Витоки політико – психологічних досліджень.

План:

1. Франко – італійська психологія мас.

2. Німецька «психологія народів».

3. Австрійська психоаналітична традиція.

4. Політико-психологічна проблематика в інтелектуальній вітчизняній традиції початку XX століття.

1

Політико-психологічна проблематика має, якщо не дуже давні, але досить міцні традиції. У другій половині XIX століття з’являються роботи істориків, філософів, соціологів, психологів, у яких політика інтерпретується в емоційно – почуттєвій формі. Біля джерел сучасної політичної психології стояли мислителі, що намагалися пояснити громадське життя взагалі, і політичну діяльність зокрема, психологічними факторами. До них, насамперед, відносяться представники психологічного напрямку в соціології.

Французькі й італійські вчені вивчали феномени стихійної масової поведінки, механізми зараження і наслідування, неусвідомлювані мотиви соціальних дій тощо.

Габрель Тард (1843-1904) – французький соціолог психологічної школи і криміналіст, фундатор економічної психології, один з піонерів «інтерпсихології» (тобто психології взаємодії між людьми) і соціології конфлікту, розроблювач «закону наслідування» як ключового в масовій поведінці. Основні роботи: «Закони наслідування» (1890), «Соціальна логіка» (1895), «Суспільна думка і юрба» (1902), «Особистість і юрба» (1903) і ін.

Феномен наслідування цікавив багатьох вчених, однак Г.Тард додавав цьому соціально – психологічному явищу особливо велике значення, абсолютизуючи його роль у суспільному житті. Розглядаючи наслідування як універсальне соціальне явище, аналогічне спадковості в біології, Г. Тард намагався пояснити за допомогою наслідування все громадське життя, у тому числі, і політичне. Наслідування, на його думку, виконує функції відтворення, поширення й уніфікації винаходів і відкриттів, забезпечуючи тим самим як прогрес, так і, одночасно, стабільність соціальних відносин. «У суспільних відносинах усі виявляються винаходами і наслідуваннями». Завдяки наслідуванню, відзначав Тард, відбувається поширення нововведень і, одночасно, завдяки цьому ж механізмові, населення Європи перетворилося в «видання, набране тим самим шрифтом і випущене в декількох сотнях мільйонів екземплярів». Поширення нововведень шляхом наслідування Г. Тард схематично малює у виді концентричних кіл, що розходяться від центра. Коло наслідування має тенденцію нескінченно розширюватися, поки не наштовхується на зустрічну хвилю, що виходить від іншого центра. Зустрічні потоки наслідування вступають у єдиноборство, починається «логічна дуель» наслідувань, наслідком чого можуть бути будь-які конфлікти: від теоретичної суперечки до війни. Процес наслідування підпорядкованій низці законів: по – перше, наслідування йде від внутрішнього до зовнішнього, по – друге, нижчі завжди наслідують вищих.

З часів Великої французької революції вивчення такої масової політичної спільності як юрба стало «модним». Не залишив без уваги цей специфічний соціально – психологічний феномен і Г. Тард, що назвав юрбу «самою стародавньою соціальною групою після родини». Аналізуючи психологію юрби, Г. Тард проводив розходження між несвідомою юрбою, спонукуваною силою темних і руйнівних імпульсів, і свідомою публікою, що створює суспільну думку. Публіка, у визначенні Г. Тарда, - це духовна сукупність, група індивідуумів, фізично розділених, але об’єднаних одночасністю їхніх переконань і захоплень, усвідомленням спільності своїх цілей. Виникнення публіки, що сприймається Г. Тардом як творець суспільної думки, позв’язані із розвитком ЗМІ. Завдяки читанню однієї і тієї ж газети між читачами виникає якийсь глибинний зв’язок, в основі якого лежить спільність ідей і свідомість цієї спільності. Однак публіка, як власне і юрба, часто є знаряддям у руках окремих особистостей, тому що не усвідомлює головного – самого факту вселяння, привнесення в колективну свідомість тих або інших ідей. Юрбу Г. Тард визначає як безліч осіб, тих, що зібралися в той самий час у визначеному місці і поєднуваних почуттям, вірою і дією. Юрба повторює ті самі дії, вона дріб’язково самолюбна. Чим більш чисельна юрба, тим нижче її рівень; юрба, незалежно від того, з кого вона складається, втрачає здатність володіти собою, тому що вона не мислить, а почуває, вона послабляє або знищує індивідуальність індивідів, які входять до неї. В утворенні юрби індивідууми беруть участь тільки своїми подібними психологічними рисами, що сумуються й утворюють єдине ціле, але не своїми індивідуальними відмінностями, що нейтралізуються.

Гюстав Лебон (1841-1931) – французький лікар і соціолог, автор робіт: «Еволюція цивілізації» (1895), «Психологія народів і мас» (1896), «Психологія соціалізму» (1908).

Г.Лебон – прихильник біологічної детермінації психіки, проповідник теорії ієрархії рас (під расою він розумів національність). Історія для нього – це історія зміни культурного домінування рас: вона йде по колу. Центральна тема його робіт – соціально – політичні фактори колективної поведінки. Він намагався знайти універсальний соціально – психологічний закон, що пояснює тенденцію зростання ірраціональності поводження індивіда в масі. Цей «закон духовної єдності юрби» Г. Лебон вбачав у заразливості колективних форм поводження, сугестивності мас і у втраті особистістю своєї індивідуальності в юрбі.

Характерні ознаки поводження людини в масі, з точки зору Г.Лебона, такі:

1. Знеособленість – індивідуальна манера поводження відступає під натиском пристрастей і замінюється інстинктивними, імпульсивними реакціями.

2. Різка перевага почуттів – розум поступається місцем інстинктові, звідси виникає надзвичайна схильність мас до впливу.

3. Втрата інтелекту – інтелект маси стає нижче, порівняно з інтелектом складових її одиниць: хто хоче заслужити схвалення маси, повинний орієнтуватися на нижчий рівень інтелекту і відмовитися від логічної аргументації.

4. Втрата особистої відповідальності.

Знання психології мас – найважливіший засіб у руках політиків – підкреслює

Г. Лебон. Політичні діячі повинні враховувати зростаючу активність мас, керуючись науковими знаннями психології юрби.

