Микола Міхновський (у другі роковини трагічної смерти 3.V.1924 року)

І

3 іменем М. Міхновського так тісно зв’язана вся історія української визвольної боротьби, теоретичне уґрунтовання уенпістської ідеології і реальна праця по організації української регулярної армії, а значить і держави, що коли газети принесли звістку про його трагічну смерть, – не хотілось вірити, що цей великий патріот покинув нас навічно, що він не побачить здійснення своїх юнацьких мрій.

Так не вірилось, точніше – не хотілось вірити. Ми такі бідні людьми, ми такі слабі національно, що найменша страта болюче нами відчувається... А втрата М. Міхновського – це катастро­фа, це втрата армії. Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів... Але фатальний зворот в нашій боротьбі за державність зломив цю, здавалось, незломну натуру… Як дикий ураган, не зігнувши могутнього дуба, ломить його столітню міць, так і М. Міхновського не зігнула люта північна хуртовина, а злісно зламала, потрощила, заморозила… I полишила нам жаль невимовний, сльози невиплакані, журбу нерозвіяну...

ІІ

Історичний шлях нашого народу колючий, тернистий... Пролито море крови, потрачено мільйони зусиль, загубле­но незлічимі скарби в змаганні пробудити маси з летаргії і порвати їх до великої праці – відбудови своєї держа­ви. Москва добре нас приспала… Мос­ква чуйно нас стерегла... Москва зрадливою своєю рукою так нас уярмила, так обезкровила тіло, висушила мозок, викривила душу, затроїла її ядом інтернаціоналізму, “малоросєйщиною” і “всеросєйщиною”, – що народ став свого власного імені лякатись... Вона ж загарбала нашу церкву й її обезличила, задушила школу, замкнула уста (указ 30.V.1876 р.), розрила могили, висуши­ла ріки і в душу “гадюк напустила”... А все то для того, щоб народ наш в неволі тримати, щоб багатствами України своїх дітей наділяти, а українськими руками для них землі здобувати... Для того, щоб українську націю обернути в етнографічну, аморфну масу, податну для найдикіших експериментів “аракчеєвщини” і “распутінщини”...

Двісті п’ятьдесять років було потра­чено на цю ганебну роботу! Всі надземні й підземні сили великої імперії працювали над нищенням українського народу, його історії, культури, церкви й навіть власного імені...

I сумні часи пішли на Україні. Дру­га половина 19-го віку була, здається, похоронами її навіки-віків. Інтелігенція українська була знищена… Частина покинула нарід і продалась “задля лакомства нещасного”, “впилась московською блекотою” та прикрасилась “ґудзиками”, а решта – невеличка решта була пригноблена, застрашена, здезорієнтована і так придушена показ­ною могутністю московської імперії, що не сміла навіть мріяти про яку-будь боротьбу з нею, про визволення з її цупких кігтів... Мара великої “Росії” закрила Україну від решти світу і заступила світ сонця... Настала, здавалось, віковічна ніч безпросвітна... Все притихло, вщухло... Завмерла пісня, замовкли уста, заснув розум, скаменіла душа. Рух національний і політично-громадський припинився... Можна було очікувати, що от-от і серце українське перестане битись, що уста замкнуться, повіки закриються і наступить страшна, неминуча смерть... Хто ж відважний смів мріяти про боротьбу?! Хто й як міг згальванізувати цей напівживий організм?..

ІІІ

Політичні пляни найсміліших патріотів-народолюбців не виходили поза межі вузенької “обласної” автономії або федерації. Громадсько-політична праця їх виявлялась в так зв. “українофільстві”, вишитих сорочках, гопаках та видавництві популярних брошур для народу з ділянки сільського господарства, медицини, ветеринарії та праці на полі красного письменства (Є. Гребінка, О. Стороженко, Г. Квітка-Основ’яненко, Б. Грінченко, П. Мирний і т. п.). Всілякі змагання до ясної постановки національно-політичної проблеми згори осуджувались “як дитячі мрії” (Т. Зіньківський, “Писання”, кн. 2). М. Драгоманів не виходив за межі “обласної автономії”. Б. Грінченко писав у своїх “Листах з Наддніпрянської України”, що “українські націонал-народолюбці – заздалегідь зрікаються усяких заходів коло політичної самостійности української. При сучасному стані це просто дитячі іграшки, які можуть “тільки пошкодити українській справі” (“Буковина”, ч. 12 за 1893 р.).

