3. 3. Прецеденти набуття та реалізації національно-визвольним рухом міжнародної правосуб׳єктності

Як уже зазначалося в цій роботі, процес реалізації національно-визвольним рухом права народу на самовизначення – це процес більше правовий, аніж політичний, єдиної процедури нормами міжнародного права не передбачено, у зв’язку з чим реалізація права на самовизначення – це процес складний, напружений і тривалий, результат якого передбачити практично неможливо. У кожному конкретному випадку він відбувається по-різному. Досвід застосування принципу права на самовизначення є дуже важливим і складає прецедентне право, на яке в майбутньому при розв’язанні територіальних спорів посилатимуться конфліктуючі сторони. Переважно практика здійснення права на самовизначення відбувається в результаті активної діяльності Генеральної Асамблеї Організації об’єднаних націй. У деяких випадках у розв’язанні конфлікту бере участь Міжнародний суд Справедливості (Справа Західної Сахари).

Найбільш резонансним міжнародно-правовим конфліктом, що виник із приводу застосування принципу права на самовизначення, є, безумовно, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, який триває уже 60 років від 29 листопада 1947 року і до сьогодення. Саме тоді виникли передумови конфлікту, коли в результаті резолюції Генеральної Асамблеї ООН відбулося розділення території Палестини і утворилися дві держави: Ізраїль і Палестина, після чого Ізраїль розпочав насильницьке захоплення арабських земель, у результаті чого десятки тисяч арабів було вбито, а до сусідніх арабських країн емігрувало понад півтора мільйона біженців. Тільки у період із 1947 по 1966 рік проблема палестинських біженців 935 разів розглядалася головними органами ООН, основними комітетами і комісіями організації²⁵ [SayeghFayesA. TheU.N. andthePalestineQuestion. Beyrouth. 1966., C. 2]. Але дії Генеральної Асамблеї ООН ніяк не вплинули на Ізраїль. Масове обурення політикою цієї держави викликало активну діяльність на окупованій території партизанів, яких відповідно до норм міжнародного права було визнано міжнародним співтовариством комбатантами (Комбатанти (фр. combattant) — у міжнародному праві особи, які входять до складу збройних сил воюючої країни, беруть участь безпосередньо у воєнних діях^[1]. Відтаккомбатанство — безпосередня участь вояків у воєнних діях^[1]. )із усіма відповідними наслідками, тобто на національно-визвольний рух поширюються норми міжнародного гуманітарного права та міжнародного права збройних конфліктів. Крім того, Женевські конвенції забороняють застосування будь-яких санкцій проти мирного населення за дії партизан, хоча на практиці цими нормами уряд Ізраїлю нехтує і завдає ударів не лише по стратегічно важливим об’єктам партизанського руху, а й по будівлям, де проживає мирне населення. Тобто на сьогодні немає дієвого механізму, що змусив би сильну і впливову у військовому і економічному плані державу дотримуватися резолюцій ГА ООН.

Цікавим є іще один момент, пов’язаний із цим конфліктом. Ізраїль довгий час заперечував право палестинського народу на самовизначення на окупованій території, посилаючись на те, що на тій території проживає також значна частина єврейського населення, і це порушуватиме його право на самовизначення. Резолюцією ГА ООН 2672/ХХV, що народ Палестини має право на самовизначення і це не означає порушення такого ж права інших народів, що населяють цю територію, зокрема ізраїльського народу. Однак здійснення арабським народом Палестини права на самовизначення потребує ліквідації наслідків агресії Ізраїлю і створення нової національної держави на демократичній основі.