Г. Лебон пояснював ірраціональність масових рухів винятковою рухливістю тих настроїв і форм поводження, що народжуються у великих скупченнях людей. Динамічність суспільних настроїв обумовлена трьома причинами: поступовим ослабленням колишніх вірувань; наростаючою могутністю юрби; суперечливістю інформації, що поширюються ЗМІ.

У своїх працях Г. Лебон торкався і проблем лідерства. На його думку, клас лідерів підрозділяється на дві визначені категорії:

1. Люди енергійні, із сильною, але, нестійкою волею.

2. Лідери із сильною і стійкою волею.

Перші особливо придатні до раптових зухвалих вчинків, для того, щоб підняти маси. Друга категорія лідерів, що володіють стійкою волею, не настільки виразна, але має набагато більше значення. До цієї категорії і належать справжні засновники религій і імперій – Св. Павло, Магомет, Христофор Колумб. З т.з.Г. Лебона, лідер може бути іноді і розумною й грамотною людиною, але взагалі, ці якості скоріше шкодять йому, ніж приносять користь. Розум значно послабляє силу переконань, необхідних для великих справ. Великі вожді всіх часів, і особливо ватажки революцій, відрізнялися надзвичайною обмеженістю і фанатизмом. Причому, навіть найбільш обмежені з них користувалися переважно великим впливом. В політиці дійсні великі люди - ті, хто бачать потреби, що зароджуються, несвідомо втілюють її у собі і виражають пануючий ідеал своєї епохи.

Сципіон Сігеле (1868-1913) – італійський соціопсихолог, учень знаменитого криміналіста Ч. Ламброзо. Основні роботи: «Злочинна юрба» (1891), «Психологія сект» (1895). Займався дослідженням джерел злочинів, що виникають в умовах великого скупчення людей. Феномен юрби досліджувався ним з опорою на методи статистики, але з позиції глибоко продуманого психологічного підходу.

С. Сігеле намагається вирішити проблему організації юрби, щоб визначити міру відповідальності її членів за загальні вчинки. Пояснення організації юрби він запозичує у Г. Тарда: наслідування шляхом уселяння. Основною причиною протиправних дій у юрбі він вважав «ірраціональну динаміку дій», що виявляються в «масових організаціях».

С. Сігеле переконаний, що юрба більш схильна до зла, ніж до добра, і може дійти до злочину. Специфіка масової психології полягає, на думку С. Сігеле, у її інстинктивній природі. Здатність свідомого і розумного керування поводженням людей в умовах юрби неминуче втрачається, настрій і поводження індивіда в масі завжди ірраціональні, тобто характеризуються нездатністю контролювати вчинки і дії. Розгул незмінних спонукань, пристрастей, потягів, масової істерії – от що характеризує юрбу. В міру росту чисельності юрби, інтенсивність цього руху наростає. Тому масові скупчення людей – благодатний ґрунт для здійснення злочинів. С. Сігеле робить висновок, що вселяння впливає переважно на людей уже схильних зробити дію, що вселяється. Злочинні діяння в юрбі відбуваються в «стані афекту», що, з т.з.уголовного права повинне розглядатися як зм’якшуюча провина обставина. У зв’язку з цим, С. Сігеле, будучи фахівцем в області карного права, домігся включення відповідних статей в італійське законодавство.

2

Німецькі вчені сконцентрували свою увагу на культурно – психологічних особливостях різних етносів, що відбиваютьcя у мовах, мифологіях і т.п.

Одним з засновників німецької «психології народів» був Вільгельм Вундт (1832-1920). Основною його роботою в цій області знання є десятитомна «Історія психології народів» (1910).

Вундт займався психологічною інтерпретацією продуктів духовної діяльності народів (міфів, традицій, мов), що, на його думку, у сукупності складають дух нації. Вундт зробив спробу об’єднати різноманітні положення психології народів у психологічну теорію, центральним пунктом якої була ідея про «понадіндивідуальну психіку», «душу народу». Головним проявом «народного духу» він вважав мовну діяльність, а в самій науці про «національний дух» виділяв, принаймні, дві дисципліни: «історичну психологію народів» і «психологічну етнологію». Перша є пояснювальною дисципліною, а друга - описовою.

На відміну від французьких психологів і австрійських психоаналітиків, В. Вундта не цікавило масове поводження і проблема «особистість і маса», а більше – зміст національного духу, що відповідало уявленню про психологію, як про «науку про свідомість». Він підкреслював генетичний пріоритет національного духу над індивідуальним. Вундт, на прикладі засвоєння індивідами двох мов, показує, що наслідування є не основою, а лише супровідний фактор при взаємодіях у людських суспільствах. Критиці він піддає і теорію «індивідуального винаходу». На їхнє місце він ставить процеси «загальної творчості» і «асиміляції», але до кінця не розкриває їхню природу. Таким чином, головним внеском В. Вундта в політичну психологію є постановка і розробка проблем національної психології.

3

Вивчення політичних феноменів з погляду особистісного фактора, аналізу глибинних мотивацій поводження суб’єктів політики пов’язано з дослідженнями

З. Фрейда, А. Адлера, Е. Фрома та ін.

Зиґмунд Фрейд (1856-1939) – відомий австрійський психоаналітик і терапевт. В одній зі своїх найвідоміших робіт «Психологія мас і аналіз людського Я» спробував застосувати психоаналітичний підхід для подолання межі між індивідуальною і соціальною психологією. З. Фрейд застосовує поняття «лібідо» (перетворена сексуальна енергія) для пояснення психології організованих мас. Як приклади великих соціальних груп, він розглядає військо і церкву. На його думку, у церкві, як і у війську, існує одне і теж помилкове переконання, що глава (бог або воєначальник) любить однаково всіх індивідів, що входять у масу. В обох випадках кожен індивід прив’язаний почуттям любові, з одного боку, до вождя, а з іншого боку - до інших індивідів, що входять у масу. Ми маємо тут справу з ідентифікацією, за допомогою якої людина прагне до формування вланого «Я» за образом іншої людини, що береться за ідеал. Одночасно з тим, як людина приносить своє власне «Я» у жертву ідеалові замовкає критика – усе, що робить і чого хоче ідеал, правильно і бездоганно. Тому індивід знаходитися в масі на таких умовах, при яких усі несвідомі елементи одержують волю. При таких обставинах, неважко зрозуміти зникнення почуття відповідальності людини.

