5. Громадські спільності та молодіжні громади

Козацтво — з XV—XVI ст. збірна назва козаків на Україні і в Росії, з XVIII ст. до 1917 р. — частина населення Лівобережжя, а також окремий військовий стан у царській Росії.

К. виникло як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української та польської шляхти, католицької церкви. В пошуках місця для вільної праці селяни і міщани почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми — козаками. Цей процес набрав особливого розмаху в XVII ст., коли на Середньому Подніпров'ї виникло багато козацьких слобід і хуторів. Під тиском панської колонізації, що поширювалась услід селянській, частина козаків відступила за дніпрові пороги (так званий Низ), де у

Ф.Красицький. Гість із Запоріжжя. 1901 р.

першій половині XVI ст. створила своєрідну організацію українського К. — Запорізьку Січ. У 70-х роках XVI ст. виник інший вид К — реєстрове (з середини XVII ст. — городове), сформоване урядом Польщі для боротьби з національно-визвольним рухом на Україні та для оборони її південно-східних кордонів від турецько-татарських нападів. За це козаки одержали певні привілеї та офіційну назву Війська Запорізького. Така організація повністю збереглася і в складі Лівобережної України (Гетьманщини) після Визвольної війни 1648—1654 рр.

Обставини, за яких створювалися обидва види українського козацтва, особливості їхньої подальшої історії зумовили й суттєві відмінності між ними. На Запоріжжі, як і на Лівобережжі та Слобожанщині другої половини XVII — 80-х років XVIII ст., не існувало кріпацтва, а також чітко сформованих станів, — козаки й посполиті могли переходити з одного стану до іншого. Разом із тим низове К. не було однорідним у соціально-майновому та правовому відношенні і поділялося на незначну частину панівної старшини і рядову масу — здебільшого вихідців із селян. Головним заняттям низових козаків довгий час були різні промисли, рибальство, скотарство. Умови господарського життя, постійної боротьби з турками й татарами зумовили їхню переважну безсімейність. Городові ж козаки із початку свого заснування являли собою окремий стан, займалися головним чином хліборобством і мали сім'ї.

На Правобережжі К. було ліквідовано на початку XVIII ст.: за умовами Прутського миру 1711 р. козацькі полки переселилися звідси на Лівобережжя. Зруйнувавши у 1775 р. Запорізьку Січ, уряд царської Росії тим самим ліквідував і низове К. Одну частину козаків було покріпачено, іншу переведено на становище сільських і міських обивателів, а решта втекла за межі Росії і заснувала на підвладній Туреччині території Задунайську Січ. Ліквідація автономії Лівобережної України на початку 80-х років XVIII ст. стала й кінцем існування городового К. як привілейованого стану. Рядові козаки наблизилися за своїм юридичним становищем до державних селян. У XIX ст. вони складали основну масу населення Чернігівської та Полтавської губерній.

К. відіграло виключну роль у вітчизняній історії, справило величезний вплив на формування специфічних рис традиційно-побутової культури, етнічної самосвідомості та національного характеру українського народу. Вже самим фактом свого існування воно надихало українців на боротьбу проти феодального гноблення, за національну незалежність.

К. було оригінальною соціально-економічною і військово-політичною організацією. Її головні риси — відсутність кріпацтва, формальне рівне право всіх членів козацької громади користуватися сільськогосподарськими угіддями, на демократичних засадах брати участь у козацьких радах, де вирішувалися всі найважливіші питання. К. створило й певні органи незалежної української держави. Козацьке військо відзначалося стійкістю у боях, витривалістю, суворою дисципліною. Козакам були властиві взаємодопомога і взаємовиручка, неординарність військових маневрів. Високі моральні принципи та ідеали К. стали взірцем для багатьох поколінь українців.

Представниками українського К. були створені видатні історико-літературні твори — так звані козацькі літописи. Найвидатніші серед них — "Літопис Самовидця", літописи Г. Грабянки і С. Величка. Разом з історичними відомостями вони містять чимало народних переказів, легенд, віршів та інших зразків народної творчості.

Братства: 1. Національно-релігійні громадські організації міщан та селян України кінця XVI—XVIII ст. Найбільшого поширення набули в містах, а згодом і селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд Б. існував і на Лівобережжі. Виникли у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква на Україні. У 60-х роках XVI ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Б,, близько 1615 р. було засновано Київське, а у 1617 р. — Луцьке Б.