Дуже важливою прецедентною справою є справа Західної Сахари, що є найгучнішою в історії деколонізації. На територію Західної Сахари претендувало одночасно 3 країни: Іспанія, Марокко і Мавританія причому саме населення території підтримувало самостійницький рух Полісаріо, який виступав за створення незалежної держави Західної Сахари²⁶ [И. П. Блищенко, Ж. Дориа Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109]. Країни-претенденти на територію Західної Сахари зазначали, що вони внаслідок певних історичних зв’язків мають право на цю територію, і це право є сильнішим за право націй на самовизначення. Консультативний висновок МСС із цього приводу містить два важливих положення: по-перше, претензії інших країн не мають під собою ніякого обґрунтування і, по-друге, навіть якби вони були, народ Західної Сахари сам має визначити свою долю. І возз’єднання, приєднання чи об׳єднання повинне відбуватися тільки в результаті вільного волевиявлення народу, а не як результат визнання чиїхось історичних прав на територію²⁷ [http://everything2.com - http://everything2.com/index.pl?node_id=1760517]. Утім, незважаючи на рішення МСС, Марокко, здійснивши так званий марш 350 тис. беззбройних марокканців у Західну Сахару для підтвердження «права Марокко на національну єдність та територіальну цілісність», фактично взяла під контроль територію Західної Сахари, вибивши з неї сили національно-визвольного руху Полісаріо і змусивши Іспанію піти на поступки і фактично відмовитися від претензії на цю територію. До сьогоднішнього дня, незважаючи на спроби ГА ООН розв׳язати конфлікт, він залишається невирішеним, плебісцит із приводу самовизначення народу Західної Сахари не проведено, територія фактично контролюється Марокко, офіційна влада якого посилається на принцип неподільності території.

Подібні ситуації мали місце і в інших частинах африканського континенту, де проблема самовизначення народів і неврегульованість територіальних претензій характерна для більшості африканських країн, а ведення бойових дій між офіційною владою і повстанцями – доволі буденна справа, яка забирає величезну частину коштів із державного бюджету та десятки тисяч людських життів щорічно. І проблема, на нашу думку, полягає у байдужій позиції інших держав, яким у переважній більшості випадків вигідніше просто не втручатися. Якби дії міжнародного співтовариства щодо допомоги національно-визвольним рухам були більш активними, як це було, приміром, у Намібії, де внаслідок спільних зусиль національно-визвольного руху СВАПО, Генеральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду справедливості, територія Намібії позбавилася фактичного контролю з боку ПАР і народ реалізував своє право на самовизначення²⁸ [Блищенко И. П., Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве // М., - МНИМП. – 1999. - C. 109].

Таким чином, цей приклад показує, що дуже часто під час боротьби націй за самовизначення перемагає та сторона, яка є ситуативно сильнішою, а не та на чиєму боці право.

Цікавим є приклад самовизначення народу Коморського архіпелагу. У результаті проведення плебісциту, про який зазначається в резолюції Генеральної Асамблеї від 13 грудня 1874 року, в цілому населення архіпелагу виявило бажання до здобуття незалежності (94,56% - за, 5,44% - проти). Такий результат голосування мав місце на островах Мохелі, Анджуан і Гранд-Комор. Утім, на острові Мойотта результатом плебісциту було голосування проти незалежності (63,82% - проти, 36, 18% - за)²⁹ [ЭспьелемЭ. Г. Право на самоопределение: осуществление резолюций Организации Обьедененных Наций // ООН. - Нью-Йорк., 1980]. Політичні рухи на острові Мойотта розпочали акції протесту проти виключення їх із території Франції. Французьким актом від 31 грудня 1975 року передбачалося, що острова Мохелі, Антуан і Гранд-Комор перестають бути частиною Французької республіки і що серед населення острова Мойотта має бути проведено ще один референдум із приводу того, бажає населення острова відокремитися від Франції чи бажає стати частиною новоствореної держави – Коморські острови. Зрештою, після проведеного внаслідок цього акту референдуму і кількох резолюцій Генеральної Асамблеї ООН острів Мойотта залишився територією Франції.

У цьому випадку народ двічі безпосередньо здійснив своє право на самовизначення шляхом референдуму, а також через відповідні профранцузькі політичні сили, які лобіювали неприєднання до новостворених Коморських островів. Таким чином, діяльність національно-визвольного руху може спрямовуватися не лише на відокремлення, а на зберігання територіальних кордонів у разі можливого поділу країни.

