пастернак і Нідерле. Пастернак назвав пословачених русинів Пряшівщини "русіні язика словенскего".

Але для нас дуже важливо те, як на це відгукнулися словацькі вчені.

С. Цамбел: "В основі так званих східно-словацьких говорів... особливо спішських, шаришських, земплинських, безперечно ле­жить руська матерія. Це належить сказати навіть про тих спіша- ків, що тепер дотримуються латинського богослужения і через те звуть себе словаками. А про руське походження місцевих уніятів ніхто навіть не здогадується. За останніх 500 років не відомі випад­ки, щоби хоч одна католицька церква перемінилась на православну або уніятську. Навпаки, багато знаємо випадків переміни через Унію в латинство місцевих слов’янських церков". Цей самий етно­граф Цамбел, визначний словацький науковець, у творі "Словенска реч а єй место в родіне слованских язиков" пише: "Над державною михайлівсько-ужгородською дорогою до верхів перебіг словакизації ще не скінчений, "старі люди ще бесідують по-руськи, а молодші вже перекладають по-нашому, по-словацьки", говорили мені в Соб- ранцях. Цікаво констатувати, що словакизація насувається й відбу­вається з південної сторони. Я сказав, що над згаданою дорогою до верхів, де тепер русини, ще не зовсім слов’яни зісловакизовані; зазначую, що ще покоління, або й два тому, ані ті оселі не були зісловакизовані, а велике значення мало, що лежать на державній дорозі. М. Щавницький мені 1 жовтня 1904 року оповідав: "Коли я був хлопченям, приблизно 12-річним (у 1845 році), тепер мені сімдесять один, то в Собрянцях розмовляли по-руськи, а тепер уже — по-словацьки. Молоді вже цілком залишають руську бесіду,

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

навіть ті, що живуть під горами. Старші ще під горами по-руськи говорять, а тепер молоді — уже лише по-словацьки. Передовий чоловік у селі Вишнє Німецьке, тамтешній житель, оповідав мені про етнічні обставини свого рідного села: "Колись тут у нашому селі старі люди розмовляли по-руськи, а молода челядь навчилася по-словацьки".

Словацький історик Мишик (Слованске погляди. — 1895, с. 501) писав: "Я переконаний, що в питанні, чи спішські, шариш­ські і земплинські уніяти є словаками, не буде існувати сумнівів на однозначну відповідь, як буде досліджений їх говір, бо після того кожна безпристрасна людина переконається, що вони власне

• русини. Даруйте, що скажу й без рішучості, але я тепер вже переконаний в тому, що руська риса і руське походження є в наших спішських уніятів". Там же Мишик пише далі: "Те, що спішські русини вважалися такими і в далекому минулому, під­тверджує грамота польського короля Сигизмунда ІІІ, видана у 1590 році у Варшаві. Ця грамота, писана латинською мовою, декілька разів називає спішське населення "Руссіці", "руссорум".

Словацький учений Йонаш Заборскі, спершу євангелістський, а опісля римо-католицький священик, який діяв на Пряшівщині (сам родом із середньої Словаччини), писав: "Здається, що сучасний діалект взятий з руської мови, сильно перетканої словацькою, зна­чить є це витвір не зовсім давнього часу. Справа в тому, що з переведенням на римо-католицтво православні русини були пос­ловачені" (Заборскі. Слованске новіни. — Відень, 1850-53).

Відомий чеський історик Нідерле зазначав: "В Земилині є села, в яких жителі хоч і говорять "по-словацьки" (це зн. ша­ришським діалектом), але їх віра — греко-католицькі, села, народний одяг і весь побут — все це здебільшого руські (Ні­дерле. Містопіс а нар. стат. — Прага, 1919. — С. 16). "Більша частина східних словаків в історичному періоді — це пословачені русини" (Нідерле. Слованскі свєт. — Прага, 1909. — с. 72). "Більшість греко-католицьких словаків руського походження (Чес­кословенска властівела. — Прага, 1936).

Німецький вчений Бідерман вважає словаків Земплина й Шариша пословаченими русинами (Ді Словакізіртен Рутгене І, с. 91, 94-95).

401

Словацький будитель Штур зазначав: "В словацькій мові, мов у клубку, звиті нитки всіх слов’янських мов".

Цим питанням займався й П. Дворжак (Одкрите дєїни, Старе Словенско), ось його думка: "Вже М. М. Годжа в своєму Ветині в словацькій мові розпізнав, що вона є "в малому все слов’ян­ство", що словаки не є одноцілим плем’ям, а представляють якийсь слов’янський племінний мікрокосмос — слов’янство в малому. їх мова не є цілісною мовою одного племені, але сукуп­ним мовним русько-польсько-іллирсько-чеським ідіомом всесло­в’янським. Подібно дивиться на словацьку мову і Шкултеті, з тою хіба різницею, що він тих слов’янських паростків знаходить навіть ще більше. Отож, все "зісловакизоване" ще не є словаць­ке" (с. 143). "Інші твердили, що словацька мова — це лише чеський діалект і що словаки — це кілька століть блукаючі чехи" (с. 148). "Стара ілюстрація не розпізнає словацький народ як первісну етнічну одиницю. Історія знає лише племена чеські, польські, руські, болгарські, хорватські, причому в Мадярщині. Аж від XIII ст. з колонізаційної слов’янської суміші починають розвиватися в долинах між Татрами, Фатрами і Малою Матрою "словацькі" діалекти, які є наймолодшими в слов’янстві" (с. 139). "Навіть давні слов’янські дослідники не вірили в "єдність сло­вацької мови" (с. 179). Сам Цебел вірив, "що говір східнослова- ків має походження частково польське, частково українське" (с. 180). "Сучасні східнословацькі діалекти на основі того дослід­ника зродились колись у XV ст. мішаниною всіх тих мовних паростків" (с. 180). Такої позиції дотримувались й Лібор Нідерле, Йосиф Шкултеті, а також іноземці словінець Фран Рамовш і голландець Ніколаас ван Війк (с. 180). П. Дворжак робить такий висновок: "Сказати правду дотепер не було простою проблемою. Але вона є такою, що не зважати на неї ніяк не можна, оскільки тут знову йдеться про єдність предків сучасних словаків. Через нестачу історичних джерел і пізнань в археології, колись увесь тягар цієї проблеми лежав на мовознавстві" (с. 179). "Правда, дослідження проблеми ще не закінчились. Сучасні погляди не є остаточними, а про це свідчить те, що нема єдності в цих поглядах. Відмінності в них існують і між чехословацькими дос­лідниками" (с. 181).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Всупереч науковим доводам Варсік, наприклад, не визнає жод­ного аргументу про українську мову на Пряшівщині, вперто називає її "словацьким діалектом", не визнає й русинів, а коли вже вимушений називати слово "русин", то вживає його так: "Русин (словак)".

На наш погляд, варто додати до сказаного ще деякі пояснення. Польський вплив на русинську мову був особливо сильний на Спіші. Це тому, що від 1412 до 1772 року, — 360 років — частина Спіша належала Польщі (замок Стара Любовня, Подоли- нець, Гнязда та 13 міст — Списька Нова Весь, Спиські Влахи, Спиське Підгороддя, Попрад, Велька, Списька Собота, Стражі, Матейовці, Списька Біла, Вербов, Любиця, Рускиновці і Тварож- не, зрозуміло, з околицями). Як, наприклад, Олександр Павлович пише про Зборов на Маковиці: "Назва Зборов доводить, що тут жив народ слов’янський, саме руський, бо словаки, змішані з русинами та здебільшого є прибульцями з Польщі, Чехії, а тепер вони говорять діалектом словацько-шаришським. Але наші руси­ни не називають їх словаками, а ляхами, католиками ("по-ляхов- ськи, по-католицьки бесідують").

Для читачів, які не знають словацької мови й не можуть її порівняти з українським діалектом Пряшівщини, вказуємо деякі основні відмінності. Акценти на Пряшівщині — українські, на Ніт­рянщині — на першім складі, Нітрянщина має сполучення співго- лосних (як чехи): кров, врх, прст, — на Пряшівщині: крв, верх, перстень. Багато слів, що їх вживає Нітрянщина, на Пряшівщині не відомі: желієзко, дієлня, ріад, конвіца, балік, прадло, ратать, ціева, взлет, океніца, врецко, колня, кончіар, жрдь, застера, трам, ємни, тругла, опона, шпіна, раняйки, осог, натлак, слєпка, насхвал, повраз і т. д. Є такі слова, що на Нітрянщині означають одне, а інше — на Пряшівщині.

"Так званої східнословацької мови нема. Це викривлена україн­ська мова. Це ми вже довели. Але мова не може бути єдиним критерієм" (Брох І, с. 9). Автор цих слів Брох Олаф встановив, що "жителі сіл, які в давнину визнавали себе за русинів і так реєстру­валися, в мові мають словацький вплив, але з другого боку — їх одяг, релігія, звичаї тощо свідчать про належність до слов’янської культури, тому цей народ не можна зараховувати до словаків, тим

403

більше, а, отже, шаришський діалект цілком відмінний від мови західних словаків. Та навіть у статистичнім звіті за 1773 рік з 260 сіл Шариша без десятьох — усі руські" (А. Годинка. А Карпат, рутгенек). "Німецькі вчені також називають русинів Пряшівщини "словакізіерте Рутгене" (там же, с. 7). "Мадярська влада у 1495 році на засіданні сейму (арт. 37) вирішила, що русини десятину не платять. На основі цього в десятинних списках в Шариші, Земплині та Ужанськім комітаті в селах зазначено: "Рутгені сунт, нон деці- мант". Уже ці списки вказують на те, що первісно то були руські села" (там же, с. 5). "На Земплині живуть зісловакизовані русини, але вони ані мовою, ані рисами, ані чим іншим — не словаки" (там же, с. 5). Отже, треба звернути увагу й на антропологічні дані, народний побут, релігію, звичаї', фольклор, перекази. "Словаки" на Пряшівщині у всьому цьому мають великі відмінності. Тут все лише українське: архітектура церков, ікони, домашня обстановка, вишивки, пісні, а особливо східний обряд. Якби русини прийшли були на Пряшівщину як колоністи, то вони не змогли б зберегти свої національні риси через сваволю мадярської шляхти, урядів і латинської та реформаторської церков. А те, що наперекір усьому вони вистояли, є доказом того, що вони на Пряшівщині первісні, корінні. Згаданий Цамбел пише: "В мові земшшнських словаків збереглись цілі групи руських слів і висловів, також голоснословних і словотворних проявів. Це не могло прищепитись посередництвом галицько-руської культури, яка ніколи не мала впливу на нашу територію. Отже, мусіла вирости з великих мас населення русь­кого, яке оселилося в східнословацькій території (с. 147). Ми далі вкажемо, що домішки польської й словацької мов появилися у пряшівчан внаслідок латинізації.

Ще зазначимо, що переселенці в Бачці, велика частина яких із Земплина і які говорять діалектом Пряшівщини (не теперішнім, а давнім), зачислюють себе до руської національності, як уважа­ли себе їх предки у XVIII ст. У Бачці є навіть переселенці зі Стратеної (Татранщина) й вони теж називають себе русинами.

