Спрямованість особистості

Потреби особистості дуже різноманітні. Серед них є пріоритетні, які особистість задовольняє в першу чергу, відповідно організовуючи свою активність. Система потреб, певна їх ієрархія з виділенням провідних і підпорядкованих, утворює спрямованість особистості, яка є її центральною характеристикою і розкриває значення внеску особистості в розвиток суспільства. Часто особистісний внесок не вдається оцінити однозначно. Наприклад, роль історичних постатей Івана Грозного, Богдана Хмельницького, Наполеона у науці отримує, як позитивну, так і негативну оцінку.

Види спрямованості вирізняють за:

1) змістом, залежно від того, на яку сферу дійсності орієнтована активність (спортивна, наукова, художня спрямованість тощо);

2) суспільним значенням (позитивна – негативна, соціальна – асоціальна спрямованість).

Спрямованість особистості — це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, і відносно незалежних від конкретних ситуацій.

Спрямованість особистості є соціально зумовленою і формується шляхом виховання. Вона включає ієрархічно пов'язані між собою форми:

— потяг - найпростіша біологічна форма спрямованості;

— бажання — усвідомлена потреба і потяг до чогось певного;

— прагнення — це бажання при включенні вольового компонента;

— інтерес — пізнавальна форма спрямованості на певний предмет;

— схильність — це інтерес при включенні вольового компонента;

— ідеал — предметна мета, конкретизована в образі чи уявленні;

— світогляд — це система філософських, етичних, естетичних, природничо-наукових та інших поглядів на навколишній світ;

— переконання — вища форма спрямованості, яка розуміється як система мотивів особистості, які спонукають її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Як відзначалося вище, мотиви можуть бути усвідомлюваними і неусвідомлюваними. У спрямованості особистості провідна роль належить усвідомлюваним мотивам. Потребнісно-мотиваційна сфера лише частково характеризує спрямованість особистості, є фундаментом, на якому формуються життєві цілі особистості.

Слід розрізняти цілі діяльності і життєві цілі. Протягом життя людина виконує велику кількість діяльностей, реалізуючи в кожній з них певну мету. Життєва мета виступає інтегратором окремих цілей, пов'язаних з певними діяльностями. Реалізація окремих цілей є разом з тим окремою реалізацією загальної життєвої мети особистості. З життєвими цілями пов'язаний і рівень домагань особистості. У життєвих цілях виявляється усвідомлена „концепція власного майбутнього". Усвідомлення особистістю не тільки мети, але й реальності її здійснення розглядається як перспектива особистості.

"Я-концепція"

«Я-концепція» - це виявлення самосвідомості. Вона становить собою динамічну систему уявлень людини про себе. «Я-концепція» формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки зі світом, що її оточує.

У системі взаємозв'язків людини з оточуючими людьми і світом йому доводиться виступати в різних якостях, різних ролях, бути суб'єктом найрізноманітніших видів діяльності. З кожного взаємодії з світом речей і світом людей людина "виносить" образ свого "Я". У процесі самоаналізу, розчленування окремих конкретних образів свого "Я" на складові їх утворення відбувається як би внутрішнє обговорення з самим собою своєї особистості. Кожного разу в результаті самоаналізу, за словами С. Л. Рубінштейна, образ свого "Я" "включається в усе нові зв'язки, і в силу цього виступає в усе нових якостях, які фіксуються в нових поняттях...".

Так поступово виникає узагальнений образ свого "Я", який являє собою складну сукупність багатьох одиничних конкретних образів "Я", що склалися вході самосприйняття, самоспостереження і самоаналізу. Цей узагальнений образ свого "Я", виникаючи з окремих ситуативних образів, містить загальні, характерні риси та уявлення про свою сутність і виражається в понятті про себе, або Я-концепції. На відміну від ситуативних образів, Я-концепція створює у людини відчуття своєї самототожності .

Сформувалася в процесі самопізнання Я-концепція не є щось раз і назавжди дане, застигле, їй притаманне постійне внутрішнє рух. Її зрілість, адекватність перевіряється і коригується практикою. Я-концепція в значній мірі впливає на весь лад психіки, світосприйняття в цілому, обумовлює основну лінію поведінки людини.

В структурі Я-концепції виділяють три складові: когнітивну, оціночну і поведінкову.

1. Когнітивна складова, або образ "Я", включає уявлення індивіда про самого себе. Фактично психологи фіксують у людини не один образ "Я", а безліч змінюють один одного Я-образів". "Я"-реальне - уявлення про себе в сьогоденні, поточному часу. "Я"-ідеальне - уявлення про те, яким би хотів бути індивід в конкретних умовах. "Я"-ідеальне виступає як необхідний орієнтир самовиховання особистості.

