40. Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р.

Австрійське загальне цивільне уложення – це кодекс, що з 01.01.1812 діяв в Австрійській імперії, у той час в Галичині і на Буковині. Складається із вступу і трьох частин. У вступі (ст. 1 – 14) викладено загальне положення про цивільне законодавство. Перша частина (ст. 15 – 284) присвячена особистим правам, друга (ст. 285 – 1341) – майновим. У третій частині (ст. 1342 – 1502) даються норми, що стосуються особистих і майнових прав. Джерелами уложення є пандектне право (рециповане і пристосоване до нових відносин римське право), Прусське земське уложення 1794р. і провінційне право деяких країн Австрійської імперії.

Будучи компромісом буржуазного і феодального права, Австрійське загальне цивільне уложення 1811р. у нових історичних умовах явно застаріло. 1904р. створено комісію під керівництвом професора И. Унгера для перегляду уложення, однак затвердженню проектів змін і доповнень перешкодила 1-а Світова війна. Окремі положення кодексу в роки війни були змінені надзвичайними урядовими актами (новелами), що стосувалися певного розширення прав жінок та позашлюбних дітей, подальшого розвитку зобов’язального права тощо. У червні 1917р. було утворено парламентську комісію на чолі з професором С. Дністрянським, однак у зв’язку з розпадом Австро-Угорщини розгляд її пропозицій щодо поліпшення уложення не було завершено. Австрійське загальне цивільне уложення діяло в Галичині і за часів польського панування (до 1933р.), а в Австрії – зі змінами і доповненнями – чинне і досі.

41. Німецьке цивільне уложення 1900 (1896) р.

Першою для всієї Німеччини єдиною для всієї країни кодифікацією цивільного права став цивільний кодекс 1896 р. (набрав чинності 1 січня 1900р., оскільки окремим землям потрібен був час для приведення свого законодавства у відповідність з новим уложенням).

Цивільне уложення було обширним кодексом (2385 статей). В його основу лягли римське право і попереднє німецьке право. Юридична конструкція уложення побудована за пандектною системою. В першій книзі, яка містила загальну частину, були кодифіковані положення про статус фізичних і юридичних осіб, про юридичні дії, волевиявлення, здійснення громадянських прав. Друга книга присвячена зобов’язальному праву, третя – речовому, четверта – сімейному, п’ята – спадковому.

Разом із цивільним уложенням було прийнято так званий вступний закон (218 статей). Це був своєрідний «міні кодекс», в якому характеризувався порядок застосування загальнонімецького цивільного права, його співвідношення із законодавством земель. Це було важливо, оскільки більшість приписів земського права зберігала силу.

42. Право власності за Німецьким цивільним уложенням.

903. Власник речі владний, наскільки тому не перешкоджає закон або права третіх осіб, поводитись з річчю на свій розсуд і усувати інших від будь-якого впливу.

905. Право власника земельної ділянки поширюється як на простір над поверхнею землі, так і на її надра.

929. Для передачі права власності на рухому річ необхідно, щоб власник передав відчужувану річ набувачу і щоб обидва вони були згідні в тому, що від одного до іншого

183 переходить право власності. Коли набувач уже володіє річчю, то досить лише угоди про перехід права власності.

Право власності відрізнялося від права володіння. Під останнім розумілася реалізація будь-ким свого панування над річчю. Права осіб, які відбувалися на підставі домовленості, охоронялися законом. Відповідно до вимог часу в Уложенні визнавалося більш обмежене тлумачення режиму земельної власності, і воно відповідало традиційним для прусського чи саксонського права обмеженням на користь сусідського права або суспільних інтересів.

Повноваження власника земельної ділянки, орієнтуючись на право приєднання, як і у французькому Цивільному кодексі 1804 року, поширювалися й на простір над поверхнею, і на надра землі. Але власникові заборонялося перешкоджати використанню простору чи надр там, де він не мав прямого і безпосереднього інтересу (§ 905). Відповідно до традиції пандектного права власник землі повинен терпіти різного роду емісії (газ, кіптяву, випаровування), джерелом яких були інші сусідні ділянки, "якщо такий вплив не обмежує його чи обмежує незначною мірою" і відповідає традиційному використанню ділянок (§ 906). Крім правової традиції, у цих правилах виявився соціальний інтерес великих земельних власників, які наполягали на пріоритеті нерухомості.

Право земельної власності зберегло можливість позадоговірних відносин між власником землі та її безпосереднім користувачем. За цими інститутами виразно проглядаються залишки вотчинних, напівфеодальних відносин, збережених у новому вигляді. Земельна ділянка спочатку могла бути пов'язана з деякими обтяженнями: вотчинні повинності на користь іншої особи, якою найчастіше був номінальний власник (§ 1105). Такий власник не міг переробляти річ за власним бажанням чи суттєво змінювати її вигляд. Повинності могли набувати вигляду й грошового боргу, який сплачувався як періодична рента (§ 1109).

43.Зобов'язальне право за Німецьким цивільним уложенням.

На перше місце за значущістю в зобов'язальному праві було поставлено зовнішній вияв волі суб'єкта права до тих або інших дій (волевиявлення). Відповідно в договірному праві значно збільшилася кількість передбачуваних випадків, коли ті чи інші дії залишалися законними, незважаючи на відсутність справжньої волі чи її оскарження. Цього вимагала міцність комерційного обігу. Наприклад, пропозиція укласти договір (оферта) вважалася достатнім зобов'язанням, якщо не було спеціальних застережень. Зобов'язання могло мати на увазі як виконання певних дій, так і утримання від них.

Основним джерелом виникнення зобов'язання був договір. У випадках із нерухомістю його необхідно було укладати письмово тільки за участю юридично уповноважених державних осіб. Традиційно вважалися недійсними договори (і будь-які інші правочини), які суперечили законам і порушували вимоги суспільної моралі. Уложення оголосило недійсним правочин, "за яким одна особа, користуючись злиднями, легковажністю чи недосвідченістю іншої, замість будь-яких послуг із свого боку виговорює чи примушує надати собі майнову вигоду, розміри якої настільки перевищують цінність послуг, що вигода за даних обставин справи видається явно неспіввимірною..." (§ 138). У цьому параграфі йшлося вже не про звичайний обман, а про явне зловживання соціальним становищем. Параграфи, присвячені договорам, містили суттєві новації, які посилювали захищеність однієї зі сторін. Так, у договорі робочого наймання закон зобов'язував того, хто наймав, додержуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливо за конкретних умов. Якщо йшлося про домашній найм, то наймача зобов'язували до того, аби надати робітникам нормальні умови проживання, відпочинку, а також додержуватися вимог "здоров'я і моральності службовця" (§ 618). Заборонялося укладати договір найму довічно. Подібний договір можна було припинити через п'ять років після його укладання (§ 324). Недодержання необхідних умов договору було підставою для стягнення збитків. Аналогічно в разі оренди жилого приміщення той, хто винаймав, звільнявся від зобов'язання додержуватися договору, якщо користування приміщенням було пов'язане зі значною небезпекою для здоров'я. У цих та деяких інших конкретних договорах передбачалася можливість з поважних причин чи застережних у законі умов відмовитися від виконання зобов'язання без невигідних наслідків. Відмова від принципу непорушності договору як загального правила була важливою рисою зобов'язального права.

Підставою для виникнення зобов'язання, як і у французькому кодексі 1804 року, в Уложенні виступало заподіяння збитків. Відшкодування збитків передбачало наявність вини з боку того, хто заподіяв шкоду. Звільнявся від відповідальності той, хто заподіював шкоду іншому в стані душевного розладу або несвідомо, тобто враховувалися обставини, що виключали свободу вияву волі.

44.Cімейно-шлюбне право за Німецьким цивільним уложенням.

У родинних відносинах найважливішим положенням було визнання тільки цивільного шлюбу. Шлюб вважався не приватним договором, а підлягав державній реєстрації за особовою заявою у присутності цивільного чиновника. Не заборонялася церковна форма шлюбу. Всі церковні зобов'язання визнавалися такими, що зберігають силу для тих, хто додержується цих правил. Закріплялися моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не припинивши попереднього.

Шлюбний вік установлювався відповідно до вимог громадянської дієздатності: 21 рік для чоловіка і 16 - для жінки. Малося на увазі, що батько дає згоду на шлюб для своїх законних дітей (фактично тільки для жінок, оскільки чоловіки в 21 рік досягали повної дієздатності). Отже, вияв батьківської волі був значно послаблений порівняно з тим, як це питання регулювалося у Франції.

Стосунки подружжя у шлюбі регулювалося традиційно, із закріпленням домінуючої волі чоловіка. Подружжя мали разом жити, зберігати вірність, підтримувати спільне господарство. Чоловік повинен був надавати дружині відповідне її становищу утримання. Домінуюча роль чоловіка і надалі виражалася в тому, що він мав право на власний розсуд вирішувати всі питання спільного проживання, обирати місце-проживання. Але таке панівне становище чоловіка не було абсолютним. Дружина могла не підкорятися його рішенню, якщо вона вважала це зловживанням стосовно її прав.

Уложення визнавало режим спільності майна подружжя. Інші відносини подружжя з приводу майна допускалися, але для цього потрібно було укладати спеціальний шлюбний контракт. Протягом шлюбу чоловік керував усім майном родини, включаючи майно, "внесене" дружиною. Але керувати майном дружини чоловік мав "правильно", а для того, щоб розпоряджатися ним, - "питати" її згоди. У цілковитому веденні дружини були її особисті речі, включаючи коштовності, а також одержані у подарунок, придбані своєю працею або самостійним веденням підприємства. Таким чином, система внутрішньо-родинних майнових відносин за Уложенням була більш сприятливою для жінок порівняно з попередніми джерелами німецького права.

Розлучення припускалося тільки в судовому порядку і за наявності узаконених причин. До них належали перелюбство, вчинення злочину, зловмисне полишення, порушення зобов'язань шлюбу, у тому числі жорстоке поводження з одним із членів подружжя. У цьому виявився вплив протестантизму.

Значною мірою умовним став інститут батьківської влади стосовно дітей. Мати також була зобов'язана і мала право батька вдаватися стосовно своєї дитини до виправних заходів, але вони накладалися не мимовільно, а за рішенням опікунського суду.

Зберігалася відмiнність прав законних і позашлюбних дітей. Щодо матері позашлюбні діти розглядалися нарівні з ЇЇ законними дітьми, а стосовно батька - родство не визнавалося. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька сплачувати аліменти до досягнення ними 16 років. Відповідно розрізнялися й спадкові права дітей. Правом на обов'язкову частку в спадщині користувалися тільки законні діти.

45.Спадкове право за Німецьким цивільним уложенням.

П'ята книга містила спадкове право. Успадкування за законом здійснювалося по черзі відповідно до ступеня родинних відносин. При успадкуванні за заповітом певна частка (а саме половина того, що одержала б особа при успадкуванні за законом) залишалася для законних спадкоємців.