Коли нам закидують, що "східні словаки" є римо-католиками, протестантами, отже, вони, певно, словаки — відповідаємо: їх предки не були ані католиками, ані протестантами. І це глибше аналізуємо в розділі "Латинізація й реформація".

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Варто звернути увагу й на те, що сучасна "східнословацька мова" стала переважаючою внаслідок засилля словацьких шкіл, радіо, а особливо телебачення, — все виключно по-словацьки і в руських селах, тому й не дивно, що мова увібрала в себе словацькі слова. Треба поглянути на мову населення Пряшівщини в минулих століт­тях. "Іван Панькевич був найвизначнішим дослідником мови й куль­тури Закарпаття, дослідником, який своїми численними працями переконливо довів, що Закарпаття має стародавню культуру, яка є складовою частиною культури великого українського народу. Він особисто відвідав майже всі українські села, дослідив усі доступні йому бібліотеки й архіви і зібрав колекцію. Розглянувши мову пам’яток (Протоколів канонічних візитацій в комітатах Земплин- ськім, Шаришськім, Спішськім і Абауйськім) під оглядом мовним, аналізуючи записи, робить висновок: "В основі інвентарів лежить жива народна мова, і зокрема, у фонетиці, морфології і лексиці. Народний елемент вказує лише на незначні впливи словацького походження. Тепер же, — пише автор,— цей район сильно посло- вачений, але не був він такий ще близько 200 років тому, коли проводилася візитація" (Наук. 36. Музею укр. култ. в Свиднику №4, 1969; стаття Й. Дзендзелівського "І. Панькевич як діалектолог", с. 186). А сам І. Панькевич в статті "Інвентарні візітації Воронівсько- го округу 1750 року" (Наук. 36. Просвіти. — Ужгород, 1924) пише: "Нині цей округ сильно пословачений, але таким він не був під час списування єпархіальних інвентарів у 1750-х роках. Інвентарі, списа­ні при нагоді візитації кільканадцяти сіл згаданих комітатів Земпли- на й Шариша в роках 1755-6, служать нам, як надзвичайно важливі документи не лише для означення тогочасного стану підкарпато- української мови в тих областях, але й для означення ступеня пословачення. Тексти подають бесіду селян, які відповідали на по­ставлені їм питання. Тоді були лише незначні впливи словацького походження. Нині доведена велика зміна в мові тих сіл на користь словацької мови".

в) Автохтонність русинів Пряшівщини доказують і словаць­кі патріоти-будителі. Слова декотрих з них ми вже згадали в розділі про мову. Вони в минувшині на Пряшівщині завжди бачили лише русинів і зверталися тільки до них, а ніколи до жодних словаків. Становище словацьких вчених у давнину свідчать, що

405

Татранщина й Пряшівщина — це зісловакизовані русини. Вони вважали Пряшівщину руською країною. Про історичне право русь­кого народу на Пряшівщині Нідерле говорить так: "Видно, що величезні ліси, які первісно тяглися Гемером і Спішом, означували межу: все, що було на схід тої важкодоступної області — руське, що на захід — словацьке" (Слов, старожітності, IV. — С. 179). Цамбел говорить: "Східнословацька територія ані ширше, ані вуж­че, ані в цілому, ані частиною не належала до Великоморавської держави" (Словенска реч., с. 189). У 1848 році до пряшівчан- русинів звернулися із закликом словаки з т. зв. "Оголошеннями" до братів русинів по спільній боротьбі проти ворогів політичної і національної свободи. Члени Словацької Національної Ради Штур і Гурбан закликали: "Браття русини! Нумо встаньмо і ви, повстаньмо, мужньо озброєні, проти мадярської тиранії, яка забороняє вам все, що для вас святе і що приносить щастя та добробут для вашого народу. Об’єднайтеся з нами і покажіть світу, що в Татрах існує руський народ; руського серця, гаряча руська кров і руська любов до свого народу. Покажіть, браття, слов’янському світу, що ви готові пролити кров за свою віру, за свою мову і за свою націо­нальність, за славу, свободу і щастя русинів" (М. Мольнар. Штуров- ці та Закарпатська Україна. — Братислава, 1956, с. 230).

"Так, історичні рубежі є аж на Гемері! Так говорили й старі словаки" (П. Забой-Келлнер-Гостінскі. Летопіс МС VI.II, с. 57). Носак-Незабудов оспівував у Орлі Татранськім руську Торису й Шариш (Галага, с. 107). С. Возар видав у Банській Бистриці у 1851 році політичну брошуру "Глас од Татіер", в якій написав, що було б ліпше, якби усі тоді п’ять зон в Мадярщині не називали як додаток їх головних міст, але за національністю, яка в кожнім з них виразно проявляється, отже, було б ліпше, якби великоварадин- ський край назвали румунським, будапештський — мадярським, попрадський — німецьким, братиславський — словацьким, а ко- шицький — русинським" (Ф. Заплетал. А. Добрянскі а наші русіні р. 1849-51, с. 26).

Словацький історик А. Мишик гаряче виступив проти чеха Шембери, коли той до чехословаків зарахував і східнословацьких греко-католиків (Галага, с. 107).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Західні словаки в Матиці вважали населення Пряшівщини ру­синами. У 1854 році в пропозиції статуту "Татранщина" говори­лося, що однією з цілей цього товариства буде видавання книг для духовних потреб і мовою русинів, а видавання "Пештянських відомостей" хотіли забезпечити так, щоб вони могли виходити і на руськім діалекті для "братів русинів", які в Мадярщині не мали свого власного друкованого органу (Програм Пешбудінськіх ведомості, р. вид. І, №1, 1.03.1861, опублікував Ф. Бокес).

Вкінці липня 1863 року відбулися в Пряшеві установчі збори Общества св. Івана Христителя, на яких обговорювався робочий зміст та програма цього русинського товариства. 4 серпня 1863 року в Мартині відбулися установчі збори Матиці Словацької. Тепер русини Пряшева на своїх зборах висловили побажання до Мартина, яке повністю було опубліковане в "Пештянських відо­мостях", і заступник голови Матиці Словацької К. Кузмані в коментарі до листа, між іншим, написав, що тому його публікує, аби й ті, які "наступного року не будуть живими", порадувалися "сочуствієм руських родаков наших" (Пештбудинске відомості 1863, (III), №83).

Словацький історик А. Мишик в "Словенских поглядох" за 1895 рік на с. 625 писав: "У нас, у Мадярщині є статистика, позначена безсоромною фляндрою шовінізму, яка хоче світу на­говорити, що руський народ в Мадярщині не має свого окремого значення, не живе тут у такому числі, як думалося, але що він у великій частині є словаком греко-католицького віросповідання". "Я переконаний, що наші спішські уніяти — руського роду" (там же, с. 501).

"Слов’янські домагання, сформульовані на слов’янському з’їзді в Празі (1848 р.) і запропоновані Й. М. Гурбаном, — це "спільні домагання словаків і русинів угорських".

Австрійський міністр внутрішніх справ Стадіон уповноважив радника цісарського двора Розенфельда відпрацювати проект і висунути його на вирішення національного питання в 1848 році в Мадярщині. На основі проекту Розенфельда "комітати Шариш- ський і Абовський (Кошицький) мали бути приєднані до русин­ського краю, до якого також мали бути прилучені галицькі русини" (текст проекту в Д. Рапанта ІІІ-2, с. 414-417).

407

Павло Й. Шафарик у своїй "Гешіхте дер славішен Шпрахе..." — "Історії слов’янських мов і літератур після всіх діалектів" (Офен- Пешт, 1826 на с. 141 другого видання з 1869 року) пише: "Русин­ський діалект у східній Галичині та в північній Мадярщині є лише різновидом малоруської мови". А далі зазначає, що русини на Пряшівщині живуть в комітатах Земплин, Шариш, Спіш, Гемер, Турня... і є вони продовженням роду галицького. Безперечно, що русини в Марамороші живуть так довго, як і їх браття в Червоній Русі (Галичині), а ті живуть там так довго, як їх браття в Києві".

Нідерле теж помітив: "Більша частина східних словаків — це зісловакизовані русини" (Слованскі свєт, Прага 1909). "Руський край простягався далі на захід, де частина сучасної Словаччини раніше була руською, тягнулася глибоко на південь у край тепер мадярський, і навіть займав значну частину внутрішньої Транс­ильванії" (Слов, старож., 1925, IV, с. 162-163).

У 1819 році культурний діяч Ян Чаплович, родом словак, готував до друку серію етнографічних праць про окремі народи Мадярщини. Його "Етнографіа Рутгенорум", яка залишилася в рукописі (Ческословенска етнографіа, 1962, №1, с. 68), вважає населення Пряшівщини русинами.

У 1852 році А. Радлинскі повідомляє, що свій релігійний журнал "Поклади" на прохання своїх руських передплатників збирається переробити на двомовний словацько-русинський релігійно-літера- турний журнал (Словенске погляди, 1852, с. 149). Але ці плани з невідомих причин не здійснилися. Цей А. Радлінскі писав (С. П. №131), щоби "русинським селам, в яких є русинський священик, був посланий русинський державний кодекс законів".

"Очевидно, що русько-словацький етнографічний рубіж поступо­во посувався на схід штучно, не на користь руського народу. Незважаючи на те, що руське населення цього краю перебувало під панівним впливом навмисної денаціоналізації, все ж таки воно доте­пер зберегло свої руські риси. Нема ніяких сумнівів у тому, що "межі застосування руської мови в Словаччині були первісно значно ширшими. Знавці східної Словаччини згоджуються, що словацька мова пронизує руські села і що руське населення наражається на словацькі впливи, адже більшість греко-католицького населення є руського походження" (Ческословенска властіведа. — Прага, 1936).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

"Аргументи, на основі яких укладений був в Сен-Жермені дого­вір про добровільне приєднання русинів (що живуть на півдні Кар­пат) до Чехословаччини, ясно підтверджують, що Спіш, Абауй, Шариш і Земплин мають бути приєднані до автономної Підкарпат­ської Руси" (Ю. Жаткович, Русскій Вістник. — Піттсбург, 1919).

Це був мировий договір, якого Чехословаччина не дотримала.

Спочатку ставлення словацьких учених і політичних діячів до русинів Пряшівщини було як до автохтонного населення. Зміни почали відбуватись за буржуазної Чехословаччини, коли розгор­нулася словакизація і заперечування всього, що було українське.

г) Український фольклор Пряшівщини також доводить, що русинам належить Пряшівщина. Він великий і широкий.