Проблема також існує із визнанням радикальних екстремістських організацій національно-визвольними рухами, на прикладі радикальних націоналістичних рухів басків, збройних чеченських формування, які хоч і заручені підтримкою значної частини населення території, за незалежність якої вони борються, усе ж ведуть боротьбу шляхом скоєння злочинів проти миру і безпеки людства, намагаючись вплинути на офіційну владу через поширення терору серед мирного населення. Такі політичні об׳єднання і збройні формування, на нашу думку, не можуть бути визнані як національно-визвольні рухи, оскільки тут виникнуть проблеми із леґітимізацією такої влади, яка у випадку перемоги цих сил буде вважатися такою, що здобута злочинним шляхом і, по суті, нічим не відрізнятиметь від статусу офіційної влади. Тому, бажаючи одержати статус воюючої сторони, необхідно діяти як воююча сторона і як суб’єкт міжнародного права, дотримуючись Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, зокрема Конвенції (ІV) про захист цивільного населення під час війни³⁰ 

Держава - основний суб'єкт міжнародного права

Тривалий час єдиним завданням міжнародного права було регулювання відносин виключно між державами. Власне, і міжнародне право виникло з об'єктивної необхідності врегулювати саме окремі аспекти взаємовідносин держав. Тому немає нічого дивного в тому, щодо Другої світової війни більшість науковців вважали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава. І хоча зараз домінують зовсім інші думки, все-таки держава й надалі продовжує залишатися основним суб'єктом цієї галузі права.

Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.

Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.

Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим, що п'ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть "право вето". Іншим прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.

Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких є обов'язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування.

Принцип рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність прав і обов'язків та жодним чином не стосується політичної рівності.

Під незалежністю розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей процес інших суб'єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує обов'язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права.

Стосовно мирного співіснування, то недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією.

Серед інших обов'язків держав потрібно виокремити такі: поважати права та свободи людини; дотримуватися міжнародних зобов'язань, норм і принципів міжнародного права; не втручатися у внутрішні справи інших держав; утримуватися від погрози силою чи її застосування; нести відповідальність за порушення норм і принципів міжнародного права тощо.

Суверенітет передбачає можливість держав володіти певними правами. Як зазначено вище, держава володіє найширшим обсягом прав порівняно з іншими суб'єктами міжнародного права. Проте нині немає жодного документа, який би передбачав вичерпний перелік таких прав. Хоча варто зауважити, що Комісія з міжнародного права розробила спеціальний документ, який повинен був урегулювати це питання, однак він не знайшов достатньої підтримки держав. Відповідно до проекту, до основних прав держав пропонувалося віднести: право на незалежність і державний суверенітет, право на рівність і рівноправне співробітництво, право народів та держав на самовизначення; право на індивідуальну і колективну самооборону, право на міжнародне співробітництво й міжнародне спілкування; право на мир і мирне співіснування тощо. До основних обов'язків держав на лежало: утримуватися від втручання у внутрішні справи будь-якої іншої держави; вирішувати свої суперечки з іншими державами мир ними засобами; поважати незалежність і суверенітет інших держав, сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності інших держав тощо. Формально, права та обов'язки держав закріплені в Статуті ООН (зокрема, преамбулі, гл. 1-11, ст. 51,55,73), у двосторонніх і багатосторонніх договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 p., у Заключному акті НБСЄ 1975 р. та в інших документах.

Із суверенітету випливає юрисдикція держав, яку розуміють як можливість держави розглядати та вирішувати питання відповідно до її компетенції. У міжнародному праві розрізняють територіальну й особисту юрисдикцію. Особиста юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснює держава відносно своїх громадян, які перебувають за межами її території. У випадках, передбачених національним законодавством, юрисдикція держави може поширюватися на громадян цієї держави й тоді, коли вони перебувають на іноземній території. Так, наприклад, будь-який дипломат, що перебуває на території іноземної держави, продовжує знаходитися під виключною юрисдикцією своєї держави. Територіальна юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснюють у межах її території. У межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Так, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає обмеження юрисдикції приймаючої держави стосовно дипломатичного представництва іноземної держави.