4

Близькі до політичної психології наукові напрямки склалися в Росії і в Україні у другій половині XIX – перших десятиліттях XX ст.

Микола Михайловський (1842-1904) – російський соціолог і літератор – публіцист. Основні твори: «Герої і юрба» (1887), «Ще раз про героїв» (1891), «Ще раз про юрбу» (1893). Найбільший інтерес в області політичної соціології представляє його теорія «героїв і юрби». На його думку, юрба – не народ, а самостійне суспільно – психологічне явище. Основне організаційне навантаження в справі керування юрбою несе герой. Останній є породженням юрби, що дає привід говорити про її саморегуляцію. Героя на перший план висувають обставини, при цьому, він стає центром, що акумулює розумову і моральну енергію юрби, її мозком. Головним механізмом спілкування і взаємодії між юрбою і героєм Михайловський вважав наслідування – усвідомлене і неусвідомлене. Маси мають схильність до легкої сугестивності, при цьому, важливу роль грає «магнетична сила» самої особистості героя, сила його авторитету. Можливість героя використовувати настрій мас реалізується в тим більшім ступені, чим більше герой виражає прагнення мас. Основними засобами керування масами є, з т.з. М. Михайловського, зараження, вселяння і наслідування.

Володимир Бєхтерєв (1857-1927) – російський психіатр і невролог. Основні роботи з політико-психологічної проблематики: «Роль вселяння в суспільному житті» (1898), «Об’єктивна психологія» (1907), «Колективна рефлексологія» (1921).

В. Бєхтерєв зробив спробу звести закони психології мас до основних фізичних законів (закон інерції, протидії, рівної дії і т.п.) Особливо велика увага в його творчості приділялася дослідженню суспільного настрою як явища групової і масової психології. Автор вважав, що суспільний настрій являє собою найбільше масовидне соціально – політичне явище, велику роль у динаміці якого грає феномен уселяння. Особливістю вселяння, на думку В. Бєхтерєва, є її адресність не до логіки, на відміну від переконання, не до готовності мислити і міркувати, а до її готовності одержати розпорядження, інструкцію до дії. Як і західні дослідники, В. Бєхтерєв підкреслював, що людина, знаходячись навіть у невеликій групі людей, почуває, сприймає, переживає і поводиться трохи інакше, ніж наодинці із собою. Звертав він особливу увагу і на роль ЗМІ у формуванні масових настроїв і орієнтацій.

На закінчення, можна зробити висновок про те, що при всьому різноманітті наукових концепцій Г. Тарда, Г. Лебона, В. Вундта, С. Сігеле, Н. Михайловського, В. Бєхтерєва, їх поєднує прагнення пояснити політичне поводження мас психологічними спонуканнями, причому, переважно несвідомими.

Семінарське заняття 3

Психологічні основи політичної соціалізації і ідентифікації особистості.

План:

1. Сучасні теорії політичної соціалізації особистості.

2. Фактори й етапи процесу політичної соціалізації, його основні функції і завдання.

3. Проблема ідентифікаційних практик особистості в політичній психології.

4. Основні завдання, типи і види процесів ідентифікації.

1

Термін «політична соціалізація» був введений у науковий обіг наприкінці XIX ст. американським соціологом Ф. Гідденсом і французьким соціопсихологом Г. Тардом. На їхню думку, даний термін повинний був застосовуватися стосовно «процесу розвитку соціальної природи людини». До середини 30 – х рр. XX ст. під «соціалізацією» стали розуміти, насамперед, різні аспекти включення людини в життя суспільства. У силу того, що в англійській (як і у французькій) мові термін «соціалізація» означає процес або вплив, спрямовані на об’єкт, останній найчастіше сприймався як реципієнт впливу. Ця особливість терміну знаходить своє пряме відображення в багатьох західних психологічних концепціях, в яких, у більшості випадків, особистість розглядається як об’єкт впливу. У цілому ж єдиного розуміння сутності терміна «політична соціалізація», як і суті самого процесу не існує. Різні наукові школи і напрямки акцентували увагу на значимості й особливостях різних механізмів соціалізації: родини, школи, культури, що і впливало на розуміння змісту соціалізації як процесу. Існує кілька основних трактувань процесу політичної соціалізації:

1. Класична або «Теорія підтримки», розроблена американськими вченими Д. Істоном, і Дж. Деннісом. Розглядаючи причини «збоїв» у функціонуванні політичної системи суспільства, вони прийшли до переконання, що стрес і збої в її роботі значно зменшуються, за умови добровільного прийняття громадянами пропонованих цією системою правил гри. Це стає можливим, якщо вимоги системи сприймаються громадянами з раннього віку, тобто у процесі соціалізації. У цьому випадку самі запити громадян стають більш передбачуваними і менш різноманітними. Теоретики «політичної підтримки» також переконані в тому, що сукупність настанов і активності громадян впливає на уряд і політичне життя країни, визначаючи, насамперед, їх стабільність. Ідея психологічної підтримки влади з боку рядових громадян виводиться авторами концепції з психологічних основ. Людина буде надавати підтримку системі в зрілому віці в тому випадку, якщо її відношення до системи було в дитинстві пофарбоване позитивно.

2. Рольова теорія політики (Коєн, Раппопорт) – дуже близькі в розумінні сутності процесу політичної соціалізації до представників класичної теорії. З їхнього погляду, роль учасника політичного процесу зводиться до адаптації громадянина до політичної системи, до пасивного засвоєння ним наявних зразків. Нормативні рольові розпорядження, унаслідок цього, спрацьовують автоматично. Ефективне включення людини в роль відбувається через ідентифікацію особистості із системою в цілому і з окремими політичними інститутами зокрема.

