12. Канонічне право

Каноні́чне пра́во (від грец. κανών — правило, норма) — релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому – юридичному значенні – цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Характерні особливості канонічного права

1. нерозривний зв’язок з релігією – християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх;

2. систематизований характер канонічного права – під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація;

3. канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви – у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі;

4. вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права – римське право розглядалося як право ідеальне, як писане втілення розуму, принципами якого повинні були керуватися всі, в тому числі і церква, тому канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів;

5. наявність у канонічного права складної внутрішньої структури – на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне;

6. створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви – західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква – православні – визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів;

7. канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне – канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив’язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.

Предмет канонічного права (як гілки права) – це суспільні відносини в сфері життєдіяльності церкви, а також в сфері взаємодії віруючих з церквою, між собою і з зовнішнім світом.

Виділяють внутрішнє і зовнішнє церковне (канонічне) право. Внутрішнє право регулює саме життєдіяльність церкви, першоджерелом цього права виступає Святе Письмо. Зовнішнє церковне право – це сукупність правових норм, які регулюють взаємовідносини церкви і держави, а також церкви та інших суспільних утворень. Основу зовнішнього церковного права значною мірою складають норми «світського права», тобто норми права даної держави, але за вимоги, що ці норми не суперечать догматам (основам) віри. В Україні – це Конституція України, Закони України «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігійні організації» та ін.

Суб’єкти канонічного права – це особи, які можуть бути учасниками внутрішнього життя церкви або зовнішніх церковних відносин і організації осіб.

До таких суб’єктів відносяться:

• Бог – Верховний і Єдиний Суб’єкт, Творець, Суб’єкт суб’єктів;

• людська особистість;

• янголи;

• церква;

• держава;

• різноманітні людські організаційні об’єднання – сім’я, суспільні організації (релігійні та нерелігійні).

Принципи канонічного права являють собою сукупність основоположних засад, повчальних істин, які можна розділити на три самостійні групи:

• Божественні принципи – це принципи, які показують нам відношення Бога до світу, ці принципи лежать в основі догматичного християнського вчення. До таких принципів відносяться: Бог являється творцем всього життя земного; дії Бога всемогутні; дії Бога виправдані; Бог створив світ вільним, прирівнявши його в правах до Себе; Бог відноситься до світу з батьківською турботою і увагою; Бог відноситься із справедливістю до створеного світу; Бог безмежно Милосердний і т. д.

• Загальнолюдські принципи канонічного права – це принципи, на яких базуються закони, що створюються церквою на основі тієї влади, яку вручив їй Бог. До таких принципів відносяться: верховенство волі, законів Єдиного в Трійці Бога як Творця; блаженний для людини характер волі Божої як Святої; свобода волі людини; спокута Богом вини людей; особливість церковно-правового примусу; незмінність догматів віри і основних правил церковного устрою; праведність суду Божого як справедливого і т. д.

• Церковні принципи – це ті принципи, якими керується церква у своєму зовнішньому праві. До таких принципів відносяться: невтручання у політичне життя держави; лояльність по відношенню до влади і співпраця з нею; участь у суспільному житті; здійснення релігійного повчання; захист чистоти православної віри; доступність; відкритість, гласність; віротерпимість і т. п.