Таким чином, за своїм змістом і обсягом Цивільне уложення Німеччини є однією з найбільших кодифікацій кінця XIX ст., призначених регулювати буржуазні виробничі відносини. На відміну від класичного кодексу епохи промислового капіталізму - Цивільного кодексу Франції 1804 р., який відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону. Все ж Уложення виявилося не менш стійким, ніж французький Цивільний кодекс. Воно справило свій вплив на цивільне законодавство багатьох країн і продовжує діяти у ФРН до теперішнього часу

46.. 3міни в джерелах і системах права європейських країн у новітній час  Сучасне право в країнах Заходу складалося і розвивалося як логічне продовження систем середньовічного і навіть античного права. Воно увібрало в себе, зберегло і використало їхні інститути, конструкції і суспільно-корисні елементи. В нових, буржуазних, відносинах право виявило свій великий творчий потенціал, створило простір для зростання виробництва і торгівлі, проявів особистої ініціативи і підприємництва, для всебічного задоволення потреб нового суспільства. На новому історичному етапі розвитку права в ньому виявилася низка його важливих якостей.  По-перше, право нового часу, народжувалося як інтегровані національні правові системи. По-друге, нові правові системи породжували і нові форми існування самого права, яке зростало переважно вже не на звичаях чи судовій практиці, а на законодавчій основі.  По-третє, в Новий, а особливо в Новітній час право, зберігаючи в собі загальнолюдську гуманістичну цінність, набуває вигляду приписів державних органів. Поряд з принципом ".верховенства права", "верховенства закону" воно включає в себе й інші принципи. У центрі правових систем Нового часу постала людина, особистість, . Тому права людини стали розглядатися як природні, священні і невідчужувані. Вони підкріплювалися низкою прав громадянина у публічній і приватній сферах. Для Новітнього періоду історії характерними є не тільки суттєві зміни в політичних системах, конституціях, державному праві сучасного суспільства, а й у головній галузі попередньої доби - кримінальному праві. Утвердження буржуазного ладу в країнах Європи на перших порах призвело до ужорсточення кримінального законодавства. Наприклад, в Англії на час відновлення монархії (1660 р.) 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку XIX ст. таких складів злочину було вже близько 240. Навіть дрібна крадіжка каралася смертю. У Франції в період якобінської диктатури кримінальне законодавство набуло характеру карально-репресивного (Декрет "Про ворогів народу").

47.. Основні риси новітнього публічного права Великобританії Протягом ХХ століття серед джерел англійського права істотно зросла роль делегованого законодавства, особливо в охороні здоров'я, освіті, соціальному страхуванні. Вищою формою делегованого законодавства вважається "наказ в Раді", що видається урядом від імені монарха і таємної ради (дорадчого органу при монарху, що включає вищих посадових осіб Великобританії). У 1865 р. була створена правова комісія для Англії (одночасно для Шотландії), якій було доручено готувати проекти великих консолідованих актів з тим, щоб у перспективі "провести реформу всього права аж до його кодифікації". Але і в даний час жодна галузь англійського права не кодифікована повністю. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає правове регулювання, що склалося в окремих галузях права. В Англії єдиної областю виступає сфера цивільного і торгового права. Ставлення власності регулюється законами, прийнятими в 1925 р. (закон про власність, про управління майном та ін.) За останнє десятиліття великий розвиток отримало законодавство про охорону навколишнього середовища. Найважливіше перетворення - скасування поділу злочинних діянь на фелонию і місдімінором, проголошена в ст.1. Закону про кримінальному праві 1967 р. Раніше, 1945 р., були скасовані відмінності між фелони і "тризн" - державної зради, що вважалася особливою категорією злочинів (наприклад , всі співучасники в ній зізнавалися виконавцями злочину).

48.0сновні риси новітнього публічного права Франції Характерного рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржуазних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.  Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві групи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.  Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя. Лівий блок об‘єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. Їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д.  Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.  У 1920 році виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, удавах якої розгорнулася боротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 року на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву — соціалістична партія Франції. Виникають у 20-х роках і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від монополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів

49. Держава і право Німеччини нового періоду Особливості розвитку Німеччини у першій половині XIX ст. Реформи в Прусії. Вплив революції 1848 р. на розвиток німецьких держав. Північнонімецький союз. Утворення імперії. Конституція 1871 р. Державний лад Німеччини у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Джерела та основні риси права Німеччини нового періоду. 50. Німецька конституція 1919 Веймарська конституція (нім. Weimarer Verfassung; офіційна назва Конституція Німецької імперії (нім. Verfassung des Deutschen Reichs) або Веймарська імперська конституція (нім. Weimarer Reichsverfassung), скор. WRV) — перша діюча в Німеччині демократична конституція. Була прийнята 11 серпня1919 у Веймарі. Веймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, діючу на принципах парламентської демократії іфедералізму. Багато положень Веймарської конституції були запозичені зКонституції Паульскірхе 1848, а потім в1949 були сприйняті Основним законом ФРН. За місцем ухвалення конституціїНімецька імперія в свій демократичний період з 1919 по 1933 роки отримала назву Веймарської республіки.

51 Конституція у ФРН Введення  Німеччина як єдина держава існує трохи більше 100 років. За цей час було прийнято три общегерманское конституції. Прийняття кожної з них збігалося з переломними етапами в житті країни. Перша конституція Німеччини була дарована імператором Вільгельмом I в 1871 р . і юридично закріплювала об'єднання країни, досягнуте, за словами Бісмарка, "залізом і кров'ю". 6 лютого 1919 р . Національне збори, обрані на основі загальних виборів і наділене установчими повноваженнями, прийняло друга загальнонімецьку конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою міста, де засідали Національні збори). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. У ній містився великий каталог прав і свобод; вперше в конституційній історії нового часу власність розглядалася не тільки як право, а й як обов'язок, передбачалася можливість її націоналізації за справедливу винагороду.  Разом з тим конструкцію державної влади, закріплену Веймарської конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Величезні повноваження рейхспрезидента укупі з тривалим терміном повноважень (7 років), відсутність реальної противаги в особі парламенту (рейхстагу), права якого за конституцією були серйозно урізані, в кінцевому рахунку зіграли фатальну роль у долі Веймарської республіки. Вони створили легальні можливості для приходу до влади фашистів, що призвело до її загибелі.  1. Умови прийняття Конституції ФРН 1949 р .  Після капітуляції Німеччини в 1945 р . вся повнота влади в країні перейшла до рук військових губернаторів у чотирьох окупаційних зонах, на які була поділена Німеччина. Національна німецька адміністрація спочатку створювалася на комунальному, а потім на земельному рівні. Після проведення виборів в земельні парламенти (ландтаги) у 1946/47 рр.. приймаються перші земельні конституції (наприклад, у Гессені в 1947 р .), Що відображають прагнення до демократизації суспільно-політичного життя, подолання нацистського минулого.  Початок "холодної війни", зростаюча конфронтація між СРСР і західними державами унеможливлювали відтворення єдиного німецького держави. У цих умовах західні держави прийняли рішення сприяти утворенню німецької держави на тих територіях, які перебували під їх окупаційним контролем. На Нараді західних окупаційних держав в Лондоні в лютому 1948 року був вироблений план створення німецької держави та визначено принципи, які повинні бути покладені в його основу. Цей документ, що отримав назву "лондонської рекомендації", був запропонований на розгляд земельних урядів. Для обговорення цих рекомендацій і вироблення німецької позиції земельні уряди провели низку нарад, найбільш відоме з яких, що відбулося в серпні 1948 року на острові Херрехімзее, отримало найменування "конституційного конвенту". У ньому взяли участь міністри юстиції всіх західнонімецьких земель, численні експерти в галузі конституційного права. Було прийнято рішення створити спеціальний орган для вироблення проекту конституції західнонімецької держави. Таким органом став Парламентська рада, до складу якого увійшли депутати ландтагів всіх західнонімецьких земель пропорційно чисельності представлених у земельних парламентах політичних партій. До складу Ради увійшли 65 делегатів (крім того, в роботі брали участь 5 представників від Західного Берліна з дорадчим голосом): по 27 мандатів мали ХДС-ХСС (Християнсько-демократичний союз - Християнсько-соціальний союз) і СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини) , 5 місць - ВДП (Вільна демократична партія), по 2 місця - партія Центру, Німецька партія, а також КПГ (Комуністична партія Німеччини). Головою Парламентської ради був обраний К. Аденауер, лідер західнонімецької партії ХДС і майбутній канцлер ФРН. До роботи Парламентської ради, що проходила виключно в комітетах, залучалися найбільші німецькі фахівці в галузі конституційного права. Підготовлені розділи конституції прямували військовим губернаторам, які по суті стверджували їх. 8 травня 1949 р . Парламентський рада 53 голосами проти 12 прийняв весь текст Основного закону. 12 травня його санкціонували військові губернатори, після чого він був переданий в ландтаги. Протягом тижня, з 16 по 22 травня 1949 р ., Ландтаги західнонімецьких земель схвалили текст конституції, за винятком ландтагу Баварії, який 101 голосом проти 63 (при 9 утрималися) відхилив Основний закон. Проте для прийняття конституції було достатньо схвалення більшості земель. 23 травня текст Основного закону був опублікований і на наступний день набув чинності. Була створена Федеративна Республіка Німеччина. Згідно з Основним законом вона була відкрита для приєднання інших німецьких земель. Однак у радянській зоні окупації 7 жовтня 1949 р . була прийнята своя конституція, створена за радянським зразком, і проголошена Німецька Демократична Республіка. Розпочався тривалий період співіснування двох німецьких держав, який закінчився 2 жовтня 1990 р . приєднанням НДР до ФРН на основі ст. 23 Основного закону (після чого ця стаття втратила силу і потім була прийнята в новій редакції). З цього часу Основний закон став конституцією об'єднаної Німеччини.

52. Татолітарне законодавство Зародження фашистського руху. Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.  Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.  Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").  Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.  Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.  Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.  Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів - прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможіивими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку громадян.  Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцлером -головою уряду.  Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх політичних противників - комуністів і соціал-демократів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбур-гом спеціального указу "Про охорону народу і держави", що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції.

53. Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року. Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції. Її поява була пов'язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку. Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов'язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції. Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв'язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу. Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів. Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов'язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних партій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів. Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республіки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіційних документах. Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу. За таких умов розробку конституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити конституційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії. У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона Національні збори, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого—Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність. Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республіканської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у національні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам виступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не пропоную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським». Були і інші особливості Конституції 1875 року, їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади. Конституція 1875 року розцінювалася як тимчасовий законодавчий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань і т.ін. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася на повернення монархії. 54 Конституція Франції 1946 рік і початок 1947 року були перехідним періодом у Франції — періодом швидкого, можна сказати неухильного, переходу від деголлевської позиції “між Сходом і Заходом” і “твердості у відношенні Німеччини” до повного відмовлення від цієї політики у відношенні Німеччини, до радісної готовності прийняти допомогу за планом Маршалла і погодитися на зв'язані з нею політичні наслідки. Що стосується внутрішньої політики, то тільки в 1946 р. було проведено два референдуми, вибори в Установчі збори і Національні збори, прийняття нової конституції.  Процес створення нової конституції у Франції викликав дуже слабкий інтерес. Опитування суспільної думки, проведений на перших етапах обговорення конституції, показав, що половина опитаних зовсім не цікавилася конституцією, 30 відсотків виявляло лише випадковий інтерес і тільки 12 відсотків більш-менш систематично стежили за суперечками.