3. Психоаналітичний напрямок (К. Юнг, Е. Фромм, Е. Еріксон) – головну увагу приділяє дослідженню несвідомих мотивів політичної діяльності (формам політичного протесту, контркультурної поведінки), розуміючи політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень. При цьому значна увага приділяється і впливові соціуму. Так, на думку К. Юнга, соціум очікує від людини визначеної відведеної йому ролі, цілком орієнтований на «середнього» людину, що бажає і здатного виконувати тільки одну, відведену їй роль. Саме на такі ідеали й орієнтована вся система соціалізації людини.

4. «Гуманістична психологія» (А. Маслоу, К. Роджерс, С. Реншон) – виступає як опонент «теорії підтримки» у погляді на сутність політичної соціалізації. Відправними для даного напрямку є уявлення про особистість, як про таку, що вільно розвивається психологічно і виділення в ній емоційно – афективного компоненту як визначального фактора соціального розвитку. Головними висновками, на яких ґрунтуються побудови цих авторів, є наступні: 1. Політичний розвиток особистості підкоряється загальним закономірностям процесу самоактуалізації, що розвивається під впливом «внутрішньої» природи людини, а не під впливом факторів соціальної дійсності; 2. Потреби участі в політичному житті суспільства можуть виникнути лише після задоволення нижчих потреб людини (життя, безпека, засоби до існування, любов), тобто, на вищому етапі процесу самоактуалізації. По – суті, процес політичної соціалізації зводиться цими авторами до своєрідного «розкручування» закладених усередині індивіда можливостей. При цьому, стверджується, що «агенти соціалізації» (родина, школа, робочий колектив і т.п.) не стільки направляють процес соціалізації, скільки створюють «середовище» навчання. Вони не здатні вплинути на те, якою буде особистість молодої людини, вони можуть лише полегшити самоактуалізацію особистості, створивши сприятливий соціальний клімат (К. Роджерс).

5. «Споживча» концепція політичної соціалізації (Х. Хіммельвайт, П. Данліві, Х. Кастеллс) – Модель політичної соціалізації названа «споживчої», щоб підкреслити подібність між ухваленням рішення при покупці товару й ухваленням політичного рішення простим громадянином, наприклад, при голосуванні за партію. Виборець шукає відповідності або найменшу невідповідність між своїм набором настановлень і поглядів і партійною платформою. Серед інших факторів соціалізації дана група дослідників виділяє ті, які впливають на формування політичної свідомості особистості в процесі споживання. На їхню думку, сьогодні саме характер, стиль споживання, а не виробнича діяльність визначають політичну свідомість, і впливають на вибір політичних позицій. Зв'язки, засновані на споживанні, а не на традиційній класовій приналежності, порівнянні за силою з іншими факторами політичної соціалізації і можуть перевершувати вплив класового походження. Прихильники концепції «споживчого розшарування» пишуть про те, що сьогодні границі між класами, що створюють нові нерівності, проходять не в сфері праці, а в сфері домоволодіння, користування суспільним або приватним транспортом, освітою і іншими благами. Особливо вони відзначають важливість психологічної спільності з тими, хто живе поруч, на відміну від тих, хто разом працює.

6. Група авторів, що працювали в руслі теорії «плюралізму» (Р. Даль, В. Харт), а також теорії «конфлікту» (М. Вебер, Г. Моска, У. Гуд) виводили сутність соціалізації із взаємодії влади й індивіда. Останній, з їхнього погляду, не є пасивним об'єктом впливу політичної системи: його активність і взаємодія з владою обумовлені інтересами, здатністю діяти усвідомлено, підтримкою етносу, класу, політичної партії, за яку він може виступати.

Спираючи на приведені вище точки зору, політичну соціалізацію можна визначити як сукупність процесів становлення політичної свідомості і поводження особистості, прийняття і виконання політичних ролей, прояву політичної активності тощо.

2

Процес соціалізації має стадіальний характер. Під стадіями політичної соціалізації розуміють часові проміжки, через які протікає процес політичного розвитку і які відрізняються своєрідністю емоційно – пізнавального сприйняття політичної реальності, впливом різних соціальних факторів на політичний розвиток індивіда і різних рівнів цього розвитку.

У політичній психології не існує єдиної точки зору стосовно проблеми стадій політичної соціалізації. У якості однієї з альтернатив можна запропонувати наступну модель:

1. Перший етап – віковий відрізок приблизно від 4 до 12 (16) років. Етап характеризується, насамперед, явною перевагою розвитку емоційних компонентів майбутніх політичних настановлень і визначальним впливом на дитину батьків. Американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс виділили чотири специфічні риси дитячого сприйняття влади: А) ПОЛІТИЗАЦІЯ – усвідомлення наявності іншої, ніж батьківська, влади, що знаходиться поза родиною і над нею – поліція, міліція; Б) ПЕРСОНАЛІЗАЦІЯ – політична влада сприймається у виді конкретних індивідів – поліцейського, президента, королеви і т.п.; В) ІДЕАЛІЗАЦІЯ – з владою зв'язані тільки позитивні емоції (хоча і не завжди); Г) ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ – усвідомлення існування інститутів влади, перехідний етап до розуміння влади як політичної системи.

2. Другий етап – віковий відрізок приблизно від 12 до 18 років – відрізняється формуванням в основному закінчених політичних настановлень. На даний факт впливає одержання індивідом юридичного права участі в політичній діяльності, а також формування визначеного типу світогляду завдяки навчанню і роботі. Тут вже розширюється коло соціальних факторів, що впливають на політичний розвиток індивіда, змінюється їхня вага в цьому впливі.

3. Третій етап – охоплює весь дорослий період життя людини. Відбувається або стабілізація політичних настанов, що сформувалися, або їхня трансформація під впливом життєвого досвіду індивіда і зовнішніх умов (стабільна - нестабільна ситуація).

Функціями політичної соціалізації є: 1. Інформаційна – передача традицій політичної культури з покоління у покоління; 2. Ціннісно-орієнтаційна – створення визначеного типу світогляду в громадян даної держави; 3. Нормативна – формування основних стереотипів людських реакцій на виклики політичного середовища; 4. Мотиваційна – формування мотивів і потреб у політичній участі індивідів.

У політичній психології виділяються різні типи соціалізації:

1 Пряма – безпосереднє придбання політичних знань і настанов.