Усі держави можна розділити на унітарні та федеративні. Такий поділ є досить важливим з практичної позиції, оскільки іноді у федеративних державах правом представляти її у зовнішніх зносинах володіють не тільки центральні органи влади, а й органи суб'єктів федерації. Досить багато вчених стверджують, що з окремих питань (як правило, економічного характеру) суб'єкти федерацій Росії та землі ФРН можуть вступати у зовнішні зносини. Таким правом володіли і республіки колишнього СРСР, зокрема, Українська PCP була засновником ООН та здійснювала інші зовнішні функції. Однак навіть у таких випадках усі зовнішні функції суб'єкти федерацій здійснюють за згоди центральної влади. Варто виокремити такий тип держав, як конфедерації. У них ступінь об'єднання значно менший, а тому органи окремих частин мають більше зовнішньополітичних прав. Як приклад такої держави можна назвати Об'єднану Арабську Республіку (Об'єднання Єгипту та Сирії, яке існувало з 1958 по 1961 pp.)

Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Державоподібні утворення, як і міжнародні організації, є вторинним суб'єктом міжнародного права. Вони не мають суверенітету і створюються державами, які визначають їхній статус і обсяг правосуб'єктності. На відміну від первинних суб'єктів, вони можуть вступали лише в ті відносини, які передбачені документами про їхнє заснування.

Особливостями такого типу суб'єктів можна вважати: їх незалежність та самоуправління, визначення їх статусу на основі угоди, яка виконує роль основного закону, гарантії збереження їх статусу з боку держав або міжнародних організацій, наявність угоди з державою, на території якої воно знаходиться, особливий, визначений міжнародною угодою порядок здійснення зовнішніх зносин. Крім того, передбачався нейтральний статус такого утворення або він узагалі оголошувався демілітаризованою зоною.

Як правило, державоподібні утворення з'являлися за угодою двох і більше держав, які не могли вирішити питання про приналежність певної території. Як приклад подібних утворень можна назвати Данціг (Гданськ) у 1919-1939 рр., який за Версальським мирним договором отримував такий статус і переходив під покровительство Ліги Націй. Відповідно до угоди з Польщею, Данціг входив у польську митну зону. Польща здійснювала всі зовнішні зносини від імені цього утворення, дипломатичний захист та представництво громадян Данціга за кордоном.

Була спроба створити вільне місто на території Єрусалима, однак вона ніколи не була реалізована. Навіть попри той факт, що Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 181 (II) і передала місто під управління Ради з опіки ООН, у результаті збройного конфлікту між Ізраїлем і Палестиною останній був захоплений Ізраїлем і донині перебуває під його владою.

Прикладом також можна вважати створення відповідно до мирного договору з Італією Вільної території Трієст. Вона існувала з 1947 по 1954 рр, її статус був досить схожим до статусу Данціга, однак ця територія перебувала під протекторатом Ради Безпеки ООН. Статус регулювався ще низкою документів, серед яких найважливішу роль відігравало положення про вільний порт Трієст та положення про тимчасовий режим Вільної території Трієст. Цей суб'єкт припинив своє існування внаслідок поділу його території між Італією та Югославією.

Особливий міжнародний статус мав Західний Берлін з 1950 по 1990 рр., хоча в той же час вважався територією ФРН. Він володів деякими правами, притаманними для суб'єкта міжнародного права, зокрема здійснював зовнішні зносини, мав право укладати міжнародні договори. Особливістю цього утворення є те, що воно було створено без спеціальної угоди чи резолюції міжнародної організації, і діяло так аж до 1971 р., коли було підписано угоду, що врегулювала його спеціальний статус.

Серед існуючих нині суб'єктів до державоподібних утворень відносять Мальтійський орден та Ватикан. Розглянемо їх більш докладно.

