Військо йде

Спогад про Миколу Міхновського

в днях відбудови Української держави

Одного вечора під кінець березня 1917 р. поручик Міхновський запро­сив мене разом із ним повечеряти. Коли я жартом сказав йому, що ми й так щодня разом обідаємо й вечеря­ємо, то він урочисто відказав: “Так, але сьогодні... я запрошую на вечерю ціле товариство. Бо ті “щодня” ми з вами й не обідали, й не вечеряли, а відбували... “повинність”. А от сьогодні – повечеряємо, як ся на­лежить! Цілим товариством!”

Десь о годині 18 ми зібралися в свойому “штабі” й засіли до вечері. Стіл був накритий, як для справ­жнього пиру. Крім живих квітів, бу­ла солідна “батерія” всіляких пля­шок вина.

На цю вечерю Міхновський запро­сив усіх членів організаційного ко­мітету, з осіб же, до нього не приналежних, був Микита Шаповал, що на той час прибув до Києва.

Під час вечері Міхновський був заразливо веселий. Як з мішка сипав дотепами, оповідав характерні анек­доти зі своєї судової практики, в незрівнянній карикатурі представляв ві­домих українських діячів – здавало­ся, що забув і про нашу справу.

Доклад поручика Міхновського про конечність власного війська

Та вже по вечері, за кавою, Міхновський помітно споважнів і попросив уваги. Ми насторожилися й підсіли до ньо­го ближче. (Він) змалював коротенько перебіг по­дій від часу зречення царя до біжучого дня. Підкреслив, пригадую, такі мо­менти:

“1. Несподіваність, із якою прий­шла революція. Вона, як того мо­жна було сподіватися з анальогій 1905 року, мусила була прийти ра­зом із програною війною та в парі з демобілізацією. Та сталося так, що події помінялися чергою і пере­мішалися в часі – і війна ще не скінчилася, а революція почалася.

2. Розгубленість петроградського Тимчасового уряду, якого кожне посунення зраджує нервовість, загро­жує катастрофою також і Україні.

3. Коли московські соціялісти-большевики все голосніше підносять гасло негайного сепаратного зами­рення з осередніми ² державами, то Тимчасовий уряд, під натиском сво­їх союзників, хоче довести ту набридлу всім війну “до пабєднаво канца”; остаточно ж маси підуть за тим, хто дасть негайний мир, і такі нахили вже тепер можна ствердити серед московської салдатні.

4. Українське громадянство в сво­їй національно ніби й свідомій час­тині цілковито не підготоване до ре­волюції та до її використання, зби­рається просити всього того, що треба брати.

5. Серед українського громадян­ства відчувається великий брак лю­дей, які думали би українськими державотворчими категоріями, як відчувається виразна перевага в лю­дях, збочених у бік різних соціялістичних утопій, звідки й походить їхня проповідь “спільного фронту” з московською демократією. Останнє є не що інше, як політичне москво­фільство.

6. Московщина, все одно яка – царська чи республіканська, абсолютистична чи демократична, – ні­коли не дасть Україні того, на що Україна має очевидне право, і все буде стреміти, щоб удержати Украї­ну в стані своєї кольонії.

7. Історичний момент, який пере­живаємо, вимагає від нас чину – рішучого й обережного, – який при­веде до нашої Цілі.

8. Мусимо зорієнтуватися в ситу­ації та прийняти рішення, що до на­шої Цілі й щодо засобів, якими її маємо осягнути.

Наша ціль, – тут М. І. Міхновський встав і, якось відрухово, вста­ли ми, – це буде: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля” – власна дер­жава! Правду знаємо, сили не посі­даємо – як же здобути нам волю, щоб збудувати “свою хату”?

По добрій волі Москва на це не пристане, бо без України з її скарба­ми, навіть при Україні автономній, що добром своїм без московської контролі розпоряджатиме, зійде Московщина до значення другоряд­ної держави.

Виробити “свою хату” можемо тільки тепер, коли Росія в революції стратила голову, бо коли вона опри­томніє, то буде для нас пізно “свою хату” будувати! Москва, опритом­нівши та привернувши сили, з корінням буде нищити всякі сепаратні рухи, хоч би для того довелося їй винищити мільйони всяких сепара­тистів.

За цю “свою хату” доведеться бо­ротись і, вірніше усього, доведеться боротися збройно. Це – немину­чість! При такій невідкличній неми­нучості Московщина вже зараз є нашим ворогом, зрештою, двісті літ знаним. Тому залицяння наших де­мократів до Москви та їхні надії на “дружню” демократію “братнього” на­роду – не лише наївні, а просто дурні. Вони не знають, що право дає тільки сила!