В таких конкретних формах кристалізувалась українська національно-політична думка в 80 – 90 роках минулого (XIX. – Ред.) століття. За межі зітхань і мрій про спасіння української справи Га­бсбургами (О. Кониський, В. Антоно­вич) українська політична думка не виходила. Більшість же українських восьмидесятників і девятидесятників цілковито підпорядковувалась московській ліберальній, або народовольчеській, інтелігенції, мавпувала їхню ідеологію і тактику, мислила завше “общерускімі” категоріями з етнографічно-українофільським забарвленням, бажаючи “примирити з собою уряд” (як М. Костомарів – “Галка”) або “переспати лихо”, перебути часи неволі в стані “національно-політичної летаргії”, як це пропагував П. Житецький.

IV

Така атмосфера “лояльности”, національної прострації, культурництва й “українофільства” панувала на Україні в дев’ятидесятих роках перед появою на політичнім обрію Миколи Міхновського. Своєю ясною національно-політичною ідеологією, революційною тактикою, рішучістю поглядів, одвертістю боротьби та щирістю, овіяними великою любов’ю до рідного краю, Міхновський одразу порвав з сентименталізмом і сервілізмом старої генерації, з її автономізмом та українофільством, рішуче висуваючи національно-державницький принцип “Самостійної України”. Він перший сформував самостійницьку ідеологію, дав її теоретичну підставу і уґрунтовання, здвинув українську справу з мертвої точки, поставивши питання просто й одверто та відкидаючи, обґрунтувавши його історично, опортунізм своїх учителів, рішуче і назавше поривав з “всеросійською” метрополією.

Ще студентом кипуча і світла нату­ра М. Міхновського не могла миритись з тою “хуторянщиною”, національним самозакопуванням, безкритичним підпорядкованням московській політичній і культурній гегемонії, і він рішуче виступає проти загального психозу, кидає гасло: “Україна для українців” і гуртує коло себе Брат­ство тарасівців для боротьби з найтяжчим і віковічним ворогом України – Московщиною.

Треба мати сміливість Цезаря, мужність Александра Великого, любов Алківіяда і саможертву Леоніда Спартанського, щоб виступити зі жменькою тарасівців на боротьбу з таким колосом, як бувша Росія! Шість молодих екзальтованих юнаків-студентів на чолі з М. Міхновським кидають московським царям визов, підіймають бойовий прапор з вогненим і страшним – для своїх і чужих – гаслом: “Самостійна Україна!” Це було те слово, про яке говорив духовий Батько тарасівців Великий Кобзар Т. Шевченко. Слово Кобзаря говорило до сердець рабів, а слово Міхновського промовляло до їх розуму й волі.

Яке ж воно страшне було – слово Міхновського – для його сучасників! Налякана розгромом Кирило-Методієвського братства і засланням Т. Шевченка, українська інтелігенція ува­жала божевіллям програм Міхновського, відмахувалась від “самостійників” руками й ногами, відрікалась їх, як колись апостол Петро відцурався Христа.

Дивним і не зрозумілим для них було недовір’я Міхновського до московської соціялістично-революційної демократії, його сепаратизм і явна ворожнеча до “сестричної” культури московської. – Для чого цей антагонізм? На що непотрібна боротьба, згори осуджена на невдачу? На що це “отдєлєніє” (“разброд”) і розрив “єдиного” революційного фронту демократії – укра-їнської й московської – в боротьбі за соціяльне визволення всіх поневолених?! – говорили зі здивованням “українофіли-культурники”. – Чи ж не можемо разом з московською демократією ужитись в одній державі, зваливши царят? Чи наші цілі не є тотожніми?..

Опозіція з боку старшої генерації була безоглядною: Міхновського уважали чудаком, донкіхотом, його боялися і за його критику і різкість ображалися. Тарасівці для українського суспільства були людьми иншого складу ума, иншого світогляду, майже з иншої планети.

Тому-то пропаганда тарасівців не мала поважного успіху серед соціялістично настроєної молоді, організація їх розпалася, коли вони по за-кінченню студій розбрелись по світу.