2. Непряма або латентна – це свого роду проекція рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особистості на зформовані політичні настанови. Саме з впливом такого роду факторів зв'язана найбільш примітивна модель соціалізації – поширення того ж образа влади, що був у дитини стосовно влади батьків, на все суспільство. У цьому випадку всевладні фігури батьків поступово витісняються іншими грізними фігурами, і, наприкінці, втілюються в образі батька нації.

До факторів політичної соціалізації необхідно віднести мікро – і макросередовище, спосіб життя індивіда, рівень розвитку суспільної свідомості, тип політичної культури даного суспільства і т.п. Найчастіше, фактори виступають у виді персоніфікованих носіїв суспільного впливу, що одержали назву агентів соціалізації. До їхнього числа відносяться члени родини, однолітки і вчителі, начальство й інші, значення яких нерівнозначне для особистості, але кожний, з яких по – своєму вводить її в соціум.

Становлення особистості в її громадянському статусі відбувається під впливом політичного середовища, куди входять: характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, партії й організації. За допомогою спеціальних механізмів (навчання, уселяння, пропаганда і т.п.) ці фактори корегують і контролюють політичне поводження індивіда. Результатом цього процесу стає, по – перше, безперебійне функціонування політичної системи при зміні поколінь в політиці. По - друге, результатом політичної соціалізації стає визначений тип особистості, стрижнем мотивування діяльності якої стануть вироблені в ході первинної соціалізації базові переконання і принципи, властиві політичній культурі даного соціуму.

Різні типи передачі культурної інформації в тих або інших політичних системах дозволяють виділити наступні моделі (типи) політичної соціалізації:

1. Гармонійна модель – формування позитивного ставлення до влади, правового порядку, традиційних інститутів. Психологічно нормальна взаємодія людини й інститутів влади, усвідомлення індивідом цивільних обов’язків.

2. Гегемоністська модель – негативне ставлення індивіда до будь-якої соціальної і політичної систем крім своєї.

3. Конфліктна модель – ціль політичної участі індивіда полягає в збереженні лояльності до своєї групи, підтримка її в боротьбі з політичними супротивниками.

4. Плюралістична модель – формування високого рівня цивільної відповідальності, уявлень громадян про свої політичні інтереси, бажання брати участь у їхній реалізації. В результаті, громадяни стають прихильні визначеним політичним групам і можуть вільно змінювати свій вибір в залежності від результатів політики і ступеня реалізації своїх інтересів.

Таким чином, основними завданнями політичної соціалізації як процесу поступового входження індивіда в сферу політичних відносин можна вважати наступні:

1. Прищеплювання новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості.

2. Створення сприятливих умов для нагромадження членами суспільства політичного досвіду.

3. Якісні зміни відповідних елементів політичної культури, як необхідні умови соціальних трансформацій.

3

Досить умовно теоретичні підходи до проблеми ідентифікаційних практик особистості можна розділити на п’ять основних груп:

1. Психоаналітичний підхід (З. Фрейд, Т. Адорно, Е. Еріксон) – Прихильники цього підходу виходять з наявності споконвічного конфлікту між особистістю і суспільством, обумовленого домінуючою роллю в житті людини несвідомих імпульсів, що придушуються суспільством. З. Фрейд першим дав розгорнуту психологічну інтерпретацію міжгруповим відносинам і, зокрема, проблемі ототожнення індивіда з групою, тобто явища соціальної ідентичності. З. Фрейд зв’язував це явище з протиставленням любові до власної групи й агресії стосовно інших. Затверджуючи неминучість аутгрупової ворожості в будь-якій міжгруповій взаємодії, З. Фрейд інтерпретував її як головний засіб підтримки згуртованості і стабільності групи. Він пояснював ворожість індивіда до «чужих» і прихильність до «своїх» подвійністю емоційних відносин раннього дитинства, що переносяться на соціальну взаємодію: любов і агресія, що придушується до батька, трансформується в любов до лідера й агресивність до аутгрупи.

2. Біхевіористський підхід (М. Шериф, Д. Кемпбелл) – Представники цього підходу розглядають процес ідентифікації як необхідний наслідок міжгрупового конфлікту. Відповідно до теорії міжгрупового конфлікту, реальний конфлікт інтересів між групами (актуальний, або такий, що мав місце в минулому, або передбачуваний у майбутньому) обумовлює відчуття конкуренції і чекання реальної загрози з боку іншої групи. Реальна загроза, у свою чергу, обумовлює: 1) ворожість окремих членів групи до джерела погрози; 2) збільшення внутрігрупової солідарності; 3) більш повне усвідомлення індивідом своєї групової приналежності; 4) збільшення міцності кордонів групового членства; 5) зменшення ступеня відхилення індивідів від виконання групових норм; 6) збільшення міри покарання за порушення цих норм аж до вигнання порушників із групи.

3. Когнітивістський підхід (Г.Таджфел) – Прихильники даного підходу розробили «теорію соціальної ідентичності». Центральна теза теорії полягає в тому, що в соціальної групи існує потреба створювати позитивно оцінювані відмінності від інших груп, щоб забезпечити своїм членам позитивні самооцінки, тому що особистість схильна визначати себе в термінах своєї приналежності до соціальної групи. Соціальне порівняння саме по собі є достатнім для виникнення упередженості стосовно іншої групи. Вихід може бути знайдений, з огляду на те положення, що пересічне членство індивіда в різних групах ефективно нейтралізує диференціацію, зм’якшує конфлікти між конкуруючими структурами.

4. Діяльний підхід (В. Агєєв) – Процес ідентифікації індивіда з групою – не спонтанна, споконвічна характеристика, а залежна величина, обумовлена структурою міжгрупової діяльності. Кінцева виразність феномену ідентичності залежить від цілого ряду соціальних факторів. Це – ступінь законності статусних розходжень між групами, приналежність до більшості або меншості, специфіка форм організації міжгрупового взаємодії (конкуренція або кооперація). Інтегративні і диференціальні процеси в міжгрупової взаємодії існують одночасно, й у нормальних умовах врівноважують один одного. Диференціюючи міжгрупові процеси, відповідальні за створення соціальної ідентичності групи, її об'єктивних відмінностей від інших. Інтегративні групові процеси, навпаки, покликані охороняти групу від ізоляції і самоізоляції, вони забезпечують обмін соціокультурним досвідом.

5. Символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, Ю. Хабермас) – Людина при народженні не має ідентичності, остання виникає як результат її соціального досвіду, взаємодії з іншими людьми. Акцент робиться на соціальній обумовленості ідентичності: вона виникає тільки за умови залучення індивіда в соціальну групу, у спілкуванні з членами цієї групи. При цьому виняткове значення надається символічній комунікації – вербальній і невербальній. З одного боку, суспільство визначає ідентичність індивіда, задаючи норми і закони його існування; з іншого боку, індивід задає власне оточення в сенсі вибору цілей, цінностей і потреб. Можливі ситуації, коли людина постає перед проблемою: яким чином досягти сприйняття себе як взаємозалежного цілого. Такі ситуації виникають, коли людина знаходиться між різними соціальними групами, що мають різні норми і ціннісні орієнтації. У таких випадках можуть виникнути дві різні ідентичності.

За Ю. Хабермасом, вертикальний вимір ідентичності – «особистісна ідентичність» - забезпечує цілісність історії життя людини. Горизонтальний вимір ідентичності – «соціальна ідентичність» - забезпечує можливість виконувати різні вимоги всіх рольових систем, до яких належить людина. «Я – ідентичність» виникає в балансі між особистісною і соціальною ідентичностями. Встановлення і підтримка цього балансу відбувається за допомогою технік взаємодії, серед яких виняткове значення приділяється мові. У взаємодії людина проясняє свою ідентичність, прагнучи відповідати нормативним чеканням партнера. У той же час, людина прагне до вираження своєї неповторності.

4

У політичній психології прийнято виділяти чотири основних види ідентичності:

1. Соціальна – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належить. З іншого боку, соціальна ідентичність – це усвідомлення, відчуття, переживання своєї приналежності до різних соціальних спільнот – таких як мала група, клас, родина, територіальна спільність і т.п. Соціальну ідентифікацію як процес, можна визначити як несуворе самовизначення індивідів у соціально – груповому просторі щодо різноманітних спільнот як «своїх» так і «не своїх».

2. Етнічна – ідентифікація, звернена в минуле, втілена в культурній традиції індивіда або групи і виступаюча як система координат у період кризи інших форм ідентичностей.

2. Особиста – індивідуальні ознаки людини (як біологічні ознаки людини, так і унікальна комбінація фактів і дат історії її життя).

3. Я - ідентичність– суб’єктивне відчуття індивідом своєї життєвої ситуації і своєї своєрідності. Тісно зв’язаним з Я – ідентичністю, є процес самоідентифікації – самооцінка власних особистісних властивостей і потенцій як діяльного суб’єкта, як уявляються індивідові в його власній самосвідомості і сприйнятті інших, насамперед з боку референтних груп.

У політичній психології виділяють наступні типи ідентичностей:

1. Передчасна ідентичність – її елементи формуються відносно рано в житті, не в результаті самостійного пошуку і вибору, а, в основному, внаслідок ідентифікації з батьками або іншими значними людьми. Прийняті таким чином цілі, цінності і переконання можуть бути подібними з батьківськими або відбивати чекання батьків.

2. Мораторій (криза ідентичності) –виник конфлікт між сформованою до даного моменту конфігурацією елементів ідентичності з відповідним їй способом «вписування» у навколишній світ і соціальну нішу існування, що змінилася. У такій ситуації людина постійно знаходиться в стані пошуку інформації, корисної для подолання кризи.

3 Досягнута ідентичність – цим статусом володіє людина, що пройшла період кризи і сформувала сукупність особистісно значимих для неї цілей, цінностей і переконань. Така людина знає, хто вона і чого вона хоче. Свої цілі, цінності і переконання вона переживає як особистісно значимі й які забезпечують її почуття спрямованості і свідомості життя.

4. Дифузійна ідентичність – відсутність міцних цілей, цінностей і переконань людини, нездатність вирішити кризові ситуації. При відсутності ясного почуття ідентичності, люди переживають ряд негативних станів – песимізм, ненаправлену злість, відчуження, тривогу.

Функції соціальної ідентичності:

1. З боку індивіда – реалізація базисних потреб приналежності до групи, забезпечення захисту, можливостей самореалізації, оцінки іншими і впливу на групу (суспільство).

2. З боку суспільства – включення індивідів у систему соціальних взаємозв’язків і взаємин.

До об’єктів соціальної ідентифікації можуть бути віднесені різноманітні мінімальні групи, що можуть бути класифіковані за декількома підставами:

- Первиннні (родина, найближче дружнє оточення).

- Групи контактного спілкування (товариші по роботі).

- Символічни співтовариства (моє покоління або політичні однодумці).

- Примордіальні співтовариства (етнонаціональні групи).

- „Модерні” співтовариства (спільності тієї ж політичної орієнтації або поділяючі аналогічні цінності і погляди).

Семінарське заняття 4

Політична влада як об’єкт політичної психології.

План:

1. Психологія влади: генезис і основні види прояву.

2. Психологічний вимір політико-владних відносин. Джерела влади.

3. Психологічні ознаки легітимності влади.

4. Психологія парламентського лобізму.

1

У політичній психології влада розглядається як самоцінність. При цьому, особлива увага приділяється пов’язаним з володінням владою позитивним емоційним переживанням.

Предметом психологічного аналізу є не владні відносини як такі, а скоріше їхні суб’єктивні аспекти – сприйняття інститутів влади, настанови стосовно владних фігур, адекватність усвідомлення ступеня залежності від носіїв влади тощо. Але, мабуть, найбільш цікаве питання – це проблема психологічних механізмів влади

Психологія політичної влади – це закономірності, механізми, умови і фактори її утворення, а також її функціонування як інституту. У виявленні психологічних характеристик політичної влади склалося декілька підходів. Серед них варто назвати наступні:

1. Соціобіологічний підхід до проблеми влади. Основним відправним моментом цього підходу є припущення про уроджений характер прагнення до домінування. Джерела «волі до влади», якщо використовувати виразом Ф. Ніцше, вбачаються в біологічних структурах людини. Дослідники апелюють до даних, отриманим при дослідженні поведінки тварин. В останніх спостерігаються явища, що можуть бути позначені термінами соціального життя людини (ієрархія, панування). Відповідно, вважається можливим говорити про наявність відповідних інстинктів не лише в предків людини, але й у неї самої.