У 1967 році доцент університету, кандидат наук, др. Микола Мушинка видав у Пряшеві "Антологію усної народної творчості українців східної Словаччини" під назвою "З глибини віків". Це твір на 390 сторінках, в якому вміщені багатющі дослідження українського фольклору Пряшівщини — замовляння, обрядову поезію, сімейно-побутовий фольклор, прислів’я та приказки, анек­доти, легенди та перекази. У вступі до книги автор говорить: "Буржуазні ідеологи австро-угорського і чехословацького урядів робили все, щоби штучно відокремити населення Пряшівщини (і Закарпаття) від українського пня, гостро переслідуючи кожний прояв національного відродження. Це привело до того, що наці­ональне відродження україців Пряшівщини спізнилося за загаль­нослов’янським на ціле століття, а продовжується воно ще й в наш час. Але навіть найгостріший національний і економічний гніт не зміг зупинити народної творчості. Навпаки, серед цього гніту фольклор часто був єдиною духовною поживою широких трудових мас, позбавлених навіть загальної освіти. В ньому знай­шли відображення всі ділянки народного побуту, навіть такі, яких з-за цензурних міркувань не можна було відобразити в художній літературі, ні в інших видах мистецтва. Таким чином, фольклор Пряшівщини має не лише художнє, але й велике пізнавальне значення. Фольклор Пряшівщини е складовою частиною укра­їнського фольклору, але оскільки його розвиток проходив ізольо­вано від загальноукраїнського розвитку, він має деякі специфічні відмінності, які випливають з відмінних історичних, соціальних і

409

політичних умов. Так, наприклад, величальні колядки Пряшівщи­ни і загальноукраїнські є майже автентичні, а, як відомо, колядки належать до найтиповіших і найархаїчніших українських жанрів. Ні у слоиаків, ні у поляків коляди такого типу не зустрічаються (за винятком прикордонних областей). Багато загальноукраїн­ських елементів, яких нема у західних слов’ян, знаходимо і у весільній обрядовості (наприклад, спосіб сватання, найменування весільних гостей, окремі пісні-ладкання тощо). Ще більше за­гальноукраїнських моментів знаходимо в замовляннях. Головним чином лікувальних. Ці жанри зародилися в глибоку давнину і передавались із покоління в покоління в порівняно усталеному вигляді. Робити зміни в колядках, веснянках, весільній обрядовос­ті, замовляннях та інших архаїчних жанрах урочистого або куль­тового характеру вважалось порушенням прабатьківської тради­ції. Тому народ намагався оминути будь-які втручання в ці жанри. Інші жанри з більш хиткими текстами розвивалися самостійним шляхом паралельно з українським фольклором Закарпаття та українських прикордонних областей Польщі" (с. 11-12).

Доцент др. Юрій Косткж так висловився з цього приводу (Колискова пісня села Дари на Снинщині. Наук. зб. музею укра- їн. культури в Свиднику, №9, 1979): "Вважаємо ще потрібним сказати, що українську колискову пісню досліджуваного регіону (Снинщипи) можна розглядати тільки в контексті закарпатоукра- їнської колискової пісні взагалі, до якої українська пісня Пряшів­щини належить. Закарпатська українська пісня як така, в свою чергу входить до складу цілого українського пісенного фолькло­ру. Заздалегідь скажемо, що вона належить до західноукраїнсько­го типу колискових пісень і відображає побут, який має спільні риси з Побутом і соціальною проблематикою українського насе­лення усього Закарпаття, Галичини та Буковини" (с. 215-216).

Юрій Косткж завжди знаходив нагоду, щоб підкреслити спорід­неність це тільки мов (Оресту Марковичу Гижі — 65 років. Журнал "Дружно вперед", Пряшів, №9, 1978 рік): "У 1972 році в київському видавництві "Музична Україна" вийшли кращі зраз­ки зібраних Орестом Марковичем Гижею "Українські народні пісні з Лемківщини", а це з території північного Прикарпаття. Наведена книжка свідчить про те, що як мова, так і мелодика з

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

ритмікою цих лемківських пісень — це мова, мелодика й ритміка також лемківських пісень східної Словаччини, а то й всупереч тому, що лемківське населення протягом цілого тисячоліття вхо­дило до складу двох різних державних комплексів. Чимало з них за своїми мотивами є власне ті самі пісні, що співаються також на нашому боці Карпат".

Йолана Голенда (журнал "Дукля", Пряшів, №6 за 1969 рік): "По обох боках Карпат — лемки. Русини, що родилися на цьому клаптику карпатської землі, животіли й важко працювали, — вони творили й любили свою власну українську культуру. До духовної культури належить народна словесна творчість, велике надбання багатства наших предків, невмираючі пісні, захоплюючі казки та легенди, історичні перекази, прекрасні народні звичаї та багато інших жанрів народної словесності. В цілому наша лем­ківська народна творчість має спільні риси з великою україн­ською словесною культурою". Йолана Голенда у передовиці кни­ги Михайла Шмайди "Народна поезія" пише далі так: "Видає ці поезії, щоби у випадку насильницької асиміляції нашого населен­ня його духовна культура була хоч німим, але виразним свідком того, що на східній Словаччині жило лемківське плем’я україн­ського народу. Чим глибше вивчимо історію побуту, матеріальну та духовну культуру, тим краще представимо себе у світлі серед інших народів: хто ми і які ми. Населення східної Словаччини може тільки пишатись, що в ньому пульсує прадідівська кров, кров народу, з такою гарною щирою і багатою душею, що створила невмирущу українську пісню, яку полюбив увесь куль­турний світ44 (с. 4, 5, 10).

Др. Філарет Колесса (Народні пісні з Підкарпатської Руси, Наук. 36. т-ва "Просвіта44 в Ужгороді p. XII1-XIV, с. 50): "Пісні з південної частини Ужанської і тим більше із Земплинської столиці виявляють у текстах, мелодіях і навіть у доборі пісенного репертуару близьке споріднення із піснями, записаними на га­лицькій Лемківщині, про що засвідчують численні паралелі з мого збірника (Етногр. 36. ХХХІХ-Х1) і з групи лемківських пісень у збірнику Людкевича — Роздольського (Етногр. 36. XXII). (На Земплині) мова давніх, особливо обрядових пісень багато чистіша від словакизмів44.

411

На жаль, українці Пряшівщини не дослідили українську пісню на Татранщині так, як на Пряшівщині. Але те, що сказано про Пряшівщину, торкається й Татранщини. Наприклад, автор цих рядків слухав музичну передачу "Старовинні пісні Татранщини з минувших століть", які записав словацький дослідник і сказав, що це точні українські мелодії закарпатських коломийок. Отже, є потреба дослідити увесь фольклор в Татранщині, бо дивно, що аж чех звернув увагу у чеській газеті на те, що вишивки Татран­щини українські, долучаючи навіть їх знимку для наочності. Народні звичаї українців Пряшівщини вказують і доказують, що та земля споконвіку була заселена українцями і що ті звичаї тотожні звичаям українців на інших українських землях у 1973 році професор др. Василь Гривна видав у Пряшеві книжечку "Народні звичаї Маковиці", а в ній пише. "Історію народу можна відтворити не тільки на основі старих писемних документів, але й за допомогою усної народної творчості, яка зберігається у пам’яті даного народу. Стародавні звичаї, перекази, сказання, старинні народні казки й пісні все те проливає світло на ту область, яку не завжди можна висвітлити за допомогою писемних документів. Часто ці перекази стосуються історії народу саме того періоду, коли він ще не мав писемности. Наш трудовий люд в історичному минулому переносив тяжкий соціальний і націо­нальний гніт. Боротьба за життя народу знайшла своє відобра­ження у звичаях, обрядах, піснях, казках, переказах і т.д. Вив­чення переказів, усної народної творчості має для нас неабияке значення: не тільки як засоби знайомства з художніми саками народу, але й як важливі історичні документи. При цьому треба мати на увазі, що весільний обряд і його складові частини сяга­ють у глибоку давнину, як це доведено порівняльним методом вивчення. Це явище змушує нас повернутись у минуле й шукати там його пояснення, оскільки воно не може бути пояснене на основі сучасного. Тут етнографія подає руку історії. Пояснюючи це питання, треба брати до уваги, що предки сучасного населення Маковиці колись жили більше південно. Заселення гір відбувало­ся за рахунок населення з близьких рівнин і широких долин, зокрема з тих частин, які лежали коло великих рік і їх притоків, котрі були заселені раніше" (с. 3-14).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Фольклор, звичаї, пісні тощо вказують на первісну руськість Пряшівщини. В XIX ст. маємо з Пряшівщини ряд пісень, прис­лів’їв і приказок, друкованих у тогочасних журналах, календарях, які вказують, що Пряшівщина жила своїм життям, бо нічого подібного не мають словаки. Ось одна з історичних пісень гово­рить про заселення русинами цілого Потисся:

"Коли наш край протігався Аж до Дебрецина,

Всюди руське слово жило, де быв ай русин.

Добрі жилося, поводилося Нашим русинам,

Але то не любилося Мадярським панам.

Не любили руську пісню,

Што несе Попрад,

Слово руське выдавили: —

Гайды до Карпат!

Ой, долы мої, милі долы,

А де мій народ?

Бодай вас залляло Грізне море вод!

Багато українських усних писемних пам’яток з Пряшівщини зібрано, опубліковано, досліджено. Якщо ж згадати прізвища зби­рачів і дослідників, між ними є: Іван Франко, Володимир Гнатюк, Гіядор Стрипський (Біленький), А. Францев, Ю. Яворський, О. Колесса, Іван Панькевич, Й. Вашіца, М. Вайнгарт, Ф. Тихий та ряд молодших, які опублікували велику кількість старих писем­них та усних пам’яток.

Йдеться не лише про пам’ятки церковно-релігійні, але й пам’ятки світські — різні документи, дарчі і купчі грамоти, літописні записи, канонічні візитації тощо. Словаки цього всього на Пря­шівщині не мають. Пряшівщина в своїй давнині була руською.

413

При цій нагоді треба згадати пригоду, яка трапилася з Володи­миром Гнатюком під час його поїздок на Закарпаття, Пряшівщи­ну й Залісся при збиранні фольклору. В. Гнатюк був кілька разів на Закарпатті. У 1903 році мадярські уряди цілком унеможливи­ли йому запис фольклору. Спершу його арештували, потім нака­зали негайно покинути село. В. Гнатюк був змушений відійти, в дорозі застала велика злива, він увесь промок і довго не знахо­дячи нічліг, застудився, захворів і вже ніколи не вилікувався...

Ми бачили духовну культуру Пряшівщини: колядки, пісні обря­дові, веснянки, русальські, купальські, жниварські, вечіркові, хрес­тильні, весільні, колискові, історичні.., — всі вони на обидвох боках Карпат вийшли з одного народу. Як лемків з польського боку не можна назвати словаками, так не можна назвати слова­ками і лемків Пряшівщини.