V

Одначе М. Міхновський не відходить від політичної роботи. Працювавши в Харкові як адвокат, він згуртовує коло себе молодь і закладає поважну політичну організацію Революційну українську партію, для неї і пише програм під заголовком “Самостійна Україна” та видає його у 1900 р. у Львові (Е. Косевич). В цій хвилі можна рахувати повстання українського самостійництва як політичної національної ідеології нової, трудової генерації. 1900 рік є народженням нової державницької, цілком угрупованої ідеології, є переходом від українофільства до українства, до революційного націоналізму; від “обласництва” і федералізму – до самостійництва; від культурної єдности з москалями – до духового розриву і визволення від опортунізму, до одвертої і революційної боротьби. РУП викинула стяг війни московським царям, московській культурі, московській мові, московській психології в українстві, московській демократії... I це все зробив Міхновський – це його орлиний погляд заглянув далеко в майбутнє, це він своїм розумом і гарячим українським серцем відчув глибоку думу-мрію українського народу. Це він був хоругвою партії, її душею, її серцем і мозком.

РУП не пішла в цілому за своїм творцем, вождем і пророком. Занадто інертною була московська рутина, занадто глибоко роз’їла московська нігілістична культура психіку українця, багато було випито соціялістичного зі спільного келеха (що обернувся поволі на клясичний “єдиний котелок”). РУП в більшости пішла за соціялістичним інтернаціональним проводом. Міхновський залишився знов майже сам. Нова невдача, така болюча поразка. Не падає на духу такий залізний чоловік, не губить він свою ідею, не покидає праці для народу і в скорому часі засновує з Олександром Макаренком нову політичну організацію – Українську Народну партію.

УНП продовжує діло, почате РУП. Вона бере в свої руки її прапор, вона майже цілковито переймає її ідеологію і революційну тактику. Навіть на кожному кроці, в кожній літері, в кожному слові, в думці бачимо й те ж стремління до визволення власної держави незалежної. М. Міхновський не знає компромісів, він і не бачить і не знає иншої форми національного відродження... “Самостійна Україна” – його віра, боєве гасло, його самоціль. І цю думку скрізь він агітує, за неї бореться з денаціоналізуючими впливами Москви і своїм доморослим кретинізмом та політичною імпотенцією.

Для осягнення основної ідеї – Української держави – він навіть замасковується в УНП соціялістичними фа… (не розбірливо. – Ред.), але основний його принцип домінує над соціялістичною риторикою.

VI

Війна примусила Міхновського сціпити зуби, законспірувавшись глибоко, піти в ненависну йому армію. Пішов, бо не було иншого виходу, ще не настав час для рішучого удару, ще не прийшла 12 година і не почався перший акт! А як же він зрадів першому революційному громові, як швидко орієнтувався, що і як робити! Сама війна, здається, допомогала йому, бо революція 1917 р. застала його в Київі.

Зараз же Міхновський почав організовувати роботу в військах, почав руйнувати московську силу на Україні, виеліміновуючи зі збольшевиченої армії український національний елемент і перетворюючи його в міцну дисціпліновану силу – єдину підставу отої вимріяної ним “Самостійної України”.

Це було, здається, вчора, це діялось на наших очах... Ми дуже добре це все пам’ятаємо. Здається, ще бачиш перед собою його кремезну, певну се­бе постать, чуєш на собі погляд його чистих, правдивих очей, чуєш його натхненне, вогненне слово... Міхновський умів заглянути в душу глибоко-глибоко... Там, серед московського дикого намулу, умів він вишукати золоту, чисту струну української душі і промовити, заграти так, що тисячі таких золотих струн починало радісно бриніти, тисячі сердець починало битись в унісон з його великим серцем, а червона українська кров починала горіти бажанням покропити широкі лани рідної землі, змить ганьбу московської неволі і у власній хаті знайти ту “правду і волю”, яких Україна не мала і не мог­ла мати в чужій.

Сіра, безлична салдацька маса... большевизм, деморалізація, розклад... Здається, пропащі люде і пропаща спра­ва. А заговорив Міхновський – і чудо! В сірій масі заблисло золото пшениці, в темнім лісі розцвіли волошки. I за хвилю – золото й волошки уже були для цієї маси гаслом, а над цим горував той великий Каменяр, що розбудив їх до життя. Військовий клюб ім. Гетьмана Павла Полуботка… Перший всеукраїнський військовий з’їзд, потім Перший український ім. Гетьмана Богдана Хмельницького полк, за ним полк (ім. Павла) Полуботка, далі Запорізький корпус... Скрізь Міхновський перший, скрізь видно його руку, скрізь його організаційний хист, його чиста віра, енергія і рішучість... Бачимо його самопосвяту, його відданість. Боже мій! Це ж для України – “Самостійної України!” Це для його укоханої Батьківщини, за яку “мало й душу положить”, – це для її оборони шикуються молоді орли в лави, це українські – “Самостійної України” – прапори лопотять!..