2. Компенсаторна концепція влади. Її фундатором є А. Адлер, що пов’язав прагнення особистості до домінування зі спробами перебороти реальну або уявну неповноцінність. При цьому, влада і все зв’язане з нею стають засобом підвищення у власних очах власної значимості, подолання заниженої самооцінки. Закріплені в підсвідомості переживання дитинства, зв’язані з приниженнями, образами з боку найближчого соціального оточення (ровесників), трансформуються згодом у пошук способів гіперкомпенсаторного самоствердження. Прагнення за будь-яку ціну «розширити свою особистість», унаслідок чого людина почуває себе чи ледве не Богом, називається «психічною інфляцією». Вона небезпечна тим, що в результаті наростає атрофія особистості індивіда, коли за «шановною оболонкою ховається жалюгідна істота». У структурі особистості відбувається роздвоєння: з одного боку, уявне «Я – грандіозне», спрямоване на визначений соціальний успіх, і, з іншого боку – «Я – реальне», мізерне, охоплене почуттям образи і страху. Успішність «помсти минулому» вимагає постійних підкріплень у виді відокремлення себе на тлі інших. Звідси – інтенсивне енергетичне забезпечення досягнення успіху. Одночасно, позначені тенденції супроводжуються гострим почуттям страху втратити підкріплення реального, а не ілюзорного успіху. Інтенсивне і тривале енергетичне забезпечення різноспрямованої активності роздвоєного «Я» обумовлює емоційне виснаження і може привести до поведінкового вибуху – деструктивної агресивності, спрямованої на ззовні або на самого себе.

3. Поліпотребнісний підхід до мотивації влади. Засновником є російський дослідник

С. Каверін. З його погляду, потреба влади – синдром п’яти базових потреб: волі (влада використовується для досягнення безпеки), гедоністичної (влада – засіб задоволення матеріальних потреб), самоствердження (через владу досягаються престиж, повага, визнання), самовираження (влада як досягнення значимих результатів, гра, змагання), потреби бути особистістю (через володіння владою реалізується прагнення зробити щось для інших, а не тільки для себе). Виходячи з цього, С.Каверіним розроблена оригінальна типологія людей на підставі того, яка з потреб переважає в структурі мотивації влади

Домінуюча потреба	Тип особистості
Потреба у волі	Нонконформіст
Гедоністична потреба	Конформіст
Потреба в самоствердженні	Диктатор
Потреба в самовираженні	Авантюрист
Потреба бути особистістю	Демократ

4. Оригінальну концепцію «аддикції влади», запропонували російські дослідники В. Міневич та С. Рожков. Вони виходять з того, що при виконанні будь-якої діяльності, тим більш значимої, в організмі людини виробляються гормони, подібні по дії наркотиків, що дають людині позитивні емоції. Політика, у свою чергу, пов’язана як з високими витратами енергії, так і з величезними можливостями для задоволення потреб влади, самореалізації і відповідних емоційних станів, що викликають відповідні біологічні процеси. Ставши політиком, людина з визначеними психічними особливостями може звикнути одержувати подібне «підживлення» і після визначеного моменту «сідає на політичну голку». Відповідно, для одержання задоволення потрібні усе більш великі частки влади, шанування, більш грандіозні політичні проекти. Даному процесові супроводжують зміни особистості, подібні із клінічною картиною, виявленою в людей з наркотичною залежністю: некритичність до всього що відбувається, сверхцінність власних ідей, підозрілість тощо.

2

З погляду політичної психології, політико-владні відносини можна визначити як взаємодію мотивацій суб’єкта й об’єкта влади. Тоді психологічним механізмом здійснення влади є різноманітний вплив на мотиви підвладних, стимулювання в них наявних спонуканнь або, навпаки, перешкоджання їхньому проявові. Відповідно, суб’єктові влади необхідно володіти визначеними ресурсами, що будуть значимі для інших.

У психологічній літературі найбільш розповсюдженою є класифікація джерел влади, що запропонована Д. Френчем, Б. Рейнвейном і Д. Картрайтом. Вони виділяють:

1. Владу винагороди (поводження людей буде визначатися чеканням позитивного закріплення їхніх дій).

2. Владу примусу (збереження мотивації, що не відповідає владній волі, веде до санкцій різного виду).

3. Владу еталону /referent power/ (суб’єкт влади являє приклад, з яким підвладні ідентифікують себе).

4. Владу знавця (експерта) (переконання громадян у важливості знань суб’єкта влади для здійснення заданих цілей).

5. Владу інформаційну (володіння інформацією, що змушує об’єкт влади переосмислювати наслідки реалізації своєї наявної мотивації).

6. Нормативну владу /legitimate power/ (переконаність у праві на здійснення влади).

Важливою категорією політичної психології є поняття мотиву влади. Мотив влади – це психологічна потреба, що визначає прагнення до влади. Мотив влади зводиться до потреби в домінуванні, впливі, у відчутті своєї переваги. Як найважливіше джерело мотивації до влади виділяють її інструментальну функцію тобто владу як інструмент. За допомогою влади полегшується досягнення безпеки (у різних проявах – від можливості використовувати силу для впливу на інші до депутатської недоторканності). На думку американського психолога Д. Макклеланда, мотив влади має два вектори. Якщо перший можна позначити як «влада для» (щоб панувати над іншими), то другий – як «влада від» (забезпечити власну волю).