13.Загальні тенденції розвитку середньовічного європейського світського права

Середні століття - період спаду в історії політичних та правових вчень в порівнянні з Античним світом. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, спрямованість значної частини цієї свідомості до потойбічних, позаземним ідеалам, панування догматичного мислення, суворо орієнтованого на тексти святого писання і канони церкви, - все це різко звужувало тематику і зміст політико-правових доктрин. Але і в період середньовіччя політико-правова ідеологія була далека від застою. Виведення на перший план проблеми співвідношення церкви і держави неминуче породжувало суперечки про сутність, цілі та завдання держави, про його відмінності від церкви. Логічно це вело до постановки та вирішення проблем державного суверенітету. Спори про співвідношення церкви і держави супроводжувалися також виявленням відмінностей між власне правом як сферою державної діяльності та законами совісті, віри, моралі, зверненими у внутрішній світ людини. У найбільш радикальних теоріях тієї епохи вже проголошувалися свобода совісті і невтручання церкви у державні справи. Юриспруденція, настільки пишно розквітла в античному Римі і потім своєрідно продовжена візантійськими правознавцями, відродилася в Західній Європі в XII ст. Початок цьому процесупоклало Ірнерій (1065-1125) школи глосаторів в Болоньї. Метою даної школи було вивчення за першоджерелами власне римського права без нашарувалися на нього в подальшому інших юридичних норм. Інтерес до римського права стимулювали, перш за все, обставини суто практичні. Як тільки промисловість і торгівля активізували господарську діяльність, розвинули далі приватну власність, майновий оборот, було відновлено і знову отримало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Потреби розвитку феодальної державності зумовили той факт, що в деяких відносинах рецепції піддалося і публічне право Стародавнього Риму.  У західноєвропейському середньовіччі крім римського права діяло також право канонічне (церковне) і звичайне. Кожна з цих трьох гілок права мала своїх прихильників.  Прихильники римського права (що отримали назву «легісти») не обмежувалися одним тільки його вивченням і коментуванням, але займалися ще й тим, що пристосовували таке до економічних та політичних змін, які об'єктивно відбувалися в феодальному суспільстві. Як противники системи привілеїв (чужої римському приватному праву) вони домоглися, наприклад, отримання особами з бюргерського стану легальної можливості купувати нерухомість (у тому числі маєтки феодалів). Багато чого було зроблено ними для того, щоб вилучити справу правосуддя з рук окремих сеньйорів, римсько-католицької церкви і зосередити його в руках королівської, загальнодержавної влади. У свою підтримку государів, які боролися з сепаратизмом феодалів і домаганнями папства на світську владу, юристи розглянутого напрямку доходили до виправдання абсолютизму і визнання волі монарха силою більш високою і авторитетною, ніж право.  Прихильники звичайного права теж були союзниками королівської влади. Однак у них в цілому не було наміру вважати цю владу абсолютної і підпорядковувати їй закон. На їхню думку, борг государя - коритися закону, який стоїть над ним. Закони ж, якими государеві слід керуватися при управлінні країною, слід створювати не одноосібним велінням монарха. Англійська правознавець Генрі Бректон в трактаті «Про закони і звичаї Англії» (бл. 1256 р .) Прямо писав: «... силу закону має те, що по справедливості постановлено і схвалено вищою владою короля чи князя, за порадою і за згодою магнатів і з загального схвалення держави». У цієї юридичної конструкції неважко розпізнати відображення процесу формування станово-представницької монархії, лімітований публічно-владні повноваження государів. Прихильники звичаєвого права активно збирали, вивчали і систематизували юридично значимі норми, традиції, звичаї, які спонтанно зароджувалися в суспільному житті, створювалися судовою практикою. Деякі з них висували прогресивні соціально-політичні вимоги. Так, відомий французький правознавець Філіп де Бомануар (1250-1296), автор твору «Кутюми Бовезі», протестував проти збереження в сучасному йому суспільстві кріпацтва, підтримував ідею правової консолідації країни.  Інші суспільно-політичні позиції займали правознавці, які віддавали перевагу канонічного права, що регулював відносини як всередині самої церковної організації, так і між церквою і мирянами. Юристи цього напрямку намагалися вибудувати єдиний і ефективний (за їхніми поняттями) правовий комплекс, об'єднуючи в ньому ряд приписів Біблії, рішення церковних соборів, витяги з папських енциклік і булл, уривки з праць «отців церкви», деякі норми римського і звичайного права. Перший звід канонічного права - «кодекс Граціан» - склав у XII ст. чернець Граціан. Теоретичною посилкою канонічного права служило уявлення про те, що церква законно володіє юрисдикцією судити і вершити справи, що носять не тільки морально-релігійний, а й суто світський характер.  Кожен з напрямків юридичної думки західноєвропейського середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мав свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис. Ці риси йшли від схоластики, яка визначала стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя. Мова йде в першу чергу про манеру доводити істинність висунутих положень посиланнями на авторитети (бога, римського права, старовини, визнаних мислителів і т.п.). Середньовічні юристи використовували в основному формально-логічні прийоми обробки вивчаються ними матеріалу. Особлива пристрасть живили вони до різного роду класифікацій, розчленування понять, визначень, деталізація і т.д.  Правова свідомість середньовічного суспільства було повернуто в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, древні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридико-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючих від віку правилами. Проте яким би чином суб'єктивно ні розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона (за деякими винятками) сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання.  На заході середньовіччя у розвитку західноєвропейської юридичної думки намічаються дві тенденції. Одну характеризує увагу до проблематики природного права, піднятою ще в римській юриспруденції і освоюваної переважно філософськими методами. Іншу відрізняє інтерес до норм, принципів, системі позитивного права, що вивчається в основному за допомогою прийомівісторико-філологічного аналізу. Обидві ці тенденції «успадковуються» юридико-теоретичним знанням нового часу. Перша з них відчутно відчувається у працях Г. Греція, інших найвизначніших представників школи природного права, розквіт якої припало на XVII-XVIII ст. Друга особливо чітко проявилася в побудовах і дослідницьких методиках історичної школи права (кінець XVIII - початок XIX ст.). 

Кожен з напрямків юридичної думки западоевропейского середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мав свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис.

Ці риси йшли від схоластики, яка визначала стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя.

Правова свідомість середньовічного суспільства було повернуто в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, древні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридико-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючих від віку правилами. Проте яким би чином суб'єктивно не розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання.

Підводячи підсумок огляду поширених у західноєвропейському середньовіччі поглядів на державу і право, потрібно зауважити, що вони лише фрагмент більш загальної картини політико-юридичної думки епохи феодалізму, який пережили (крім Західної Європи) також багато інших країн і регіонів світу.  

14. Джерела права середньовічної Франції

Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми.

Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. У Франції в XV ст. нараховувалося близько 60 провінційних і понад 300 місцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органів, форми феодальної власності, васальні зв'язки та взаємини феодалів, становище міщан, селян, майнові й шлюбно-сімейні відносини тощо. Більш повними та цінними були збірки: "Великий нормандський судебник" (середина XIII ст.); "Кутюми Бовезі" (1283 р.), складені Бомануаром; Паризька кутюма, записана д'Аблежем (кінець XIV ст.

) у складі "Великого французького судебника". Так, у "Кутюмах Бовезі" набули відображення наявні на той час феодальні відносини, положення щодо злочинів і системи покарань та ін.

З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони не були завершені. У 1724 р. Бурдо де Рішбур видав загальний звід кутюм. Французька буржуазна революція 1789 р. скасувала чинність кутюм у сфері власності, шлюбу та сімейних відносин. Остаточно кутюми були відмінені після введення Цивільного кодексу Наполеона І (1804 р.).

Іншим важливим джерелом права були акти королів - ордонанси, едикти, декларації, - вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.

Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Відбувається також і рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Це не механічне його відтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Франція стає одним із провідних центрів вивчення та застосування римського права.

На півдні Франції поступово найважливішим джерелом права ставало римське право.

Французькі юристи коментували пам'ятники римського права. Ставлення королівської влади до римського права у Франції було подвійним. З одного боку, для зміцнення своєї влади королі посилалися на багато формули римського публічного права, з іншого - прийняття римського права могло бути зрозуміле як визнання верховенства римсько-німецького імператора.Королівська влада (з 1312 при Філіпа Гарному) визнала римське право як свого роду вид «писаного звичаю».Поступово на Півдні місцеві правові звичаї при-Г0 ходили в занепад, а римське право визнавалося в Касо честве загального права і проникало в судову практику. У XIV-XV ст. цей процес торкнувся і країну неписаного права. Хоча тут римське право розглядалося лише як стародавнього кодексу та додаткового джерела права, воно надавало помітний вплив на кутюми в ході їх редагування та запису.

До числа важливих джерел права ставилися норми канонічного права.

Королівський ордонанс 1539 заборонив церковним судам розглядати справи, що стосуються світських осіб.

До цього часу затверджується положення, згідно з яким король один здійснює владу в королівстві, а тому декреталії римських пап і постанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. У число королівських повноважень було включено додання обов'язкової сили нормам канонічного права.

Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких був королівський Бальї Філіп де Бомануар. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв". За Кутюмамі Бовезі послідував ряд інших подібних збірок: Кутюми Тулузи, Стародавній кутюм Бретані. Особливим авторитетом в судах користувалася збірка Великий кутюм Франції. Оскільки приватні збірники звичайного права не відрізнялися повнотою, проблема доказування кутюмов в судах залишалася складною. Якщо звичай викликав сумніви, суддя проводив спец розслідування з допитів десяти місцевих знавців звичайного права, які повинні були дати єдине гласну відповідь про існування кутюма і його зміст. У 1454 році Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім Бальї звести в єдині збірники кутюми і направити для узагальнення в Паризький парламент. Складання збірників кутюмів, не ліквідувало строкатості звичайного права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували низку якостей, якими володіє закон: визначеність , стабільність, незмінність. У переробленому вигляді кутюми стали більш зручними і для їх доктринального викладу. Тому в XVII-XVIII ст. з'являється ряд великих робіт, в яких була зроблена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення по окремих правових інститутах і тим самим обґрунтувати ідею створення єдиного загальнофранцузського права.

15. Кутюми Бовезі

Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких королівський юрист Філіп де Бомануар в 1282р. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв".

• Оригинал сборника не сохранился; существует несколько хорошо сохранившихся списков с него, отличающихся только по диалекту

• 2000 статей

• Название сборника, как и дата его создания, являются условными.

• Фактически в сборник включены обобщённые правила нескольких местностей, упорядоченные и творчески переработанные Ф. Бомануаром. При составлении сборника автор не только фиксировал существовавшие обычаи, но и дополнял их, трансформируя в духе школы французских легистов, а также дополняя нормами, утверждающими укрепление центральной власти монарха^[1].

• Документ отличается значительным объёмом и содержит около 2000 статей, объединённых в тематические главы.

• В сборник объединены нормы, регулирующие самые различные общественные отношения, однако особое внимание уделено правилам, связанным с организацией и осуществлением правосудия^[4].

• В сборнике закреплена презумпция невиновности, принцип объективного вменения и принцип зависимости меры ответственности от тяжести проступка (размера ущерба), описан широкий круг процессуальных вопросов, введены понятия умысла, покушения на преступление.

„Кутюми Бовезі“ чітко визначали покарання за певні злочини:

§ 831. Той, хто підпалив будинок, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. § 832. Той, хто краде чужі речі, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. § 833. Той, хто помиляється у вірі, не вірить і не хоче повернутися на істинний шлях, або той, хто займається содомією, повинен бути спалений і позбавлений всього майна, як це зазначалося вище.[4] «Кутюми Бовезі» підтверджували принцип непорушності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади: « «король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати до цього інших».[5]

Перша глава правового пам'ятника закріпила принцип презумпції невинності, і в той же час об'єктивного зобов'язання.

Другий розділ правового пам'ятника передбачала питання судочинства, явки на суд.

Глава третя "Кутюмов Бовезі" закріплювала принцип караності. Міра покарання повинна залежати від проступку, а також від того, хто його вчинив і кому завдано шкоди.

"Кутюми Бовезі" іменували вбивство як умисне діяння, намір скоїти вбивство, причому навмисно. Розрізнялося вбивство в сварці, вбивство в стані сильного душевного хвилювання. Виділялися голови про докази і його видах.

16 питання основны риси середньовічної Франції -Право власності регулювало, насамперед, земельні відносини.  З розвитком феодалізму вони вдосконалюються. На зміну вільному, не обмеженому обов'язками, аллоду приходить суто умовне, передане на строк служби володіння - бенефіцій (з лаг. Ьепе/ісіит - благодіння) та спадкова земельна власність з обов'язком служби (феод). Загалом же для права феодальної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності; становий характер; обмеження в розпоряджанні феодальною земельною власністю; особливий порядок спадкування - майорат (тільки старший син феодала).  Зобов'язальне право передбачало різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та ін.  Сімейне право перебувало під сильним упливом церкви.  Шлюб і сім'я регулювалися переважно нормами канонічного права. Не допускалися шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік для чоловіків становив 14 років, для жінок- 12.  З розвитком держави та з її централізацією кримінальне право набуває все більш репресивного характеру. Усі злочиниподілялися на декілька категорій: -  проти релігії (богохульство, атеїзм, чаклунство та ін.); -  проти держави (замах на короля та членів його сімї, зрада короля тощо);  - проти приватних осіб (убивство, образа, завдання каліцтва). Метою покарання стає відплата та залякування. Норми  тогочасного права ще не брали до уваги певного характеру злочину й тяжкості покарання за нього.  Основними видами покарань були: страта в різних формах (четвертування, спалювання, колесування), членоушкоджувальні й тілесні покарання (відрізання язика, вух, носа, побиття батогами), тюремне ув'язнення та каторжні роботи; ганебні покарання (виставлення біля ганебного стовпа, водіння оголеним), штраф.  Судовий процес до кінця XII ст. зберігав змагальний характер, але поступово розвивається новий вид процесу - слідчий (інквізиційний). Остаточне закріплення слідчого процесу відбулося з виданням королівських актів 1438 р. і 1539 р., атакож Великого ордонанса 1670 р.  _______________________________________________________________________________________________________

17питання Сексонське зерцало -Саксонське зерцало (лат. Speculum Saxonum, нім. Sachsenspiegel) — німецький середньовічний збірник правових норм. Укладений близько 1230 р. (за ін. даними — в 1220–1235 рр.) рицарем Ейке фон Репковим (нім. Eike von Repkow/Repgow/Repchow), шефеном графства Ангальт поблизу м. Магдебурга в Саксонії на замовлення графа Гоєра фон Фалькенштайна (нім. Hoyer von Falkenstein).  Написане латинською мовою, згодом перекладене нижньонімецьким діалектом німецької мови. Та обставина, що воно було викладене на німецькій мові мала велике значення в тому розумінні, що Зерцало створило спільну німецьку юридичну мову для усіх німецькомовних регіонів імперії (за Г. Дж. Берманом). За припущенням Г. П. Гуменюк[1] можливим місцем його укладання була церковна бібліотека Кведлінбурга.  В німецьких землях «Саксонське зерцало» було зразком при створенні інших юридичних книг («Аугсбурзьке Саксонське зерцало», «Німецьке зерцало», «Швабське зерцало»). Поширилося Зерцало і в Голландії у вигляді «Голландського саксонського зерцала». У деяких регіонах Німеччини «Саксонське зерцало» продовжувало діяти до 1 січня 1900 р. — часу введення в дію Німецького цивільного уложення. А востаннє воно застосоване Німецьким імперським верховним судом у 1932(3) р.  Написане латинською мовою, згодом перекладене нижньонімецьким діалектом німецької мови. Та обставина, що воно було викладене на німецькій мові мала велике значення в тому розумінні, що Зерцало створило спільну німецьку юридичну мову для усіх німецькомовних регіонів імперії (за Г. Дж. Берманом). За припущенням Г. П. Гуменюк[1] можливим місцем його укладання була церковна бібліотека Кведлінбурга.  _______________________________________________________________________________________________________

