2) Історія як стадія переходу.

В історії щоденно присутня природа. Вона та реальність, яка являє собою основою історії, те, що повторюється, має тяглість у часі, але дуже повільну – як це завжди властиво природі – те, що безперервно змінюється. Там де з’являється дух, вступає в силу свідомість, рефлексія, нестримний рух у роботі з собою, над собою у недоступній щодо завершення відкритості можливого. Чим унікальніше неповторне, чим менше ідентична повторюваність, тим справжньою є історія. «Все велике є явище на стадії переходу» (Марк Блок «Антологія історії»).

Якщо історія відкривається у бутті, то істина завжди присутня в історії, але ніколи в ній не завершується, завжди знаходиться у русі.

• Там де істину розглядають як доконечний факт – вона втрачена

• Чим радикальніший рух, тим глибше відкриваються пласти істини.

• Найвеличніші духовні витвори виникають у перехідні періоди, на кордоні різних епох.

Грецька трагедія виникає на стадії переходу від міфу до філософії. Ще творячи міф, поглиблюючи його у образах, трагіки, зберігаючи первинне бачення світу, вже ставлять питання і тлумачать дійсність. Вони творці глибинних втілень міфа, і, разом з тим, їх твори знаменують собою кінець міфу як всеохоплюючої істини.

Філософія німецького ідеалізму – Фіхте, Гегеля, Шеллінга – знаходиться на перехідній стадії від віри до безбожжя. В часи Гегеля панувала естетична релігія у променевому сяйві розуміння усіх глибин духу, що черпала сили у попередній субстанції християнської віри, яка потім, у наступних поколіннях була втрачена (марксизм, нацизм)

3) Єдність історії.

Досвід немов би спростовує цю єдність. Історичні явища неосяжні у своїй різноманітності. Існує багато народів, багато культур і в кожній з них, в свою чергу, нескінченне розмаїття історичних фактів. Людина розселяючись світом створювала численні форми життя які існували паралельно і змінювалися в часі. Розглядаючи людство таким чином ми його описуємо і класифікуємо на кшталт явищам рослинного світу. Проте таке зближення людини з світом природи веде до знищення власне людської сутності.

Існує низка фактів, що вказують на єдність історії.

• Єдність людської природи. Людина потенційна завжди одна і та ж сама. Відмінність окремих його сторін означає не відмінність по суті, а відмінність у явищі. На питання, змінилася природа людини протягом декількох тисячоліть історії, або людина залишається у своїй суті незмінною, надається відповідь, що немає фактів, які б свідчили б про зміну людини. Кожного разу привертають увагу, досягають успіху і становлять більшість (домінують) ті люди, які по своїм якостям відповідають певним умовам даного суспільства і тим ситуаціям, що в ньому складаються.

• Єдність як сенс і мета історії. Наявність багатоманітних фактів, що свідчать про наявність єдності, або вказують на неї, недостатньо для того, щоб констатувати єдність історії. Єдність не фактична даність, а мета. Єдність історії, можливо випливає з того, що люди здатні зрозуміти один одного в ідеї єдиного, в єдиній істині, в світі духу в якому все осмислено співвідноситься одне з одним. Метою вважають цивілізацію і гуманізацію людства, свободу і усвідомлення свободи, велич людини, творчість духу, усвідомлення буття в його глибинах тобто відкриття божества.

• Єдність в тотальній концепції історії. У спроможності зрозуміти загальну історію як цілісність для знаходження свого останнього сенсу. Якщо віра виходила з того, що в історії існує причина і мета, то думка прагнула віднайти їх у конкретній історії. Конструкції єдиної історії людини були спробами пояснити значення про єдність або божественним одкровенням, або властивістю розуму.