Але й тут бачимо в декотрих словаків хворобливе бажання у всьому бачити тільки словацьке: в них словацькими є й україн­ські пісні, церковні ікони, дерев’яні церкви, — все. Наприклад, вони ті пісні просто мовно зісловакизовують, називаючи їх сло­вацькими, як це сталося з українськими духовними піснями. А при тому ми знаємо, що українською піснею словацькі патріоти минулого століття захоплювалися як українською. Ось що про українську пісню у словаків написав Михайло Мольнар у творі "Словаки й українці" (Пряшів 1965, с. 40 і далі: подаємо скоро­чено): "Архівні матеріали, що зберігаються в Матиці Словацькій в Мартині, свідчать, що українськими піснями жваво цікавилася штурівська генерація, що в спадщині ряду словацьких поетів часу національного відродження знаходиться чимало переписаних від руки таких пісень (у спадщині С. Б. Гробоня, Цт. Зоха, Болесла­ва Врховського, Само Томашіка і особливо Янка Краля, який цікавився й українськими народними звичаями та ін. с. 40). "В архіві Матиці Словацької зберігається архів "Словацького спі­вацького товариства в Мартині". В ньому ми натрапили на знач­ну кількість українських пісень (текстів і нот, переписаних від руки), які відносяться до 70-х років XIX століття. Всі тексти пісень подано в оригіналі, переважно кирилівським письмом, і лише незначна частина — латинськими буквами. Загалом у цьо­му архіві виявлено близько 80 записів та музичних обробок

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

українських народних пісень. Вже така їх велика кількість свід­чить про те, що словаки в минулому жваво цікавились україн­ською піснею" (с. 40-41). "Словаки були зачаровані українською піснею. Як заглиблювався, наприклад, в українську пісню видат­ний представник штурівської генерації відомий словацький поет Само Халупка, довідуємось з його листів до Александра Врхов- ського, що, як відомо, теж був у полоні української пісні: "Якщо зможеш, роздобудь мені десь українські пісні". Халупка, як відо­мо, знайомився з українськими піснями й під час свого перебу­вання на східній Словаччині. В його спадщині збереглося кілька записів українських пісень. В коментарях до своїх творів він згадує й український східнословацький фольклор" (с7 42). А щодо змісту словацьких пісень, Халупка в листі від 6 серпня 1839 року пише до Врховського: "Ми на думки як кількістю, так і високою якістю бідні, багато тих якостей їм бракує, які укра­їнські прикрашають. Старі пісні загинули, новіші — пусті... Якщо зможеш, роздобудь мені десь українські пісні" (Ян Орміс. Лісти Само Халупку. Само Халупка, Басніцке дієло. — Мартін, 1952, с. 170). "Великий інтерес до української народної пісні виявляв також Людовіт Штур. До української пісні він звертався дуже часто, загалом наводячи понад сорок зразків в оригіналі" (Л. Штур, Дело в пятіх звезкох. Звезок НІ. — Братислава, 1955, с. 1- 228).

"Народне будівництво Пряшівщини має багато тих рис, які є спільними для цілого українського народу взагалі. Народна архі­тектура є одним із проявів народної творчості та належить до шедеврів матеріальної культури кожного народу. Вона, подібно народній пісні або іншим проявам художньої та матеріальної культури, є вагомою частиною культурного багатства тої або іншої нації. В ній зберігається екстракт зручностей тисячолітньо­го досвіду простого народу, який потрібно передати генераціям. Одначе, незважаючи на ідентичність основних архітектонічних форм та конструктивних елементів, народне дерев’яне будівниц­тво українців східної Словаччини виділяється своєю власною регіональністю, варіянтами, а також різними оригінальними кон­структивними та технічними деталями" (Мирослав Сополига. Народна архітектура українців східної Словаччини. — Свидник,

415

1976, с. З, 4, 5). "В нашій області можна запримітити наявність східного типу церкви, відомого на цілій Україні (с. 28). Народ­на архітектура вказує на відмінність будов Пряшівщини від захід- нословацьких.

"На наш погляд, всі дерев’яні церкви в нашому краї мають ряд спільних рис, які свідчать про їх належність до староукраїнської архітектонічної творчості та староукраїнської культури періоду Київської Руси й наступних сторіч. Слід зауважити, що староук­раїнська культурна спадщина має письмові свідчення про тип церков у 1Х-ХІІ1 ст. Як свідчать мініатюрні зарисовки в Ізборни­ку князя Святослава, написаному в 1072 році, на Київській Русі були тричастинні церкви. Така трьохдільність будов типова для української архітектури на всій території України. Трьохдільними є і всі наші дерев’яні церкви" (Іван Чабиняк //у вступі до книги "Дерев’яні церкви". — Пряшів, 1971).

Володимир Січинський (Джевене ставби в Карпатске області. — Прага, 1940) вважає, що українська архітектура самобутня. Вона, якщо й запозичувала дещо у візантійського або навіть західного стилю, то це не завадило їй залишатися самобутньою. "Тризрубовість і нерідко й тривежатість церков оригінальна і найбільш характерна для українського будівництва і ніде більше не існує так послідовно, як в Україні. Той тройчастий тип видно вже на мініатюрі "Ізборника" князя Святослава з 1072 року і київського "Псалтиря" з XI століття з рисунками тривежих цер­ков. Пізніше тривежі і тричастинні церкви на Україні були дуже поширені, вони і є, властиво, характерними пам’ятками україн­ського будівництва" (с. 85-86). "Із збережених найстарших зраз­ків на Пряшівщині є стара церква в Тройчанах, правдоподібно з XV століття" (с. 8).

Топоніми — це особливий вид мовних та історичних пам’яток, які включають у себе давні назви міст, сіл, вулиць, урочищ тощо. Вони виникли разом з появою людських осель, були пов’язані з трудовою діяльністю їх мешканців, відбиваючи на тому чи іншому етапі їх історичний розвиток. Топоніміка — назви сіл, гір, рік, потоків, ораниць, урочищ (хотарів), лісів і т. д. є документами історії українців Пряшівщини, Татранщини та Потисся. Др. Гіядор Стрипський, професор університету в Будапешті (Гді документи

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

старшей історії Подк. Руси. — Ужгород, 1924) пише: "Ті перші, що оселилсь, давали своїм поселенням назви, називали довколишні гори, ріки, потоки, озера, ораниці, косниці, ліси тощо. А ці назви пере­ходили з покоління в покоління і перебирали їх і чужинці, які поселилися пізніше44. В архівних центрах Пряшівщини, а саме: в Кошицях, Пряшеві, Бардиєві, Гуменному, Кежмарку й Левочі, — є велика кількість документів з українськими топономічними назвами Пряшівщини й Татранщини, інколи навіть із іменами та прізвищами українців XV-XVI ст. Письмові документи для Пряшівщини зберег­лися лише від XIII ст. Хоч це документи, які прямо не стосуються народу, — бо кого цікавили піддані? — все ж таки вони вказують, що Пряшівщину й Татранщину заселяли русини якраз так, як заселяють її під назвою русинів або пословачених русинів. Русини тут перебували раніше німців й мадярів. Документи, якщо і згаду­ють підданих, то під назвою слов’ян, волохів, русинів. Назви селищ тут можуть вказати і на національність тих жителів. Зрозуміло, що варто звертати увагу і на назви рік, потоків, гір, частини хотару тощо. Тут треба замітити, що ті назви в давніх документах писали не русини, а люди, які не знали руської мови, отже записували їх часто неправильно, хибно, отже, не знаємо, як ті назви читати, вимовляти, також допускалися помилок при описуванні грамот, а пізніше мадяри перекладали назви на свою мову. Крім того, ніхто не прагнув у давнину ті хотарні назви записати. Наприклад, мадяри ще й тепер не можуть списати свої хотарні назви. Але вони знають, що то назви українські й це їх стримує від того, щоб їх не публікувати. А щодо назв на старих картах, то або перекручені, або замінені мадярськими. Все ж і такі документи наводять на серйозні роздуми про те, що ще не все вдалося загладити. Погляньмо, скільки українських рис збереглось на Пряшівщині, вживаймо ті назви для прикладу, хоч у декотрих селах і на основі найдавніших документів, які визнавали назви тих сіл чи хотарів на основі мадяр­ських монографій комітатів Земплина, Шариша, Спіша, Гемера, Абаую. Це буде дуже цікаве читання.

Белжа — село біля Кошиць, згадуване в найдавнішому доку­менті з 1257 року як "Білше" (зн. Біле, Біліше). В конскрипції церков і священиків Абауйської столиці з 1746 року про нього записано: "Белже... популус ест уніус лінгве рутеніце — увесь

417

народ руської мови" і підкреслює, що є вони греко-католики і мало хто розуміє по-мадярськи" (с. 137).

Сеня — село біля Кошиць, в документі з 1249 року записане як Сина, зн. Синє.

Городнє, Нова Ідрань — села, розміщені відразу, як перейдемо мадярський кордон, так вони називаються й тепер.

"На території Пряшева було перед приходом мадярів слов’ян­ське селище. Документ з 1526 року дає назву "Прашовски", а також факт, що українська назва Пряшів, свідчить про те, що тут напочатку була назва Прашов" (Варсік, І., 198).

"Слов’янська назва Голиця для всіх верхів з голими гребенями є дуже давнього походження і стосується слов’янського населен­ня, яке тут було в XI і XII ст." (Варсік, І, с. 214). Вказуємо, що те слов’янське — це руське, бо голий по-словацьки "нагі", крім того, Голиць багато в Закарпатській області.

Притока річки Іда (Кошицький район) в документах є "Виду- манець" (по слов’янськи було б "Вимислени"; Варсік, II, с. 19).

Притока Водви з лівого боку "Пивонія" (волосько-руське сло­во "пивоня" означало корову червоної масті), назва взята від кольору квітки. Потік мав червонясте забарвлення (Варсік, II), в ріку Іду вливається потік Глинник (мав багнисте, глинисте дно), потім Слідник, Раковиця, Дебрадь (від Дебря), Верхпоток, Пос- ник, Глубока, Рідник — все це назви, дані першопоселенцями волохами-русинами, бо "словаки почали приходити від кінця XVI століття", — пише Варсік (II, с. 30), але ми довели, що ніяких таких приходів не було.

Гинцруска — первісно Руське, Кеньгин — Княгинець, село, що належало княгині, Конотопи — розбагнена частина ріки Іди, Ланци (по-словацьки було б "ретяз"), Рушети, Янік (в докумен­тах з 1285 року Янюк), Ракаца (тепер в Мадярщині) — це Р&ковець, ріка Залона — це Солона, Вислов — це Вислава, Дебрете — це Доброта, Кублик в документах з 1299 року Коби­ли, Цестіце (по-мадярськи Сеста, в документах з 1317 року Шеста, жителі тут означені як русини), Шемша в документах з XIV ст. Розпуть (по-словацьки було б Разцестіе), Дебрадь — це Дебря (по-словацьки було б "прікри увал"), Заділ (Діл-гора), Гачава — Гущева і як Гай, — в ріку Солону втікає потік

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том И

Черемошне, Красна Гірка (по-словацьки було б "пекна"), Петрі- це — Петри, Добовдил — Добов діл.