55.Конституція Франції 1958 Конституція Франції 1958 р. була підготована і прийнята в умовах гострої політичної кризи (заколот у Алжирі, неефективність парламентаризму, який встановлювався за Конституцією 1946 p., багаторазова зміна уряду, загроза війни у країнах). Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади.

Делегуючи уряду повноваження з розробки проекту нової Конституції, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту, так і основні риси Конституції: парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування має залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консультативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p., вона “сформувала” 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки - другий етап.

Структура Конституції. Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це підтверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність яким інших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається, насамперед, тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки президентської республіки). Водночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат міжнародного права над внутрішнім законодавством зумовлений вимогою взаємності: “Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною” (ст. 55). Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський Союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р., в останній редакції достатньою мірою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88і Конституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині - Європейський Союз) відповідну компетенцію.

Специфічною рисою французької Конституції є те, що, крім зазначених актів, до неї входять й “основні принципи, визнані законами Республіки”, до яких відсилає преамбула Конституції 1946 р. Наприклад, Закон “Про свободу асоціації” від 1 липня 1901 р. не є конституційним, а принцип свободи асоціацій таким є, про що зазначила Конституційна рада у своєму рішенні від 16 липня 1971 р. Такі принципи містяться й у деяких законах перших трьох республік і можуть бути в законах, що застосовуються у П'ятій республіці. Визнання цих принципів залежить не тільки від законодавця, а й від Конституційної ради інтерпретатора норм Основного закону.

Однією з характерних рис Конституції 1958 р. є закріплення домінуючого становища виконавчої влади в загальній системі державних органів. Це виявляється у зосередженні влади в руках Президента й уряду.

Конституція 1958 р. до середини 1996 р. зазнала дев'ять переглядів, деякі з яких мали технічний характер, а деякі кардинально впливали на її зміст.

Найважливішими з конституційних змін є: встановлення з 1962 р. нового порядку обрання Президента Республіки та уточнення цього порядку (1974 p.), зміна статей 2, 54 і 74 та включення до Конституції нового розділу “Про Європейський Союз” (1992 p.), а також ряд змін щодо організації і діяльності парламенту Конституційної ради, парламентської недоторканності, кримінальної відповідальності членів уряду тощо. Конституційним законом від 4 серпня 1995 р. було скасовано розділ XIII Конституції “Про співтовариство”.

До обов'язків Конституційної ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону. Якщо міжнародна угода визнається такою, що не відповідає Конституції, то вона не може бути ратифікована до відповідної зміни Конституції.

Специфіка Конституційної ради Франції полягає в різноманітності її компетенцій, що стосуються Президента і парламенту. Так, Рада розглядає скарги на законність обрання членів обох палат парламенту, а також питання виборності й несумісності посад, що виникають стосовно членів парламенту. Регламенти палат та їхні зміни до застосування передаються в Раду, яка виносить рішення про їх відповідність Конституції.

(56)Характерні риси новітньої конституційної історії Великобританії

Великобританія не знає одночасного створеного акту як конституції. За формою британська Конституція і в ХХ столітті має комбінований, несистематизированный характер і складається з двох частин - писані й неписані. Такий характер мають всі галузі англійського права. Британську Конституцію часто називають неписаної, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була "записана" в одному акті. Писана та неписана її частини мають, у свою чергу, різні досить різноманітні джерела.

Основними джерелами англійського права є судові прецеденти, тобто рішення вищих судів, що мають обов'язкову силу для них самих і нижчих судів, статути - законодавчі акти британського парламенту і що видаються виконавчими органами акти делегованого законодавства .

В системі судових прецедентів розрізняють норми загального права , яке почало формуватися ще в XI ст. і нині відіграє основну роль, або доповнює законодавство і норми так званого права справедливості, що складалася з рішення суду канцлера, який існував з ХV століття до судової реформи 1873 - 1875 рр.. У ході багатовікового розвитку англійського прецедентного права склалися численні, часто досить суперечливі, але в цілому досить ефективні правила, що регламентують силу і обов'язковість судових рішень, способи їхнього тлумачення, застосування і т.п.

До ХХ століття були створені з метою упорядкування правового регулювання окремі консолідовані акти, хоча і стосовно лише до окремих правовим інститутам - закони про сімейних відносинах 1857р., про партнерство 1890г., про продаж товарів 1893р., та ін У результаті законодавство стало під багатьох відношеннях важливим джерелом права, ніж норми сформульовані в прецеденти. Але і ХХ столітті судовий прецедент залишається важливим і повноцінним джерелом англійського права, оскільки зберігаються інститути, що безпосередньо регулюються нормами загального права або навіть права справедливості (деякі види договорів - довірчої власності, відшкодування збитку, відповідальність за порушення зобов'язань та ін.) Крім того, в силу історично сформованих і незмінних особливостей англійської правової системи всі знову прийняті законодавчі акти неминуче обростають величезною кількістю судових прецедентів, без яких вони просто не можуть функціонувати, оскільки ті тлумачать, уточнюють і розвивають лаконічні законодавчі формулювання.

Характерні риси конституції:

1) Британська конституція є єдиною для Сполученого Королівства Англії, Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії.

2) Британська конституція є неписаною. Відсутність єдиного писаного тексту дозволяє говорити про три складових британської конституції: Статутне право (statute law); Загальне право (common law); Конституційні угоди (constitutional conventions). Відповідно, джерелами конституційних норм є: статути; судові прецеденти; конституційні угоди. Загальний вплив на формування цих джерел чинили і чинять праці авторитетних юристів.

3) Конституція Великобританії є "гнучкої" конституцією, оскільки в англійському праві немає відмінності між "конституційним" і "поточним" законом. Діє загальний порядок прийняття і зміни парламентських законів, які не можуть переглядатися судами або оголошуватимуться неконституційними.

(57)Основні риси новітнього приватного права Великобританії

Англія не має кодифікованого законодавства. Її приватне право значною мірою розвивалося у формі судового прецедентного права. Прецедентне право складається з двох частин: загального права і права справедливості. Становлення загального права почалося в кінці XI ст., а на кінець XIII ст. воно припинило свій розвиток. Консервація права викликала до життя право справедливості, що склався в XIV—XV ст. У 1873-1875 рр. суди загального права і права справедливості були злиті в єдину судову систему. Однак загальне право і право справедливості збереглися і продовжують існувати в наш час. Згідно із законом 1873 р., у випадку розбіжності між судами загального права і судом лорд-канцлера перевага віддається приписами права справедливості. Прецедентне право ніколи не мало і не має для судді безумовно обов'язкової сили. У деяких випадках суддя може відхилитися від прецедентів і винести нове за своїм змістом рішення. Ця обставина надає прецедентного права відому гнучкість і разом з тим деяку невизначеність, так як від судді залежить вибір того чи іншого з безлічі наявних прецедентів і його тлумачення на свій розсуд. Одним з основних джерел права є Закон. З XIII ст. в Англії було видано безліч законів, не зведених в яку-небудь систему. Багато старі закони діють до цього часу, але з допомогою судів, їх зміст корінним чином змінилося. Деякі закони хоча і не скасовані, але не застосовуються, так як не відповідають потребам життя.

Цивільне право. Англійське право визнає як Суб'єктів Цивільного права як громадян, так і юридичних осіб. Всупереч принципу юридичної рівності правоздатність деяких категорій осіб обмежена. Це заміжні жінки, іноземці. Що стосується юридичних осіб, то в Англії на відміну від інших країн широко поширені юридичні особи, які базуються на використанні інституту довірчої власності, хоча довгий час юридичними особами не вважалися товариства. В даний час на підставі спеціальних законів і рішень судів стосовно до окремих правовідносин товариства наділяються якостями юридичної особи. Речове право — одне з основних розділів буржуазного цивільного права. В Англії речове право трактується найбільш широко, так як до речей відносять і деякі абсолютні права: права авторів, винахідників і т. д. Тому іноді неможливо розмежувати речові і зобов'язальні права.

Характерними рисами англійського договірного права виступають вимога точного визначення прав і обов'язків сторін, вимога від боржника повного і сумлінного виконання зобов'язань. Розвиваються правила про відшкодування збитків, завданих неправомірними діями (деликтами), причому англійське право в порівняно широких межах визнає відшкодування немайнової шкоди, а також встановлює випадки відповідальності особи, вчинила винне неправомірне дію. Серед різних договорів в Англії особливе значення має Договір оренди землі. При цьому право захищає інтереси земельних власників та не дає орендарю гарантії захисту його інтересів. Орендна плата встановлюється за згодою сторін, тобто фактично на розсуд землевласника. Якщо орендар після закінчення строку договору не звільнить ділянку, то орендна плата подвоюється.

(58) Основні риси новітнього приватного права Франції

. Поряд з класичними кодексами, у XX ст. поширення набула практика видання консолідованих законодавчих актів. Вони також іменуються кодексами, але на відміну від "класичних" можуть включати норми, видані і за допомогою регламентарных актів. (Це кодекси про працю, дорожній, сільськогосподарський, податковий, митний, кодекс про здоров'я та ін). Відому роль в якості джерел права відіграють у Франції також правові звичаї, насамперед у сфері торгівлі, і судова практика, в особливості постанови Касаційного суду. У Франції існують певні особливості правового регулювання, що склалося в різних галузях права. Зберігається введене з часів Наполеона поділ законів стосовно двох галузей права - цивільного і торгового права. При цьому вирішальну роль відіграє поняття торгової угоди - все пов'язане ними визнається предметом регулювання Торговим кодексом та відповідними актами.

Французький цивільний кодекс 1804 р. (ФГК) як і раніше займає центральне місце у системі кодексів. ФГК піддавався численним змінам і доповненням, в ході яких з нього вилучалися цілі розділи або включалися додаткові глави. Найбільшим змінам піддалася книга перша ФГК у сфері регулювання шлюбно-сімейних відносин (1965,1975,1985 рр.). Якщо раніше дружина користувалася меншими правами розпоряджень спільним майном, то нині проводиться принцип: "Кожен чоловік володіє повною правоздатністю". Значно спрощена процедура укладення шлюбу, розширено перелік підстав для розлучення, розширилися права незаконнонароджених і усиновлених дітей і т. д. (Закон про усиновлення - 1981 р.). Нова редакція ст. 108 цивільного кодексу дозволила французам, які перебувають у шлюбі, мати роздільне майно. Вона також зобов'язала дітей до свого повноліття обов'язково проживати з батьками або з одним з них. Спадкування майна здійснюється або за законом, або за заповітом. При цьому простежується тенденція обмежити коло спадкоємців за законом близькими родичами і пережили чоловіком. При спадкуванні за заповітом обумовлені права на обов'язкову частку дітей, у тому числі позашлюбних. Вона становить від половини до трьох чвертей спадщини.