18питання Шабське зерцало - Джерелом права феодальної Німеччини був звичай. У XIII ст. з’являються компіляції звичаєвого права. Серед них виділяються «Саксонське зерцало» і «Швабське зерцало»  «Швабське зерцало» зафіксувало норми південнонімецьких областей.  Іншим важливим джерелом права був закон  "Швабське зерцало" - збірник Німецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзі в 1275р. невідомою духовною особою на основі "Саксонського зерцала", а також норм канонічного та римського права. Свою назву - "Швабське зерцало" - збірник отримав аж у XVII ст., а рукописний його варіант називався "Імперське земське та ленне право". Як й інші "зерцала", збірник складався тільки з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкалися міністеріального, вотчинного й міського права, що характеризувалися суттєвими місцевими особливостями та відмінностями). "Швабське зерцало" поширилося на південні області Німеччини та Швейцарії. Було переведене на латину, французьку й чеську мови 

19питання -Золота булла 1356 (лат. Bulla Aurea) — законодавчий акт Священної Римської імперії, прийнятий імперським рейхстагом в 1356 році; найвідоміший з документів, що називалися«Золота булла». Текст документа, складений латиною, затверджений імператором Карлом IV Люксембурзьким. Дія булли припинилася з закінченням існування імперії (1806 року).  Булла регламентувала обрання німецького короля (імператора) колегією семи імперськихкурфюрстів (архиєпископів Майнца, Тріра і Кельна, короля Чехії, Рейнського пфальц-графа, герцога Саксонії і маркграфа Бранденбургу) і визначала права цих курфюрстів. Провідна роль у рейхстазі відводилася архиєпископу Майнцькому. Крім того, булла забороняла поділ територій курфюрств. 20) "Кароліна" (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпорядженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у перебігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. "Кароліна" являла собою перший карно-процесуальний кодекс, складений для практичного застосування у судах шефенів. її дія поширювалася на всі німецькі князівства та землі. Але уложення залишило в силі місцеві правові звичаї і не стало обов'язковим для князів. В основному воно заповнювало прогалини в місцевому праві. В майбутньому на основі уложення сформувалося "загальне німецьке карне право".

В основу "Кароліни" було покладено запозичені з римського права у тлумаченні школи глосаторів німецьке земське право, королівське законодавство.

"Кароліна" складалася з двох книг. Перша книга регулювала судочинство: встановлювала порядок висування обвинувачень, визначала систему доказів, підстав для застосування допиту під тортурами, регулювала дії суддів. У другій книзі містився перелік злочинів і покарань (від тяжких до менш значущих).

"Кароліна" була прийнята за умов кризи феодалізму в Європі, зокрема в Німеччині (Реформація, Велика селянська війна 1525 року), і являла собою спробу приборкати визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим з погляду юридичної техніки і догми права "Кароліна" становила певний прогрес в історії карного та карно-процесуального права.

Під злочинами у "Кароліні" розумілися порушення "королівського миру", посягання на встановлений правопорядок. Злочин пов'язувався з наявністю вини - умислу чи необережності. Відсутність умислу, необережність, стан афекту виступали пом'якшуючими обставинами. При крадіжці пом'якшували відповідальність малолітство злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, які виключали відповідальність, належала необхідна оборона. Уложення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони: захист життя або майна, затримання злочинця. Крім того, необхідна оборона повинна була відповідати засобам нападу (нападник використав зброю, яка загрожувала життю). Вбивство в перебігу переслідування нападника або після припинення нападу розглядалося як неправомірне і передбачало покарання. До обтяжуючих обставин належали характеристики злочину як злонаміреного, зухвалого, публічного. Обтяжували вину "дурна слава" злочинця, рецидив, значна шкода, груповий злочин.

"Кароліна" виділяла стадію замаху на злочин. Замах пов'язувався з умислом і карався як завершений злочин. Розрізнялися види сприяння: допомога у підготуванні вчинення злочину, співучасть, укривання (з корисливих мотивів або через співчуття, що пом'якшувало покарання).

Класифікація злочинів

1. Злочини проти релігії та церкви (богохульство, блюзнірство, ворожіння, порушення клятви, обмова). До цієї групи можна включити злочини проти моральності (перелюбство, кровозмішання, двошлюбність, звідництво, зґвалтування).

2. Державні злочини, включаючи порушення "земського миру" (зрада, бунт, підпалення, бродяжництво, розбій, помста).

3. Злочини проти особистості (вбивство, самогубство, заподіяння тілесних ушкоджень).

4. Майнові злочини (різноманітні види крадіжок, недбале розпорядження чужим майном).

5. Злочини проти правосуддя (неправдиве свідчення, неправомірний допит під тортурами, незаконне звільнення заарештованого).

Головно метою покарання було залякування. Такий підхід визначався ставленням, яке змінилося, до злочину, за який переслідував не тільки потерпілий, а й публічна влада.

Система покарань

- кваліфікована смертна кара (повішення, утоплення, спалення, колесування тощо);

- членоушкодження;

- тілесні покарання (побиття різками);

- покарання, які ганьблять (позбавлення прав, таврування, шельмування);

- вигнання з держави;

- тюремне ув'язнення;

- конфіскація майна;

- штрафи.

Визначення покарання цілком віддавалося на розгляд судді: допускалося призначення декількох покарань (основного і додаткового), застосування місцевих звичаїв.

На відміну від Салічної правди "Кароліна" утвердила новий вид судового процесу - пошуковий (інквізиційний). Його поява пов'язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес мав обвинувачуваний характер і розпочинався або зі скарги приватної особи, або за ініціативою суду в інквізиційному порядку. В справах за приватними карними позовами уложення зберігало елементи змагального процесу. Сторони висували докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення передбачалося покарання - відшкодування та оплата судових витрат.