Оскільки осередні держави в мо­менті біжучої війни є ворогом на­шого одвічного ворога, ос-тільки ж вони являються нашими природними союзниками. Отже, наша війна з ти­ми державами по російсько-москов­ському боці, війна за чужі нам інте­реси, яку нам накинула Московщина, – для України не тільки непо­трібна, більш того – є неоправдана і божевільно-злочинна.

Треба сподіватися, що Московщину остаточно, переможуть, а з нею й нас, з усіма тяжкими наслідками, які випадають на долю переможе­ної сторони. Під цим оглядом ліп­ше нам бути з переможцями.

Мусимо передбачувати розвиток подій, щоб якнайдоцільніше його використати для нашої нації – не як чинник підрядний, а вирішний ³.

Для цього мусимо бути консе­квентними ⁴ й зробити вибір.

Настрої, які переважають серед українського громадянства, зокрема серед вояків, такі: 1) всім осточор­тіла війна і всі прагнуть миру – пра­гнуть зберегти себе; 2) в очі б’є сти­хійне пробудження національної свідомости – до цього часу несвідоме відчування своєї національної відрубности й відмінности від москвинів знаходить розумне пояснення й на очах перетворюється на патріотизм; 3) український вояк, як це видно з прикладу Волинського полку, є пре­красним революційним матеріялом, якому лише треба вказати ціль і напрямок чину.

Посідаючи такий прекрасний люд­ський матеріял, мусимо використати його в Україні для цілей тільки укра­їнських, революцію в Україні мусимо обернути на національну революцію й завершити її створенням самостій­ної Української держави. В цьому все наше завдання!

До того маємо всі підстави, і на­самперед правні ⁵, які випливають зі статей ⁶ Переяславського договору. Коли на основі того договору в 1654 р. Україна прийняла протекцію мос­ковського царя, підкреслюю, що не зверхність над собою московської нації, то тепер, коли московський цар уступив, то, під державноправним оглядом, Україна вернула до стану, в якому перебувала до Пере­яславського договору! Має тепер вільну руку розпоряджатися собою по своїй волі. Але... з цим нашим правом, оскільки не підіпремо його аргументами сили, жадна ⁷ Москва рахуватися не захоче, і боротьба з нею – війна – неминуча!

Мусимо до того готовитися і в не­минучій війні перемогти! Але як?”

Всі мовчали, бо на це “як?” – що могли відповісти?

Мовчали, бо майже дотикальна ⁸ очевидність виводів Міхновського і заскочила нас, і пригнобила.

Чи хто з нас перед тим ставив коли-будь перед собою подібні пи­тання на весь їхній зріст, у всій ши­рочині та глибині – в усій невмо­лимій реальності? Чи вимагав на нього од себе такої ж невмолимої відповіди?

По павзі М. І. Міхновський почав розвивати такі пляни:

“Перше наше завдання – це тво­рити власну військову силу всіма за­собами, які до того будуть нада­ватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий уряд та військове ко­мандування, а й все без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психольогію народу-пана у відношенні до всіх немосквинів. Під цим оглядом, перший-ліпший московський “міхрютка” – на цілу голову вищий від тих на­ших демократів, що закликають до спільного “революційного фронту” з москалями. Треба, отже, передбачу­вати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що затратила ⁹ інстинкт Пана-Володаря на рідній землі...

Всі ці труднощі мусимо переборо­ти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Без­оглядно!”

Слухаючи Міхновського, всі ми немов завмерли – забули, що й кава прохолола, з таким напруженням ло­вили кожне його слово.

Хоч він говорив, здавалося, ніби й відомі всім речі, але – як же неподібно до всього того, що доводи­лося чути й думати про ті самі речі раніше.

Чому? Тільки тому, що коли раніш про подібні речі всі ми, зда­ючи собі з того справу, тільки мрі­яли, то тепер Міхновський поставив їх перед нами на землю, як те кон­кретне завдання, що маємо його ви­конати!

До нас тепер говорив великий український державник, що сам давно вже проробив- обдумав кожну найменшу подробицю, над якою нам доводилося тепер напру­жуватися.

