4. Історична регіоналістика.

Остання чверть ХХ століття виявилася періодом становлення міждисциплінарності в соціогуманітарних науках, інтенсивних процесів інтеграції та диференціації у науковому просторі. «Горизонтальний вимір» історичного знання, який традиційно розглядався як доповнення до «вертикального», несподівано для багатьох набув самостійного значення. Об’єктивною основою цього процесу було зростання ролі регіонів і регіоналізму у контексті нових викликів, пов’язаних із реаліями глобалізації. Доходячи до глибини усіх соціальних структур, глобалізація зменшує значення вертикальних ієрархій, збільшуючи водночас потенціал горизонтальних структур і взаємовпливів, що виникають на цій основі.

Поява у цьому контексті нових підходів до проблем регіоналізму й регіоналізації гостро поставила завдання концептуалізації регіональної науки і її співвідношення з традиційними сферами дослідження регіональної специфічності, у тому числі з системою краєзнавства. Починаючи з 70-х рр. ХХ ст., в усьому світі реєструється процес підвищення інтересу до регіоналістики та її складових. Розпад СРСР стимулював дослідження проблем регіоналізму і на пострадянському просторі.

В міру розширення сфери історико-регіональних досліджень на весь зріст постала проблема їх територіально-структурної кваліфікації, яку надзвичайно утруднює відсутність універсальних методів ідентифікації соціопросторових утворень і розмитість понять «регіон», «район», «край» та інші. Як тільки регіоналістика вийшла поза межі дослідження економічних процесів і заглибилася у сферу історичного знання, питання про засвоєння нею здобутків краєзнавства стало предметом численних наукових дискусій.

Навряд чи для прямолінійних протиставлень краєзнавства і регіонознавства є достатньо підстав. Історично склалося так, що до виділення регіоналістики у самостійну галузь наукового знання кілька дослідницьких напрямів створювали для неї емпіричну базу. Одним з них було краєзнавство, яке, в свою чергу, виникло на базі засвоєння здобутків своїх попередників.

Щодо історичного краєзнавства, то воно входить, з одного боку, в систему загального краєзнавства, а з другого – в систему історичної науки. Воно спирається переважно на міждисциплінарні наукові зв’язки і запозичує із суміжних галузей знання їхні дослідницькі методи. Логічна схема пізнання тут є такою: накопичення фактів, що стосуються об’єкта дослідження, виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями, визначення місця і ролі локальних подій у загальному перебігу історичного процесу, простеження певних закономірностей, що стосуються діалектики загального і особливого. Взаємодія суспільства і природи, історія поселень, історія населення, історія виробничої діяльності, історія культури і духовності вивчаються у певному просторовому і часовому вимірі. Специфіка краєзнавства визначається насамперед тим, що це водночас і галузь наукового пізнання, і масовий рух, форма громадської діяльності.

Краєзнавство досліджує територію, а не етноси й нації, і тому у полі його уваги – не лише носії національного (тим більше у «формаційному» вимірі).

Співвідношення історичного краєзнавства і історичної регіоналістики можна було б зобразити у вигляді двох кіл, які накладені одне на одне і співпадають лише частково.

У краєзнавстві у частині незбігу лишається вся сфера громадського і навчального краєзнавства, а в регіоналістиці – поглиблені історико-економічні дослідження регіонів, вироблення критеріїв економічного і політичного районування, розробка наукових начал регіональної політики. Значною мірою виходить за межі краєзнавства і та сфера регіональної історіографії, яка досліджує регіональні особливості розвитку історичної думки, закономірності різних етапів історичного пізнання, теоретико-методологічні принципи, застосовувані різними науковими школами тощо.

Історична регіоналістика – це генеалогія і анатомія регіонів, простежена у певному часовому вимірі.

Головне для фахівця-регіоналіста

• схопити сутнісні особливості регіону як цілісності,

• проаналізувати характер колонізаційних, модернізаційних, міграційних, соціальних, демографічних та інших процесів,

• максимально чітко окреслити регіональні особливості у способі життя та ментальності людей, простежити витоки їхніх ціннісних орієнтацій, спрогнозувати перспективи розвитку регіону.

Історична регіоналістика – це поле ретроспективного дослідження процесів життєдіяльності людських спільнот і комунікативних зв’язків у межах історично сформованих регіонів на основі врахування особливостей освоєння простору, характеру розселення, територіальної структури, урбанізованості території, збереженості чи розмитості комплексів традиційної культури.

Історична регіоналістика в Україні розвиває традиції «горизонтального виміру» в українській історіографії, які попри вкрай упереджене ставлення до них з боку держав-метрополій, до складу яких входили українські землі, втілилися у проблемне вивчення окремих регіонів, міст, сіл (на цьому фундаменті в радянські часи було створено масштабну «Історію міст і сіл Української РСР»).

Центральною категорією історичної регіоналістики є регіон, який у найзагальнішому вигляді виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних визначальних критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій. У такому значенні увага дослідника фокусується на домінуванні внутрішніх зв’язків (економічних, соціальних та ін.) як більш інтенсивних щодо зовнішніх, які поєднують регіон з рештою території як частину з цілим.

Регіональні особливості вивчаються дослідницькими методами різних наукових дисциплін – історії, археології, антропології, історичної демографії, етнології, історичної географії, політології, економіки регіонів, соціології, соціолінгвістики тощо.

Найкращим засобом інтеграції і координації зусиль фахівців з різних галузей знання може бути перетворення регіоналістики у відносно автономний міждисциплінарний науковий напрям. Регіоналістика здатна не тільки відігравати роль макродисципліни, що оперуватиме узагальненими, підсумковими результатами спеціалізованих досліджень, виконаних в рамках галузевих гуманітарних дисциплін. Вона поступово вироблятиме і власні підходи до аналізу локальних соціокультурних утворень, природного фону їхньої життєдіяльності, виробничих, культурних та інших комунікативних зв’язків, власний термінологічний інструментарій. Як вважають вчені з Санкт-Петербурга А. Герд та Г. Лебедєв, «шлях дослідження, який пропонує регіоналістика, являє собою не просто суму методів і результатів різних наук. Справа тут не в механічному залученні даних однієї дисципліни для доведення висновків, одержаних засобами іншої, а в розробці нових, синтезуючих підходів, у тому числі й тих, що включають розв’язання проблем етногенезу, в єдиному ключі і за єдиною методикою».