Основною формою процесу ставав інквізиційний, який ініціювався судом від імені держави. Справа порушувалася на підставі "свідчень" (доносу) або за підозрою. Мета - з'ясування істини, переслідування злочинця, який порушив "королівський мир", тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно проводив розслідування, збирав докази та постановляв вирок. Судочинство мало закритий характер, застосовувалося письмове діловодство.

Виділялися декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання встановлювався факт учинення злочину і збиралася інформація щодо злочинця. На другій стадії загального розслідування проводився попередній допит звинувачуваного, який брався під варту. На третій стадії - спеціального розслідування збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувалися обвинувачений та свідки. Серед доказів на перший план виходить власне зізнання звинуваченого (без нього неможливо було остаточно засудити злочинця), тому до підозрюваного могли бути застосовані тортури. Закон регламентував застосування тортур. Вони проходили у присутності судді, двох судових засідателів та писаря. Підставою для їхнього застосування слугували наявні докази проти певної особи (свідчення двох свідків) або "підозри" ("дурна слава" людини). Зізнання під тортурами повинне було записуватися після їх завершення і підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Слідство не обмежувалося часовими рамками. На четвертій стадії судового засідання постановлявся вирок. Він міг бути не тільки обвинувальним, а й виправдувальним, але міг "залишити під підозрою" обвинувачуваного.

21) Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів --- купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН).

Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст.

Вважається, що Магдебурзьке право, як новий тип міського самоуправління виникло, коли у 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебург у Німеччині. Проте слід зазначити, що Магдебурзьке право виникло не на порожньому місці, а спиралося на середньовічні німецькі правові джерела такі як Саксонське Зерцало, Швабське Зерцало та постанови шефенів (присяжних) Магдебургу.

Норми Магдебурзького права врегулювали суспільно-правові відносини в межах міста, порядок суду та судочинства, заходи кримінального покарання, внутрішню структуру та діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів, торгівлі. Місто було звільнено від управління та суду феодалів. Одразу ж після своєї появи Магдебурзьке право швидко поширилося у Центральній та Східній Європі, всюди приймаючи різні форми відповідно до місцевих умов. Так, у Польщі сформувалися такі різновиди Магдебурзького права як Шродське права (від міста Шрода, яке першим в Польщі отримало самоврядування) та Хелмське право.

Магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти --- на територію Білорусі та України. Українські міста Магдебурзьке право одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні.

Магдебурзьке право дістали міста Галицько-Волинського князівства (м.Санок 1339, тепер Польща). Львову Магдебурзьке право надано 1356, Кременцю --- 1374, Берестю --- 1390, Києву --- 1494-97, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) --- 1663. У 15-17 ст. Магдебурзьке право детали більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.

У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання Магдебурзьке право супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. Магдебурзьке право за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від Магдебурзьке право, яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада --- справами міщан. Положеннями Магдебурзьке право керувалися й полкові суди тощо.

Норми Магдебурзьке право використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. «Екстракт малоросійських прав», «Права, за якими судиться малоросійський народ»). Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом політичної автономії Лівобережної України Магдебурзьке право залишилося лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування Магдебурзьке право в Україні припинилося після запровадження в 1781 «Установлення про губернії» та створення нової судової системи. Указом 1831 Микола І скасував Магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835.

У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі (1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди, створені за Магдебурзьке право, продовжували ще деякий час діяти. Згодом астрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування Магдебурзьке право припинено в 1786.

В Україні Магдебурзьке право, імовірно, з‘явилося в останній період існування Галицько-Волинського князівства на початку XIV століття і було пов‘язане з німецькими купцями-колоністами, що жили у Львові та інших великих містах, стосуючись лише німецької спільноти. Першими з українських міст Магдебурзьке право в повному обсязі отримали у 1329 році Хуст Вишкове та Тячів, які входили до складу Угорщини. У Галицько-Волинському князівстві таким правом з 1339 року користувався Санок [4, 96]. У 1356 році польській король урочисто підтвердив Магдебурзьке право Львову, де воно існувало серед німецьких поселенців ще з часів князя Льва Даниловича [5, 9]. Кам‘янець-Подільський отримав самоврядування у 1374, Самбір у 1390, Дрогобич у 1422, Галич у 1437, Луцьк у 1432, Житомир у 1444, Київ у 1494. Дещо пізніше Магдебурзьке право перейшло на центральну та правобережну Україну, де воно було надане Переяславлю та Чигирину у 1592, Каніву у 1600. Протягом XVII століття його отримали Стародуб, Ніжин, Чернігів.

Слід відзначити, що надання місту Магдебурзького права було нерідко пов‘язане з діяльністю окремих національних спільнот у місті. Як вже було згадано вище, Львів вперше познайомився з європейськім міським самоврядуванням завдяки німцям. Але в деякі міста воно прийшло завдяки діяльності армянських купців та ін.

Магдебурзьке право, що існувало в Україні вирізняли помітні особливості та відмінності як у порівнянні з власне німецьким варіантом, так і правом самоврядування, що застосовувалося у Польщі. Перш за все з середини XVII століття з‘явилося два основних варіанти міського самоврядування – власне Магдебурзьке право, що діяло переважно на Лівобережжі та Хелмське або Хелминське право. Його теорію заклав відомий польський юрист П. Кушевич у своїй праці „Право цивільне Хелмське” (1646), переклавши джерела Магдебурзького права польською мовою з застосуванням місцевих звичаїв. Також можна виділити такий різновид яка Волоське право, яке надавалося селянам та жителям невеликих містечок. Цим правом панщина замінювалася натуральним податком, а земля переходила в громадське користування. Інші особливості існування Магдебурзького права стосувалися порядку його надання. Найбільшим містам воно дарувалося королями а пізніше гетьманами. Проте міська громада могла самостійно викупити в свого феодала право на самоврядування. Магдебурзьке право могло бути надане частково або в повному обсязі, за цією ознакою міста поділялися на ратушні та магістратські. Магістратські міста користувалися повним варіантом Магдебурзького права. Вся повнота влади у них належала магістратам, що піклувалися про міський благоустрій, регулювали ціни та ін. В них зберігалися Правні Книги, тобто збірки законів міста та печатка з міським гербом. Магістрат складався з Магістерських урядників, які поділялися на старших та молодших. До старших відносився війт, бурмістри, радці, лавники, магістерський писар. Молодшими вважалися комісар (межувальник землі, городнічий та водний. Міську владу очолював війт, який спочатку прямо призначався, а потім його кандидатура лише узгоджувалася з королем (гетьманом). Війт разом із населенням міста обирав раду (законодавчий орган) (6-24 особи). Також війт головував у лаві (судовому органі) до якого входили також 7 лавників (присяжних). В свою чергу ратушні міста не мали магістрату. Головною посадовою особою в них вважався староста, який був одночасно і війтом та призначався безпосередньо королем (гетьманом). Не існувало ділення на лаву та раду, а всі їхні повноваження належали уряду у складі двох бурмістрів. В деяких містах існували також Ради мужів – проміжний орган між ратушею та громадою, що складався з 12-40 поважних представників громади. Наприкінці XVIII століття ратушу мали майже всі міста лівобережжя.