Зазнали суттєвих змін положення ФГК, що відносяться до права власності. "Абсолютний характер права власності доповнено можливостями обмеження цього права в інтересах суспільства. Великий розвиток отримала державна власність, власність інших юридичних осіб. В останній чверті XX — початку XXI століть крім цивільних договорів широке поширення отримали адміністративні, в яких державний орган виступає однією з сторін. Вони укладаються державою з промисловими підприємствами різних форм власності по реалізації державних економічних програм (наприклад, щодо створення додаткових робочих місць, розширенню обсягу виробництва). Адміністративні договори відрізняються тим, що беруть у них участь сторони не рівні у юридичному відношенні. Державні органи мають право контролювати хід виконання договору, змінювати його умови, а то й припинити його дію. Серйозним змінам піддалося торговельне законодавство Франції. Це пояснювалося не тільки внутрішніми причинами, але і приєднанням Франції до міжнародних конвенцій та під впливом права Європейського союзу. Так, під впливом його нормативних актів у 1983 році був проведений перегляд системи бухгалтерської звітності, встановленої французьким торговим кодексом. У цьому кодексі первісну форму зберегло лише 20 статей. В діюче акціонерне законодавство було внесено чимало норм, спрямованих на вдосконалення роботи основних видів торгових товариств. На розширення контролю за діяльністю акціонерних товариств з боку акціонерів і держави був спрямований закон від 25 січня 1985 р. Інший закон встановив обов'язкове безкоштовне розподіл частини акцій підприємств, які належать акціонерним товариствам, серед їх працівників. Розвиток господарського права відбувалося не тільки шляхом вдосконалення кодексів приватного права, але і виданням самостійних нормативно-правових актів, які регламентують господарські відносини. А це супроводжувалося стиранням граней між публічним і приватним правом. Поєднання публічно-правового і приватноправового регулювання проявилося і в законі 1986 року " про свободу цін та конкуренції. Він заборонив всі акції, особливо угоди і об'єднання, які направлені або можуть мати своїм наслідком обмеження або недопущення ринкової конкуренції. Залежно від наслідків порушення цього закону фізичними особами встановлювалося їх адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність. У сфері зобов'язального права багато договори регулюються самостійними актами, включеними до ФГК, або представляють собою окремі "кодекси".

59 Новітнє право в німечині

Цивільне право. Найважливішою подією на шляху еволюції німецького права XIX ст. стало прийняття Німецького цивільного кодексу 1896 р. (БГБ) '.

Цивільний кодекс 1896 р. став першою в історії Німеччини загальнонімецькому кодифікацією цивільного права. До прийняття всенімецького ГК у країні налічувалося понад 30 діючих партикулярних правових систем. Крім партикулярного права в окремих областях Німеччини діяло так зване загальне право.

До його складу входили імперські (нечисленні) закони і пандектною римське право, яке мало в ряді областей Німеччини субсидіарне (додаткове) значення, заповнюючи прогалини місцевого німецького права. Територіально пандектною право залишалося чинним для 16,5 млн. осіб в західних прусських землях, значної частини Баварії, Середньо герцогствах, великому герцогстві Гессенської, Саксен-Веймарі, колишніх вільних імперських містах.

В іншому великому територіально-правовому просторі Німеччини першої половини XIX ст. панувало систематизоване місцеве право.Тут формально не визнавалася юридична сила пандектною права. Однак багато його принципи та інститути вже були інтегровані в німецькі земські кодифікації. До відомих німецьким партикулярним правовим зводам ставилися Прусське земське укладення (Прусський ландрехт) 1794 р. і Саксонський цивільний кодекс 1863

Сфера дії Прусського земського уложення поширювалася на 21 млн. німців. Під дію норм найбільш сучасного для Німеччини другої половини XIX ст. Саксонського цивільного кодексу 1863 підпадало 3,5 млн. жителів саксонського королівства. Нарешті, в якості чинного цивільного законодавства у ряді областей Німеччини (князівства на лівому березі Рейну та в Бадені) варто згадати і Кодекс Наполеона 1804 р. До сфери його дії проживали 8,6 млн. чоловік.

Таким чином, Німеччина 50-60-х рр.. XIX ст. відрізнялася глибокої роз'єднаністю норм цивільного права. Але не тільки множинність і фрагментарність правових систем гальмували економічний і правовий розвиток країни. Численні інститути і норми пандектною (римського) права і партикулярного (німецького) законодавства були явно застарілими, не відповідали новим капіталістичним відносинам. Серед них виділялися норми, що охороняють привілеї королівських і княжих родин, права дворянської власності і пр.

Вже на початку XIX ст. окремі представники німецької буржуазії і найбільш прогресивні юристи виступали за єдність і кодифікування цивільного права Німеччини. Однак спроби підготовки всенімецького цивільного кодексу зазнали в першій половині XIX ст. крах. Німецьке юнкерство, що зберігає політичне верховенство в усіх державах Німеччини, всіляко опиралася кодифікації цивільного права, побоюючись втрати своїх привілеїв.

Новий етап у боротьбі за створення всенімецького цивільного кодексу настає з часу політичного об'єднання німецьких держав під верховенством Пруссії та утворення єдиної Німецької імперії в 1871 р., які створювали об'єктивно сприятливі умови для кодифікації.

Питання про шляхи кодифікації цивільного права Німеччини з самого початку набуло не тільки юридичний, але і політичний, і соціальний характер. Боротьба за вироблення БГБ розтягнулася на чверть століття. Початок був покладений скликанням так званої Попередньою комісії, призначеної бундесратом в 1874 р. Вона мала встановити загальний план реформи по уніфікації цивільного права Німеччини. Первинні цілі реформи не були, проте, радикальними. Єдність цивільного права мав формуватися на базі діяв у Німеччині права.Консервативні уряди держав-членів імперії всіляко обмежували цілі та обсяг всенімецького БГБ, прагнучи зберегти норми діючого партикулярного права.

2 липня 1874 бундесрат призначив першу офіційну комісію з вироблення БГБ. З II членів комісії дев'ять були великими судовими чиновниками і двоє - професорами пандектною права. Матеріал підготовлюваного кодексу був розділений на п'ять книг (загальна частина; речове, зобов'язальне, сімейне та спадкове право). Це була звичайна система в пандектною праві Німеччини. Система Кодексу Наполеонабула одностайно відхилена.

Перша комісія працювала в умовах суворої секретності. Тільки тринадцять років опісля, в 1887 р., комісія оголосила про завершення роботи. Проект був опублікований і протягом двох наступних років піддався публічному обговоренню. Його критика ставала все більш різкою. Негативні відгуки на проект лунали з самих різних політичних і юридичних сфер. Сам рейхсканцлер О. Бісмарк назвав цей проект "ящиком Пандори". Негативну оцінку проекту дала найбільша юридична асоціація Німеччині - Німецький союз адвокатів. Проти виступила група вчених-юристів на чолі з О. Гірке. Гострій критиці піддався проект з боку провідних діячів і юристів німецької соціал-демократії.Неприйняття проекту БГБ викликали його загальні недоліки: надмірна романізірованность, численні визначення і різке невідповідність його змісту соціально-економічним реаліям Німеччині кінця XIX ст.

Проект БГБ було вирішено переробити докорінно. У 1890 р. бундесрат сформував другий комісію, поповнивши її новими членами. У їх числі були представники промисловців, банкірів, провідних політичних партій і вчені-германісти. Підготовлений комісією новий проект усунув безліч положень суто римського походження і ввів ряд принципів і правил, почерпнутих із німецьких джерел. Деякі частини проекту були перероблені заново; розширені розділи, що мають соціальне значення. Нарешті, був спрощений мову Кодексу: різко скорочена римськатермінологія і ліквідовані численні визначення юридичних інститутів.

Прийнятий бундесратом проект БГБ з певними змінами був представлений рейхстагу в якості третього проекту на початку 1896 р. Ще півроку знадобилося рейхстагу для обговорення і прийняття цього проекту. Сучасники відзначали, що пленарні засідання в рейхстазі за проектом БГБ були досить млявими. Цивільний кодекс Німеччини був прийнятий рейхстагом 222 голосами проти 48 при 18 утрималися.Пізніше бундесрат схвалив законопроект БГБ спільно із вступним законом, і 18 серпня 1896 після затвердження цих актів імператором БГБ став законом.

Для приведення законодавства окремих німецьких союзних держав у відповідність з новим БГБ його вступ в силу було відкладено, як вказувалося у ст. 1 введеного закону, до 1 січня 1900 Одночасно з БГБ вступав в силу важливий закон про поземельних книгах і новий Торговий кодекс Німеччини.

Таким чином, на рубежі XIX-XX ст. Німеччина отримала свій Цивільний кодекс. Багатовікове застосування пандектною права було нарешті припинено.

Шлюб і сім'я. Шлюб по БГБ був світським (не церковним) інститутом. Традиційним при характеристиці шлюбу є і вказівка ​​на його моногамний характер (одношлюбність): Кодекс прямо забороняє "вступати в шлюб, поки колишній шлюб не припинено або не визнаний нікчемним". Визначення шлюбу в БГБ не дано. Проте в мотивах до проекту БГБ йдеться, що шлюб є "певний незалежний від волі подружжя моральний і юридичний порядок". При такому широкому підході основні юридичні питання шлюбу були вирішені німецьким Кодексом особливим чином. Перш за все БГБ встановив для вступу в шлюб високий шлюбний вік: для дружини 16 років, для чоловіка 21 рік. Право батьків давати згоду на шлюб обмежено: батько має право давати дозвіл на шлюб тільки неповнолітнім дітям; мати - тільки незаконним дітям. Заборонено було вступ в шлюб розведеним особам, якщо причиною розлучення було вчинене ними перелюбство (§ 1305).

За німецькому ГК шлюб вважався нерозривним за взаємною згодою подружжя. Розлучення був допущений тільки при наявності особливих підстав. До них були віднесені зловмисне залишення дружина, грубе порушення створених шлюбом обов'язків. Перелік таких підстав у Кодексі був вичерпним.

Німецький Кодекс не знав легальної влади чоловіка над дружиною. Однак він не визнав і рівності чоловіка і жінки у шлюбі. § 1354 закріпив принцип верховенства чоловіка в загальнийсімейних справах. Таке верховенство знаходило свої кордони у вже відомому правилі заборони шикани. § 1354 надав дружині право "не підкорятися рішенню чоловіка, якщо вона представляється зловживанням з його боку своїм правом".

Заміжні жінки не входять до числа осіб, позбавлених майнової дієздатності. Більш того, згідно з § 1356 "дружина має право і зобов'язана завідувати спільним господарством". У межах домашнього господарства їй надано право "вести справи чоловіка замість нього і представляти його" (§ 1357). Щоправда, чоловікові надавалося право обмежити або скасувати це право дружини.