А Міхновський говорив далі: “Мусимо розвинути шалену агіта­цію серед війська – на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимага­ти від командування, щоб виділило українців в окремі національні час­тини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву – а він буде напев­но – будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо пере­кидати коли не в Україну, то в ко­жному разі на ті фронти, що пере­ходять через українські землі, й од­ночасно очищувати Україну від московської салдатні. Цю роботу треба розпочинати негайно й пере­водити ¹⁰ її невпинно. Так, як це збагнув і як робить наш любий батько-полковник Глинський ¹¹ (тут Микола Іванович сильно стиснув руку полковнику Глинському, що сидів із ним поруч).

На час, коли скличемо з’їзд, му­симо вже мати під командою укра­їнські бойові частини – на фронті й у запіллю, і насамперед – у Києві!

На Військовому з’їзді, коли витво­риться відповідна атмосфера, – му­симо її відповідно “нагріти” – проклямуємо ¹² Україну Самостійною Дер­жавою.

В першу чергу з’їзд виділить зі свого складу військову владу – ви­бере гетьмана. Треба передбачити, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зай­де потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й факти сили!

Першим кроком гетьмана буде за­миритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує во­ювати проти своїх природних союз­ників, навпаки, повинна з ними спів­працювати. Для цього першого кро­ку нам і потрібно мати своє військо – хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми держа­вами, вирвемо ініціятиву від москов­ських большевиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від трійливих ¹³ газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безогляд­ність та гасло негайного сепарат­ного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук – мусимо їх попере­дити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною ¹⁴ силою, на­віть для суто Московщини, – стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді, – тут М. Міхновський встав (і ми за ним також), і після павзи урочисто докінчив: – З нами Бог – розумійте, язиці, і покоряйтеся! Аж тоді “на степах України блисне бу­лава”.

Що з нами всіма сталося?

М. Ю. Шаповал підніс був руку й щось хотів сказати, але... сильно зіщулив очі, сильно покрутив шиєю, ніби йо­му раптом замуляв комірець, махнув рукою, похилив голову і в тій позі немов завмер... Старий полковник М. Глинський розридався як дитина, і все крізь сльози повторяв: “Дай, Боже! Дай, Боже!” П-о і Л-в, А-ч і я почали стискати собі руки й цілуватися, а далі – всі кинулися до Миколи Івановича й, кричачи “слава!”, почали підкидати його вго­ру. Насилу заспокоїлися...

Міхновський, ставши на ноги, усміхнувся і попросив: “Хвилиночку, панове!” Подзвонив. З’явився кель­нер, якому він тільки кивнув голо­вою і знову, звертаючись до нас, сказав: “Хвилиночку, панове”. За кілька хвилин два кельнери внесли пару пляшок шампана й тацю пугарів ¹⁵. – “Для такої оказії шампан му­сить бути”, – пояснив М. Міхнов­ський.

“В своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля! – урочисто почав М. Міхновський і, піднісши пугар вгору, говорив далі: – Так вип’ємо, панове-браття, за нашу Правду, прозору й чисту, як це вино! Вип’ємо за нашу Силу – хай вона грає-піниться й іскрить, переливається через береги, як цей шляхетний шампан! Та ще вип’ємо за нашу Волю – міцну і життєдайну, як оця золотая кров землі, що в наших пугарях!

За Україну! За козацьку націю! За наші успіхи! За Славу!”

Одним духом вихилили ми пугарі й, мов на приказ, розбили їх на дрі­бні кусники! Після тосту, що його щойно підніс Міхновський, не віль­но було з тих пугарів пити за дрібніші справи!

Далеко поза північ сиділи ми в “штабі” й обговорювали тактику творення українських частин. Тоді ж таки зродився плян формування по­руч із Богданівським – Полуботківського полку, яким знову взявся за­опікуватися полковник Глинський.

Коли я вийшов із “Праги”, то ніяк не хотілося мені йти до свойого го­телю, і десь до години 6-ї ранку блукав по старому місті, не дивлячися, куди йду, а у вухах моїх бриніли бадьорі й горді слова тосту.

Міхновський був одним із небагатьох вибранців, що мали дар перед­бачувати грядущі події, мав, отже, властивості, потрібні політикові.

І цим разом, снуючи свій великий плян, що його хотів перевести на Всеукраїнському військовому з’їзді, він передбачував усі труднощі й пе­решкоди, які доведеться побороти, щоби плян той здійснити.

Головними з них були: зажерли­вість усякої Москви й непідготування, інертність та м’якотілість тогочасних провідників української на­ції. Ці останні просто не уявляли со­бі, як то може Україна жити як не ­залежна від Москви держава. Через те вони не мали відваги у відпові­дальний момент, що тоді надходив, одним ударом розрубати вузол, що в’язав Україну з Москвою.