Мальтійський орден (Суверенний військовий орден госпітальєрів Святого Іоанна Ієрусалимського, Родоський і Мальтійський) - державоподібне утворення, що знаходиться на території Італії, яка визнає існування Мальтійського ордену на своїй території як суверенної держави. Глава ордену - великий магістр, глава виконавчої влади - канцлер. Має близько десяти тисяч підданих.

Орден підтримує дипломатичні відносини з 81 державою. Має статус спостерігача при ООН та декількох інших міжнародних організаціях. На відміну від більшості суб'єктів, його правосуб'єктність виводять не з прав і обов'язків, якими він володіє, а з міжнародного звичаю, відповідно До якого Мальтійський орден має статус суб'єкта міжнародного права.

Так, свого часу суб'єктом міжнародного права визнавався орден Іоаннітів (Мальтійський рицарський орден). Він не здійснював функції влади, але володів активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ордену були акредитовані в Іспанії, Франції, Італії, Сан-Маріно, Гаїті і належали до дипломатичного корпусу цих країн. У свою чергу, посли цих країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден мав своїх представників у Червоному Хресті, Міжнародній організації у справах біженців.

У судовому порядку міжнародна правосуб'єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 р.у справі проти Ордену. 28 червня 1945 р. італійський касаційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб'єктність Мальтійського ордену.

Суб'єктами міжнародного права вважали також католицьку церкву, Червоний Хрест та інших учасників міжнародних відносин. У практиці міжнародно-правових відносин зазначені доктрини не завжди або недостатньо доказово підтверджувалися.

Стосовно вільних міст як особливих суб'єктів міжнародного права зазвичай не було розбіжностей ні в теорії, ні в практиці. Вільні міста здійснювали функції держави, володіли правами свого самоврядування, загальними юридичними правами і виконували обов'язки, характерні для суб'єкта міжнародного права.

В історії відомі понад сто вільних міст, яким були властиві права суб'єкта міжнародного права. Це Амстердам, Бремен, Великий Новгород, Гамбург, Дерпт, Кенігсберг, Кіль, Любек, Ревель, Регенсбург, Рига, Франкфурт-на-Майні, Штральзунд та ін. Міжнародно-правовий статус цих міст, як правило, визнавався міжнародними угодами. Але були й такі, міжнародно-правовий статус яких (Бремен, Гамбург, Любек) визнавався без укладення спеціальних міжнародних угод, тому що склався історично.

За Віденським трактатом 1815 р. «вільним, незалежним і зовсім нейтралізованим містом» визнано Краків з територією навколо нього: «Вільна республіка Краків». Щоправда, «незалежність» Кракова була дещо умовною, оскільки він діяв під протегуванням Росії, Австрії і Пруссії. В 1846 р. ці держави уклали новий договір, за яким Краків ввійшов до складу Австрії.

У квітні 1950 р. Рада з питань опіки ООН розробила статус міста під адміністративною владою губернатора, який її здійснював від імені ООН. Проте ще 23 січня 1950 р. Ізраїль в односторонньому порядку проголосив Західний Єрусалим своєю столицею, а після війни 1967 р. видав закон, за яким увесь Єрусалим включався у сферу дії ізраїльського муніципалітету.

Після Другої світової війни особливий міжнародно-правовий статус було надано Західному Берліну. Відповідно до угод Європейської консультативної комісії від 12 вересня та 14 листопада 1944 р. в Берліні було встановлено три зони окупації: а) радянський сектор (північно-східна частина Великого Берліна); б) англійський сектор (північно-західна частина Великого Берліна); в) американський сектор (південна частина Великого Берліна).

Міжнародно-правовий статус Ватикану .Держава-місто Ватикан (0,44 км2 територія, 840 чол. населення) — адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави (з 1377 p.). 751 p. франкський король Піпін Короткий за допомогу, надану папою Захарієм (741—752), передав йому римську провінцію (згодом, після взяття її лангобардами Піпін Короткий повертав ці землі папі Стефану II). Так була створена папська, церковна держава, яка проіснувала до 20 вересня 1870 p., коли Рим було завойовано італійськими військами.