Міста, що мали один з варіантів Магдебурзького право отримували право на ратушу з годинником, крамниці, суспільні бані (лазні посполіті), шинки (суспільні кухні), право складу, за яким купці з інших міст повинні були продавати свій товар лише оптом. Також міста звільнялися від усіх повинностей на користь держави та пана окрім військової. Міста повинні були виставляти воїнів до армії, утримувати їх у місті та постої, надавати ним харчування та ін.

Чимале місце поділялося встановленню певних правил поведінки та поводження міщан. Так, особа, що переїздила до міста та бажала стати його жителем повинна була скласти присягу на вірність місту. Вважалося, що повноправним громадянином може бути лише повнолітній чоловік християнського віросповідання, що відрізнявся благочестивою поведінкою. У перші роки застосування Магдебурзького права в Польщі та Україні правом офіційного тлумачення його норм володів суд Магдебургу. Проте спочатку таким правом був наділений суд Кракову, а потім, згідно з привілеєм, наданим Владиславом ІІІ у 1441 році Львів отримав право тлумачення Магдебурзького право на всіх українських землях. Львівський магістрат став вищим апеляційним органом. Також Львів отримав право ловити злочинців з усіх міст та судити їх за власними законами. З польських міст подібними привілеями був наділений лише Краків. Також тлумаченню права слугували ортилії, тобто роз‘яснення сутності правових вимог, що великі міста надсилали у менші. Значення міського самоврядування зменшилося з переходом українських земель до складу Росії. Хоча Магдебурзькі привілеї на приклад Київу підтверджувалися царями, першим з яких був Олексій Михайлович у 1654 році, а останнім Олександр І у 1804, воно не відігравало помітної ролі у централізованій російський державі. На початку ХІХ століття у Київі було споруджено пам‘ятник на честь набуття містом Магдебурзького права.

22. Джерела магдебурзького права  Магдебурзьке право як збірник законів (статутів), правил ХІІІ ст., джерелами якого були "Саксонське зерцало" і право магдебурзьких шеффенів (судова колегія), стає найпоширенішим міським правом Середньовіччя. Саме система міського Магдебурзького права разом з "Швабським зерцалом" та іншими аналогічними збірниками права послужили основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовічній Німеччині.  Джерелами чинного Магдебурзького права на Західній Україні та на Гетьманщині були збірники польською мовою, перекладені з німецької і латинської польськими правниками ХVІ ст. М. Яскером, Гроїцьким і П. Щербичем та П. Кушевичем. У другій половіні ХVІІ і ХVІІІ ст. було зроблено з них українськи переклади. Вони дещо відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел. У цих збірках закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, різні питання цивільного, кримінального та процесуального права.

23.. 0сновні риси права середньовічної Німеччини У Німеччині, як і в більшості країн Західної Європи, вХ-ХІУ століттях переважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичаїв - Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.). Важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії— постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється "Кароліна" — кодифікація, видана та названа за іменем імператора Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов'язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми "споконвічними та справедливими звичаями".  Від XVII ст. деякі німецькі держави здійснюють свої кодифікації: Кримінальне уложення та Цивільний кодекс у Баварії (середина XVIII ст.), Кримінальне уложення герцгерцогині Марії Терезії — " Терезіана" в Австрії, Пруське земське уложення 1784 р. та ін.  Важливу роль відігравало міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельних центрів Німеччини.

24.Статутне право в Англії В Англії закони іменуються статутами(актами Парламенту). Акт Парламенту Сполученого Королівства є правом, створеним Королем(Королевою) у Парламенті, тобто прийнятим Парламентом у формі білля і схваленим Короною. В Англії діє доктрина потрійної згоди, згідно з якою статут створюються лише за згодою Короля(Королеви),Палати общин і Палати лордів.  Для розуміння особливості законів у Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який грунтується на принципі парламентського суверенітету. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена у Парламенті, і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію.  Верховенство статутів може бути підтверджено тим, що:  жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів. В Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами.  лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше, або це може припускатися. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії.  закон може змінювати або скасовувати положення загального права(тобто судові прецеденти).