Притоки Ториси: на південь від Пряшева з лівої сторони Ділня (від Діл-гора). Діл-гора, — це українська, не словацька, як пише Варсік, назва Сідий потік (це Жідов потік, як пише Варсік, бо коли постала та назва, тут жидів ще не було), Берестовець, Калиновець, Балка (по-словацьки було б "ужлабіна"), Дренов (складається з давніх двох сіл: Дринова і Сідого Потока, від 1288 року це село називалося Сідий Потік. Абрановце, — в докумен­тах з 1320 року — Аврам, завжди руське село, розмовляли тут по-руськи (Лексикон з 1773 p.), Кральовце — первісно Плоске, уже в XIII ст. Шаришські Богдановці в документах з 1299 р. Богдан. Села Мірковце (в документах Мерк), Варганьовці, Жег- ня, Розтока, Плоске, Храстне (це в документах по-мадярськи Гарасти — Хворости), Вайковце (в документах Валковці), Розга- новце (в док. Розгон), Кошицькі Олшани (в документах Олчвар, Овчар), Бистер (первісно Бистрий), Кошицька Полянка (первісно Полянка), Лемешани — в 1289 році Лемеш, Хабжани в 1358 р. Буки, Яновик — у 1351 р. Іван, Бретейловице в 1289 р. Брати, Сеняковце — в 1378 р. Синяк, Грашовик — у 1270 р. терра Рас, земля Рас (тислава) князя (тоді цей український князь володів цим краєм між Кошицями й Пряшевом), Здоба — від Здібне, Будимир — це все села, первісно заселені русинами, званими пастухами (волохами).

Гріядки в 1329 р. Геренда — Градек при Михайлівцях — в док. Горка, Градіште (тепер назване Земплинське Градіште) в док. з 1454 р. Городище. — Блівіштя (біля Собранець) в док. з 1449 р. Хлівщина (так і в матриках сусідніх сіл, село постало на місці великих панських хлівів, народом названих "Хлівища". — Глінік потік в док. Глинник (це ділянка землі, звідки люди брали глину), Вранов у док. з 1332 р. Воронов.

Потік Олшавиця — в документах з 1282 р. потік Тростяник, — потік Тарнава, потік Ростоки, потік Ястрябець, — Михаляни, в документах з 1867 р. Рунява, потік Теребля, що тече через Калшу (1867) називався "Старий Ярок". Ізра — Озеро. "Голубя Гора" вжита на кадастральній карті Нижньої Камениці з 1868 року як Голуба Гора. (Словаки неправильно переклали, бо "голу­

419

бий" — це не "голубячий"). Дубоділ. Жарновець — від жарно, по-словацьки було б "млінскі камень". Богдановце в документах з 1220 р. Богдан, — Блажіце в документах з 1427 р. Балок. Сланец в документах 1270 р. Заланч, Зеленч, отже не від слан- солений, але від князя Салана (згадуваний в Аноніма "Геста Гунгарорум" як князь "болгарських слов’ян", — тоді так назива­ли русинів Історичного Закарпаття, через те, що належали до Болгарської держави). Кузмиці — від Косми й Дам’яна, у 1270 р. село звалося Косма. Розгановце, в документах Розгон. Островани, в документах з 1332 року Остропоток, Трочани в документах з 1387 р. Тройчани (від храму св. Тройці, який стоїть ще й тепер як найдавніший дерев’яний храм Пряшівщини), Плавеч, в доку­ментах з 1317 р. Половча (тут були не плавці, але в один період половці). Шома (тепер Дрєніца) в документах з 1391 р. Сом Яновце, в документах з 1261 р. Всіх Святих. Лукавиця (по- словацьки було б "лстіве"), Чарнашіна, в документах є Чорнати- на. Мніхов, в документах Монах поток. Брезнік в документах з 1247 р. Березник. Лютина (від українського слова "лютий"), по- словацьки було б "зли, закерни". Криваня в документах Крива, Брезовіца — в док. з 1317 р. Березовиця. Бехеров, Гертник, Фрічковці, Ганіговці, Баєрівці, — дістали назви від німецьких землевласників, локаторів. Лекаровці в 1400 р. "Руське село"; села: Коромля, Ясенів, Убреж, Вишні Ремети і Реметські Гамри — всі у 1337 р. і пізніше вважалися як руськими селами, там і тепер ще живуть греко-католики.

В Татранщині в комітатах Орави, Липтова ми назвали лише ряд сіл, а насправді сотні їх мають виключно руські назви, в них є згадувані і "руські попи". Не можна сумніватися в таких назвах як Ощадниця, Калиновець, Лопушне, Бзини, Хлібниця, Княже, Буковина, Бобровець, Розтока, Вербиця, Рибарполе, Терновець та ін. Навіть теперішні Татри тамтешні русини в 1209 році називали Сніжними горами.

Гідне уваги й те, що нема ніяких подібностей або тих самих назв сіл і хотарних назв на Нітрянщині, які є на Пряшівщині и на Татранщині. А навпаки, дуже багато тих самих назв є в Закарпатській області та на Лемківщині — на польському боці Карпат.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том 11

В наступному, третьому томі при розгляді розділу "Мадяриза­ція назв сіл44 скажемо про топоніміку більше. Там зазначимо, що мадяри намагалися приховати українське походження хотарних назв їх заміною на мадярські і навіть забороняли вживати укра­їнські назви сіл. На жаль, щось подібне сталося і на Словаччині. Згідно з розпорядженням уповноваженого внутрішніми справами Словацької Національної Ради від 11 червня 1948 року, на Сло­ваччині було масово перейменовано понад 700 сіл. Це масове перейменування було стихійне, непродумане. Тут вкажемо, що не приділялася належна увага тому, як називають село його жителі. Географічні назви у своєму первісному вигляді несуть інформа­цію про національну належність до їх дійсних творців. Тепер немов навмисне поміняли назви сіл. Дотеперішні назви сіл зміни­ли згідно з закономірностями словацької мови, просто скажемо — пословачили, зісловакизували. Але часто дуже неправильно. Вкажемо на декілька змін.

Руський Кривий, Улицький Кривий — змінено на Руске і Улічске Кріве. Кальний і Ростока змінено на Кална Ростока. Бистре — на Бістра, Гутки — на Гутка, Ялинки — на Єдлинка, Воловий — на Руска Волова, Великі Поляни — на Велька Поляна, Березовець — на Брестов над Лаборцем, Берестів — на Брестов, Бережничка — на Брежнічка, Городисько — на Градіс- ко, Підгороддя — на Подгородь, Сорочин — на Строчін, Телепів- ці — на Осадне (Телепівці — від слова "телепати" у значенні "повільно йти", назва Телепівці не є мадярського походження), змінене українське звучання назви: Збій, Ковбасів, Присліп і т. д. на Збой, Колбасов, Пріслоп і т. д.

Декотрі назви переклали нелогічно. Наприклад, теперішній Олейнік чи Олейніков — це оселя в горах біля Лютини. Назва села немає нічого спільного з олієм. Це Олінник, кормівля оле­нів у лісі, біля якої почали в давнину поселятися люди. Або села Свінія, Свініца — це село перше під Дарговськими горами з боку Кошиць, друге в Шариші. Найдавніші документи ці села називають Синє, а тому що словаки такого слова не мають, насилу це читають як Свініа. Це смішно. Сам землевласник цих сіл підписувався Синєї Мерше Єнив, це зн. Мерше Єнив із

421

Синього. Якби він читав ту назву так, як словаки тепер читають, він називався б Свинський Мерко Єнив.

Земплин — ніколи так не називався (М. Меліх. Модь нєлв. — 1905, с. 68), це хибний запис канцелярно-латинський, бо мадяри дотепер вживають без букви "п" — Землин. Отже правильна первослов’янська назва Землин (Др. Гіядор Стрипський, Гді до­кументи, с. 42). І це доказ первісного руського поселення Зем- плину. Слово "земля" відоме у всіх слов’янських мовах, а з буквою "л" вживається лише у східних слов’ян і сербів.

Топономіка Історичного Закарпаття сягає глибокої давнини, а не тільки XIII-XIV ст., часу, з якого збереглися мадярські грамо­ти чи інші пам’ятки, що містять ту чи іншу топономічну назву. А відомо, що мадярська історіографія вперто трималася саме даних, зафіксованих в писаних пам’ятках, що мали привести до перемоги в науці тієї думки, нібито раніш за ці документи східних слов’ян на території Закарпаття не було. Ясно, що такий підхід до справи мав на меті не стільки наукові, скільки вузькі політич­ні цілі, пов’язані з бажанням шовіністів не сказати правди закар­патським українцям про їх віковічні зв’язки з усією Руссю" (М. Смішко. Ранньослов’янська культура Карпатського підгір’я //На­укові записи інституту суспільних наук, І. АН УРСР, Львівський філіал. — Київ, 1953. — С. 48).

Хто були першожителі, бачимо і в староруських, і русько- українських прізвищах, і в хресних іменах жителів Пряшівщини й Татранщини. У словнику староруських імен Н. М. Тупикова знаходимо ряд прикладів, які свідчать про те, що первісні жителі Пряшівщини були того самого роду, що й наддніпрянці. На тери­торії Пряшівщини серед українського населення зустрічаємося з порівняно великою кількістю прізвищ, які тотожні з особовими староруськими іменами, наведеними у словнику. Наприклад: Ба­ланда (Н. Поляна), Батько (Старківці), Бохин (Чертіжне), Буша (Старина), Бугай (Збуй), Галаган (Улич-Криве), Горкович (Бира- ва), Дідірка (Дара), Катана (36. Біла), Митник (Камінка), Черев- ка (Рушківці) і т. д. Це також фактор, який вказує на українську національність населення Карпат" (М. Дуйчак. З історії прізвищ. //Дружно вперед. — Пряшів. — № 4. — 1985. — С. 30).

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

Латинські пам’ятки наводять велику кількість українських прізвищ на Татранщині й Пряшівщині із закінченням на "-ко": Мацко, Васько, Данко, Демко, Штефко, Сенько, Симко і т. д., наводять хресні імена жителів, яких нема в інших народів, як Федір, Василь та ін. У Татранщині багато прізвищ із закінченням "-ич". В порів­нянні з Татранщиною і Пряшівщиною в Нітрянщині цього нема, там переважно чеські прізвища, на що вказує професор Халоу­пецкі: Дворжак, Мечірж, Хньоупек, Вацлавік тощо. "В творі Панич-Колар "Словнік особних ймен" (Будин, 1828), читаємо староруське особове ім’я (ім’я особи) Мукач, яке дало назву і нашому Мукачеву" (Г. Стрипський, Гді документи, с. 34).

Ще треба вказати на братерство жителів з обох боків Кар­пат, яка також свідчить про їх національну єдність. Письменник і поет Пряшівщини Юлій Ставровський-Попрадов, який жив у Карпатських горах (спочатку в Сулині на Попрадщині, потім — у Чертіжному на Лабірщині) в часописі "Листок" (№13 за 1 липня 1893) писав: "...Пограничні руські жителі Мадярщини й Галичини живуть між собою в тісних дружніх зв’язках, навіду­ють і угощують друг-друга в празники, заключають між собою подружжя, і взагалі, не дивлячись на політичну границю, яку творить між ними старий Бескид, взаємно уважаються однопле­мінниками. Ті прості гірці з природного побудження уважають Карпати ще й тепер лише водороздільною, а не політичною границею".

