Існує сім різних форм соціально-педагогічної профілактики.

Перша форма – організація соціального середовища на основі уявлення про його детермінуючий вплив на формування девіацій. Впливаючи на соціальні чинники, можна запобігти небажаній поведінці особи. Дія може бути направлена на суспільство в цілому, наприклад через створення негативної громадської думки по відношенню до поведінки, що відхиляється, об'єктом роботи також може бути сім’я, соціальна група або конкретна особа.

Друга форма — інформування, що включає спроби дії на когнітивні процеси особи з метою підвищення її здатності до ухвалення конструктивних рішень. Для цього часто використовуються статистичні дані, наприклад про згубний вплив наркотиків на здоров’я особи і ін. При цьому перераховуються негативні наслідки вживання наркотиків або описуються драматичні долі девіантів, їх особова деградація. Саме по собі інформування не знижує рівень девіацій.

Третя форма соціально-педагогічної профілактики — активне навчання соціальне важливим навичкам. Ця форма переважно реалізується через групові тренінги, назвемо їх.

1. Тренінг резистентності (стійкості) до негативного соціального впливу. В процесі тренінгу змінюються установки на девіантну поведінку, формуються навички розпізнавання рекламних стратегій, розвивається здатність говорити «ні» у разі тиску однолітків, дається інформація дорослих і ін.

2. Тренінг ассертивности. Він заснований на уявленні, що девіантна поведінка безпосередньо пов'язана з емоційними порушеннями. Підлітків навчають розпізнавати емоції, виражати їх прийнятним чином і продуктивно справлятися із стресом. В процесі групової соціально-педагогічної роботи також формуються навички ухвалення рішення, підвищується самооцінка, стимулюються процеси самовизначення і розвитку позитивних цінностей.

3. Тренінг формування життєвих навиків. Це уміння спілкуватися, підтримувати дружні зв’язки і конструктивно вирішувати конфлікти в міжособистих відносинах, приймати на себе відповідальність, ставити цілі, відстоювати свою позицію і інтереси. Життєво важливими є також навички самоконтролю, упевненої поведінки, зміни себе і навколишньої ситуації.

Четверта форма – організація діяльності, альтернативної девіантній поведінці. Ця форма роботи пов’язана з уявленнями про заміщуючий ефект девіантної поведінки.

П’ята форма – організація здорового способу життя на основі уявлень про особисту відповідальність за здоров’я, гармонію з навколишнім світом і своїм організмом. Уміння людини досягати оптимального стану і успішно протистояти несприятливим чинникам середовища вважається особливо цінним. Здоровий спосіб життя припускає раціональне харчування, регулярні фізичні навантаження, дотримання режиму праці і відпочинку, спілкування з природою, виключення надмірностей.

Шоста форма – активізація особових ресурсів. Заняття підлітків спортом, їх творче самовираження, участь в групах спілкування і особового зростання, арт-терапія – все це мобілізує особові ресурси, що у свою чергу забезпечують активність особи, її стійкість до негативної дії.

Сьома форма – мінімізація негативних наслідків девіантної поведінки, особливо у випадках вже сформованої поведінки, що відхиляється.

За способом організації роботи можна виділити наступні форми соціально-психологічної роботи: індивідуальна, сімейна, групова. В цілях попередження поведінки, що відхиляється, використовуються різні соціально-психологічні методи, серед них: інформування, групові дискусії, тренінги, ролеві ігри, моделювання ефективної соціальної поведінки, психотерапевтичні методики.

Відповідно до специфіки девіантної поведінки можна виділити наступні принципи соціально-педагогічної профілактики:

–комплексність (організація дії на різних рівнях соціального простору, сім’ї і особи);

–адресність (облік вікових, статевих і соціально-психологічних характеристик);

–масовість (пріоритет групових форм роботи);

–позитивність інформації;

–мінімізація негативних наслідків;

–особиста зацікавленість і відповідальність учасників;

–максимальна активність особи;

–спрямованість в майбутнє (оцінка наслідків поведінки, актуалізація позитивних цінностей і цілей, планування майбутнього без девіантної поведінки).

2. Соціально-педагогічна інтервенція поведінки, що відхиляється Інтервенція девіантної поведінки особи є ще одним напрямом соціально-педагогічної дії. Соціально-педагогічна інтервенція — це специфічний спосіб «входження» в особистий простір для мінімізації (усунення) негативної адаптації і стимулювання позитивної адаптації особи в ситуаціях, що змінюються. Мета інтервенції девіантної поведінки особи полягає в ослабленні або усуненні тих форм її поведінки, які перешкоджають соціальній адаптації.

Характерною особливістю соціально-педагогічної інтервенції в цілому є бажання змін з боку самої особи, її готовність до співпраці з фахівцем.

