5.Екзистенційна концепція особистості р.Мея

Ролло Мей (1909-1994) провідний представник екзистенційної психології у США. Теорія Р.Мея базується на клінічних експериментах. Людина живе сьогоденням, для неї актуально насамперед те, що відбувається тут і тепер. У цій єдиній справжній реальності людина формує себе сама і відповідальна за те, ким вона врешті-решт стає. Прослідковуючи докорінні відмінності між психічно здоровою, повноцінною людиною і психічно хворою, Р. Мей дійшов до висновку, що багатьом людям бракує хоробрості зустрітися віч-на-віч зі своєю долею. Спроби уникнути подібного зіткнення призводять до того, що люди намагаються втекти від відповідальності, заявляючи про споконвічну несвободу своїх дій. Не бажаючи робити вибір, вони втрачають здатність бачити себе такими, якими вони є насправді, і переймаються почуттям власної незначущості й відчуженості від світу. А здорові люди, навпаки, кидають виклик своїй долі, цінують, оберігають свою волю і живуть справжнім життям, чесно щодо себе та інших. Вони усвідомлюють неминучість смерті, але їм вистачає сміливості жити в сьогоденні. Мей вважав, що воля приходить до людини, коли вона протистоїть своїй долі і розуміє, що смерть або небуття можливе в будь-який момент. Людина може бути внутрішньо вільною, навіть якщо вона фізично перебуває у в'язниці.

У своїй концепції особистості Р. Мей особливо підкреслював унікальність особистості, вільний вибір і усвідомлений цільовий аспект поведінки. Як і інші екзистенціалісти, Мей вважає, що: 1) існування передує сутності (важливіше, що люди роблять, а не хто вони є); 2) люди поєднують у собі риси як суб'єкта, так і об'єкта (люди є істотами, які і думають, і діють); 3) люди прагнуть знайти відповіді на найважливіші питання щодо сенсу життя; 4) воля і відповідальністьзавжди врівноважують одна одну, тому жодна з них не може бути присутня у людині окремо від іншої; 5) жорсткі теорії особистості схильні дегуманізувати людину і перетворювати її на об'єкт або предмет для дослідження.

2.Епігенетична концепція особистості е. Еріксона: ядро і периферія особистості, психоаналітичний підхід, его-психологія.

Теоретичні формулювання Е. Еріксона (1902-1994) стосуються винятково розвитку Его, хоча він і стверджував, що його ідеї не більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про психосексуальний розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Проте Е.Еріксон рішуче відійшов від класичного психоаналізу за чотирма важливими пунктами.

По-перше, з позиції Еріксона, саме Его складає основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зміщення акценту від Ід до Его. Его-психологія описує людей як більш раціональних, таких, які приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час як Фрейд вважав, що Его бореться, намагаючись розв'язати конфлікт між інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями, Еріксон доводив, що Его - це автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам'яті.

По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо індивідуальних взаємин з батьками і культурним контекстом, в якому існує сім'я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується Его.

По-третє, теорія розвитку Его охоплює весь життєвий простір індивідуума, тобто від дитинства до зрілості і старості. Фрейд же обмежився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу питанням розвитку за межами генітальної стадії.

Нарешті, по-четверте, у Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв'язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несвідомого психічного життя, а також пояснення того, як рання травма може призвести до психопатології в зрілості. Еріксон бачив своє завдання в тому, щоб привернути увагу до здатності людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру, стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза є свого роду викликом долі, що спрямовує особистість до розвитку.

Людина в процесі життя проходить вісім універсальних для всього людства стадій, вісім віків. Епігенетична концепція розвитку (грец. "після народження ") базується на уявленні про те, що кожна стадія життєвого циклу настає у визначений для неї час ( "критичний період"), а також про те, що повноцінно функціонуюча особистість формується тільки шляхом проходження у своєму розвитку послідовно всіх стадій.

Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті людини, що виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості. Будь-яка криза є свого роду виклик, призводить людини до особистісного росту і подолання життєвих перешкод. На черговий фазі життєвого циклу особистість вирішує специфічну для даного етапу розвитку еволюційну завдання. Криза містить позитивний і негативний компоненти. Якщо на попередній стадії Его збагатилася новими покладе, якостями і конфлікт вирішено задовільно, то тепер Его вбирає в себе новий позитивний компонент, наприклад, базальне довіру і автономію, що гарантує подальший особистісний ріст. Навпаки, якщо конфлікт залишився невирішеним, в Его вбудовується негативний компонент, такий як базальне недовіру, сором, сумніви.

Перша стадія (1-й рік життя) носить назву орально-сенсорної і передбачає формування базального довіри чи недовіри до світу. Друга стадія (1-3 роки) -- м'язово-анальна - припускає формування автономії або сорому і сумнівів. Третя стадія (3-6 років) - локомоторна-генітальна - сприяє формуванню ініціативності або провини. Четверта стадія (6-12 років) - латентна - припускає розвиток працьовитості або почуття неповноцінності. П'ята стадія (12-19 років) -- підлітковий - закладає основи Его-ідентичності або рольового змішання, невизначеності. Шоста стадія (20-25 років) - рання зрілість - спрямована на формування почуття інтимності або ізоляції. Сьома стадія (26-64 роки) - середня зрілість - пов'язана з появою почуття продуктивності або застою. Восьма стадія (65 років-смерть) - пізня зрілість - припускає формування Его-інтеграції або відчаю.

Для настання кожної кризи існує пріоритетне час, обумовлене генетичної послідовністю розвитку. Якщо перша криза вчасно не дозволяється (як і будь-який інший), дилема довіра-недовіра буде виникати знову і знову на кожної наступної стадії розвитку.