Міські Б. були аналогічні цеховим корпораціям і мали свої статути. У спеціальних братських домах відбувалися сходки братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися внески і пожертви, влаштовувалися колективні обіди тощо. Б. дбали про свої патрональні церкви, надавали матеріальну допомогу своїм членам, організовували школи, друкарні, книгарні, бібліотеки, а найбільш заможні — шпиталі-притулки для хворих та непрацездатних. Витрати Б. покривалися власною працею братчиків, за рахунок внесків їхніх членів, прибутків від нерухомого майна, продажу свічок та хмільного меду (див. розділ "Свята громадських об'єднань").

Велике суспільно-політичне і національно-культурне значення Б., якого вони набули у XVI—XVII ст., у наступному столітті почало помітно зменшуватися. В Галичині й на Правобережжі вони підпали під вплив духовенства та й на Лівобережжі викопували переважно релігійно-побутові функції. Певне відновлення церковних Б. відбулося у 60-ті роки XIX ст. До членства у них селян схиляли певна демократичність устрою та їхня основна мета — сприяння народній освіті, відновленню чистоти національної релігії, проповідь тверезого способу життя та милосердя. Б. цього часу також сприяли єднанню сільської спільності, що яскраво проявлялося, зокрема, у проведенні храмових свят, громадських молебнів, процесій тощо; 2. Вікові об'єднання неодруженої міської молоді (молодечі, молодші Б.), що мали багато спільного з парубочими та дівочими громадами на селі.

Важливим інститутом сільського суспільства були молодіжні громади і пов’язані з вступом до них ініціаційні ритуали. Відомості про них походять з часів, коли це вже були релікти глибокої давнини.

Молодіжні громади — традиційні об'єднання молоді, що організовувалися за статево-віковою ознакою і діяли на засадах етико-правових звичаїв та норм громадського життя. Складалися з неодруженої молоді — парубків та дівчат, котрі дійшли повноліття (або ж скоро мали його досягнути) і утворювали самостійні товариства — парубочі чи дівочі громади, кожна з яких умовно поділялась на старшу і молодшу. М. г. виступали у ролі посередників між сім'єю та сільською громадою. Водночас мали власні права й інтереси, які визнавалися громадськістю. Внутрішній устрій парубочих і дівочих громад був суворо регламентований.

У селах різних реґіонів України громади молоді ділилися на дівочі й парубочі. Парубоча громада мала ватажка — «старшого парубка», «отамана», «березу», «вожая», який часто мав помічника і скарбника. У дівочих громадах старша звалася «отаманкою«, «березою«, «маткою». Молодіжні громади влаштовували вечорниці, досвітки, «грища», «вулиці», різні спільні забави, проводили святково-обрядові дійства в дні календарних свят. Ватажки мали керувати організацією таких розваг, проведенням обрядів, боронити інтереси молоді перед сільською владою, вирішувати непорозуміння.

У межах громад здійснювалися й ініціаційні ритуали. Класична схема ініціації переважно складалася з трьох фаз: виділення індивіда з суспільства і його ритуальне «вмирання», далі межовий (лімінальний) період, упродовж якого ініціанти проходили навчання й різноманітні випробування, — врешті, включення до колективу вже у новому статусі як повноправного члена.

Ініціація включала момент іспиту посвячуваних. При цьому у юнаків випробовувалися фізична сила, спритність, витривалість, а також професійні навички. Ініціація значною мірою пов’язувалася з ритуальним оформленням набуття молодими людьми тієї чи іншої професії, тому посвячувальні ритуали різнилися в різних соціально-станових групах.

Дівчата теж проходили іспит — показували вміння варити різні страви, зокрема кашу, виконувати інші жіночі роботи — прясти, шити, вишивати, плести тощо. На відміну від юнацьких, дівочі ініціації переважно не включали іспитів на хоробрість і фізичну силу. Зате в них велику роль відігравали символи плодючості і здатності жінки до продовження роду.

Посвячення в повноправні члени колективу становило зміст третьої фази ініціації. В парубоцьких громадах це був обряд «коронування» на парубка: хлопця, зокрема, садовили на коня, що виступав ритуальним перевізником на «той світ» і назад. Центральною подією дівочої ініціації було розбивання горщика з кашею, що її зварила посвячувана. Це символізувало втрату дівоцтва і пов’язувалося з ідеєю плодючості жінки.

Ініціаційні випробування парубків і дівчат тривали і під час їх «парубкування» й «дівування». Парубки у численних бійках, іграх із застосуванням фізичної сили, парубочих «розвагах» та колективних роботах доводили свою силу, спритність та вміння виконувати чоловічі сільськогосподарські заняття. Дівчата як майбутні господині демонстрували своє знання та навички в жіночих роботах.