4. Колективна взаємодопомога

Взаємодопомога — одна з характерних рис громадською побуту українського народу. Заснована на відповідальності членів громади один за одного, ця соціальна функція була обов'язком кожного з них. В. проявлялася у численних формах та обрядах життєвого циклу від народження людини до її похорону, у спільному захисті її честі й власності. Між селянами зберігалися традиції сусідської В., зокрема піклування про бідних односельців. У гуцулів, наприклад, коли помирав господар, то він обов'язково відписував біднякам частку свого майна. Бідні люди могли без запрошення прийти на різдвяну вечерю, а як не приходили, то господарка набирала всякої їжі та відправлялася до них. Проявами громадської турботи були наділення збіднілих селян з общинних фондів, влаштування так званих магазинів, шпіхлерів, комор, де зберігалися спільні запаси продуктів, насіння тощо на випадок несприятливих обставин.

Трудова В. була необхідною умовою існування селянських господарств, які постійно потребували додаткових робочих рук. Серед різноманітних форм трудової В. виключну роль відігравали толока і супряга, в основі яких лежала колективна праця. Ці та інші подібні звичаї були важливими лапками, які скріплювали взаємовідносини селян у громаді та сприяли трудовому вихованню молоді.

Толока (клака, поміч) — одна з найдавніших форм колективної взаємодопомоги при виконанні нагальних і трудомістких робіт. Як і супряга, Т. — різновид тимчасової трудової кооперації фізичною силою, трудовими навичками селян, робочою худобою, транспортом, знаряддями праці тощо.

Витоки звичаю Т., вірогідно, беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську (селянську, сільську). В ході подальшої еволюції цей звичай використовувався панівними верствами на свою користь і став однією з форм феодальних повинностей. Саме така Т. згадується в українських джерелах XV—XVIII ст. під назвами прошена, суха, мокра, горілчана.

Народна Т. грунтувалася переважно на етичних засадах. Основним її моральним принципом було добровільне надання безкоштовної допомоги односельцям, а на знак вдячності господар Т. щедро пригощав її учасників {толочені).

Діапазон робіт, виконуваних Т., був широким — різноманітні польові роботи, численні домашні й господарські (включаючи побудову житла та інших споруд). Різні види або етапи толочних робіт мали власну назву і часто усвідомлювалися селянами як цілком самостійні звичаї — зажинки, обжинки, возовиця, гребовиця, косовиця, закладини, здимки, вальки, оденки, понаволни та ін. Більшість видів толочних робіт виконувалась змішаним складом — чоловіки, жінки, молодь; існували й суто жіночі колективні роботи, і виключно молодіжні Т.

Із назвою "Т." у селян переважно асоціювалась робота у священика, поміщика, заможного односельця за пригощання. Безкорислива ж праця здебільшого пов'язувалася з поняттям поміч, яку надавали бідним людям, удовам, сиротам, сім'ям, що постраждали від стихійного лиха. На таких благодійних роботах працювали за спасибі, з любові. Питання про участь у Т. кожен селянин вирішував самостійно, з урахуванням того, що громадська думка не схвалювала відмови і що він сам може колись опинитись у скрутному становищі.

Як правило, Т. влаштовували у недільні або святкові дні. Згідно з побутуючими уявленнями, працювати на себе в такі дні було не можна; допомога ж сусідові, навпаки, схвалювалась. До того ж толочні роботи призначалися не на день шанування того чи іншого святого, а на підсвятки або на другий день свят Бориса і Гліба, Іллі, Семена, Паликопи та ін.

Тривалість різних видів Т. не була однаковою, проте завжди селяни прагнули завершити справу і якісно, і якомога швидше. Це досягалося обов'язковим розподілом праці між толочанами як за рівнем трудових навичок, так і за статево-віковими ознаками. Така організація праці надавала спільним діям чіткості й раціональності.