Німецький Кодекс визнав загальним для всіх шлюбів режим спільності майна з правом чоловіка ним користуватися і керувати. За цією системою майно дружини, що належить їй до шлюбу або набуте нею під час шлюбу, залишається її власністю, але перебуває в управлінні та використанні чоловіка (§ 1363). Правомочності чоловіка до такого майна (воно названо в Кодексі "внесеним майном") досить великі й тягнуться до "володіння речами, які входять до складу внесеного майна". Крім режиму "внесеного майна" БГБ встановив і режим "окремого майна" дружини (§ 1365), на який не має ніяких прав владу чоловіка. "Окремим майном" дружини Кодекс оголосив крім особистих речей дружини всяке майно, яке вона отримає у спадок, в силу дарування, а також все те, що "дружина набуває своєю працею або самостійним веденням будь-якого підприємства". Німецька система майнових правовідносин подружжя була сприятлива для заміжньої жінки. І все-таки рівності зі статусом чоловіка німецька жінка ще не отримала.

Відповідно до § 1626 БГБ неповнолітні (до 21 року) діти перебували під батьківською владою, яка включала батьківську влада батька і матері. Кодекс надав батькові право "піклуватися про особистість і майно дітей" (§ 1627). Поки триває брак, мати поряд з батьком "має право і зобов'язана піклуватися про особистості дітей" (§ 1634). Найбільш значна за обсягом батьківська влада. Так, право батька піклуватися про особистості дітей простягалося на право "вдаватися до відповідних виправних заходів", накладаються опікунською судом на прохання батька (§ 1631). Нарешті, для здійснення турботи про майно дітей Кодекс надавав батькові "право користування майном дітей" (§ 1649).

Таким чином, за БГБ інститут батьківської влади певним чином був обмежений, по-перше, владою матері і, по-друге, введенням особливої ​​інстанції - опікунської суду.

Торговельне право. Характерною рисою німецького приватного права є його дуалізм. Існування тут поряд з Цивільним ще й Торгового кодексу було обумовлено цілою низкою історичних причин, головною з яких стала необхідність створення однакового правового регулювання торгівлі в країні з багатовікової політичної і правової роздробленістю.

Початок о 30-х рр.. XIX ст. в Німеччині промислового перевороту призвело до створення в 1847 р. Єдиного німецького вексельного статуту, а в 1861 р. - першого загальногерманського Торгового кодексу, що заклали основи єдиного німецького торгового права.

Першочергове уніфікація норм, що регулюють вексельний обіг, була викликана особливою значущістю векселя як інструменту задоволення різних майнових потреб у торговому обороті. Німецький вексельний статут 1847 сприйняв основні досягнення німецької правової думки XVIII-XIX ст. у сфері вексельного права, закріпивши специфічний - "німецький" - тип векселі, характерними рисами якого є абстрактність, формалізм, універсальність.

Общегерманское торгове укладення 1861 р. (в основу якого був покладений проект Торгового кодексу Пруссії 1857 р.) складалося з п'яти книг: "Про торговому стані", "Про торгові товариства", "Про негласному товаристві і об'єднання для укладення окремих торгових угод за загальний рахунок "," Про торгові угоди "і" Про морську торгівлю ". Центральною фігурою в ТК 1861 виступав купець - "особа, яка займається у вигляді промислу торговими справами". У силу цього торговельне право і розумілося виключно як "особливе приватне право купців", що проявилося у змісті норм ТК 1861 р., де найбільш повне регулювання набули питання, пов'язані з організацією торговельного підприємства купця, як одноосібного, так і колективного (у вигляді торгового товариства).

З прусського проекту в ТК перейшов цілий комплекс детально опрацьованих норм, присвячених фірмі купця, представництву в торговому обороті, торгової документації і ін Особливістю першого єдиного німецького Торгового кодексу стало послідовне проведення в ньому принципу майнової самостійності торгових товариств, які виступають в якості самостійних суб'єктів (юридичних осіб) торгового права.

Створене ще в умовах відсутності єдиного цивільного права, Торговельне укладення 1861 покликане було певною мірою виконувати функції Цивільного кодексу, що призвело до закріплення в ньому цілого ряду цивільно-правових положень, зокрема загальних положень про угоди і пр.

Об'єднання Німеччини у 1871 р., що супроводжується небувалим піднесенням у всіх областях німецької економіки, виникненням цілого ряду нових форм приватноправових об'єднань (промислового товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, колоніального товариства і ін), призвело до необхідності кардинального реформування торговельного законодавства. Результатом цього стало прийняття в 1897 р. нового Торгового кодексу, який продовжує діяти до теперішнього часу. Безпосереднім поштовхом до його створення стало прийняття в 1896 р. Німецького цивільного уложення, по відношенню до приписів якого положення торгового права повинні були зайняти місце спеціальних (доповнюють) норм.

На відміну від загальногерманського Торгового уложення 1861 Торговий кодекс 1897 вже не містить ніяких загальних положень, закріпивши лише діючі в торговому обороті специфічні принципи та інститути. Він складається з чотирьох книг. Перша книга присвячена організації та діяльності торгових підприємств. Друга - містить положення про торгові товариства, включаючи негласні товариства. У третій книзі розглядаються питання укладення окремих торгових угод. І, нарешті, остання книга регулює морську торгівлю, включаючи морське страхування.

Зміни, що відбулися в економіці Німеччини в кінці XIX ст., Зумовили якісно новий підхід німецького законодавця до визначення суб'єкта торгового права, що відбилося і на змісті ТК 1897 Відтепер в якості комерсантів стали розглядатися не тільки купці у вузькому сенсі слова, але і всі великі підприємці, як посередники, так і виробники. Для визначення їх правового статусу в ТК 1897 вводяться поняття "повного" та "неповного" комерсанта, комерсанта "з обов'язку," в разі потреби "," за бажанням "і" по формі ", що перетворює торгове право з" особливого приватного права купців "в особливий комплекс норм, що регулюють підприємницьку діяльність.

Основні зміни, що відбулися в німецькому торговому праві в XX ст., Були пов'язані з обмеженням сфери дії норм Торгового кодексу у зв'язку з прийняттям цілого ряду спеціальних законів, що містять докладний регулювання окремих торгово-правових інститутів.Найбільшим змінам піддався інститут акціонерного товариства. Основна мета, яку переслідував німецький законодавець при створенні акціонерного закону 1931 р., полягала у встановленні більшого фінансового контролю в сфері акціонерного підприємництва завдяки введенню обов'язкової річної звітності та інституту незалежних економічних експертів. Згодом ці положення були розвинені в акціонерному законі 1965 р., що містить докладну регламентацію питань, пов'язаних з установою, внутрішньою організацією акціонерного товариства, відповідальністю засновників та посадових осіб.

Певні зміни в ТК 1897 р. були внесені також завдяки прийняттю Закону про недобросовісну конкуренцію 1909 р., Закону про сприяння стабільності та зростання економіки 1967 р., Закону про загальні умови купівлі-продажу 1976 р. і ін

60 Соціальністині права

Особливості радянської правової системи[ред. • ред. код]

Радянська правова система характеризується такими особливостями:

радянська правова система була пронизана офіційною ідеологією марксизму-ленінізму. Це наближало її до релігійних правових систем, оскільки вони також засновані на ідеології (тільки релігійній). У даній правовій системі ідеологізація яскраво виявлялась у соціально-класовому, а не строго юридичному підході до суб'єктів права. Ідеологізація правової системи виявлялася також у тому, що вона була прихильною усіляким політичним кампаніям, «судовим» процесам над «ворогами народу», орієнтувалась не на закон, та закріплені у ньому строгі юридичніі критерії, а на загальний партійний дух — лінію партії, рішення її з'їздів тощо. Також ідеологізацію правової системи можна було побачити у прямому втручанні комуністичної партії в юридичну практику — правотворчість, правозастосування, юридичну освіту. Усі найважливіші посади у правоохоронних органах займали члени РКП (б), КПРС.

негативне ставлення правлячої верхівки, а згодом і вихованого у цьому дусі населення до права, вважаючи його вимушеним злом, що підлягає подоланню. Відразу після 1917 р. у радянській юридичній літературі право оцінювалось як контрреволюційний предмет, тобто, право ще більш небезпечне, аніж релігія, зілля тощо. Однак поступово радянська влада починає використовувати терміни право і держава, а також його потужні регулятивні можливості у своїх інтересах. Але названа особливість — правовий нігілізм — так і не була подолана у радянські часи.

абсолютне домінування інтересів держав над інтересами особистості. Злочини проти держави, проти державної власності карались найбільш суворо, тоді як злочини проти особистої власності практично не карались. Сфера приватного права була різко звужена — обсяг вільного розсуду приватних осіб обмежувався побутовими питаннями і сімейними відносинами. Публічно-правове регулювання, навпаки, стало панівним, переважаючим, всеохоплюючим. У цілому, радянська правова система базувалась на ідеї зобов'язань людини перед державою. У правовідносинах цих об'єктів панував загально дозволений правовий режим для першого, та спеціально дозволеного для другого — громадянину можна було робити лише те, що йому дозволено державою.

судова система перебувала в повній залежності від партійно-державного керівництва, а її діяльність відрізнялася каральною спрямованістю проти інакомислячих, порушенням права обвинуваченого на захист, жорстокістю (розстріл за розкрадання соціалістичної власності в будь-яких формах і розмірах, кримінальна відповідальність за порушення трудової дисципліни, можливість застосування за ряд злочинів вищої міри покарання — розстрілу — для осіб з 12-річного віку). А до середини 50-х років широко практикувалисьпозасудові розправи, проводився масовий терор.

роль закону зводилася практично нанівець, оскільки загальні, принципові положення встановлювалися партійними директивами, а «технічні», конкретні питання соціально-правової регламентації вирішувалися у відомчих актах органів влади. Важливу роль відігравали секретні інструкції та вказівки партійних органів різного рівня, що ніде не публікувались.^[3]

Європейські соціалістичні правові системи[ред. • ред. код]

На основі цього можна виділити дві групи європейських країн. Одна група постійно перебувала під впливом Західної Європи, між якими були тісні взаємини. Інша, навпаки, була відрізана протягом багатьох століть від інших країн, перебуваючи під тривалим турецьким пануванням.

Право. У першій групі країн — Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Хорватії, Словенії — розвивалося так, як у Німеччині, Австрії, Франції. У цих країнах існувала усталена юридична традиція: право розглядалося як одна з фундаментальних основ суспільства, особи юридичної професії були шанованими його членами. У другій групі країн — в Албанії, Болгарії, Румунії, Сербії — право історично розвивалося інакше. Як і Росія, ці країни довгий час відчували на собі вплив Візантії, а не Західної Європи. У Балканських країнах турецька окупація протягом століть паралізувала розвиток права. Наприкінці XIX — початку XX в. після завоювання незалежності Балканські країни використовували досвід як Центральної, так і Західної Європи.