Міхновський твердив, що “в полі­тиці мають значіння й дають добрі наслідки тільки доконані факти, під­перті силою, що є їхньою підставою та передумовою.

Проклямування на Військовому з’їзді самостійної Української дер­жави буде страшною несподіванкою.

Вона заскочить усіх, до неї не підготовлених. Ставши доконаним фактом, така несподіванка ще більше поглибить і поширить ту розгубленість Тимчасового уряду, яка на той час була очевидна, й одночасно безмірно збільшить питому вагу й авторитет українства, надавши йому величезну моральну силу в очах своїх мас. Така неспо-діванка дасть українській інтелігенції могутній творчий імпульс, виведе зі стану політичної інерції, збудить її скриту енергію – поставить перед тим фактом, що треба працювати для власної дер­жави.

Не можна допустити, щоб Москва від того першого удару опритомні­ла, а тому треба, коли зайде потре­ба, вдарити по ній новим доконаним фактом. Коли проголосимо самостійну та від Москви не залежну державу, за­раз же оповістимо про це цілому світові. Коли б Москва цього доко­наного факту не захотіла визнати, тоді робимо їй ще одну несподіван­ку – ставимо перед новим докона­ним фактом: Український уряд про­понує осереднім державам завішення зброї та прикладає передумови, щоби на їхній підставі розламати формальні мирові переговори.

Тоді як Союз визволення Украї­ни від самого початку війни інтензивно працює в осередніх державах при цілковитому з боку тих держав признанню й попертю ¹⁶, маємо пев­ність, що ті держави відразу й охоче визнають її суверенність і з радістю приймуть мирові пропозиції. Для них це означатиме ліквідацію їхнього Східнього фронту від Прип’яті аж до Дунаю, добросусідські відносини з такою багатою країною, як Україна, й можливість усі свої сили кинути на Захід.

Українська столиця стане тоді для армії на фронті тим атракційним пунктом, звідки пролунали слова спрагненого миру, й Петроград не матиме того війська, яке пішло б війною на ту Україну, що прискори­ла мир.

А коли вже на те піде, що на Вій­ськовому з’їзді не повелося би проголосити самостійности, треба буде ділати безоглядно та в інший спосіб, творячи, знову ж таки доконані фак­ти. У крайньому випадку “прорвемо греблі” – зробимо так, як це колись зробили нідерляндські гези, щоб вигнати зі свого краю окупантів-іспанців ¹⁷.

“Прорвати греблі” – це значить, що на тих відтинках фронту армії, де стоятимуть українські частини, одної прекрасної ночі, після попе­реднього порозуміння й на даний приказ, пропустити на тих від­тинках німців на тили армії і взяти в полон увесь фронт! Для цього треба мати на фронті бодай кілька­надцять українських дисциплінованих частин, які б на своїх відтинках “прорвали греблю”.

Тоді набираємо охотників до Української армії, демобілізуємо гречкосіїв, оголошуємо побір ¹⁸ ново­бранців, усіх москалів даруємо нім­цям і вже з німецькою допомогою проголошуємо й реалізуємо Україн­ську державу”.

Готовлячись до всіх можливостей, Міхновський уже звербував ¹⁹ кількох молодих старшин, добрих україн­ських патріотів, які виїхали на фронт до своїх частин, щоб вести серед них українську роботу, тобто творити з них українські сотні й курені, чи коли не поведеться, – украї­нізувати їх зовсім революційним по­рядком.

Постать поручика Міхновського

і його плян у перспективі 20 літ

Коли славної пам’яти поручик Микола Іванович Міхновський ви­дався мені велетом ще в 1917 р., то тепер, у перспективі двох десятків літ, що пройшли від 1917 р., Його постать тільки виросла.

Його духово-літературний пор­трет на підставі моїх пильних і безпосередніх спостережень продовж того місяця, що день у день я мав щасливу змогу з ним співпрацювати, й на підставі зна-йомства з його пуб­ліцистичними виступами в дореволюційних періодиках виглядає так:

Микола Іванович Міхновський – це сама українська стихія – не розхристано-дика й неза-гнуздана, але опанована сильним та шляхотним інтелектом.

То був високоосвічений і досвід­чений правник із глибокорозвиненим смислом правовости, тонкий психольог, щасливий ініціятор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керівник, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої істо­ричної й побутової минувшини, на­ділений даром передбачування політик, революціонер – тип людини, здатної на рішучий чин, прекрасний і милий у поведенні ²⁰ товариш, словом, “козак-характерник”, як ми його прозвали.