25.Формування загального англійського права Загальне право (Common Law) - це система, що несе на собі глибокий відбиток його історії, а історія ця до XVIII в. була виключно історією англійського права. Вона йшла трьома шляхами: шляхом формування загального права, доповнення його правом справедливості (Equity Law) і тлумачення статутів (Statute Law). Своїм корінням англійське право йде далеко в минуле. Після норманського завоювання Англії (1066) основна роль у здійсненні правосуддя була покладена на королівські суди, що перебували в Лондоні. Приватні особи, як правило, не могли звертатися безпосередньо в королівський суд. Вони повинні були просити у короля, а практично у канцлера, видачі наказу (Writ), дозволяє перенести розгляд суперечки в королівський суд. Першочергово такі накази видавалися у виняткових випадках. Але поступово список позовів, за якими вони видавалися, розширювався. У ході діяльності королівських судів поступово складалася сума рішень, якими і керувалися в подальшому ці суди. Склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення в подальшому ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Англійське загальне право утворює класичну систему прецедентного права, або права, створюваного суддями. Оскільки основна складність полягала в тому, щоб отримати можливість звернутися в королівський суд, з'явилася формула «судовий захист передує праву», яка до цих пір визначає характерні риси англійського праворозуміння. До кінця XIII в. зростає роль статутного права. У зв'язку з цим правотворча роль суддів деяким чином стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не повинні відбуватися без згоди короля і парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтерпретувати статути. У XIV-XV ст. у зв'язку з великими соціальними змінами в середньовічному суспільстві Англії (розвиток товарно-грошових відносин, зростання міст, занепад натурального господарства) виникла необхідність вийти за жорсткі рамки закритої системи вже сформованих прецедентів. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, вирішуючи в порядку певної процедури суперечки, по яких їх учасники зверталися до короля. Так поруч із загальним правом склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але прецеденти тут створені іншим шляхом і охоплюють інші відносини, ніж загальне право. До 1873 р. в Англії на цьому грунті існував дуалізм судочинства: крім судів, що застосовують норми загального права, існував суд лорд-канцлера. Потім ці системи злилися. У той час як юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених правил, для англійця право - це в основному те, до чого прийде судовий розгляд. На континенті юристи цікавляться насамперед тим, як регламентована дана ситуація, в Англії увага зосереджується на тому, в якому порядку вона повинна бути розглянута, щоб прийти до правильного судового рішення. У Франції, в Німеччині, Італії та інших країнах романо-германської правової родини правосуддя завжди здійснювалося суддями, що мають університетський диплом юриста. В Англії навіть судді у вищих судах до XIX в. необов'язково повинні були мати юридичну університетську освіту: вони опановували професією, працюючи тривалий час адвокатами. Лише в наші дні придбання університетського диплома стало важливою передумовою для того, щоб стати адвокатом або суддею; професійні іспити, що дозволяють займатися юридичними професіями, можуть розглядатися як еквівалент юридичного диплома. Однак і понині головне в очах англійців - це розбір справи в суді добросовісними людьми; дотримання основних принципів судочинства, що становлять частину загальної етики, на їхню думку, достатньо для того, щоб «добре судити». 26.Формування англійського права справедливості Як відмічалося раніше, однією із ознак англо-американського типу правової системи є поділ системи права на загальне право та право справедливості (на відміну від романо-германського типу: де здійснюється методологічний поділ системи права на публічне та приватне право).

Говорячи про історію англійського права, ми відмічали, що загальне право створювалося королівськими судами як судове (процесуальне) право. Основна роль відводилася процесу (формалізованій процедурі). Недоліки системи загального права (неможливість звернення у королівські суди, несправедливість рішення тощо) сприяли розвитку ідеї: "король як суверен правосуддя забезпечує справедливість підданим". На початку реалізації цієї ідеї канцлер розглядав скаргу і виносив рішення на підставі моральної норми (норми "справедливості"). Пізніше розвивається так званий "суд канцлера", утворюється специфічна судова система, яка розглядає справи на підставі "норм справедливості". Формується право справедливості як система норм, які створювалися судом канцлера, щоб доповнити систему загального права.

Канцлер не змінював права, яке застосовувалось судами загального права. Він діяв на підставі принципу "справедливість базується на праві". Виникнення спеціальною юрисдикції пов’язане з необхідністю доповнити норми загального права іншими нормами у відповідності з вимогами моралі. Королівські суди не могли цього зробити, так як були пов’язані обмеженою компетенцією та суворою процедурою.

Загальне право розглядало судовий процес, як процедуру, де суддя виконує роль простого арбітра (кожна сторона повинна пред’явити докази, а суддя зробить оцінку і висновок; але жодна із сторін не може змусити іншу подати документ, який у неї знаходиться). Суд канцлера може змусити сторону подати той чи інший документ.

В результаті діяльності суду канцлера виникають додаткові норми (норми справедливості). Так виникає певна кількість типових випадків, утворюються певні інститути (наприклад, довірча власність), концепції (наприклад, виконання договору в натурі), які базуються на юрисдикції канцлера.

Канцлер розглядає передані йому справи за процедурою і в системі доказів, які відрізняються від системи загального права. Перш за все, у канцлерському суді відсутні спеціально встановлені форми позовів. По-друге, процедура у цьому суді виключає участь присяжних. По-третє, тут велике значення надається письмовим документам.

До 1875 року право справедливості відрізнялося від загального права насамперед тим, що норми права справедливості мали інше історичне походження; ці норми міг застосувати тільки суд канцлера; у процедурі був відсутній інститут присяжних; наказ канцлера мав дискреційний характер; рішення на підставі загального права і права справедливості суттєво відрізнялись. Наприклад, за нормами загального права, у випадку невиконання договору можна тільки стягнути збитки, завдані невиконанням. Рішення на підставі загального права містило постанову тільки про формальне визнання завданих збитків. Це було недостатнім для сторони, вона була зацікавлена у реальному отриманні того, що їй належало за договором. На підставі загального цього досягнути було неможливо, так як жоден з позовів, що приймалися королівськими судами не вирішував цього питання. Суд канцлера дозволяв отримати припис про примусове виконання зобов’язання, яке сторона зобов’язана була виконати у натурі (згідно контракту (договору)).

Після 1873-1875р.р. Акти про судоустрій ліквідували подвійність судової системи та процедури: норми загального права та права справедливості з цього часу мали застосовуватися у одному суді в процесі розгляду єдиного позову. Суд міг використовувати як правові засоби загального права, так і права справедливості.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що процесуальні форми загального права і права справедливості були різні. Законодавець же пішов шляхом збереження обох. У Верховному Суді були створені два відділення: відділення королівської лави – де застосовувалась усна та змагальна процедура загального права; канцлерське відділення – де застосовувалась письмова процедура. Справи ведуться різними юристами: загального права і права справедливості (а це різні позиції і знання різних галузей права).

Відмінності між загальним правом і правом справедливості залишаються і сьогодні у англійському праві, хоча вони досить змінилися.

Сьогодні більш важливим є те, яку процедуру краще вибрати: загального права чи права справедливості.

А тому важливим є, перш за все, встановлення галузі, інституту права, до яких відноситься справа. Так, до загального права відноситься кримінальне, договірне право, цивільна відповідальність; до права справедливості відносяться: ліквідація спадщини, тлумачення заповіту, спори про нерухомість, договірчу власність, торгових товариствах, власність, сімейне право.