Т. була однією з ефективних форм залучення молоді до праці, передачі їй трудового досвіду та вправності. Недарма саме під час толочних робіт хлопці проходили випробування на придатність до вступу в парубочу громаду. В колективній праці формувалися і проявлялися такі риси, як людяність, доброта, співчуття, повага до односельців. Т. відбувалася, як правило, в піднесеному, святковому настрої, з піснями та жартами.

Завершувалася Т. пригощанням (вечерею) в домі господаря. Щедра гостина була не стільки платою за допомогу, скільки виразом щирої вдячності. Від цього також залежала і подальша репутація господаря. Ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Т. мала широке визнання: Без толоки, як без руки — ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш.

Супряга (спрягатися) — один із найпоширеніших звичаїв селянської взаємодопомоги. Передбачав об'єднання кількох господарств та забезпечення їх усім необхідним — робітниками, знаряддями праці, робочою худобою — для своєчасного і якісного проведення важливих землеробських робіт, головною серед яких була оранка під ярові чи озимі. Спільними зусиллями також вивозили в поле гній або колоди з лісу, з поля — снопи зібраного врожаю. У XV—XVIII ст. С. була відома і як спосіб виконання землеробських робіт у поміщицьких маєтках.

Поява перших супряжних спілок була викликана багатьма чинниками: важкістю освоєння цілинних земель силами одного господарства; особливостями конструкції "малоросійського" плуга і традиційної волової упряжки, які потребували кілька чоловік і не менше трьох пар волів, дефіцитом робочих рук у селянських сім'ях. Приблизно ж із середини XIX ст. спрягалися вже переважно кіньми.

С. поєднувала в собі два принципи: моральний, як прояв сусідської взаємодопомоги, і суто економічний — з його неприхованим особистим розрахунком. Як і толока, С. грунтувалася на переважно усному договорі. Умови його могли бути різними, але в основному зводились до того, що кожному з членів супряжної спілки орали по черзі та пропорційно до його внеску в неї. До такої спілки звичайно входили два — чотири господарства: за більшої кількості навряд чи можна було вчасно і якісно провести необхідний комплекс землеробських робіт у всіх супрягачів. Членами С. були, як правило, родичі, куми, близькі сусіди, що значною мірою визначало міцність і тривалість супряжних відносин. Харчувалися супряжники іноді у складчину, а найчастіше — в хаті того, хто приймав С. Він же годував і супряжну худобу.

Оденки (оденьки, годенки) — денні зимові роботи групи заміжніх жінок, а згодом і за участю окремих дівчат. На О. снували пряжу, пряли, вишивали, дерли пір'я тощо. Робили або кожна на себе, або всі на користь когось із групи по черзі. Водночас О. були своєрідною формою дозвілля. У перерві, а особливо після роботи, влаштовували спільне пригощання з іграми і танцями (баль).

Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги на відробіток, її застосовували переважно жінки, виконуючи по черзі польові роботи — день у о.днієї, день у другої і т. ін.

Схильність українського селянства до громадської трудової кооперації знайшла свій вираз і в діяльності різних артілей, що мали свою спеціалізацію. Помітну роль в економічному житті України XVII і особливо XVIII ст. відігравали артілі (валки) чумаків та рибалок. У період формування капіталізму набули поширення артілі косарів, молотильників, чередників, тютюнниць та ін. Об'єднувались в артілі й селяни, відправляючись на заробітки. Ці добровільні об'єднання грунтувалися на круговій поруці й відстоювали інтереси своїх членів.

Згуртовано та оперативно сільські громади виступали за врятування врожаю від різних шкідників, при захисті худоби від нападу хижаків тощо. У таких випадках на громадські роботи виходило все працездатне населення. Навіть на стадії розкладу сільська громада в Україні зуміла почасти зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалась не лише трудова, а й спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. Щоб не потрапити у залежність до лихварів, односельчани створювали громадські позикові каси і шпіхліри (комори), де зберігався «на чорний день» недоторканий запас зерна.