Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що

містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського

права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або

«повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката:

йпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли

вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так,

адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням

про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську

діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права,

пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський

іспит2. 16 серпня 1849 p. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 p. —

постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє

законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 p. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь

доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й

о 1855 p. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові,

Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 p. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою

діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868

p. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом,

необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування

і

1 Ганкввич Л. Союз українських адвокатів. Львів. 1933. С. 3.

2 Лициняк В. Українські адвокатські апліканти в Галичині // 36.:

Ювілейний альманах СУА. Львів, 1934. С. 109.

24

скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому

перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія

адвокатської палати (в Галичині — у Львові) здійснювала нагляд за їхньою

діяльністю. Проте, загальне керівництво адвокатурою належало міністрові

юстиції'.

Цікавим є факт, що в 1894 p. українськими адвокатами Галичини була

спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації,

яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця

слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх

особливостей та специфічних рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не

мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною

мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для

кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що

особливо проявились у період козаччини2, не міг не позначитися на

адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах,

по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були

сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що

пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці,

відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних

засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної

діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у «Правах, по которым

судится малороссийский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних

судах,\ де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний,

самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в

собі принципи, привнесені у європейську

1 Радянське право. 1967. № 7. Антонович В. Коротка історія козаччини. —

К.: Україна, 1991. С. 12.

25

адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода

адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органами, система

визначення гонорару тощо'.