Вихований у старій священичо-козацькій родині, на добрій україн­ській традиції, на українсько-козаць­кому селі, був прекрасним зразком української расової культури. Це був український аристократ у влас­тивому значінні цього поняття.

Поруч із Є. X. Чикаленком, М. П. Старицьким, М. В. Лисенком, І. Липою, братами В. і С. Шеметами і В. Липинським – належав до нечи­сленної категорії українських панів, організаторів українського націо­нального життя.

Ще на початку 90-х років минуло­го століття (ХIХ ст. – Ред.) Міхновський належить до того гурту української студент­ської молоді, яка зриває ²¹ з невираз­ними традиціями тогочасних т. зв. українофілів і називає себе сві­домими українцями.

Гурт тієї молоді, до якого нале­жали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Во­роний, Володимир Самійленко, Ми­кола Міхновський, Мусій Кононенко, Володимир Шемет та інші, закла­дає таємне товариство – Братство тарасівців, на могилі Тараса Шев­ченка складає присягу все життя своє віддати ідеї Самостійної Укра­їни. В той час коли для більшости тогочасних українців самостійна Українська держава була несподіван­кою, для М. Міхновського та його побратимів-тарасівців була Вона Ціллю, якій він віддавна підпоряд­кував своє життя.

Все разом витворило з нього за­вершений тип українського патріота-державника.

Вже в 1900 році Міхновський при­людно виступає з конкретною, науково обоснованою програмою Само­стійної Української держави, висту­пає з програмою, як пізніша дій­сність доказала, цілком реальною та єдино можливою до переведення.

Посідаючи такі дані, на цілу го­лову перевищував своїх сучасників, а його свідоме змагання бути видат­ним, отже, його шляхотне често­любство, що знало власну вартість, давало йому, найбільш до того під­готовленому, всі права на чільну ролю в державному проводі.

До повищої характеристики-портрету Міхновського наведу слова єфрейтора Певного, як він повернувся з 1-го Всеукраїнського військового з’їзду:

“Так ото ж, браття, як вийде Винниченко, та як почне, як заведе! Так як його послухаєш, то вся зем­ля навколо, скільки оком скинеш, – ніби твоя власна стала! Земля – селянам, а фабрики – робітникам! Так говорить, ніби тобі всю землю подарував! Настоящий, можна ска­зать, демократ! Всім догодити хо­че!

А по ньому Міхновський, поруч­ик. Так цей – куди там Винни­ченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить: “Україна, зна­чить, – для українців!” Господи! Мов з “Кобзаря” тобі вичитує! А всі слухають – аж дух затаїли! Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне го­ворити, так ніби й слід по них про­пав! Україна і більш нічого! Така, як самі захочемо! Це вам, братці, людина! Наша людина! Справжній тобі козак-характерник!”

Щоб належно зобразити постать Міхновського в усій величі, як на те він гідно заслужив, треба написати велику монографію. Це завдання майбутнього історика нашої доби.

Та з усіх діл Міхновського, про які тепер вже пора знати, найвеличніше було те, що він поклав перші підвалини під будову храму Україн­ського національного війська.

За той короткий час, коли він був головним мотором української військовости, продовж одного березня 1917 р. він перевів таку роботу:

1. Організував перше українське військове “Підготовче віче” в дні 6 (19) березня.

2. Організував друге українське “Установче віче” в дні 9 (22) бе­резня.

3. В дні 9 (22) березня видав першу від часу скасування (в 1775 р.) Запорозької Січі відозву-наказ українському війську; цей наказ був першим імпульсом до вибуху патрі­отичного полум’я серед мільйонів українського вояцтва, втіленого ²² до російських військових частин.

4. Дня 9 (22) березня створив Організаційний комітет для форму­вання українського війська.

5. Того ж дня 9 (22) березня започаткував і в короткому часі до­вершив революційним порядком формування 1-го Українського охочекомонного імені Гетьмана Богдана Хмельницького полку”.

6. Опрацював плян і перевів скли­кання Першого всеукраїнського військового з’їзду, який виділив зі сво­го складу першу верховну владу для новоствореного українського війська – Український військовий гене­ральний комітет.

7. Створив Військово-політичний клюб імені Наказного гетьмана Пав­ла Полуботка. Цей клюб, що його москалі називали “осиним гніздом мазепинства”, був тим славним гні­здом, в якому вивелися і пішли в український світ перші українські державники.