У зв'язку з аграрною реформою, націоналізацією промисловості приймались нові закони. Окремі країни використовували старе законодавство, але лише у тому випадку, якщо воно відповідало новим завданням. Так, у Румунії продовжували діяти більшість нормативних актів довоєнного часу. Найважливіші з них: Цивільний кодекс 1864 р., Торговий кодекс 1887 р., Кооперативний закон 1924 р., Водний закон 1924 р. Також було скасовано фашистське законодавство. Деякі країни застосовували і норми колишнього приватного права, пов'язані з товарним виробництвом, і окремі старі норми, наприклад, норми кримінального і адміністративного права.

Варто зазначити і те, що скасування норм старого права частіше за все проводилось не законодавчим шляхом, а у процесі правоохоронної діяльності державних органів (з допомогою рішень щодо конкретних справ, наприклад рішень Верховного суду в Угорщині, які мали основоположне значення).

На етапі становлення соціалістичного права у країнах нормотворча діяльність судових органів була дуже активною. На відміну від СРСР, у європейських соціалістичних країнах збереглась наступність в області судової практики. Так, до 90-х польська судова практика продовжувала опиратись на довоєнну.

Таким чином, на початковому етапі становлення правової системи у розвинених соціалістичних країнах тривалий час існувало своєрідне «двовладдя» у сфері права. Така необхідність була зумовлена: 1) для того, щоб під час зародження нової правової системи не утворився великий юридичний вакуум; 2) щоб соціалістичне право могло застосовувати демократичні елементи, які були багаті на юридичні традиції.

Європейські соціалістичні правові системи характеризувалися єдністю їх складових. Про поділі права на галузі за зразок всім зарубіжним соціалістичним правовим системам служило радянське право. Однак все ж існували розбіжності у розбудові системи права у різних соціалістичних країнах, особливо при поділі права на галузі.

Цивільні кодекси існували не в усіх соціалістичних країнах. У багатьох країнах (Болгарія, Албанія) кодифікація цивільного права відбувалась у вигляді прийняття кількох законів. Так, у Болгарії громадянсько-правові відносини регулювались згідно законів. багатьох країнах (Болгарія, Албанія) кодифікація громадянського права відбувалася у вигляді прийняття кількох законів. Найважливішими були закони про спадщину 1949 р., закони про зобов'язання та угоди 1950 р., закони про право громадян на власність 1973 р. Останній визначав максимальні розміри нерухомості на одну особу. Громадянсько-правові відносини в Албанії також регулювалися лише окремими законами, такими як закон про власність 1955 р., закон про державні підприємства 1954 р. Єдиним албанським кодексом був Кодекс законів про родину 1965 р.

Для соціалістичного цивільного права характерне, по-перше, однакове регулювання майнових відносин, а по-друге, виділення таких самостійних галузей, як трудове й сімейне право. У Польщі всупереч принципу єдності громадянського права діяла значна частина Торгового кодексу 1934 р., саме та, що стосується торгових товариств. Цей Кодекс застосовувався тривалий час. У Чехословаччині діяло три кодекси: Цивільний кодекс 1964 р., регулюючий відносини соціалістичних організацій з громадянами у сфері послуг і майнових відносини між громадянами; Господарський кодекс 1964 р., регулюючий майнові відносини між соціалістичними організаціями, і навіть деякі питання господарського управління; Кодекс міжнародної торгівлі 1963 р., регулював договори у сфері зовнішньої торгівлі.

У Югославії громадську власність відповідно до Конституції 1974 р. було передано у безпосереднє відання об'єднань трудящих і єдиним власником всього неподільного фонду була сама держава. Державні ж підприємства і організації мали певні права на власність, що була закріплена за ними і якою вони володіли у процесі діяльності.

Усі соціалістичні країни Європи здійснювали соціалістичні перетворення в сільському господарстві через кооперативне виробництво. Отже, для всіх країн характерне було виділення сільськогосподарського кооперативного права у самостійну галузь права.

61 Постсоціалістичне право

Постсоціалістична економічна система – система, яка історично виникла і сформувалася на основі певної трансформації одержавленої соціалістичної економічної системи, основою розвитку якої була державна власність на основні ресурси виробництва, а регулювання економічних процесів здійснювалося переважно адміністративними методами. Така трансформація може відбуватися еволюційно і революційне. Формування постсоціалістичної економічної системи у пострадянських і колишніх соціалістичних країнах Східної Європи здійснюється переважно революційне, внаслідок перетворення інституту державної власності на інститут приватної власності, проведення відповідної політики приватизації і роздержавлення «зверху».

У КНР, ДРВ, КНДР цей процес відбувається еволюційно, на основі доповнення державного сектора економіки приватним сектором, а не внаслідок трансформації (через систему акціонування, сертифікації тощо) державної власності у приватну в її різноманітних формах). Другою основною особливістю постсоціалістичної економічної системи є формування в ній, водночас із збереженням державного механізму, ринкового механізму регулювання основних економічних процесів. Залежно від характеру формування цих систем (еволюційного, революційного) виділяють два їх типи а) державно-ринкові, що формуються в КНР, ДРВ, КНДР та деяких колишніх соціалістичних країнах. Для них характерне поєднання двох механізмів регулювання – державного і ринкового, але за пріоритетної ролі й значення першого. В державно-ринкових постсоціалістичних економічних систем ринок, ринкова економічна система, конкурентна цінова система доповнює, розвиває, довершує і коригує механізм державного регулювання, вона є вторинною і доповнюючою, а цей механізм – первинним і вихідним, б) ринково-державна , в якій вихідною, первинною й основною є ринкова, а не державна система регулювання економічних процесів. Остання є вторинною і похідною. В напрямі становлення ринково-державних постсоціалістичних економічних систем розвиваються сучасні національні економіки більшості пострадянських, т. зв. постсоціалістичних країн Східної Європи та України. В Україні процес формування ринково-державної постсоціалістичної економічної системи почався в умовах відсутності зрілих ринкових структур. Внаслідок виникнення т. зв. регуляційного вакууму мають місце процеси економічної деградації, гіперспаду і гіперінфляції. Досвід становлення і розвитку постсоціалістичних економічних систем у т. зв. постсоціалістичних країнах свідчить, що ефективнішою є не ринково-державна, а державно-ринкова економічна система. У процесі її становлення й розвитку економіка не лише не зазнає економічних спадів та інших негативних наслідків, а й динамічно і досить високими темпами розвивається (наприклад, економіка КНР та деяких інших країн). Спільною ознакою або особливістю обох типів постсоціалістичних економічних систем є те, що вони мають капіталістичну орієнтацію розвитку, хоча значною мірою продовжують ще бути соціалістичними, тобто основою їх розвитку є державна форма власності на основні ресурси виробництва. Таким чином, постсоціалістична економічна система за своїм характером є змішаною економікою. Це, так би мовити соціалістично-капіталістична економіка, або соціалістична економіка з капіталістичним «обличчям». На відміну від неї, сучасна постсоціалістична економічна система є капіталістичною економікою з соціалістичним «обличчям» (орієнтацією або спрямованістю розвитку). Капіталізація постсоціалістичних економік відбувається двояко. По-перше, через штучну й у своїй основній частині формальну приватизацію державної власності, яка здійснюється різними методами в різних постсоціалістичних країнах на основі «руйнування» державного сектора. Цей тип капіталізації постсоціалістичної економічної системи виявився неефективним. Ефективнішою є капіталізація еволюційним шляхом, через поступове формування поруч з державним і на його основі приватного сектора економіки. За такої системи капіталізації ці сектори розвиваються не за рахунок один одного, не один замість одного, а паралельно. Державний сектор формально не приватизується і не роздержавлюється, а розвивається як основа й інфраструктура формування й розвитку приватного сектора. Такий шлях капіталізації не може бути завершений навіть за десятки років, повинен розглядатися як тривалий процес капіталізації соціалістичної економіки в певних межах, за які виходити недоцільно й неефективно. Нижчою межею розвитку цього процесу можуть бути суспільні та квазісуспільні сектори економіки, що мають історичну тенденцію до розширення, і за їх рахунок в жодному разі не слід проводити революційну приватизацію і роздержавлення. Верхня межа визначається політичними цілями і загальними завданнями розвитку суспільства загалом, вона не може бути визначена позитивними методами, а лише нормативними (для одних постсоціалістичних економік питома вага державного сектора повинна бути дуже значною, для інших – меншою залежно від національних і культурних особливостей, історичних традицій рівня економічного і суспільного розвитку на даний період часу).

62.  Національне європейське право Термін «європейське право» вживають переважно у трьох значеннях. 1. Найчастіше їм називають сукупність національних правових систем європейських держав. 2. Термін «європейське право» застосовується також для позначення тієї частини міжнародно-правових норм, з яких регулюються відносини між європейськими державами найрізноманітніших областях. 3. Також термін «європейське право» використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють взаємовідносини, складаються у межах європейських інтеграційних об'єднань, у межах Європейських співтовариств та Європейського союзу

63 Джерела ЄП Всі джерела права Союзу утворюють взаємозв'язану систему, побудовану на ієрархічних засадах. Документи, які мають вищу юридичну силу в правовій системі Союзу, становлять джерела первинного права. Подібно конституції держави, вони складають ядро правової системи Європейського Союзу, закріплюють статус Союзу як політичної організації та його окремих органів. На підставі первинного права органи Союзу видають нормативні акти та інші документи, що становлять разом джерела вторинного права, яке називають також правом «похідним». Переважна частина загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених Союзом, закріплена саме тут.

У той же час джерела вторинного права за своєю юридичною силою повинні відповідати праву первинному, а у випадку протиріч підлягають скасуванню.

Самостійне положення займає третя група джерел - джерела прецедентного права. Вона поєднує в собі риси як первинного, так і вторинного права Союзу, займає проміжне положення між ними.

Професор Л.М. Ентін виділяє чотири головні групи джерел європейського права. По-перше, нормативно-правові акти, по-друге, загальні принципи права, по-третє, рішення Суду ЄС і, по-четверте, міжнародні договори.

Первинне право

Первинне право - джерела, які мають основоположний характер у правовій системі і які мають вищу юридичну силу.

Як відомо, основним джерелом права в державах є конституція, відповідно до якої приймаються інші закони, нормативні акти. У Європейському Союзі функції конституції виконують установчі договори.

У рамках Європейського Союзу дані джерела за своєю формою є міжнародними договорами, які підписані і ратифіковані усіма державами-членами і для своєї зміни, за загальним правилом, потребують злагоді кожного з них.

Першим договором, з якого почалося формування первинного права, послужив в даний час вже не діє Договір про ЄОВС 1951 А так само це установчі документи (договори) організації: Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р., Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. і Договір про Європейський Союз 1992 р. Всі три договори пов'язують одні й ті ж країни.

До «установчих договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договоризмінюють і доповнюють їх («ревізійні» договори): Брюссельський договір, що засновує єдина Рада і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновують європейські співтовариства та низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, завершівшейся11 грудня 2000 р. в м. Ніцца, були схвалені чергові зміни до установчих договорів Союзу (Ніццький договір 2001 р.). Ці зміни були остаточно оформлені 14.02.2001г.

