4. Єдність історичного процесу у поглядах неомарксистів.

Неомарксисти пропонують розглядати історичний процес як послідовний розвиток трьох способів «освоєння» природи:

• первісний (привласнюючий) т

• аграрний

• індустріальний.

Критерій виокремлення епохи виявляється у двох основах:

ареал поширення певного способу освоєння,

пануюча форма освоєння.

Під «пануванням» розуміється ступінь економічного, політичного, культурного – цивілізаційного – домінуючого певного способу.

Первісна епоха має численні однотипні суспільства.

З аграрною та індустріальною епохами виникають проблеми. Наявність великої кількості суспільств, що знаходяться на різних стадіях розвитку, і, відповідно потрібні критерії, що дозволять виокремити специфіку тої чи іншої всесвітньо-історичної стадії.

У іншому випадку навіть сучасність можна охарактеризувати як первісне суспільство на тій підставі, що і до сьогодні деякі спільноти, які знаходяться у стані первісності (Екваторіальна Африка, Амазонія, Нова Гвінея).

Окрім трьох епох всесвітньо-історичного розвитку виділяють ще дві перехідні епохи:

• епоха переходу від первісності до аграрності

• епоха переходу від аграрності до індустріалізму.

Перехідний характер цих епох виявляється у тому, що чисельні суспільства починають еволюціонувати в нову стадію, яка з часом стає пануючою.

Стадіальні зміни завжди мають еволюційний характер, і займають довготривалий проміжок часу. Формаційні зміни також за рідкісними випадками мають еволюційний характер, а революція є одним з моментів формаційних змін. Революція не має характеру загального закону, проте в момент переходу від аграрної стадії до індустріальної досить ймовірна.

5. Системні ознаки єдності світової історії.

Історія людства відрізняється особливим характером буття. В науці їй відповідає особливий вид пізнання. Розглянемо дві характерні риси історії.

1) Загальне і індивідуальне.

Якщо ми досліджуємо в історії загальні закони: каузальні зв’язки (причинність), структурні закони, діалектичну необхідність то власне історія залишається поза нашого пізнання. Саме тому, що історія у своєму індивідуальному обличчі завжди неповторна.

Ми називаємо історією те зовнішнє, що відбувається у просторі і в часі у певному місці. Охоплюючи, в принципі, всі матеріальні явища у відповідності до загальних законів, але не ставить питання, чому, наприклад, на Сицилії знаходяться великі поклади сірки? Взагалі не відбувається розгляду причин фактичного розподілення матерії у просторі. Кордоном природознавчого пізнання є індивідуальна реальність, яка може бути тільки описаною, але неосяжною.

Проте локалізації у просторі і у часі, індивідуалізації цих ознак реальності, як такої, ще недостатньо, щоб характеризувати індивідуальне в історії. Усе те, що повторюється, що у якості індивідуума може бути замінено іншим індивідуумом, що розглядається як прояв загального, все це ще неможна рахувати історією. Для того щоб бути історичним, індивідуум повинен бути одиничним, неповторним, единим.

Цей тип одиничності простежується тільки в людині і в його творіннях, в усіх інших реальностях – лише настільки, наскільки вони співвідносяться з людиною, служать йому засобом, метою, виявленням. Людина історична тільки як духовна істота, а не як істота природна.

Те, що ми пізнаємо як історично особливе, дозволяє нам просуватися у напрямку до історії в цілому як до єдиного індивідууму. Будь яка історичність завжди занурюється коріннями в цю одну всеохоплюючу історичність.