VII

Соціялістичний парлямент – Центральна Рада – та її уряд не розуміли М. Міхновського. Та і як вони могли зрозуміти – вони, інтернаціоналісти, “єдінокотєлковци” – його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?!

Широко розпочата М. Міхновським організація української регулярної армії не вдалася... Почалось, правда, стихійне виділення українців в окремі сотні, курені, полки й дивізії, але всі ці пориви патріотично настроєного вояцтва не були використані, найкраща пора-весна відродження була змарнована. Розумного проводу, системи і навіть самого бажання творити українське військо не було ні в уряду, ні в парляменті – Центральній Раді, – ні в Генера­льному військовому комітеті на чолі з с.-д. С. Петлюрою. Куди їм було до війська, коли вони вірили тодішньому “богові” – О. Керенському (Кірбісу, “трещотці”) і цупко тримались за “єдиний демократично-революційний фронт” з москалями...

Цей перший період його політично-військової діяльности кінчається фатально, і його таємні проекти проголосити самостійну Україну і дати рішучий бій Москві – не вдались.

Зрада Ю. Капкана його сильно зневірила. І цей могутній інтелект побачив, що піднятий тягар його роздавить... I таки наші “соціял-патріоти” петлюрівсько-есдецького і есерівсько-большевицького толку вислали М. Міхновського московськими руками з Київа на Румунський фронт, звідки він повертається до дому розбитий морально й фізично.

VIII

Не стало Центральної Ради. Прийшов гетьманат... М. Міхновський з ним співпрацювати не пішов, був в опозиції з цілою Хліборобсько- демократичною партією ², до якої тоді ідеологічно зблизився.

Гетьманат упав... Прийшли до влади ті самі чинники, що руйнували колись працю Міхновського над творенням української мілітарної сили. Що могла зробити Центральна Рада в другому виданні – Трудового Конгресу і Директорії?! Замутеличені соціялістичним інтернаціоналізмом, вони хоч формально ніби будували самостійну Україну, а фактично і духово за всяку ціну стреміли до федеративної московсько-большевицької кошари. Згори можна було передбачати катастрофу, бо ні бажання, ні уміння до державного будівництва Директорія не виявила. А про організацію війська нічого було й говорити. Весною 1919 року все стало падати під напором большевизму. Ні пляну війни, ні бажання воювати у винниченківсько-петлюрівського уряду не було. Вони, підкреслюю, стреміли до порозуміння, до збольшевичення України, аби дорівняти демагогії большевиків і вислужитись перед ними та дістати патент дійсних соціялістів. Тому В. Винниченко форсував скрізь “радянський” (“совєтський”) устрій. Великих зусиль коштувало стримати його від опублікування большевицького закону “Про трудові ради на Украйні” аж до Винниці, якого він ще 2 лютого 1919 р. намагався оголосити в Київі. Наступу большевицького ця “державна” ро­бота соціялістів не спинила, а військо і маси остаточно здеморалізувала.

Почалася така анархія, що здорові й національно настроєні частини, а передовсім Запорізький корпус, не мог­ли оборонити України і уступили не стільки перед натиском ворога, як перед тою анархією, яку ширили Трудовий Конгрес, “трудова Директорія” та її такий же “трудовий” уряд.

IX

Останню спробу рятувати українську державність зробив М. Міхновський, коли побачив, що Директорія з наростаючою швидкістю веде Україну в безодню. Зібравши в Київі старшин Генерального штабу, він з ними виїхав до штабу Запорізького корпусу в Кременчук, щоб звідтам почати те, що не вдалось йому в червні 1917 року в Київі. Але... було пізно... Петлюра уже з Проскурова послав Волоха арештувати полковника П. Болбочана, і Міхновському прийшлось бути свідком ліквідації єдиної поважної мілітарної сили. З відчаю, що все так фатально гине, М. Міхновський поважно захорував, і його залишили в лікарні. Прийшли большевики, і його арештує Чека. Тільки пізніше наскок відділу от. Григор’єва визволяє його від неминучої смерти.