Складовою частиною первинного права Союзу виступають договори про приєднання нових держав-членів: договір 1972 р. про приєднання Великобританії, Данії та Ірландії; договір 1980 р. про приєднання Греції, договір 1985 р. про приєднання Іспанії та Португалії та договір 2003 р., на підставі якого членами Союзу стали 10 країн Східної Європи і Середземномор'я.

До кожного з договорів про приєднання додається спеціальний документ («акт про умови приєднання»), який встановлюєтерміни і процедуру поступової інтеграції нових країн в економічну і правову систему Союзу.

До актів про умови приєднання, в свою чергу, включені численні протоколи і додатки, які є їх складовою частиною (подібно до того, як самі ці акти є частиною договорів про приєднання).

У грудні 2008 року був підписаний ревізійний договір - Ліссобонскій договір. В даний час він знаходиться в ратифікації.

Більшість норм згаданої групи джерел первинного права мають перехідний характер і з часом втрачає силу. Однак серед них є й такі, які розраховані на постійне застосування.

Вторинне право

До актів вторинного права належать акти, які видаються інститутами Союзу, а також міжнародні договори Союзу та угоди, укладені в рамках ЄС його державами-членами.

Сумарна характеристика актів вторинного права дана в ст. 249 Договору про Співтовариство. До їх числа віднесені регламенти, директиви та рішення.

Основні методи побудови правової системи ЄС: метод уніфікації і метод гармонізації.

Метод уніфікації припускає видання спільнотою нормативного акту прямої дії, який замінює акти внутрішньодержавного права, раніше регулюючих певну сферу суспільних відносин. Іншими словами метод уніфікації передбачає створення єдиного правового режиму у відповідній галузі економіки, транспорту, культури і т.д.

Другим методом, визначальним правотворчу діяльність інститутів ЄС, є метод гармонізації. Гармонізація також має своєю метою встановлення єдиних правових норм, регулюючих певні економічні та інші відносини на всій території ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація більш гнучкий метод. Суть гармонізації полягає у встановленні ЄС правил, спрямованих на зближення положень законодавчих актів держав-членів в певній області. Останні потім приводять свою нормативну базу відповідно до гармонізують документом, закріплюють містяться в ньому правила в національних законах, інших правових актів, самостійно визначаючи спосіб і форми включення в національну правову систему гармонізованих норм.

Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, що у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії. Він підлягає застосуванню владою та судовими установами всіх держав-членів незалежно від того, виступало чи дана держава за їх прийняття чи ні. Всі регламенти (нерідко в літературі вони іменуються законодавчими актами) підлягають обов'язковій публікації в Офіційному віснику ЄС. Вони вступають в силу, якщо інше не встановлено у самому акті, на 20-й день після їх опублікування. При публікації повідомляється, яким інститутом (або інститутами) акт прийнятий, яка застосована процедура і всі її учасники. Пряма дія регламенту безпосередньо обумовлено в установчих актах.

Другий вид нормативно-правових актів, що видаються інститутами, - це директиви. Їх головна відмінність від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються цілі і результати, які повинні бути досягнуті застосуванням цього акту, однак національним владі надається право самим визначати, в якій формі або за допомогою яких процедур і механізмів ці цілі можуть бути досягнуті. Директиви, таким чином, пов'язують держава тільки в тому, що стосується досягнення певних результатів та термінів їх досягнення. Детальної регламентації вони містити не повинні. Намітилася було тенденція до деталізації директив не отримала підтримки. У ході підготовки Амстердамського договору 1997 р. була введена нова кваліфікаційна різновид цих актів: 1) рамкові директиви і 2) звичайні директиви. Перші утворюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламенту. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі та на виконання регламенту. У цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість.

Однією зі сфер, у якій директиви використовуються особливо широко, є здійснення заходів щодо гармонізації національного права. У цьому випадку вказується, які саме цілі та результати повинні бути досягнуті, з тим щоб усунути зіткнення (колізію) норм національного права різних держав-членів у тій чи іншій галузі. Однак при цьому не вказується, яким чином ця мета повинна бути досягнута національною владою.

Директиви можуть бути адресовані як усім державам - членам Спілки, у цьому випадку вони обов'язково публікуються вОфіційному віснику ЄС, так і окремим державам - членам Спілки. У цьому випадку достатня їх нотифікація. Директиви вступають в силу з дати їх опублікування або нотифікації, а не з моменту закінчення терміну, встановленого для їх здійснення.Це особливо важливо мати на увазі у зв'язку зі стислістю термінів позовної давності за позовами про анулювання.

Третю групу джерел права утворюють рішення. Їх відмінна особливість полягає в тому, що це акти індивідуальної, а не загального характеру. Вони обов'язкові для своїх адресатів у всіх своїх складових частинах. Втім, практика знає і деякі виключення, що встановлюються рамковими рішеннями. Рішення обов'язкові для тих суб'єктів європейського права, яким вони адресовані. Адресатом не обов'язково повинна виступати держава. Це можуть бути певні інститути, ті чи інші категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. Рішення нотифікується (повідомляються) тим суб'єктам європейського права, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають в якості виконавців відповідних розпоряджень.

Правом видання нормативно-правових актів ЄС користуються Рада, Рада, що діє спільно з Європейським парламентом, Комісія, а також Європейський центральний банк в межах своєї спеціальної компетенції.

Стаття 249 Договору про Співтовариство передбачає можливість прийняття ще двох видів правових документів - церекомендації і висновку. Однак вони не є нормативно-правовими актами і не мають обов'язкової юридичної сили.

Нормативно-правові акти Співтовариств утворюють основну і найбільш численну частину джерел європейського права.

Дуже багато регламенти і директиви ЄС стосуються суто технічних питань і ніяк не стосуються засад регулювання суспільних відносин в національних суверенних державах - членах Європейського Союзу.

Інша частина вторинної права - нормативні договори, які залежно від суб'єктів їх укладають, поділяються на три види:

1) Угоди Європейського Союзу з третіми країнами.

2) Додаткові конвенції між державами-членами.

3) міжінституційних угоди - нормативні договори, укладені інститутами союзу з метою уточнення і доповнення окремих положень установчих документів. Міжінституційних угоди найчастіше носять тристоронній характер, пов'язують три політичні інститути: Європейський парламент, Рада та Комісію.

Прецедентне право (рішення Європейського суду)

У рамках інтеграційного процесу сформувалися два найважливіших судових органу - Європейський Суд з прав людини таСуд Європейських співтовариств. У міру еволюції в ЄС затверджується трехзвенная структура. Кожна з судових інстанцій грає в межах своєї компетенції важливу роль у нормотворчому процесі.

Особливу категорію джерел права ЄС утворюють рішення Європейського суду. З одного боку рішення Суду не можна безумовно відносити до вторинного права: формально, згідно з Договором про ЄС, Європейський Суд не є правотворческим органом, що його завдання - забезпечувати "збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні цього Договору» (ст.164 Договору про ЄС) . Проте Суд не обмежується роллю тільки правоохоронного органу ЄС.

Судова система ЄС з підписанням Ніццького договору 2001 включає Суд ЄС, Суд першої інстанції і спеціалізовані судові палати. Провідну роль у нормотворчій діяльності зберігає Суд ЄС, що виконує функції верховного, конституційного та касаційного суду ЄС.

Суд ЄС тлумачить основні положення установчих договорів та інших нормативно-правових актів і формулює автономні поняття і концепції, які доповнюють і уточнюють положення нормативно-правових актів і вводять в дію нові принципововажливі для розвитку інтеграційного права положення. Нерідко положення, розроблені і введені в практику Судом, отримують в подальшому закріплення в нормативно-правових актах.

Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел права ЄС. Угоди, укладені ЄС з третіми державами і міжнародними організаціями, виступають в якості зовнішніх джерел, правовий режим яких визначається значною мірою нормами загального міжнародного права.

Специфіка міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами та державами-членами, а в перспективі Союзом, полягає в тому, що їхні постанови не повинні суперечити установчих договорів.

До джерел права ЄС можна віднести ще деякі різновиди угод, які близькі за своїм статусом до міжнародних договорів. Це закриті конвенції, укладені між державами-членами у розвиток приписів установчих договорів з метою деталізації співпраці в окремих областях.

Крім формалізованих джерел права ЄС, що містять імперативні норми та приписи, певний вплив на розвиток права ЄС роблять і інші акти, які видаються інститутами та органами ЄС.

Особливо важливе значення мають рішення, прийняті Європейською радою. Вищий орган політичного керівництва ЄС формулює в своїх документах загальні принципи, стратегічні напрями та головні етапи здійснення політики.

Висновок

Європейське право - це великий і розгалужений комплекс, який включає норми, що відносяться до різних галузей права.Тут переплітаються норми публічного та приватного права, традиційних і нових галузей права.

Право Європейського Союзу має оригінальну системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів.

Отже, ми з'ясували, що джерела права ЄС діляться на: первинні, вторинні і прецедентні. До актів первинного права належать усі установчі договори Європейського Союзу. За своєю юридичною природою акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Нормативний правовий акт, що видається органами ЄС, виступає найбільш важливим по значенню джерелом вторинного права. Стандартними формами нормативних актів Союзу виступають регламенти, директиви і рамкові рішення. Деякі акти загальнообов'язкового характеру видаються під назвою рішень та орієнтирів. Інструментом уніфікації служать регламенти - нормативні правові акти, подібні за своїми ознаками з федеральними законами. Інструментом гармонізації служить директива, а в сфері кримінального та кримінально-процесуального права - рамкове рішення.

І третє джерело права ЄС - рішення Європейського суду.

64 Лісобонський договір Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонуванняЄвропейського Союзу. Офіційно іменується Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про заснування Європейської Спільноти, англ. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community. Офіційне підписання Лісабонської Угоди відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року Угоду затвердили всі 27 країн ЄС. Угода набрала чинності 1 грудня 2009 року.

Новий договір покликаний замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції набрали більшої повноти влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опинилися в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції. Договір покликаний допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію.

Лісабонський договір визначає цілі та цінності ЄС: забезпечувати людям простір свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів; працювати задля сталого розвитку Європи; сприяти соціальній справедливості та соціальному захисту;сприяти економічній, соціальній та територіальній згуртованості держав-членів ЄС; підтримувати та поширювати цінності ЄС; робити внесок у захист прав людини, зокрема прав дитини. 65 ЄП Юрисприденція Слово "юриспруденція" знають практично всі, але не кожен може виразно пояснити, що значить суть цього слова.