Італія запропонувала європейським державам укласти угоду про міжнародно-правовий статус Ватикану, але через франко-прусський конфлікт вона не здобула підтримки. Тоді Італія в односторонньому порядку прийняла 13 травня 1871 р. так званий закон про гарантії, який лише папі надавав свободу зовнішніх зносин з іноземними державами і лише за ним передбачувалася незалежність.

Обурений таким рішенням, папа Пій IX засудив «святотатське порушення кордонів папської держави», відмовився брати гроші від італійської держави і виходити з Ватиканського палацу (проголосив себе «ватиканським в'язнем»). Але це не допомогло у вирішенні суперечностей, які тривали, аж поки папа не пішов (1926) на нові переговори. Пій XI зажадав визнання реальної та ефективної незалежності святого престолу з територією на

Ватикан - місто-держава, розмішене на території Рима. Столиця і адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави.

Сучасний правовий статус Ватикану встановлено у 1929 р. на основі Лютеранської угоди між Святішим престолом та Італією. Тепер цей договір замінив конкордат 1984 р.

Міжнародна правосуб'єктність Ватикану є досить широкою. Він підтримує дипломатичні зносини з багатьма державами, володіє статусом спостерігача в ООН. Є учасником багатьох універсальних міжнародних договорів, особливо тих, які стосуються захисту прав людини. Територія Ватикану вважається іноземною для Італії, тому тут не поширюється кримінальна й адміністративна юрисдикція цієї держави. Представники Ватикану володіють статусом, аналогічним статусу дипломата.

На міжнародній арені діє значна кількість міжнародних організацій, як міжурядових, так і неурядових. Суб’єктами міжнародного права визнаються лише міжнародні міжурядові організації, які утворюються державами та (або) іншими міжнародними міжурядовими організаціями. Міжнародні неурядові організації (напр. “Грінпіс”, “Міжнародна амністія”, “Лікарі без кордонів” та ін.) утворюються фізичними чи юридичними особами як особи приватного права і міжнародною правосуб’єктністю не володіють.

Перші міжнародні міжурядові організації починають виникати ще на початку ХІХ ст., однак, довгий час вони не вважалися суб’єктами міжнародного права, оскільки вважалося, що суб’єктом міжнародного права може бути лише суверенна держава. У 1948 р. Міжнародний суд ООН виніс рішення, яким визнав за універсальними міжнародними міжурядовими організаціями наявність міжнародної правосуб’єктності. Майже одразу за аналогією в якості повноцінних суб’єктів міжнародного права почали розглядатися і не універсальні міжнародні організації.

Міжнародна міжурядова організація – це несуверенне добровільне об’єднання держав чи міжнародних організацій, що утворюється у відповідності з міжнародним правом на основі міждержавного договору чи резолюції міжнародної організації для координації діяльності держав у певній сфері.

Міжнародна міжурядова організація здобуває свою правосуб’єктність із прийняттям установчого документа, де викладаються мета його створення, основні принципи побудови, а також обсяг прав і обов’язків, що йому мають намір передати держави-засновники. Правосуб’єктність міжнародної організації завжди є спеціальною, тобто вона може діяти лише у визначених установчими документами межах. Цікавим у цьому відношенні є консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 1949 р., суть якого полягає у тому, що універсальні міжнародні міжурядові організації (перш за все, це ООН та її органи), мають об’єктивну правосуб’єктність, а не тільки правосуб’єктність, що визнається державами учасницями. Тобто універсальні міжнародні організації можуть мати права і обов’язки, які прямо не передбачені її установчими документами. Але і в такому разі правоздатність та дієздатність універсальної організації не може суперечити цілям та завданням, з якими вона створювалася. Як правило, міжнародні міжурядові організації мають право приймати від свого імені та в межах своєї компетенції рішення, укладати міжнародні договори, мати представництва при інших міжнародних організаціях та державах, а також створювати інші міжнародні організації. Міжнародні міжурядові організації та їх посадові особи часто наділяються міжнародним імунітетом.