Головна проблема роботи з дитиною з девіантною поведінкою, полягає в тому, що, як правило, на перших етапах соціально-педегогічної допомоги вона чинить опір змінам, не дивлячись на негативні наслідки своєї поведінки. У таких випадках підставою для втручання може бути ступінь шкоди, що заподіюється девіацією, або рівень соціальної дезадаптації особи.

Можна назвати такі провідні завдання соціально-педагогічної інтервенції при девіантній поведінці:

– формування мотивації на соціально-педагогічну адаптацію;

– стимулювання особистісних змін;

–корекція конкретних форм поведінки, що відхиляється;

–створення сприятливих соціально-педагогічних умов для особистих змін.

Ефективність роботи оцінюється як за об’єктивними ознаками зменшення небажаної поведінки (наприклад, випадків вживання алкоголю, наркотиків), так і за суб’єктивними змінами (наприклад, посиленню бажання вести тверезий спосіб життя). Одним з найбільш важливих критеріїв позитивних змін виступає підвищення рівня соціально-педагогічної адаптації особи.

У разі соціально-педагогічної інтервенції поведінки, що відхиляється, використовуються відомі методи психологічної дії, часто ті ж, що і в соціально-педагогічній профілактичній роботі. Провідними методами є психотерапія, психологічне консультування, тренінг, організація терапевтичного або вільного середовища.

Залежно від цілей інтервенції виділяють три види психотерапії:

1. що підтримує – стабілізує захисні сили і виробляє нові, ефективніші способи поведінки;

2. що перенавчає – направлена на зміну поведінки за допомогою методик «граматики поведінки» в різних соціальних ситуаціях;

3. особисісно-реконструкційна – націлена на внутрішньоособові зміни.

У соціально-психологічній практиці широко застосовуються і поведінкові психокоректувальні методики. Вони мають очевидні переваги: концептуальну чіткість і відносну простоту, безпосередню націленість на поведінкові зміни.

Ефективність дії визначається його цілями, які у свою чергу формулюються на основі вивчення провідних механізмів і причин небажаного явища. З моменту зародження бихевиоризма і до наших днів поведінка особи переважно асоціюється із зовнішніми діями, а поведінкові методи – з умовними рефлексами. Проте сучасна поведінкова психологія виходить далеко за рамки зовнішньої спостережуваної поведінки.

Інтеграція психологічних знань закономірно привела до поглиблення самого поняття «поведінка». Сьогодні в нім виділяють декілька взаємозв'язаних рівнів: мотивацію; емоційні процеси; саморегуляцію; когнітивну переробку інформації; зовні спостережувані прояви і дії.

Порушення на кожному рівні виступають причинами поведінки особи, що відхиляється, і визначають напрями соціально-психологічної дії.

Які ж стратегічні цілі соціально-педагогічної допомоги особі з девіантною поведінкою? Це формування конструктивної мотивації, інтеграція індивідуального соціального досвіду, вдосконалення саморегуляції, підвищення стресостійкості і розширення ресурсів особи, вироблення життєво важливих умінь, усунення або мінімізація проявів дезадаптивного поведінки, розширення соціальних зв'язків і позитивного соціального досвіду особи, підвищення рівня соціально-психологічної адаптації.

Конкретнішими завданнями соціально-педагогічної дії на поведінку особи, що відхиляється, є:

–усунення дефіциту в поведінкових репертуарах;

–посилення адаптаційної поведінки;

–ослаблення або усунення неадекватної поведінки;

–усунення виснажливих реакцій тривоги;

–розвивання здатності розслаблятися;

–розвивання здатності самоутверджуватися;

–розвивання ефективних соціальних навиків;

–досягнення адекватного сексуального функціонування;

–розвивання здібності до саморегулювання.

Провідними принципами поведінкової психології виступають об’єктивність, поведінкова оцінка, системність і співпраця. Іншим важливим моментом можна назвати методи поведінкової інтервенції. В даний час в поведінковій психології використовуються наступні основні групи методів: стимулювання мотивації зміни поведінки, корекція емоційних порушень, саморегуляція, когнітивне переструктурирование, мінімізація небажаної поведінки, формування позитивної поведінки.

Як бачимо, програма соціально-педагогічної корекції девіантної поведінки направлена головним чином на руйнування певних установок, уявлень, цінностей, мотивів, стереотипів поведінки і формування нових з метою досягнення позитивної самореалізації особи в суспільстві. За допомогою соціально-педагогічної корекції потрібно вирішити для обох сторін виникаючі конфлікти: «особа — суспільство», «особа — соціальне середовище», «особа — група», «особа — особа». В процесі такої роботи відбувається руйнування раніше сформованих мотивів, цінностей, установок, здійснюване соціально-педагогічними засобами, що виявляються в їх підміні, зміні, переосмисленні, переоцінці, що у результаті дає корекцію в поведінці особи відповідно до норм, прийнятих в соціальному оточенні, в суспільстві в цілому.