Руськість Пряшівщини доказує й мадярська статистика. Вона хоч не точна, хоч багато приховувала, все ж таки не змогла оселі на Земплині не назвати руськими. Мадярські статистичні дані будемо наводити на основі Лексикона Пештія і мадярсько-сло- вацького вченого Матія Бела. Дані Лексикона й М. Бела опра­цював А. Петров (Карпаторусскія межевня названія из половины XIX и из начала XX в. — Прага, 1929; також: Лексикон Пештія).

Дані Лексикона Пештія маємо з 1773 року. М. Бел дає дані про 30-ті роки XVIII ст., він сучасник Ференца II Ракоці. Дані М. Бела для нас тим важливіші, що він родом словак, і добре відрізняв словаків від русинів.

М. Бел називає Земплин "колоніс Гунгаріце, рутгеніс міксте" — "заселений мадярами, змішаними з русинами". Учений Сирмаї,

423

що був родом із Земплина, називає Земплин так само: "Гунгарі, Рутгеніс міксті11 (с. 183). Жоден з цих знавців Земплина (обидва знали словацький діалект), не називає Земплин словацьким. Для Бела "Рутгені, то не лише жителі руської віри, але і в смислі "русини" (с. 193).

М. Бел називає руськими села з руським населенням "Інколе Рутге- ні": Імрег, Гарань, Бодааш Уйлок, Уг. Ястрабє, Кісте, Герчель, Чергов, Гардище, Кложухов, Плехотинці, Егреш, Чельовці, Угор. Жипов, Іжеп, Клеченок, Кузмиці, Ковбасово, Угор, Казимир, Ластовці, Веляти, Цей- ков, Кашов, Баранч, Станча, Упор, Требішов, Сечовці, Михайлівці, Стропков, Даргов, Збегньов, Сердогель, Тополяни, Збуддя, Торгови­ще, Раковець, Боттян, Бачка, Капоня, Корол, Холмець, Зетинь, Рад, Св. Марія, Сомотор, Лагмон, Іріш, Карош, Гайдачка, Вел. Кивежд, Вел. Таркань, Леаньвар, Рожоль, Аг Черна, Добра, Ле- лес, Полян, Розвадь, Лука, Лагмоц, Земплин, Шаторольйоуйгель, Кериис, Вешковц, Байковці, Матьовці, Шішловці, Пінковці, Доб- роруська, Паладь, Комаровці.

За М. Белом, русини живуть в Шарошпотоці, русини є і в краях Ниредьгази, Абауя і Торні.

Тут замічаємо, що й словак Варсік пише: "Русини, називані волохами, випасали свої стада овець і свиней в цілому Потиссі, документи згадують їх і в Імрегу, Великій Таркані, Белі при Тисі, в Боршодському комітаті, біля замку Діовшидьир (діля Мішкол- ця), а то в 1374 році і дальших" (І, с. 17)

За М. Белом, і Абауй (Кошицька область) руський, в Забовчі (тепер комітат Саболч в Мадярщині) села також руські. І німець Бідерман говорить про руські села в комітатах Боршод, Вигорі і Торня (II, с. 70-71).

За Лексиконом, крім вище названих, руськими ще є села: Сердогель, Поляне, Делес Поляна, Добра, Дамовц, Чеке, Бель, Агард, Банячка, Лекарт, Загор, Високе, Синковці, Стретавка, Геді, Драгньов, Керийс, Баяни, Павловці, Пінковці, Йовра (с. 193, 199, 238).

Бачимо, що в роки М. Бели увесь Земплин, Забовч, Абауй, Торня були заселені русинами. У нас нема місця називати масу руських сіл, як це робить статистика в Гайдудорозькій єпархії, в Потиссю, а ті села, що ми назвали в Земплині, — це для того,

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

щоби читач, який цей край знає, бачив, що зробила латинізація, реформація, денаціоналізація. З названих бувших руських сіл тепер більшість мадярські, решта пословачені, багато златинізо- ваних і протестантських, настільки, що лише греко-католицька віра в пословачених і змадяризованих селах вказує на те, що то колись були руські села.

Це підтверджують і такі факти. У 1746 році з околиці Миш- кольця (тепер Мадярщина) виселилася частина русинів до Бачки. У 1752 році, 1765-67 роках до Бачки виселилися й русини із Земплина (група з Великого і Малого Рускова, Чельовець, Ниж­нього Жипова, Кашова, Збегньова) і своє нове селище назвали Руські Керестур. Вони говорили по-руськи, називали себе тоді і називають себе й тепер русинами. Це також доказує, що в згаданих роках в Земплині й Забовчі тоді ще жили свідомі русини.

Багато русинів бачимо в Потиссі (в теперішній Мадярщині), декотрі з них ще і тепер у Мадярщині мають руський дух, а на їх належність, зокрема, вказує збережена їх віра, яку звуть "орос воллаш — руська віра", тобто це греко-католицька віра. В їх церквах на іконах — старослов’янські написи, в них збереглося багато старослов’янських богослужебних книг, вірні багатьох па­рафій ще й тепер знають по-старослов’янськи проспівати цілу Службу Божу тощо. Це колишні русини. Коли в Потиссі є русини, не можемо називати словаками греко-католиків Земпли­на, бо як би ті потисські русини перелетіли через "словацький" Земплин? Ця дійсність дуже пекуча, а словацькі дослідники її не хочуть бачити, обминають, не згадують. А, прецінь, в Потиссі і в Мадярщині багато руських сіл, такими їх називали в минулому і мадярські дослідники. Коли й куди вони туди прийшли? Вже ця логіка нам вказує, що вся територія Земплина й Потисся, Абаую, Торні, Шариша, всієї Пряшівщини й Татранщини були заселена русинами і тільки русинами. У всіх тих селах були руські парафії: так було записано у 1750 році. Якби ті парафії не були прадав­німи, їх зліквідували б, а нові не дозволили б відкрити. Отже, населення з своєю руською вірою прадавнє, первісне.

7. Найбільшим і незаперечним доказом того, що Пряшівщину й Татранщину заселяли русини, с східний обряд релігії\ званий

425

руською вірою, яка сягала аж до лінії Треннин — Вац. На Пряшівщині й Татранщині назавжди залишилися незатертими слі­ди руськості населення: антропологічний тип, знаки мови, спосіб життя, звичаї, одяг, пісні, хотарні назви, а особливо віра, руська віра. Її протягом століть пробували ліквідувати як латинська Церква так мадярські й польські уряди та шляхта. Відкрито виходили розпорядження про придушення всього, що було русь­ким. Добре запам’ятати основні історичні точки, пов’язані з руською вірою населення Пряшівщини й Татранщини:

а) Історичне Закарпаття, а в нім Пряшівщина й Татранщина, стали християнськими ще перед приходом місії Константина- Кирила й Методія на Велику Мораву. Ці апостоли слов’ян в дорозі на Мораву проходили Потиссям, на ньому зупинилися і його охрестили, залишивши там єпископа.

б) Пряшівщина й Татранщина не належали до Великої Мора­ви. Якби вони до неї належали, то князь Святополк з Віхінгом були б їх ліквідували, як це зробили з Нітрянщиною й Великою Моравою.

в) Коли після нападу кочівних мадярів протягом тривалого часу нічого не знаємо про Нітрянщину, то в Потиссі аж до меж Нітрянщини відома Мархіа Рутгенорум — Країна русинів і це підтверджують літописи, зазначаючи разом з тим, що ця країна християнська і має Вихорського руського єпископа.

г) Існування потужної Церкви східного обряду в Потиссі доказу­ється і великим впливом руської Церкви на мадярів, їх християніза­ція й перебрання мадярами культури й багатьох руських слів.

ґ) Існування християнства східного обряду доказує і віднайдена Михайлівська ротонда з надгробною плитою болгарського князя з кирилівським написом з 1016 року. Там знайшлася й кераміка з IX ст., яка свідчить, що вже тоді там була християнська віра.

д) Словацькі історики доказують (і це правда), що Нітрянщина ніколи не була в східному обряді, бо там був єпископом Віхінг, який не допустив туди учнів Методія, тим більше, що того не бажав і князь Святополк.

е) Заселення Татранщини русинами доказують т. зв. "волоські поселення", — це оселі русинів-пастухів, яких звали волохами. Ці волосько-руські поселення сягали аж до меж Нітрянщини, а

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том И

подекуди входили і в Нітрянщину, а на півночі аж до меж Морави, яку подекуди також переходили. Ці волохи-русини були руської віри, що доказують документи урядових комісій, забілені ікони в колишніх руських, тепер латинських або протестантських церквах, назви осель, а особливо храмів, посвячених святим Схід­ної Церкви, які частково збереглись дотепер, а в більшості були замінені латинськими святими.

є) Документи ще в 1300 році згадують єпископа Якова у Спішському Підгороді як руського єпископа Спіша й Татранщи­ни. Збереглися там і єпископська мітра та уривки із старосло­в’янським текстом Євангелії, писаної кирилицею.

ж) Історія протягом більш як півтисячоліття не згадує назви "словак" на території Словаччини, натомість уже в XII і дальших століттях згадує на Нітрянщині русинів.

з) Історія не знає словаків східного обряду взагалі.

и) Перші латиняни на території Татранщини й Пряшівщини — це були німці, потім до них зачислені мадярські магнати, а пізніше насильно златинізовані русини.

і) Русини східного обряду заселяють північну частину Татран­щини, що тепер в Польщі, далі Пряшівщину й Татранщину, а також Потисся, що тепер в Мадярщині. Це заселення було одно­разове. Отже, русини східного обряду є на Лемківщині (в тепе­рішній Польщі), в Потиссі (в Мадярщині), а ті греко-католики, що є між ними, на Пряшівщині, в жодному разі не могли бути словаками, а тільки русинами.

ї) Словаки з Нітрянщини ніколи не приходили на Пряшівщину ані верхом (Татранщиною), ані півднем Словаччини. Чеські вчені правильно констатують: "Що на сході (Словаччини) є православ­не (східного обряду) — це руське, але що на східній Словаччині не є православне, те ще не є словацьке11. Католики й протестан­ти на східній Словаччині, — це не словаки, а златинізовані русини або переведені на протестантизм. Словаками є ті, що прийшли на східну Словаччину, зн. Пряшівщину, після 1918 року з Нітрянщини.