Для міжнародної міжурядової організації характерні такі ознаки:

· утворюється у відповідності з нормами міжнародного публічного права. З одного боку, це означає, що установчі документи та діяльність міжнародної міжурядової організації має відповідати нормам міжнародного права (перш за все, нормам jus cogens), а з іншого – якщо будь яка міжнародна організація утворюється у відповідності з національним правом якої-небудь держави, вона не може розглядатися як міжурядова;

· утворюється на підставі міжнародного договору. Як правило, міжнародні організації утворюються на підставі міжнародного договору, об’єктом якого є діяльність держав-учасниць та самої організації. Сторонами такого договору можуть бути як суверенні держави, так і інші міжнародні організації. Міжнародна організація також може бути утворена на підставі резолюції міжнародної організації із більш широкою компетенцією. Так, у відповідності з резолюціями Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) були утворені Комісія з рибальства в Індійському океані та Комітет з рибальства у Центрально-Східній Атлантиці;

· утворюється для діяльності у конкретній сфері – політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), валютно-фінансовій (МБРР, МВФ), соціальній (МОП), освітньо-культурній (ЮНЕСКО) тощо. В той же час, існують організації, діяльність яких спрямовується практично на усі сфери життя певного регіону (Європейський Союз, Рада Європи) чи всього світу (ООН);

· наявність певної організаційної структури. Як правило, міжнародні організація має постійну штаб-квартиру, систему головних і допоміжних органів. За наявністю цієї ознаки утворення міжнародної організації можна відрізнити від інших форм міжнародного співробітництва. Наприклад, у 1947 р. була укладена Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) на базі якої у 1994 р. утворилася Світова організація торгівлі (СОТ). В період з 1947 р. по 1994 р. ГАТТ проводила активну роботу у сфері міжнародної торгівлі, але не мала власної організаційної структури, тому і розглядалася як “квазіорганізація”, що не володіла міжнародною правосуб’єктністю;

· наявність самостійних прав та обов’язків. Ці права та обов’язки реалізуються міжнародною організацією самостійно, незалежно від держав-учасниць;

· самостійна відповідальність (в т.ч. і матеріальна) міжнародної організації за свої дії. Держави-учасниці несуть відповідальність за зобов’язаннями організації лише в межах їх внесків до бюджету цієї організації.

Роль і значення міжнародних міжурядових організацій у справі підтримки миру і безпеки, захисту прав і свобод людини, розвитку плідного співробітництва між державами неухильно зростає. У доктрині міжнародного права такі організації загальновизнано вважаються суб'єктами міжнародного права. Таке положення характерне і для самого міжнародного права, що підтверджується Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (п. 4 ст. 2) і Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (ст. 3). Статус міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права підтверджений також у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. "Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН", що відобразилося і в подальшій практиці Суду.

Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права на основі угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Такі угоди є засновницькими актами міжнародних організацій. У цих актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації з державами-членами.

На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її засновницькому документі - статуті (договорі, угоді). Відповідно до засновницьких актів міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у вказаних державах - відносно рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.

За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) у 1991 р. була розформована і втратила міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво щодо майна, фондів, деяких функцій. Проте такий інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

Всі ці факти свідчать про те, що спеціальна правоздатність міжнародних організацій відрізняється від універсальної правоздатності головних суб'єктів міжнародного права - держав