Іноді в Я-концепції виділяють ще і "Я"-фантастичне, тобто те, яким суб'єкт побажав би стати, якщо б це виявилося можливим. Фантастичний образ свого "Я" має велике значення для дітей і особливо для підлітків у зв'язку з їх схильністю будувати плани на майбутнє, що неможливе без фантазії і мрії. Однак переважання в структурі особистості фантастичних уявлень про себе, які не супроводжуються здійсненням бажаного, не завжди позитивне явище, оскільки очевидна розбіжність бажаного і дійсного може дезорганізувати самосвідомість і травмувати людину.

"Я"-дзеркальне - це уявлення людини про те, яким він сприймається оточуючими його людьми. Даний компонент "Я"-образу є суттєвим для формування особистісної значущості і самооцінки.

2. Оцінна складова, або самооцінка, включає афективну оцінку уявлення про себе. Психологічними словниками самооцінка визначається як цінність, значимість, якої індивід наділяє себе в цілому і окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Основу самооцінки становить система особистісних смислів індивіда, прийнята їм система цінностей.

Самооцінка виконує регуляторну і захисну функції, впливаючи на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її взаємини з іншими людьми. Основна функція самооцінки в психічному житті особистості полягає в тому, що вона виступає необхідною внутрішньою умовою регуляції поведінки і діяльності. Вища форма саморегулювання на основі самооцінки полягає в своєрідному творчому відношенні до власної особистості - в прагненні змінити, поліпшити себе і в реалізації цього прагнення. Захисна функція самооцінки, забезпечуючи відносну стабільність і автономність особи, може вести до спотворення досвіду.

Самооцінка - досить складне утворення людської психіки. Вона виникає на основі узагальнюючої роботи процесів самосвідомості, яка проходить різні етапи і знаходиться на різних рівнях розвитку в ході становлення самої особистості. Тому самооцінка постійно змінюється, удосконалюється. Процес становлення самооцінки не може бути кінцевим, оскільки сама особистість постійно розвивається, а отже, змінюються і її уявлення про себе і ставлення до себе. Джерелом оціночних уявлень індивіда про себе є його соціокультурне оточення, в тому числі соціальні реакції на якісь прояви його особистості, а також результати самоспостереження.

На думку Бернса, є три моменти, суттєвих для розуміння самооцінки. По-перше, важливу роль у її формуванні відіграє зіставлення образу реального "Я" з образом ідеального "Я": чим менше розрив між реальним уявленням людини про себе і його ідеальним "Я", тим вище самооцінка особистості. По-друге, важливий фактор для формування самооцінки, пов'язаний з тим, на думку людини, його оцінюють інші. Нарешті, по-третє, на формування самооцінки істотний вплив роблять реальні досягнення особистості в найрізноманітніших видах діяльності. Відповідно, чим значніші успіхи особистості в тому чи іншому вигляді діяльності, тим вище буде і її самооцінка.

Самооцінка характеризується за такими параметрами:

1) за рівнем - висока, середня і низька;

2) по співвідношенню з реальною успішністю - адекватна і неадекватна (завищена і занижена);

3) за особливостями будови - конфліктна і безконфліктна.

Для розвитку особистості ефективний такий характер самоотношения, коли досить висока загальна самооцінка поєднується з адекватними, диференційованими парціальними самооцінками різного рівня. Стійка і разом з тим досить гнучка самооцінка (яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, оцінок оточуючих, у міру набуття досвіду тощо) оптимальна як для розвитку, так і для продуктивності діяльності. Негативний вплив на самовідчуття й самопросування особистості має як надмірно стійка, ригидная самооцінка, так і сильно коливається, нестійка.

Знижена самооцінка проявляється у постійному прагненні недооцінювати власні можливості, здібності, досягнення, тривожність, острах негативного думки про себе, ранимості, що спонукає людину скорочувати контакти з іншими людьми. У цьому випадку страх саморозкриття обмежує глибину та близькість спілкування. Люди зі зниженою самооцінкою часом недовірливо і недоброзичливо ставляться до інших людей.

Адекватна самооцінка відображає реальний погляд особистості на саму себе, її досить об'єктивну оцінку власних здібностей, властивостей і якостей. Якщо думка людини про себе збігається з тим, що він насправді собою являє, то кажуть, що у нього адекватна самооцінка. Неадекватна самооцінка характеризує особистість, чиє уявлення про себе далеко від реального. Така людина оцінює себе не об'єктивно, його думка про себе різко розходяться з тим, якою її вважають інші.

Неадекватна самооцінка, у свою чергу, може бути як завищеною, так і заниженою. Якщо людина переоцінює свої можливості, результати діяльності, особистісні якості, то його самооцінка завищена. Така людина самовпевнено береться за роботу, яка перевищує його реальні можливості, що при невдачі може призвести до розчарування, прагнення виправдати свою неспроможність зовнішніми причинами або перекласти відповідальність на інших людей. Якщо людина недооцінює себе в порівнянні з тим, що він являє собою в дійсності, то його самооцінка занижена. Така самооцінка руйнує у людини надію на успіх і хороше ставлення до нього оточуючих, а реальні досягнення і позитивну оцінку інших людей він сприймає як тимчасові і випадкові.