й) "У XVI і XVII ст., — латинізація, реформація і антирефор­мація на території Татранщини, Пряшівщини та Потисся, а також турецькі війни мали фундаментальний вплив і на склад обставин

427

народностевих" (Халоупецкі, с. 39). "Словацької колонізації Тат­ранщини й Пряшівщини нема, на це нема документів, ніхто це в історії не згадує. Руська віра в Татранщині й Пряшівщині зали­шалася, але мова змішалася і національні риси втрачалися. Так було в Польщі, на Словаччині і Мадярщині. Цей процес тривав віками. Словакизація і мадяризація крокували разом з латин­ством. "Католицизм завсігди був агресивним, де зустрічався з православною людністю, і тягнув за собою неодмінно денаціона­лізацію, а православна віра переважно не виходила за границі оборони, часто дуже слабої. Підтримувана німецька колонізація Татранщини й Пряшівщини зміцняла мадярський і словацький елементи, бо ці німці-католики змадяризувалися, а потім словаки- зувалися. Отже, тут Русь на цій границі протягом віків понесла великі втрати територіальні й національні, на користь мадярської і словацької національностей. В історії на це багато доказів: виселення русинів з міст, ліквідація руських церков, забирання руських церков і роблення з них костьолів, закривання руських парафій, заборона висвячувати руських священиків і т. д." (М. Грушевський).

к) Апостольський Престіл ніколи не знав правосланих слова­ків або мадярів. Про таких ніколи не згадували ані історія, ані церковні найвищі інстанції. Мадярські латинські архиєпископи знають тільки про православних, а пізніше — про з’єдинених русинів (греко-католиків). Церковна Унія була укладена з русина­ми, а не із словаками, не з мадярами і не з поляками. Це означає, що той, хто дотримується східного обряду, той сам або його предки були русинами. На Пряшівщині й Татранщині ані обряд, ані протестантство жителів не означають, що ті жителі є словаками або мадярами. Це також русини, або бувші русини, златинізовані або переведені на протестантизм — це все робило­ся насильно. Отже, на Пряшівщині і в Татранщині латинізація і реформація означали денаціоналізацію.

л) Мукачівські єпископи, як православні нез’єдинені, так і з’єдинені, після Унії, називаються єпископами русинів (епіскопі Рутгенорум), вірні називаються русинами, — всюди так у латин­ських джерелах, в королівських грамотах, в листах латинських

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

архиєпископів і єпископів, у папських документах (Дулишкович, II, 74 — водить документи).

м) Латинський архиепископ Липпай у 1654 році і Спішське Державне Казначейство рівночасно заявляють (перший до Риму, комісія — цісареві), що русини живуть на Пряшівщині і в Татранщині "від непам’ятних часів", мають своїх руських свяще­ників, які живуть як у нашій Єстергомській єпархії, так і в цілому королівстві Мадярщини" (з 5 вересня 1651 року).

н) Словаки були латинського обряду від початку. Пізніше прийняли лютеранство, а також навернулися до католицизму.

о) В попередніх розділах ми говорили про латинізацію загаль­но в минулому. Тепер вкажемо, що та латинізація тривала пос­тійно. Згідно з даними шематизмів за 1899 рік можна приблизно встановити, що за 45 років (від 1855 до 1900 року), в Мукачів­ській єпархії перейшло на латинську віру близько 300 тисяч греко-католиків. Кількість закарпатських русинів, що перейшли на латинську віру, збільшувалась, як правило, за рахунок урядни­ків, які ставши панами, приймали й панську релігію. Наведемо кілька сіл із Земплинського комітату:

Назва парафії Відсоток греко-католиків у співвідношенні

з іншими релігіями

30-ті роки XIX ст. 1900-й рік

Пакостов 59,3 42,9

Поляна Товарна 68,8 15,1

Шамудовці 59,5 42,9

Гнойне 60,8 50,7

Завадка (біля Собранець) 54,9 25,4

Стройняни (Михайлівці) 100,0 45,5

Єнковці 51,4 33,3

Ястрабє 93,7 50,3

(Петров: Пределы угрорус, речи, с. 79).

п) Ще звернемо увагу на погляди західних учених: "Всі народи, коли залишали поганство і приймали християнство, вони його приймали лише в одному обряді і ніколи його не приймали в

429

обох обрядах. Тому нема ані словаків, ані мадярів, які відразу прийняли б християнство західного обряду, та водночас християн­ство східного обряду. Мадяри спочатку прийняли християнство східного обряду, але під натиском заходу та під проводом Стефа­на І відмовились від східного обряду, а з тим і поділили свій народ на дві частини. І так нема і не було двообрядового народу. А коли між мадярами західного обряду існував і східний обряд, то ті люди були руського роду, який від самого початку прийняв східний обряд. Якщо бачимо тепер "мадярських греко-католиків", то це не мадяри, але змадяризовані русини, на що є дуже багато історичних доказів. Історичні документи свідчать, що коли кочу­ючі мадяри прийшли в Паннонію, руський народ з тою назвою вже жив на цілому Історичному Закарпатті й визнавав християн­ство східного обряду. Цей руський народ свою віру, названу руською, ніколи не залишав. У своєму обряді він був далекий і від латинства, і від протестантизму. Ані латинство, ані реформа­ція його не цікавила. На латинство й реформацію його протягом століть переводили насильно. А словацький народ був далекий від східного обряду. Словацький народ ніколи в історії не визна­вав східного обряду, як також русини ніколи не були латинянами, а ще менше протестантами, хоч такими їх проголошували. Ані один документ в історії не згадує православних словаків. Про перехід словаків на Унію також нема найменших історичних свідоцтв. Словацький дослідник Варсік написав: "Словаки були римо-католиками, а русини православні" (Др. Тимко Імре. Келеті керестийньшийг, келеті едьгазок. — Б-пешт, 1971, с. 321; М. Лацко. Уніонсбевергунг ін Славішен Раум унд ін Руманіен, 1971; Лабош. Історія бачванських русинів, с. 286-287; Веснік Кріжевауке єпархіє. — Загреб, 1973, с. 4). Коли русини під натиском залишали свою віру й ставали латинянами чи протес­тантами, в такому випадку вони втрачали й свої національні ознаки. Із латинською чи протестантською вірою вони пропали для українського народу, а пристали до народу мадярів, словаків або поляків. Чеський учений Крал написав: "Словаки, протягом століть зісловакизували русинів, їх і тепер словакизують. Так можемо собі пояснити, чому тепер східна Словаччина не є ціла руська" (с. 15). Вже М. Грушевський писав: "Ще на початку

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

цього століття мали бути значні останки русинів на Гроні, де тепер значаться самі словаки. Це села Погоріла, Поломка та останні" (с. 223).

9. В першому томі цієї історії ми вказали на погляди словаць­ких академіків про Велику Мораву. Наперекір тому, все ще є словацькі романтики, які пишуть, що межі Великої Морави були на Ужі, що Велика Морава займала цілу Пряшівщину тощо. Процитаємо їх докази: "Бо є немислиме, щоби Святополк тоді не був забезпечив границі на сході, бо без сумніву, соляні джерела в Солеварі (біля Пряшева) йому служили. На це нема писемних документів, але досвідчує це в повній мірі й західнослов’янський і словацький характер населення на горішній Тисі в період при­ходу мадярів" (Варсік, III, с. 463). Матуш Кучера пише: "У 892 році Арнолф вислав посольство до болгарського князя Владими­ра з проханням, щоб не дозволив возити сіль великоморав’янам із семигородських соляних копалень. Це була одна з причин того, що Святополк поширив свою владу і на Потисся, аж до соляних копалень" (Словенско в добах стредовских. — Братислава, 1985, с. 303). Інші пишуть так: "Проф. XV є "тої думки", що Пряшів­щина належала до Морави". Але та "думка" ніяк не була під­тверджена науковими аргументами.

Словацькі історики постійно досліджують питання "приходу руси­нів" на територію Словаччини. Вказуючи на заселення русинами "північного пограниччя", вони зовсім мовчать, що ті волохи-русини вже від непам’ятних часів сиділи не лише на прикордонній смузі, але і в середній і північній Словаччині, в цілій Татранщині та Пряшівщині. Згадують там і "гостей", але не пишуть, що то були німці, які зайняли всі міста. Тому, що назви "словацький" тоді ще не було, однак пишуть, що біля волохів-русинів жив осілий народ, який називають "домешнє населення" не означуючи його національ­ності. Пояснюючи назви сіл, хотарів, річок, потоків тощо, вони ті назви порівнюють до всіх мов, лише не до української. Наприклад, "Ощадницю заснували волохи" — але не пишуть, що ті волохи — це руські пастухи. Або: "Село Терстяне на Ораві, засноване воло­хами. їх храм був посвячений Пресвятій Богородиці, а пізніше змінений на храм Святого Духа. Священик Григорій подавав При­частя під обома видами. їх насилували на протестантизм, але хоч їх

431

і ув’язнювали за почитания Пресвятої Богородиці, їх віру в Пречис­ту Діву не вбили. їх храм перебрали протестанти. У 1672 році цісар Леопольд І наказав забрати храм від протестантів і спішський прешпорт послав туди 12 єзуїтів...". Так пише словацький історик, на кожному кроці замовчуючи, що Терстяне — це руське селище, над яким знущалися і протестанти, і латиняни.

Що скажемо з цього приводу? Все це не наука, не історія, а пропаганда романтизму.

Румунський учений про волохів у Татранщині й на Пряшівщині

Подивімося, що говорить про волохів і румунські назви румун­ський учений д-р Думітру Краняла (по-рум. читається Круняло) у своєму великому, на 600 сторінок, творі "Румунске вліви в Карпатах". — Прага, 1938). Цього вченого хвилювало питання волохів, що заселяли цілу Татранщину (середню Словаччину), аж до Тренчина і перейшли навіть на Мораву (Моравске Валашско). Словацькі письменники намагалися довести, що то були румун­ські колоністи — волохами звані, а їх поселення на Татранщині назвали "волоською колонізацією". Учений дослідив це і в своєму творі написав: "Румунів ніколи не було в Татранщині, вони9 як пастухи, відомі лише в Мараморошському комітаті, багато з слів, вказаних як румунські, не с румунськими. Всупереч, що документи з Татраншини ясно говорять, що волохи — це русини, словацьким письменникам це не годиться, бо в такому разі вия­виться, що русини заселяли всю Татранщину, тому вони спершу твердили, що ті волохи були румунами, а потім, збиті з пантелику науковими дослідами, твердили, що тих волохів було не багато, ніби лише в 200 селах, а ще пізніше вигадали якусь волоську колонізацію, що ніби ті волохи-русини прийшли у XVI ст. і заселили Татранщину, чи поселилися між словаками".