Щоб це зрозуміти, звернімося до його лексичної складової та історії. Сучасний енциклопедичний словник пояснює нам те, що юриспруденція (від латинського jurisprudentia - тобто правознавство), означає те ж, що і юридична наука. За словником Ожегова та Шведової - це слово визначається як сукупність юридичних уроків, а також практична діяльність юристів. Юриспруденція - це наука про право і державу. Тобто - спекулятивна форма, спосіб використання і об'єднання юридичних знань. Вона являє собою сукупність колективних відомостей про право. За фактами історії юриспруденція під виглядом незалежної науки з'являється ще у далекому Римі (четверте - п'яте століття до нашої ери). Юрист Цельс (перше століття нашої ери) встановлював, що саме право та юриспруденція в цілому, як "майстерність добра і еквіваленту", як "вивчення божественних і людських справ, тобто - це знання правового і не правового". Також за своїм поняттям визначав юриспруденцію юрист Ульпіан (друге-третє століття нашої ери). Він писав: «За наші заслуги нас звуть жерцями, так як ми дивимося за справедливістю і говоримо про поняття добра й зла, ізолюючи праведне від неправедного, відрізняючи все дозволене від недозволеного зовсім. Ми хочемо, щоб добросердя удосконалювалося не шляхом трепету, кари, а й шляхом заохочення і винагородами... Ми хочемо що б вони самі прагнули до істини, і навіть якщо я не помиляюся, то я роблю це що б змінити світ і наставити його на шлях істинний». Римська юриспруденція, зазнавши вплив досягнень давньогрецької несправедливої політичної думки, в подальшому сама стала вихідною вершиною для становлення та формування європейської юриспруденції середньовіччя і теперішнього часу. В цьому громадському руслі і зав'язалася юриспруденція яка зараз є в Україні. Наше відношення до цієї науки окреслив російський юрист Коркунов: «І нам доводилося починати з вивчення плодів чужої праці. Потім нам необхідно було піднятися до рівня іноземної науки... Як би воно не було, за якихось сто років ми практично встигли наздогнати ізолюючі нас пізнання від західних юристів». Вироблення рідної юриспруденції вузько пов'язано зі створенням на початку XIX ст. університетів ім. Т. Г. Шевченка та С. Н. Каразіна, які були побудовані в Києві і Харкові. Тому історія формування юридичних наук в Україні, невіддільна від розкручування цих університетів. На перших порах виклад юридичної науки в Україні вівся чужоземними професорами, але зовсім скоро і наші співвітчизники стали цього навчати, так як це справа не була складною. А сьогодні і того простіше!

66 Немає 67.Середньовічна європейська юриспруденція

Юриспруденція, настільки пишно розквітла в античному Римі і потім своєрідно продовжена візантійськими правознавцями, відродилася в Західній Європі в XII ст. Початок цьому процесу поклало основу Ирнерієм (1065-1125) школи в Болонії. Метою цієї школи було вивчення з першоджерел власне римського права без накладених на нього в подальшому інших юридичних норм. Інтерес до римського права в Середні століття стимулювали насамперед обставини суто практичні. Як тільки промисловість і торгівля активізували господарську діяльність, розвинули далі приватну власність, майновий оборот, було відновлено і знову дістало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Потреби розвитку феодальної державності середньовіччя зумовили той факт, що в деяких відносинах рецепції піддалося і публічне право Стародавнього Риму. У західноєвропейському середньовіччі крім римського права діяло також право канонічне (церковне) та звичайне. Кожна з цих трьох гілок права мала своїх прихильників. Прихильники римського права (що отримали назву «легісти») не обмежувалися одним тільки його вивченням і коментуванням, але займалися ще й тим, що пристосовували її до економічним і політичним змінам, які об'єктивно відбувалися в феодальному суспільстві. Як противники системи привілеїв (чужої римського приватного права) вони домоглися, наприклад, отримання особами з бюргерського стану легальної можливості купувати нерухомість (в тому числі маєтки феодалів). Багато що було зроблено ними для того, щоб вилучити справу правосуддя з рук окремих сеньйорів, римсько-католицької церкви й зосередження його в руках королівської, загальнодержавної влади. У своїй підтримці государів, які боролися з сепаратизмом феодалів і домаганнями папства на світську владу, юристи розглянутого напрямку доходили до виправдання абсолютизму й визнання волі монарха силою більш високою і авторитетною, ніж право. Прихильники звичайного права теж були союзниками королівської влади. Однак у них не було наміру вважати цю владу абсолютною і підпорядковувати їй закон. На їхню думку, обов'язок государя – коритися закону, що стоїть над ним. Закони ж, якими государеві слід керуватися при управлінні країною, слід створювати не одноосібним повелінням монарха. Англійський правознавець Генрі Брэктон у трактаті «Про закони і звичаї Англії» (ок. 1256 р.) прямо писав: «...силу закону має те, що по справедливості постановлено і схвалено вищою владою короля або князя, за порадою і за згодою магнатів і з загального схвалення держави». У цій юридичній конструкції неважко розпізнати відображення процесу формування станово-представницької монархії, лимитировавшей публічно-владні повноваження государів. Прихильники звичайного права активно збирали, вивчали і систематизували юридично значущі норми, традиції, звичаї, які спонтанно зароджувалися в суспільному житті, створювалися судовою практикою. Деякі з них висували прогресивні соціально-політичні вимоги. Так, видатний французький правознавець Філіп де Бомануар (1250-1296), автор твору «Кутюми Бовезі», протестував проти збереження в сучасному йому суспільстві кріпацтва, підтримував ідею правової консолідації країни. Інші суспільно-політичні позиції займали правознавці, які віддавали перевагу канонічного права, регулировавшему відносини як усередині самої церковної організації, так і між церквою і мирянами. Юристи цього напряму намагалися вибудувати єдиний і ефективний (за їх поняттями) правовий комплекс, об'єднуючи в ньому ряд приписів Біблії, рішення церковних соборів, витягу з папських енциклік та булл, уривки з праць отців церкви», деякі норми римського і звичайного права. Перший звіт канонічного права – «кодекс Граціана» – склав у XII ст. монах Граціан. Теоретичною посилкою канонічного права служило уявлення про те, що церква законно володіє юрисдикцією судити і вершити справи, що мають не тільки морально-релігійний, але і суто світський характер. Кожне з напрямків юридичної думки західноєвропейського середньовіччя вивчало свій самостійний об'єкт, вирішувало свої безпосередньо практичні завдання, мало свій конкретний соціальний зміст. Разом з тим в методологічному плані у них було чимало спільних рис. Ці риси йшли від схоластики, що визначало стиль мислення переважної більшості вчених середньовіччя. Мова йде в першу чергу про манеру доводити істинність висунутих положень посиланнями на авторитети (бога, римського права, старовини, визнаних мислителів тощо). Середньовічні юристи використовували в основному формально-логічні прийоми обробки вивчався ними матеріалу. Особливу живили пристрасть до різного роду класифікаціями, расчленениям понять, визначень, детализациям і т. д. Правова свідомість середньовічного суспільства була повернута в минуле: давно минулої бачилося ідеальним станом, давні порядки шанувалися в якості зразків для наслідування. Тому навіть фактичне оновлення системи юридично-нормативного регулювання сприймалося як бажаний і необхідний повернення до існуючим від століття правилами. Проте яким би чином суб'єктивно ні розцінювали самі середньовічні юристи свою практичну та теоретичну діяльність, об'єктивно вона (за деякими винятками) сприяла прогресу законодавства, збагачувала політико-правове знання. На заході середньовіччя в розвитку західноєвропейської юридичної думки намічаються дві тенденції. Одну характеризує увагу до проблематики природного права, порушеної ще у римській юриспруденції і освоюваної переважно філософськими методами. Іншу відрізняє інтерес до нормам, принципам, системі позитивного права, досліджуваного в основному за допомогою прийомів історико-філологічного аналізу. Обидві ці тенденції «успадковуються» юридико-теоретичним знанням нового часу. Перша з них відчутно відчувається у працях Р. Греція, інших видних представників школи природного права, розквіт якого наступив у XVII–XVIII ст. Друга особливо чітко проявилася в побудовах і дослідницьких методиках історичної школи права (кінець XVIII – початок XIX ст.).

68. Юриспруденція Нового часу почала формуватися в епоху європейського Відродження і Реформації. Вона була ори-ентірована на принципи і цінності нового, антітеологіческого і антифеодального юридичного світогляду, в основі до торого лежали раціоналістичні концепції природного права і суспільного договору (договірного походження і сутності держави), ідеї невідчужуваних прав людини, формальної рівності і свободи всіх людей. Становлення і розвиток цих нових поглядів на дер ство і право пов'язане з іменами таких мислителів, як М. Ма кіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Б. Спіноза, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк, С. Пуфендорф , X. Томазий, Х. Вольф, Г. Лейбніц, Ш.Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Т. Джефферсон, Д. Адамі, Д. Ме Дісон, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та ін Помітною віхою в процесі оновлення юридичної думки та подальшого розвитку юриспруденції як науки стало твор кість видатного голландського юриста Г. Гроція (1583 - 1645). Відзначаючи юридичний профіль свого дослідження, Гро ций підкреслював відміну юриспруденції як "науки права" від науки про політику. Предмет юриспруденції, по Гроцию, - це право і справедливість, предмет науки про політику - доцільність і користь. При цьому під правом і справедливістю Гроцій має на увазі природне право - "право у власному розумінні сло ва", "припис здорового розуму". Джерелом цього есте ственного права (яке і є, по Гроцию, справедливість) є не чия-небудь воля, інтерес і вигода, а сама розум ная природа людини як соціальної істоти, якій "притаманне прагнення до спокійного і керованому влас ним розумом спілкування людини з собі подібними ". Неизмен ве природне право не залежить навіть від бога. "Дії тельно, - зазначає Гроцій, - подібно до того як бог не може зробити, щоб двічі два не було подібне чотирьом, так точно він не може зло за внутрішнім змістом звернути в добро". Волеустановленное право - на відміну від природного права - має своїм джерелом волю людини або бога і ділиться Гроцием на право людське (внутрігосударствен ве і міжнародне право) і право божественне (закон божий, виражений в Біблії). Як внутрішньодержавне право (тобто позитивне право, встановлення цивільної вла сти), так і міжнародне право (право народів) засновані в кінцевому рахунку на природному праві. До нього ж сходить і держава, яка Гроцій (в дусі договірної теорії) визна деляет як "досконалий союз вільних-людей, укладений заради дотримання права і загальної користі". Таким чином, саме поняття природного права (його об'єктивні, неволеустановленние властивості розумності та справедливості) визначає правову природу і правовий ха рактер позитивного (волеустановленного) права і тим самим забезпечує в підході Гроція єдність предмета юріспру денції як науки про право (і разом з тим - про правову природу і правовий характер держави). Тому у вченні про природне право Гроцій бачить ту теоретичну основу, яка і здатна додати юріспру денції науковий характер. "Багато, - писав він, - до цих пір робили спробу надати цій галузі наукову форму, але ніхто не зумів зробити цього, та, правду гово ря, це й неможливо було виконати інакше, як ретельно відокремивши те, що виникло шляхом встановлення, від того, що випливає із самої природи; на подібне обставина до цієї пори якраз і не було звернено належної уваги. Бо ж те, що випливає з природи речі, завжди перебуває тотожний самому собі і тому без праці може бути приведене у наукову форму, те ж, що виникло шляхом ус тановления, часто змінюється в часі і різно в раз них місцях, а тому й позбавлене будь-якої наукової системи, подібно іншим поняттям про одиничні речі ".

69 Немая