Розділ 2 концепт дитинства амелі нотомб у параметрах літератури рубежу хх-ххі ст. («гігієна вбивці», «метафізика труб», «словник імен власних робер»)

2.1. Життя Амелі Нотомб і її художня картина світу

Загальновизнано, що серед франкомовних письменників бельгійської літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття постать Амелі Нотомб є найпомітнішою. Вона є авторкою вісімнадцяти творів, письменницею, відзначеною низкою літературних нагород: Великою премією Французької академії за роман, Гонкурівською премією, Премією імені Мольєра, представленою в кінопросторі екранізацією романів «Заціпеніння і дрож», «Токійська наречена», активним дописувачем у соціальних мережах, де її називають зіркою європейської літератури, готичною принцесою французької літератури, «enfant terrible». Письменниця відкрита до спілкування з численними шанувальниками, хоча не всі події свого приватного життя виставляє напоказ.

Амелі Нотомб (від народження Фаб’єн-Клер Нотомб) походить з містечка Еттербек, що в Бельгії. Через посаду її батька, Патріка Нотомба, дитинство майбутньої письменниці минуло в країнах Далекого Сходу (Китай, Японія, Бірма, Бангладеш). Ці країни, особливо Японія, зумовили тяжіння творчості Амелі Нотомб до східної культури. Між Японією і письменницею виникла глибока любов [37]. Тому в європейській літературі Амелі Нотомб відома як посередник між європейською і західною цивілізаціями. Її твори означаються дослідниками як такі, що написані крізь призму європейських уявлень у сфері літературної орієнталістики. Зв’язок дитинства письменниці з Японією, якому вона, безсумнівно, надає особливого місця у своїй творчості, зумовлений «ностальгією» за дитинством, проведеним у Японії.

«Відчуження» середовища, в якому опинилася Амелі Нотомб після 17 років, вона зазнала після повернення до Бельгії, де вступила на факультет філології у Вільному університеті Брюсселя. У цей період нею вже були написані романи, тоді невідому широкому загалу. Після здобуття вищої освіти письменниця зробила успішну спробу працевлаштуватися в Японії перекладачем на підприємстві і пропрацювала там один рік. Цей досвід було відбито в романі «Заціпеніння і дрож», виданому 1999 року.

Стрімка літературна кар’єра письменниці розпочалася з 1992 року, після видання першого роману «Гігієна вбивці», твору, який приніс їй широке визнання. Успіх письменниці посилився виданням «Метафізики труб» (2000), «Косметики ворога» (2001), «Словника власних назв Робера» (2002) та інших творів, бо Амелі Нотомб щороку обдаровує своїх шанувальників новим романом [23]. Значною мірою визнання письменниці обумовлене автобіографічними та автофікційними рисами її творів, що нівелює дистанцію між автором твору та його читачем [23].

Творчість Амелі Нотомб є дуже яскравою, часто провокативною, що і робить її об’єктом дискусій. Одні з її учасників висловлюють захоплення манерою письменниці, а інші – жахаються її численних ексцентричних витівок, на кшталт поїдання гнилих фруктів і носіння капелюхів дивної форми [18].

Остання з названих рис притаманна і композиції її творів. За словами Іва-Антуана Клемена, керівника програми «Woman and gender studies», твори Амелі Нотомб є «дивом, структурні елементи творчості якого виходять за межі звичайної хронологічноі лінійності у творах» [15; 41]. «Неправдоподібності в творах, спричинені справжніми помилками у ході твору, вже починають дратувати. Якщо читач не готовий до такої психологічної гри, його інтерес до літератури не є справжнім», – продовжив далі літературознавець [15, с. 41].

Разом з тим Ів-Антуан Клемен звернув увагу на подію з життя письменниці, яка згодом стала чинником її концептосфери. Зокрема, він зазначав, що поштовхом для плідної творчості став період глибокої самотності у підлітковому віці Амелі Нотомб [15, с. 42; 41]. Складна для неї адаптація до Європи і почуття «відірваності» від Японії стали важливими чинниками початкового творчого розвитку письменниці. [23]. Самотність у поєднанні з харчовими розладами, які несли на собі відбиток невротичних станів, песимістичних і тривожних настроїв, спричинили її анорексію, кінорексію і потоманію [15, с. 43]. І хоча Амелі Нотомб тоді ще не публікувала творів, такі життєві враження стали фундаментом її світогляду. Творчість Амелі Нотомб перекладена 14 мовами і є популярною серед читачів [25; 36]. На думку дослідниці творчості Амелі Нотомб, М. Бєлявської-Слюсаревої, творчість письменниці вирізняється наявністю інтриги, яку забезпечують «прозорі» і «непрозорі» образи завдяки своїй еволюції і трансформації [27, с. 42]. Еволюція персонажів відбувається під час протистояння «прекрасного» і «потворного» на зразок «Ніна / Тах» «Амелі / коропи» і т. п. [40].