Необхідно також вказати на те, що і до тепер загальне право має усну процедуру розгляду справ; право справедливості – письмову.

На сучасному етапі можна говорити про систему англійського права, яка методологічно розподіляється на підсистему загального права і підсистему права справедливості, що є структурними частинами англійського права, кожна з яких має своє коло проблем (відносин, інститутів, галузей права) і характеризується застосуванням відмінної процедури.

Таким чином, можна визначити, що загальне право – це сукупність норм, які сприяють встановленню стабільності принципів, сформованих у судових рішеннях. Право справедливості – це сукупність норм, яка конкретизує та доповнює загальне право. Співвідношення між загальним правом та правом справедливості сформульоване у правилі: "Право справедливості не усуває загальне право, а тільки підтримує його"

Відмінними ознаками між ними є те, що:

–            історично норми загального права формувалися королівськими, а норми права справедливості канцлерськими судами;

–            норми загального права складають основну частину системи права, норми права справедливості – доповнюючу (вони не суперечать, не витісняють, не змінюють норми загального права, а тільки конкретизують, тлумачать, доповнюють їх;

–            загальне право – це сукупність справ, що розглядається в усній процедурі, право справедливості – у письмовій;

–            у праві справедливості є більш гнучкою процедура, більш широкі апеляційні можливості, відсутній інститут присяжних;

–            загальне право має більш формалізовану процедуру, свою техніко-юридичну термінологію, особливу класифікацію інститутів права.

Система англійського права, як ми відмічали раніше формувалася судовою практикою. Її складовими частинами досить тривалий час були загальне право та право справедливості. Поряд з цим, і статутне право – нормативні акти законодавчої та виконавчої влади.

Але англійське право завжди трактувалося як право процесуалістів та практиків.

Процесуальні питання завжди були першочерговими для англійських юристів. По-перше, юристи усвідомлювали, що бути правим недостатньо, щоб за англійською судовою процедурою досягнути позитивного рішення. По-друге, англійське матеріальне право до ХІХ століття було нечітким. Так, англійське договірне право виникло тільки у ХІХ та ХХ століттях.

Все це давало об’єктивні підстави для всебічного розвитку процесуального права, яке до ХХ століття було досить складним і формалізованим.

За останнє століття англійська судова процедура стала більш простою.

Процедура готується так, щоб розбіжності сторін були чітко сформульованими і фіксувалися запитаннями, на які можна відповідати "так" або "ні". Вся процедура здійснюється у засіданні суду, де з’ясовуються всі пункти розбіжностей (на основі системи усних доказів і показання свідків, яких опитують адвокати). Система доказів досить об’ємна і технічно досконала. На підставі цього можна зробити висновок, що судова процедура зберігає своє важливе значення і до сьогоднішніх днів. У сучасних умовах належна увага англійськими юристами надається і нормам матеріального права. В останнє століття, особливо після ІІ світової війни, в Англії та інших правових системах типу відбувся інтенсивний розвиток законодавства. Нові закони в основному забезпечували регулювання нових сфер суспільних відносин: соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я, економіки, транспорту, статусу міст тощо. Ці закони були спрямовані на створення нового демократичного суспільства.

Поряд з цим, необхідно відмітити, що хоча судді і застосовують закони, але норма, яку вони містять, включається у систему права лише після того, як буде неодноразово застосована і витлумачена судами (в тих межах і в тій формі, яку встановлять суди).

А тому у англосаксонському типі правової системи розуміння норми права є відмінним від романо-германського.

Англійська концепція виключає поділ норми права на імперативні та диспозитивні. В той же час норми права є менш абстрактними і загальними. Загальними та абстрактними англійські юристи вважають не норми права, а доктринальні висновки (інтерпретації). А тому англійський законодавець намагається конкретно формулювати норми, зробити їх як можна більш казуїстичними. А для того, щоб норми були повністю прийняті, англійським правом, вони повинні бути конкретизовані англійськими судами. Це положення якщо не теоретично, то фактично не завжди дає можливість проводити кодифікацію нормативно-правових актів. На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що хоча нормам матеріального права і надається належна увага, переважаючими у системі права є процесуальні норми.

27.Велика Хартія Вільностей про правосуддя Тема правосуддя – одна із центральних у хартії. Їй присвячені ст. 17-22, 21, 34, 36, 38-40, 45, 52, 54-57. Вони підтверджували і закріплювали судово-адміністративні інститути, що вже сформувалися (особливо в період реформи Генріха ІІ), обмежували сваволю чиновників і суддів у центрі і на місцях. Саме ці статті відображали в основному одностайні і найбільш однозначні вимоги опозиції, як серед баронів, так і рицарів, фрігольдерів та міщан. Так, у ст. 20 записано, що вільна людина за провину буде штрафуватися відповідно до провини, але її основне майно мало залишатися недоторканим. Згідно ст. 38 чиновникам заборонялося притягувати когось до відповідальності на підставі лише усної заяви і без свідків, що заслуговували довір’я. В ст. 45 король обіцяв не призначати на посади суддів, констеблів, шерифів і бейліфів осіб, які не знали законів Англії і не бажали добровільно дотримуватися їх. Король також зобов’язувався “нікому не продавати права і справедливості” (ст. 40), заборонялося стягувати самовільне і непропорційне мито. Ст. 18-20, 38 офіційно закріпили порядок розслідування цивільних і кримінальних справ з допомогою присяжних.

Найвідоміша стаття Великої хартії вільностей – стаття 39, направлена проти свавільних дій короля, незаконних арештів, накладення покарань адміністративним розпорядженням без суду, свавільного позбавлення прав володіння майном, перш за все землею. Розбіжності в оцінці цієї статті стосувалися передусім питання про те, на кого поширювалися її гарантії: на всіх вільних англійців чи тільки на баронів? Вираз про “суд рівних“ (перів) стосувався, безсумнівно, тільки баронів, означаючи їх захист від незаконних посягань з боку короля. Вимога ж суду “законами країни” означала визнання правосуддя, передбаченого загальним правом Англії. Вона стосувалася всіх вільних людей країни, закріплюючи тим самим принцип, – “нема покарання без суду”, що стало важливим кроком до майбутнього утвердження інституту прав людини в Англії.