"Історія румунів дуже туманна. До початку XIV століття вона переплітається з історіями всіх сусідніх народів, але в тому періоді вона ще не була самостійна в смислі національному. Свідомість римського або латинського походження в румунсько-

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

му люді й письменстві взагалі не збереглася. Румуни жили від темних початків свого народу в сфері візантійського православ’я і живились візантійсько-слов’янською культурою" (с. 18). "Істо­рію перших румунських волохів історики створили лише на осно­ві своєї здібності творити історичні фантазії" (с. 18). "Історики дивились на початки румунського народу найабсурднішим спосо­бом: немовби вони постали з колоністів у Дакії" (с. 23). "Нам невідомі території, на яких формувався румунський народ. Неві­домі етнічні корені, з яких він постав і які ще домішки ввійшли в нього, ані період, у котрому румуни окупували територію, на якій тепер живуть. Декотрі твердили, що румуни — це римляни, інші — що постали з різних зроманізованих племен" (с. 25-26). "П. Й. Шафарик писав, що всі румуни, дакійські й балканські — того самого походження, це мішанина даків (траків і гетів), римлян і слов’ян" (с. 27). "Волох — не означає румун. Назва волох була загальною назвою пастухів, але не лише румун­ських, а взагалі пастухів, також інших національностей" (с. 45). "Всюди, де з’явилася назва "волох", хоч це означало "пас­тух", румунською наукою без вагання було визнане як "румун" (с. 57). Словом "волох" називали пастухів, щоб відрізняти їх від осілих хліборобів, причому без огляду на національність" (Ф. Гибл. Дєїни народа Булгарскего, т. І. — Прага, 1930, с. 132). Так це було й на Балкані в сербів. "Румуни ніколи не були на територіях Історичного Закарпаття, де згадуються волохи, не були ані в Татранщині, ані на Мораві (Моравске Валашско), хіба що якийсь час були в Марамороші. Як могли б ми доказати, що ті волохи на Татранщині були румунами, коли там слів, подібних до румунських дуже мало, а історичних вісток взагалі нема?" (с. 416). "З осібних імен волохів, які їх уводять Валек і Кавуляк (словацькі письменники), взагалі не можна судити про їх румун­ську національність. Тому суджу, що назва волох — "валах" сама по собі і в Карпатах не є доказом румунської національності, як тою не була і на Балкані" (с. 416). "На основі вісток з XI ст. волох на Балкані також означало пастух" (с. 417).

Румунський учений критикує і словацьких учених (напр. Каву- ляка), які пишуть, що "між іменами волохів у Татранщині є румунські, зазначаючи: "В Татранщині нема жодного імені певно

433

румунського, а імен походження українського е багато (Петрен­ко, Микита, Олекса)" (с. 183). Далі знову спростовує погляди згаданого Кавуляка: "На Спіші постало село Спішські Влахи, але це не румуни, але "вілла італорум" (Халоупецкі. Старе Словен­ско, с. 280-282). "Довкола цього містечка є поселення суто руські ще й тепер: Мнішек над Попрадом (1255), Остурня (1313), Каменка (1315), Олшавиця (1316), Репаші (1321), Якубяни (1322), Белцмановці (Село) (1326), Ярембина (1329), Липник (1338), Сулин о Фолварк (1342), — також русинами були волохи, що в 1270 році згадувалися на Спіші: Порачі, Топлиці, Завадці" (с. 183). "Число "волоських осад" постійно зростало... згадують їх документи на Ораві в 1564 р. і там волохи мали свого воєводу. Село Зволенська Валаска є документоване в 1470 році. В Шари- ші маємо вістку про волоське воєводство з 1359 року, в Тренчан- ському комітаті — з XVI ст. З документів, що збереглися, "ці волохи" не були румунами за національністю, а русинами. Запи­тую: чого до XV ст. ніде на Словаччині не знаходиться одне пастуше слово походження напевно румунського? Самої назви "волох" не вистачає, щоб ствердити, що волохи були румунами" (с. 184-185). "Український вплив сягає далеко на захід. Й. Валко пише, що руські впливи можемо констатувати і в діалектах північно-опавських, описаних Бартоше" (Пувод колоністу в XIII ст. ЧММЗ VIII, с. 268, зам. 1, с. 466-467). Що волохи були русинами, є докази історичні, етнічні та епічні.

Румунський учений далі детально аналізує слова, що вважа­ються ніби румунського походження, й пише (цитуємо, наводячи сторінку його твору): "Румунські слова, вживані в пастушій тер­мінології та в назвах полонини і гір, не завжди є румунські. Зі слів там наведених мусимо найперше виключити слова, які рішу­чо є не румунського походження: Бескид, Клива, Лопушна, гуцул, Татри (автор уводить більше), — далі слова, що їх не можна рахувати за румунські: грунь, кошара, Кинера, Магура, житниця (с. 445), — слова, помилково приписувані румунській мові, такі як: Говерля, Кукул, Гургулат, Гирлата, барбениця, плесо, соко­тити, — слова, що їх мають спільно українці й румуни: барда, трембіта, кулеша, капці, тайстра (с. 439-441), — слова, що в Карпатах спільні для українців, поляків і румунів: румигати,

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том II

бриндзя, колиба, кулайстра, кляг, урда, поляна, ватра (с. 442- 444). "Слів, певно, румунського походження, що зустрічались би на Моравському Валашску, взагалі нема44 (с. 442). "Прямого впливу румунів, зокрема етнічного, на русинів взагалі не було. Є лише помірно мале число слів з пастушої термінології румун­ського походження (всього 24 слова), але навіть вони не свідчать про прямий вплив румунської мови на русинів" (с. X).

Автор пише далі так: "В Карпатах є багато назв: Кинера, Кікула, грунь, діл, Магура, прислоп, кошариско, салаиі, колиба, поляна, волох", — такі назви на румунській території не знахо­дяться (с. 93). Чеські вчені вважають, що деякі слова є "румун­ські", а їх в румунських словниках я не находжу... І коли вони є на Мораві, не є це вплив румунський, але український" (с. 117). "Наприклад, до румунських слів вони всунули і слово "оренда"— а це слово багато більше розгалужене в українській мові, ніж в румунській" (с. 134). "Слово "грунь" на румунській території зустрічається в сім разів менше, ніж у Карпатах (приб. 30:200) і в румунській мові далеко менше відоме і вживане, ніж у Карпа­тах слов’янських" (с. 137). "Поширювачами слів грунь, житниця й інших — від другої половини XIII ст. вважаю русинів, і на румунській території поширення тих слів можна пояснити, як прямий вплив колишніх українських поселень, від яких румуни могли ті назви перенести й на румунські території" (с. 291). "Слово гуня не румунське, воно є у всіх слов’ян і перейшло з латинського та свідчить про прямий зв’язок слов’ян з римським світом в період, коли ще в історії про румунів не було що говорити" (с. 292). "Сумніваюся в румунському походженні слова клебаня, це лише місцева назва в румунів в Буковині, перебрана від українців" (с. 312). "Не є румунського походження ані слова кочерга, колиба, кошара, наприклад, слово кошара на території Румунії в містопису ця назва не знаходиться" (с. 312, 313, 315). "Слова Кичера, Магура, плай, поляна, менчул не румунського походження. В Марамороші є аж 300 Менчулів, є ця назва і в Татранщині (між Жіліною і Брутками) — всі свідчать про впли­ву руський, рознесений, без суперечки, пастушим руським еле­ментом" (с. 361). "Слово аркан називане ніби румунським, взага­лі не румунського походження. Воно існує в українській мові як

435

мотуз для ловлення коней, але і як танець — і немає нічого спільного з румунською назвою" (с. 200). "Є слова, що їх румуни прийняли від русинів (с. 207), — слова, в яких нема причини називати румунськими і вони знаходяться в інших слов’янських мовах (с. 209), наприклад слово бурдюг прийняли румуни від українців, так само слова галетка, путина" (с. 217, 276, 278). "В румунській мові слова салаш нема" (с. 377). "Слово трембіта не румунське, воно дісталося в румунську мову під впливом українським, румуни на цей інструмент мають своє слово буціна" (с. 402). "Бриндзя — українське слово, звідки його взяли руму­ни, ніхто не пояснив" (с. 221). "Слово житниця невідоме в цілій Румунії на північ від Дунаю, за винятком найпівнічніших частин" (с. 428).

Далі румунський учений робить такі висновки: "Волоський елемент засяг аж на Мораву, але найважливіша пастуша терміно­логія всюди не румунська, не румунські й назви місцевостей, отже нема доказів на існування на тих територіях румунського елементу. Взагалі не розумію, чого всі відкликуються на румун­ську мову... Це, певно, часова мода того періоду... Та ж русини мали також розвинене пастушество" (с. 376). "Завжди підкрес­лювався румунський характер і походження пастушества в Кар­патах. Про це постійно говорилося й писалося. Як ми бачили, наводилися слова, які ані в четвертині цілого числа не є румун­ського походження. Тому відважуюсь твердити, що карпатське пастушество не є чисто румунського походження. Є тут і елемен­ти старші, праслов’янські, і старші слов’янські" (с. 467). "Доба, коли після подібности життя в Карпатах і в Румунії було все вказуване як румунське, — вже давно є дуже віддалена" (с. 472). "Волоське життя в Карпатах є домашнього карпатського похо­дження й поширювалося з областей карпатських притоків Тиси як на захід, так і на схід. Назви місцевостей і назви молочних виробів (житниця й ін.) переконують нас у тому, що карпатоук- раїнське пастушество сягало своїм впливом до областей румун­ських" (с. 465). "Про взаємні карпатоукраїнські і карпаторумун- ські стосунки можемо переконатися при розборі важливих слів, як кошара, кичера, житниця, які рішучо не є словами румун­ського походження і декотрі з них дісталися і в румунську мову.

о. Степан Пап. Історія Закарпаття. Том ІІ

Це свідчить про карпатоукраїнський вплив на румунську мову, який в принципі не маємо виключати" (с. 466). "Про руські поселення в Семигороді свідчать як історичні джерела, так і містопис, а це назви сіл як Русу-Баргаулуі і Поляна Руска, в яких збережена первісна руська форма Руска, і вона протягом століть не була пристосована до румунської мови, де правильно мусіла б звучати: "русеаску" (с. 290).

Тому, що словацькі письменники пишуть про "волоську коло­нізацію" русинів у Татранщину, румунський учений вказав на села з роками їх згадки в історичних документах, як на руські села, що існували кілька століть перед цією "волоською коло­нізацією".

При тому ті волохи-русини Татранщини завжди трималися й були руської віри. Про це свідчить хоч таке. Святий Миколай — популярний святий Східної Церкви, — волохами-русинами виби­рався за охоронця їх храмів. Так був охоронцем храмів разом 133-х, а ще й тепер є в 86 існуючих храмів, і в 47 — закинутих храмах. (Й. Гудак. Патроцініа на Словенску. — Братислава, 1984).

Хронологія подій в 1526-1717 pp.

Після Могачської битви Мадярщина була розділена на три частини: турецьку, семигородську і габсбурзьку. До семигородської належала сучасна Закарпатська область включно з Мукачевом. Ужгород з Пря- шівщиною і Татранщиною належали Габсбургам, а Потисся — туркам, З цієї причини від 1527 року до 1717 року, тобто протягом 200 років територія Закарпаття була в стані війни, яку вели між собою Габсбурги й семигородські мадярські князі, котрим допомагали турки й татари. Крім того були часті турецькі набіги на південні частини Закарпаття в Земплині, Ужанщині, Бережанщині, Угочі та Марамороші. Внаслідок нападів руйнувались села, відводили населення в ясир, спустошували країну, люди втікали в гори. Ті події несли з собою вбивства, страждан­ня. Подивімося на ті події:

1526. — битва під Могачем, поразка мадярського війська відкрила туркам дорогу в середню Європу. Одна частина мадярської шляхти вибрала королем Івана Заполі, друга —