Необхідність в соціально-педагогічній корекції виникає у разі соціального відхилення в поведінці дитини, підлітка, викликаного головним чином соціальними порушеннями.

Виходячи зі всього сказаного, на наш погляд, можна окреслити наступні елементи моделі соціально-психологічної корекції девіантної поведінки.

1. Діагностика порушення суспільних вимог, норм і законів, їх оцінка (одиничність і рецидивність).

2. Відношення особи до соціальних норм, вимог і власної поведінки.

3. Стимули і санкції.

4. Соціальний прогноз.

Виділяються п'ять етапів розвитку девіантної поведінки.

На першому етапі девіантна поведінка не виявляється в чистому вигляді, а можуть бути виявлені лише деякі симптоми: неслухняність, заперечення, невиконання деяких соціальних вимог (сім'ї, школи, групи). Особа сприймає своя поведінка як нормальну, відповідну власним уявленням, соціальним цінностям і установкам.

Соціально-психологічна допомога тут має два аспекти: по-перше, вона повинна бути направлена на корекцію виховної дії (допомога педагогам, батькам); по-друге, на конкретну особу девіантна і мати характер зміненої виховної діяльності.

При успішній роботі соціальний прогноз може бути позитивним, інакше можливі два результати: або особа сама справляється з проблемами, або девіантна поведінка посилюється.

На другому етапі девіантна поведінка характеризується подальшим порушенням соціальних норм, вимог і першими проявами протизаконних дій (дрібні крадіжки, обман, хуліганство). Можливий вхід до малих груп з вираженим асоціальним характером поведінки.

Відношення особи до соціальних норм різне: а) особа сприймає свою поведінку як нормальну і відповідну власним цінностям і установкам; б) особа схвалює свою поведінку, вважає, що вона відповідає не тільки власним нормам і цінностям, але і цінностям людей найближчого соціального оточення або соціальної групи, до якої вона прагне; в) особа оцінює негативно свою поведінку, вважає, що вона не відповідає її власним цінностям і установкам.

У разі своєчасного втручання і успішної корекційної допомоги прогноз буде позитивним. Інакше вірогідне дальше поглиблення порушень в поведінці.

На третьому етапі девіантна поведінка включає рецидиви протизаконних дій і накопичення соціального досвіду в цьому відношенні (крадіжки, насильство, грубе хуліганство, спекуляція, проституція і т.п.). Особа або вважає свою поведінку нормальною, відповідною власним цінностям і установкам, або у неї наступає «криза ідентифікації». Ця криза веде до конфлікту, що часто завершується ідентифікацією з образом, який інші мають про особу.

На цьому етапі корекційна допомога повинна носити інтенсивний характер з метою руйнування соціально-негативних диспозицій і формування нових, соціально-позитивних. Тут доречною буде індивідуальна і групова соціально-педагогічна корекційна робота, що включає примусові санкції (за рішенням суду, за пропозицією батьків, вчителів, соціальних працівників і ін.) з метою відриву підлітка від шкідливого впливу навколишнього соціального середовища. Існує мінімальна вірогідність того, що особа сама справиться з проблемами.

Четвертий етап – стійка девіантна поведінка, можливі прояви небезпечних соціальних відхилень, включення в групи з постійно вираженим асоціальним (кримінальним) характером. Трапляється, що особа негативно оцінює свої дії, але вона випробовує недовіру до власних можливостей.

Характер і зміст корекційної діяльності зберігаються такими ж, як і на третьому етапі. Наявна вірогідність успішного рішення проблем, можлива відмова від девіантних дій, але сприятливий результат в цілому утруднений тією обставиною, що процеси «наклеювання ярлика» вже стійкі. Тому при невдалій допомозі формується стійка готовність до девіантної поведінки.

П’ятий етап – особливо небезпечна девіантна поведінка, що характеризується стійкими асоціальними діями і важкими соціальними відхиленнями. На цьому етапі існує незначна вірогідність сприятливого результату, оскільки відчуження особи від суспільства стабільне. При невдалій корекційній допомозі зберігається стійка готовність до постійної девіантної поведінки.

Названі нами етапи девіантної поведінки мають відносний характер, оскільки кожен окремий девіантний акт є вельми специфічним комплексом порушень і особової мотивації.

Облік їх, проте, дасть соціальному психологові (педагогові, соціальному працівникові) можливість маневру у виробленні конкретної соціально-психологічної програми по коректуванню девіантної поведінки індивідуума, а також підбору альтернативних форм і методів корекції.