Державоподібні утворення (інша назва – особливі політико-територіальні утворення) зовнішньо схожі на держави, можуть мати деякі їх ознаки, проте ніколи не володіють державним суверенітетом. Так само як держави та міжнародні організації, державоподібні утворення є особами публічного права. Вони утворюються відповідно до міжнародних договорів, у яких і визначаються межі прав та обов’язків таких суб’єктів. Державоподібні утворення здатні самостійно реалізовувати ці права та обов’язки, однак їхня правосуб’єктність визначається виключно відповідним міжнародним договором. Історичними прикладами державоподібних утворень можуть вважатися вільні міста та вільні території (Трієст, Данциг, Краків), особливе політичне утворення Західний Берлін тощо. Вільні міста, як правило, характеризуються економічною та культурною самостійністю, проте знаходяться під політичною опікою однієї чи декількох держав. Часто вільними визнавалися такі міста, свої права на які одночасно заявляли декілька держав (Трієст – Італія, Австрія і Югославія, Данциг – Польща і Німеччина, Краків – Польща, Австрія, та Німеччина). Сучасне міжнародне право до державоподібних утворень відносить Ватикан та Мальтійський Орден. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 26.11.1947 р. правовий статус, подібний до вільного міста повинен був мати Єрусалим, проте через агресію Ізраїлю ця резолюція не була виконана. Характерною ознакою цих утворень є те, обсяг їхньої міжнародної правосуб’єктності визначається іншими державами та (або) міжнародними договорами.

Міжнародні неурядові організації – це особи приватного права, утворені у формі об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб з різних країн.

Такі організації не визнаються суб’єктами міжнародного права, проте іноді можуть мати істотний вплив на міжнародні відносини і вступати у відносини із суб’єктами міжнародного права. Наприклад, “Грінпіс” активно співпрацює з ЮНЕСКО, “Лікарі без кордонів” – з ВОЗ тощо. Декілька міжнародних неурядових організацій, зокрема “Лікарі без кордонів” та “Міжнародна амністія” мають дорадчі голоси в Економічній та Соціальній Раді ООН. Як правило, такі організації носять благодійний, природоохоронний, культурно-просвітницький чи правозахисний характер.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це юридичні особи приватного права, що володіють майном та здійснюють господарську діяльність на території двох і більше держав.

ТНК не визнаються суб’єктами публічного права, як внутрішнього, так і міжнародного, проте через значні фінансові можливості часто можуть впливати на міжнародні відносини. Значною мірою на проблему правового статусу ТНК впливає і британська та американська правова доктрина. Законодавство та судова практика цих країн ґрунтується на позиції, відповідно до якої у випадку створення, наприклад, американською компанією дочірнього підприємства на території іншої держави, діяльність дочірнього підприємства має регулюватися виключно законами США. У такому випадку виникає ситуація, коли на території суверенної держави починає діяти американське або британське право, що по суті є порушенням її державного суверенітету.

Не дивно, що така практика діяльності США та Великобританії з боку інших держав розглядається як недобросовісна. У 1974 р. група експертів ООН по ТНК зробили висновок, що у випадку створення компанією зарубіжного філіалу закони країни базування (тобто країни, в якій створена материнська компанія) перестають діяти і застосовуються закони приймаючої країни. Це положення повною мірою відображено і у Конвенції СНД про транснаціональні корпорації 1998 р. (Конвенція ратифікована Законом України від 13.07.1999 р.).

Подібна позиція не підтримується США та Великобританією. Американські та британські ТНК часто укладають договори з урядами країн, що розвиваються, в яких ТНК наділяються такими ж правами, як і суверенні держави, в т.ч. різноманітними привілеями та імунітетами. Іноді в цих договорах вказується, що ТНК не підпадає під дії жодної національної правової системи, а її дії регулюються лише нормами міжнародного права. Це дозволяє деяким авторам говорити про міжнародну правосуб’єктність ТНК. Подібна практика не знаходить підтримки з боку ООН. Так, у справі “Barcelona Traction” (1970 р., Бельгія проти Іспанії) Міжнародний Суд ООН вирішив, що спори, які випливають із договорів іноземної корпорації з державою мають вирішуватися на основі національного права. Крім того, в системі ООН створено Міжнародну комісію по ТНК та Центр по ТНК, основною задачею яких є недопущення зловживань з боку ТНК. У 1975 р. Комісія з міжнародного права ООН розробила Кодекс поведінки ТНК, проте через протидію з боку США він так і не був прийнятий.