8. Склав “катехізм українця” – декальог українського державника, який у наші дні в сот-ках тисячів відписів ходить із рук до рук серед шкільної молоді під московською окупацією. Міхновський і після своєї фізичної смерти живе в серцях укра­їнського покоління!

9. Революційним порядком і засо­бами “полуботківського клюбу” створив у Києві 2-й Український піший полк імені Наказного гетьмана Павла Полуботка. Цей полк у липні 1917 року, натхнений духом Міхновського, удатно ²³ перевів у Ки­єві “показову” спробу державного перевороту.

10. Прищепив українському сус­пільству ту шляхотну свідомість, що за свої права Україна мусить боро­тися, а не просити, – вказав дже­рело Сили.

11. Перший у 1917 р. виразно окреслив Москву – червону й білу однаково – як історичного ворога України, з яким треба не розмовля­ти, а якого треба бити, аж поки не стане нешкідливим.

12. До білого гарту розпалив на­ціональну гордість серед народу, який починав чи почасти й встиг за­бути своє історичне ім’я, славну тисячолітню традицію, – привернув йо­му історичну пам’ять.

13. Опрацював сміливий і в за­думі єдиноможливий до здійснення плян реституції в Україні суверенної державности в оперті на осередні держави. Цей плян, хоч не був здійснений по орлиних замірах Міхновського, багато причинився ²⁴ до збудження української політичної думки й остаточно, з великим спіз­ненням та відступленнями, був здій­снений в акті Берестейського миру в 1918 р.

Оце ті головні чини, які голосно промовляють, ким був і залишився для України поручик Микола Іва­нович Міхновський – батько сучас­ного животворчого українського на­ціоналізму й творець новітнього українського війська.

Чому?

Після ознайомлення з великою постаттю Міхновського у читача по­стають поважні запити: чому ж М. Міхновський до кінця не залишився на чолі українського війська, чому перший Всеукраїнський військовий з’їзд на верхи військового життя ви­сунув інших людей, пішов іншими шляхами і тисячі інших “чому?”

Відповідь на ці питання й на цьо­му місці зводиться до того:

1. Українська соціялістична демо­кратія, знехтувавши віщі вказівки Міхновського, право первородства своєї Батьківщини віддала на мос­ковсько-комуністичні, “что с общаго катєлка”. В свойому примітивізмі поставила доктрину вище від ідеї, програму – вище від Людини, свій талмуд – вище від Життя й десятину панської землі – вище від Укра­їни! Нині через її нерозум, який українська соціялістична демократія виявила в 1917 р. та якого не хоче вирікатися й донині, криваво поку­тує вся українська нація, що так віщо передбачив та перед чим пророчо остерігав Міхновський.

2. Сучасне йому суспільство не доросло до того, щоб зрозуміти його ідею та щоб визнати в ньо­му свого вождя.

Дехто ще скаже: Міхновський народився 50 років зарано: його сучасники не могли сприйняти йо­го ідей.

Та ні! Якби не було Міхновсь­кого на початку нашого століття, то не було б і його наступників від 1917 р. й до наших днів. Адже самі ті ідеї, які він обстоював із такою відданістю, дають силу сьогодні тим, хто себе за українців має. 3 травня 1924 р. трагічно скінчив він своє життя, маючи 51 літ, як один з найвизначніших діячів, яких знала українська історія.

Друкується зі збереженням особливостей авторської лексики та тодішнього правопису.

Примітки

1. Микита Юхимович Шаповал (1882 – 1935) – український громадсько-політичний діяч, письменник, член РУП, член Української партії со-ціалістів-революціонерів, член Української Центральної Ради, міністр пошт і телеграфу УНР, із листопада 1918 по 1919 р. голова Українського Національного Союзу.

2. Тобто державами Центральної Європи.

3. Тобто вирішальний.

4. Послідовними.

5. Тобто правові.

6. В тексті – статтів.

7. У розумінні жодна.

8. Незаперечна, безсумнівна.

9. Тобто втратила.

10. Тобто проводити.

11. М. Глинський – член Української Центральної Ради, голова Українського військового орга-нізаційного комітету.

12. Тобто продекларуємо.

13. Отруйних.

14. Притягальною.

15. Келихи.

16. Підтримці.

17. В тексті еспанців.

18. Тобто набір.

19. Завербував.

20. У поводженні.

21. Пориває.

22. Влитого.

23. Вдало.

24. Спричинив.

Календар української родини на переступний рік. – Мондер, Альберта, Канада: видавництво й друкарня отців Василіан, 1948. – Річник 9. – С. 104 – 115.