Що робити? – постає питання перед М. Міхновським. Перед ним було три дороги: або йти в народ, або емігрувати, або продовжувати боротьбу з Москвою, приєднавшись до Григор’єва. М. Міхновський вибрав перше. Потім він мусів емігрувати з рідньої землі на Кавказ. Пробував вибратись за кордон, в Європу, але й це йому не вдалось. Змучений фізично і морально, повернувся по кількох роках тулячки до золотоверхого Київа... Там знов попав в большевицько-чекістські лапи, ніби за організацію протибольшевицького замаху... Останнього насильства і знущання не могла перенести його горда, лицарська душа і він позбавив себе життя: в ті весняні дні, коли 7 років тому він бачив початок Української держави на 1-му Військовому з’їзді.

Так перервалось золоте пасмо дорогого життя цього великого патріота-ідеаліста, чесного борця, непідкупного в своїх переконаннях і незломного в слу­жінню свому ідеалові – Самостійній Україні. Про нього можна сказати слова­ми поета. “Ти чесно йшов. Нема зерна неправди за тобою”.

Розмір газетної статті не дає можливости ширше зупинитись над освітленням життя і кипучої діяльности нашого учителя... Та й ще не час тому... Ще занадто вчорашні події близькі нам, щоб можна було давати об’єктивну їх оцінку. З поглибленням аналізу минулих невдач – невдач і без­дарности “третьої” генерації – тільки четверта генерація дасть правильну оцінку діяльности Покійного і відведе йому в національному Пантеоні почесне місце. Сьогодня можуть бути ще сякі й такі розумування, можуть бути суб’єктивні оцінки – особливо з боку тих, яких М. Міхновський уважав найбільшими самозгубцями і грабарями влас­ної держави.

Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодня одверто признати, що Покійний був завеликий для своєї епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!.. Через голови “третьої” генерації він єднається з четвертою, яка, може, не повторить гріхів батьків своїх...

Не маючи змоги склонити свої голови над дорогим прахом Учителя, складаємо жмут цих рефлексій замісць він­ка на дорогу могилу...

Ананій ВОЛИНЕЦЬ

Примітки

1. Друкується зі збереженням особливостей авторської лексики та тодішнього правопису.

2. Насправді ця партія відіграла велику роль у приході до влади Гетьмана Павла Скоропадського, а сам Гетьман розглядав Миколу Міхновського як одну з кандидатур на посаду отамана (голови) Ради міністрів Української Держави.

Дзвін. – 1926, травень.

Вага Великого Заповіту

Один із засновників Братства тарасівців, УНП, автор знакової праці “Самостійна Україна” (а відтак і засадничих гасел українського революційного націоналізму “Україна для українців” та “Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж по Кавказ Самостійна Україна!”), автор проекту конституції України, творець українського війська Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню національній ідеї. Кожним своїм полум’яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання великої держави, української України.

Скупі біографічні дані лише в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із, здавалось, назавжди забутих дідівських могил і курганів козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу.

На творах і чинах адвоката Миколи Міхновського виховувались, виховуються і будуть виховуватися нові покоління борців-націоналістів – адвокатів нації.

Сьогодні в Україні офіційно не влаштовують академій на честь Міхновського, немає ні пам’ятників, ні меморіальних знаків тому, хто все своє життя поклав на олтар незалежності Вітчизни. Ні в Києві, ні в Харкові, ні в Полтаві, ні в його рідній Турівці немає вулиці, яка б носила ім’я великого українця. Невідоме навіть місце його поховання… Нікуди принести і покласти квіти…

Вшановуючи пам’ять Миколи Міхновського, мусимо виразно усвідомити, що ми ще не маємо тієї України, візія якої осявала дорогу нашим славним попередникам, тієї України, якою її бачив автор “Самостійної України”, за яку проливали кров герої Крут і Базара, холодноярські повстанці, бойовики УВО, підпільники ОУН, вояки УПА.

Вага Великого Заповіту Міхновського та його послідовників спонукає, мобілізує, зобов’язує нас сьогодні, зірвавши чорний саван зневіри, вагань та сумнівів, довершити перемогою їхні змагання.

“Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратися назад!”

Віктор РОГ

Зміст

Р. Коваль.

Герой, що не зміг врятувати Батьківщину....................................5

М. Міхновський.

Самостійна Україна......................................27

М. Міхновський.

Одвертий лист до міністра Сипяґіна..................................................45

М. Міхновський.

Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії фрагмент)..............................................47