Розділи фонетики

Щодо часу виділяють:

• історичну (діахронічну) фонетику, простежує розвиток мови впродовж досить тривалого періоду часу;

• описову (синхронічну) фонетику, яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.

Стосовно мов виокремлюють:

• загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови розглядає закономірності, характерні для звукового ладу всіх мов світу;

• конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови;

• зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

2.Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика. Поняття фонеми. Співвідношення понять фонема і звук. Акустична й артикуляційна характеристика звуків мови

Творення мовних звуків називається артикуляцією.

Звуки мовлення творяться органами мовлення, до яких належать дихальний апарат (діафрагма, легені, бронхи, трахея, гортань з голосовими зв 'язками, глотка, рот, ніс) і органи артикуляції (язик, зуби, губи, піднебіння, язичок).

Усі мовні звуки утворюються під час видихування: повітря з легень через бронхи і трахею потрапляє в гортань. Гортань складається з двох хрящів, до яких прикріплені голосові зв'язки. Хрящі можуть рухатися, що зумовлює зближення голосових зв'язок. Якщо зв'язки зближені і напружені, то струмінь повітря проривається через перешкоду, яку утворюють зв'язки, викликаючи їхнє дрижання. Внаслідок цього утворюються звукові хвилі, що зумовлюють виникнення шуму і голосу, з чого складаються звуки мовлення.

Із гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє в зів, а потім у ротову чи носову порожнину. Найважливішу роль у звукотворенні відіграє ротова порожнина, де містяться основні органи вимовлення: язик, зуби, м'яке і тверде піднебіння, ясна.

Розрізняють активні (які здійснюють різні рухи, потрібні для творення звуків) і пасивні (нерухомі): мовні органи.

До активних мовних органів належать голосові зв’язки, задня стінка глотки, язичок (піднебінна завіса), язик і губи.

Пасивні – це нерухомі мовні органи, до яких активні наближаються чи навіть змикаються з ними, спричинюючи виникнення шумів. До пасивних належать тверде піднебіння, зуби, альвеоли (горбочки коло зубів).

Активні мовні органи відіграють головну роль у процесі звукотворення, а пасивні – допоміжну.

Поняття фонеми. Співвідношення понять фонема і звук.

Фонологія (від гр. phone – звук, loqos – учення) – це розділ мовознавства, що вивчає найменші, далі неподільні елементи мови – фонеми та функції їх у системі мови.

Основною одиницею фонології є фонема. Фонема (гр. phоnema – звук, голос) мінімальна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів.

Функції фонем:

• конститутивна;

• розпізнавальна, або ідентифікаційна;

• розрізнювальна, або дистинктивна.

Конститутивна функція – фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці – морфеми і слова.

Розпізнавальна, або ідентифікаційна вичленовуючи з мовного потоку окремі звуки за їх основними властивостями, людина розпізнає окремі морфеми і слова.

Розрізнювальна, або дистинктивна – фонема є засобом розрізнювальна морфем і слів.

Розрізнення морфем і слів ґрунтується на відмінностях у їх фонемному складі. Наприклад: іменники дім і дим диференціюються завдяки розмежуванню фонем /д/ і /д′/, /і/ і /и/.

Фонема і звук не тотожні мовні одиниці. Звук є матеріальним виявом фонеми.

Звук у мові виступає в складі слова, тобто в сполученні з іншими звуками. Його артикуляція зумовлена положенням щодо цих звуків або його позицією в слові. Наприклад, у словах вода, вінок, довгий виявом фонеми /в/ є звук [в] – сонорний, щілинний, губний за місцем творення. Ця якість звука [в] спільна для нього в усіх названих словах. Але в першому слові в позиції перед голосним [о] він вимовляється як губно-губний, у другому в позиції перед [і] – як губно-зубний, у третьому в позиції після голосного перед іншими приголосними – як нескладовий [ӯ].

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, називається головним виявом.

Фонема є інваріантом, навколо якого об'єднуються варіанти. Інваріант – абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак. Наприклад, інваріантом фонеми /д/ є така одиниця, яка є приголосною, шумною, дзвінкою, зімкненою, твердою, неносовою.

Кожна фонема реалізується в одному головному вияві або в одному із своїх варіантів. У слові село, наприклад, чотири звуки і чотири фонеми. Проте трапляються випадки, коли одному звукові відповідають дві фонеми. Так, довгі звуки співвідносні з двома фонемами, тому в словах типу знання, рілля, ніччю фонем більше, ніж звуків. Подібне спостерігається також у словах з асимілятивними змінами; наприклад, у слові принісши вимовляємо сім звуків [при^ен'іш:и^е], але маємо вісім фонем [прин'ісши].

Конкретна реалізація фонеми у мовленні називається відтінком, або алофоном (гр. ällos – інший, phöne – звук), фонеми. Алофони з’являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови.

У фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми.

Голосні: /а/, /о/, /у/, /е/, /и/, /і/.

Приголосні: /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /ц/, /ц'/, /дз/, /дз'/, /л/, /л'/, /р/, /р'/, /н/, /н'/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /j/, /ґ/, /к/, /х/, /г/.