Події дитинства Амелі Нотомб, проведеного в Японії, стали досвідом багатьох її персонажів, а сама письменниця певний час ототожнювала себе з японською культурою. Найяскравішим твором, в якому було відбито враження її раннього дитинства, була «Метафізика труб», за словами письменниці, повністю автобіографічна. Також є твори які є «фікційно» автобіографічними. В головних героїв таких творів письменниця вкладає власні творчі риси. Яскравим прикладом цього є засоби проти сну, якими користувалися Тах і Леопольдіна, щоб не спати, а саме «кенійським чаєм», який полюбляє пити і сама письменниця під час безсонних ночей [26].

Окрім автобіографічного складника, тема дитинства в Амелі Нотомб стає результатом постмодерністської рольової гри автора, який деконструює традиційний міф дитинства. Сама письменниця так пояснює увагу до концепту дитинства: «Mon écriture, c’est une tentative de définition du monde et du langage, très souvent avec l’œil enfantin qui essaie de nommer les choses, de leur donner le nom juste» – «Моя творчість – це спроба пізнання довколишнього світу, дуже часто зміряного дитячими очима, які намагаються дати назву всім речам, дати їм чітке визначення» (пер. з франц. тут і далі мій – М.Л.) [15. с 45-46]. Письменниця наголошує, що вона «вагітніє» своїми творами, отримавши натхнення з будь-яких джерел: запахів, звуків, людей в метро[18; 26]. Сама письменниця ідентифікує жанр своїх творів, як роман і говорить, що в її творчості є щось від бельгійського сюрреалізму [18]. Дослідники дотримуються думки, що віднести твори Амелі Нотомб до якогось одного жанру не можна, але в них є елементи масової літератури [50]. Як зазначалося у праці дослідниці творчості Амелі Нотомб, Марії Бєлявської-Слюсарєвої, Однією з найважливіших рис у творчості Амелі Нотомб є майстерність створення діалогів, тому що вони є одним з джерел її натхнення і абсолютно новим жанром для письменниці [30, с. 23]. Серед типових рис творчості Амелі Нотомб виділяються: відвертий стиль написання, твердий, навіть жорстокий тон, варварський, десь навіть блюзнірський гумор, що бентежить [31, с. 141]. Також способи творчості письменниці, коли вона пише, не задумуючись наштовхують на думку про зберігання авторкою і в дорослому віці «аури дитинства», оскільки діти також роблять багато речей без осмислення. Цією « аурою» письменниця надихає свої твори [35]. Також сюди можна долучити тяжіння до тематики смерті і пародії на міфологізацію [38]. Дослідником І. Рябчієм було висловлене ставлення до атмосфери творів Нотомб, як до «трохи магічної» під час читання, якої підсвідомо у читача виникають незвичайні і фантастичні асоціації. Цим же дослідником творчість Амелі Нотомб оцінена, як «суто бельгійська», оскільки має певний рівень фантастики[39]. Згідно з наймасштабнішим дослідженням творчості Амелі Нотомб, яке було проведене французьким дослідником Л. Аман’є у 2009 році виявило такі риси: «чорний» романтизм, двоїстість персонажів, шлях до читача, віддзеркалення власної персоналії у образах головних героїв [40]. Завдяки вищевказаним рисам творчості і незвичайному зовнішньому вигляду письменницю називають «готичною принцесою Європи» [49].

Отже, концептосфера Амелі Нотомб значною мірою мотивована її біографією, у якій дитинство було вразливим етапом життя. Письменниця десакралізує дитинство як золоту і безтурботну пору людини. На думкуАманди Томас, «Нотомб, ймовірно, поділяє пізньовікторіанські погляди на дитинство (якщо вони ніколи не стануть дорослими, то втечуть від мирського світу і гріха; вони назавжди залишаться чистими і щасливими) [13, с. 88]. Вона вступає в полеміку з літературною класикою, яка акцентувала об’єктність дитини, і за принципом постмодернізму з маргінесів художніх уподобань переводить у центр.