2. Виділення мовознавчих парадигм у діахронії (т. Гамкрелідзе, ф. Березін,

О. КУБРЯКОВА, Ю. СТЕПАНОВ, В. ПОСТОВАЛОВА)

На погляд відомого грузинського вченого Т. Гамкрелідзе, іс­торію європейської лінгвістичної науки можна представити як зміну або чергування "наукових парадигм". Він виділяє, зокре­ма, такі:

Парадигма перша: "Універсальна граматика" Арно і Ласло;

Парадигма друга: "Порівняльно-історична граматика" (Ф. Бопп, молодограматики, А. Мейє);

Парадигма третя: "Яфетичне мовознавство" М. Марра;

Парадигма четверта: "Синхронічна лінгвістика" Ф. де Сос- сюра: а) "структурна лінгвістика" (М. Трубецькой, Р.Якобсон); б) "дескриптивна лінгвістика" (Л. Блумфілд); в) "структурна ти­пологія і лінгвістика універсалій" (Дж. Грінберг, Г. Клімов);

Парадигма п'ята: "Трансформаційно-породжувальна грама­тика" Н. Хомського;

Парадигма шоста: "Структурно-типологічна компаративістика" (Р. Якобсон, О. Семереньї, В. Леман, Т. Гамкрелідзе / В. Іванов);

Парадигма сьома: "Ностратика та мовні макросім'ї" (X. Педер­сен, В. Ілліч-Світич, А. Бомхард, С. Старостін) [Гамкрелидзе 2005, с. 3].

Юрій Сергійович Степанов, розглядаючи різноманітні "обра­зи мови" в лінгвістиці XX століття ("мова як мова індивіда", "мова як член родини мов", "мова як структура", "мова як сис­тема", "мова як тип і характер" тощо), співвідносить їх зі зміною "стилів наукового мислення" [Степанов 1995].

Валентина Іллівна Постовалова виокремлює у розвитку лінг- вофілософських ідей ХІХ-ХХ століть три основні парадигми дослідження мови, а саме:

1. Іманентно-семіологічну, для якої характерним є розгляд мови "у самій собі і для себе".

2. Антропологічну, у рамках якої мова розглядається у тіс­ному зв'язку зі свідомістю та мисленням людини, її духовним світом у цілому.

3. Теоантропокосмічну (трансцендентальну), за якої мова розглядається у такому понятійному контексті, як Бог, людина, світ - в аспекті "містичної прагматики" [Постовалова 1999, с. 28].

Для Федора Михайловича Березіна основними лінгвістични­ми парадигмами виступають молодограматична, структураліст­ська та генеративістська [Березин 2000, с. 10].

На думку Олени Самійлівни Кубрякової, останні два століття в історії мовознавства були ознаменовані зміною порівняльно- історичної парадигми знання структуральною і далі - генерати­вною [Кубрякова 1995, с. 167-171].

3. ПАРАДИГМАЛЬНА ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ СУЧАСНОГО МОВОЗНАВСТВА: УТВЕРДЖЕННЯ АНТРОПОЦЕНТРИЧНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Що ж є найсуттєвішим моментом при постулюванні "зміни лінгвістичної парадигми"? Очевидно це насамперед зміна век­тору мовознавчого наукового пошуку, нові ціннісні орієнтації, настанови, розуміння, методи та процедури дослідження.

Злам тисячоліть у лінгвістиці був ознаменованим черговою зміною моди на ракурс розгляду мовних явищ, появою і реаліза­цією в лінгвістичних дослідженнях іншого "стилю мислення", для якого характерним став поворот до розгляду мовних явищ під антропоцентричним кутом зору. У центрі лінгвістичної ува­ги опинився детермінований певною культурою користувач мо­вою - суб'єкт, що пізнає світ, мислить, оцінює, відчуває. Появу нової наукової парадигми в мовознавстві, як і в будь-якій іншій галузі знання, слід визнати подією природною і навіть прогре­сивною, що відповідає духові наукового пошуку: "В історії лін­гвістики неодноразово відбувалося концентрування ... уваги на тій чи іншій окремо взятій іпостасі мови, що, як правило, забез­печувало прорив до розуміння відповідних її характеристик..." [Кибрик 1996, с. 232].

Відомий американський вчений Дж. Брунер, висловлюючи в праці "Акти розуміння" власний погляд на зміни в науковій парадигмі, підкреслював, що в лінгвістиці та психології питан­ня про ментальну сутність і стан, про волю, інтенції, уявлення про навколишній світ, які сформульовані конкретною культу­рою, вже не можна вважати забороненими [цит. за: Фрумки- на 1996, с. 79-80].

Мовознавство кінця XX - початку XXI ст. почало усвідом­лювати мову "...як простір думки та дім духу" [Степанов 1995, с. 30-31]. Все більшої ваги почав набирати активний суб'єкт пі­знання світу - людина, яка має певний індивідуальний, соціаль­ний та культурний досвід, систему знань про навколишню дійс­ність, представлену в її свідомості через концепти - ментальні утворення. Мовна форма перестала тлумачитись як самодостат­ня субстанція, природу якої можна збагнути поза її зв'язками з її користувачем, індивідом-мовцем, що пізнає світ, мислить, сприймає, відчуває, належачи при цьому тій або іншій культурі.

Криза іманентно-семіологічного підходу до вивчення мови доводить слушність тверджень Еміля Бенвеніста, який пророку­вав можливість створення нової лінгвістики на основі тріади те­рмінів - мова, культура, людська особистість.

Антропологічна інтерпретація мови, безперечно, не проти­ставлена структурно-семантичній і перебуває з останньою у від­ношеннях, так би мовити, додаткової, а не контрастної дистри­буції. Очевидно, цілісне уявлення про мову може дати дослі­дження її проявів у всіх відведених їй ролях: мова як код (знако­ва система); мова як засіб пізнання; мова як інструмент комуні­кації; мова як "дім буття духу народу”.

Таким чином, утвердження в лінгвістиці нового погляду на мову не призводить, як видається, до відмови від попередніх те­оретичних напрацювань, а лише до їх тимчасового ігнорування.

Дозволимо собі на підтримку цієї ідеї навести слова французь­кого філософа мови П. Серіо: " ... у лінгвістиці (і загалом у гу­манітарних науках) парадигми не змінюють і не відкидають одна одну, а накладаються одна на одну, співіснують, водночас ігноруючи одна одну" [Сєрио 1993, с. 52].

Отже, на межі століть намітилася докорінна зміна базисної науково-лінгвістичної парадигми, відбувся перехід до неофунк- ціоналізму, репрезентованому когнітивним і комунікативним напрямами, що призвело до перегляду багатьох традиційних по­ложень семантики й лінгвосеміотики. Визначилася й утвердила­ся настанова на розгляд мовної форми як відображення струк­тур людської свідомості, мислення та пізнання. Сучасне мовоз­навство включило до сфери своєї компетенції нетрадиційні для лінгвістики змістові сутності: юнгівські архетипи, культурні концепти, концептуалізовані ділянки, картини світу [Кубрякова 1994, с. 7; Степанов 1997, с. 61].