3

Найбільш істотні ознаки влади виявляються в легітимності і суверенітеті. Легітимність влади – це ступінь згоди між керуючими і керованими соціальними суб'єктами. Легітимність влади з психологічної точки зору являє собою суб'єктивну законність – самі люди, а не тільки відповідні юридичні, церковні або міжнародні інститути визнають право даної влади керувати. Легітимність – це визнання громадянами правомочності влади, обґрунтованості її претензій на панування над ними, внутрішня згода підкорятися. Легітимність і легальність не збігаються, оскільки мають різну природу. Якщо легальність відбиває формальний момент відповідності влади правовим нормам, то легітимність є, по своїй сутності, саме психологічною характеристикою. Таким чином, легітимність – це факт свідомості людей. Згода з цілями, яких прагне досягти влади, означає хоча б часткову ідентифікацію людей із самою владою. Оскільки держава зацікавлена, щоб громадяни ідентифікувалися з нею і вважали, що вона виражає їхні інтереси, вона прагне декларувати популярні і зрозумілі для людей цілі, внутрішній зміст яких найчастіше визначається специфікою політичної культури даного суспільства. До способів досягнення згоди влади і народу можна віднести, наприклад:

1. Поширення ідеї про наявність погрози (реальної або вигаданої, зовнішньої або внутрішньої) звичному порядкові речей.

2. Висування невизначених, месіанських цілей розвитку, що апелюють до несвідомих елементів людської психіки (ідея «побудови нового Царства Справедливості» у перших поселенців у Північній Америці, будівництво комуністичного суспільства в СРСР, досягнення «Нового світового ладу» у Третьому Рейху тощо).

Традиційно, слідом за М. Вебером, виділяють три види легітимності:

1. Традиційну – в її основі лежить звичка, прагнення до сталості, консерватизм, почасти конформізм, традиційна соціальна дія (робити як усі). При традиційній легітимності нове здобуває значимість тільки через посилання на авторитет минулого.

2. Легально-раціональну – влада виникає з переконання в тому, що необхідно підкорятися вказівкам людей і інститутів, обраних відповідно до раціональних правил. Даний вид легітимності тісно зв’язаний з цілераціональним типом соціальної дії, за формулою “ Легітимність + ефективність”.

3. Харизматичну – владі підкоряються в силу того, що приписують її носіям неповсякденні якості: великого вчителя, героя, пророка тощо. Основою утримання влади поряд з «таємницею» і «авторитетом» є «чудо».

Серед сучасних підходів до легітимності найбільш відома концепція Д. Істона. Він запропонував виділяти три типи правомочності:

1. Ідеологічна легітимність випливає з того, що громадянин розділяє цінності, які виражає влада. Підпорядкування владі, власне кажучи, виявляється реалізацією власних переконань.

2. Структурна легітимність вов’язана зі схваленням принципів, норм, механізмів функціонування влади безвідносно до політиці, що проводиться нею.

3. Персональна легітимність ґрунтується на довірі до політичних лідерів, що уособлюють владу, високій оцінці їх особистісних і політичних якостей (тобто фактично на авторитеті). Психологічною особливістю персональної легітимності в ряді держав, серед яких не є виключенням і ряд держав СНД, може стати ототожнення з таким політиком позитивних аспектів діяльності влади, а негативних – з його оточенням: «цар гарний – бояри погані».

Є можливість співвіднести згадані вище типи легітимності і виділені М. Вебером типи соціальної дії:

Тип соціальної дії	Тип легітимності
Традиційна	Традиційна
Афективна	Харизматична (Персональна)
Цінносно-раціональна	Ідеологічна
Цілераціональна	Структурна (Легальна).

До факторів легітимності політичної влади необхідно віднести:

1. Звичку людей до визначеного типу влади, до традиційних ритуалів і атрибутики.

2. Час – тривалий термін існування системи. Для представлення факту «тривалості» влади у свідомості громадян служать численні ритуали.

3. Віру в сакральний характер існуючих інститутів.

4. Успіх – ефективність режиму прямо пропорційна його легітимності у свідомості громадян.

5. Асоціація влади з національними силами.

Серед факторів, що знижують легітимність влади можна відзначити:

1. Ціннісний дисонанс еліти і мас.

2. Зниження авторитету правлячої еліти.

3. Відчуження громадян від влади, відсутність можливості виразити свої інтереси.

4. Неефективність влади, невиконання нею своїх обов’язків

5. Активізацію протистояння відкритої і латентної опозиції, боротьба різних елітарних угруповань.

4

Поняття «лобі», «лобізм», «лобіювання» і інші його похідні запозичені з англомовної політичної термінології (від англ. Lobby – крита прогулянкова площадка, коридор). У 1553 р. поняття позначало прогулянкову площадку в монастирі. За сторіччя так само стали називати приміщення для прогулянок у палаті общин парламенту Англії. Політичний відтінок значення цього слова придбало ще за два сторіччя, причому не в Англії, а в США, коли у 1864 р. термін «лобіювання» почав позначати покупку голосів за гроші в коридорах Конгресу. Лобізм можна визначити як комплекс різних прийомів і методів (прямого і непрямого) впливу на владні структури з метою рішення визначених завдань.

Лобізм у теоретичному плані можна кваліфікувати як один з механізмів реалізації в політиці психологічних відносин між суспільством і державою, між корпоративними групами і парламентом. Основна причина будь-якого лобіювання, (відстоювання політичних, економічних, соціально – культурних або інших інтересів), має однією з основних своїх першопричин психологічний фактор. Актуальна потреба в лобістській діяльності в парламенті обумовлена:

1. Різноманіттям існуючих в суспільстві інтересів, настанов, переваг, потреб тощо.

2. Значним зарядом енергії, що несуть у собі невраховані інтереси, потреби й настанови соціальних груп.

Займаючись професійно або напівпрофесійно перекладом економічних і духовних інтересів соціальних груп, що їх делегують, мовою політичних вимог і програм, політичні партії здійснюють тим самим своєрідний глибинний психоаналіз, рефлексію неясних, але, проте, хворобливих проблем, переводячи їх у доступну раціональному вирішенню свідому площину. Голос не представлених у парламенті малих груп, переданий за допомогою діяльності лобістів, з одного боку, переводить боротьбу по відстоюванню корпоративних інтересів зі сфери силових методів у сферу комунікативних відносин, з іншого боку – підсилює легітимність парламенту, додаючи йому неформальну показність.

Психологічні передумови лобізму в парламенті мають своєю основою схильність, готовність багатьох депутатів по тим або інших причинах брати участь у процесі лобіювання. Психологічною основою безпосереднього лобіювання є лобістський контакт, переконання, уселяння, психологічне зараження. Усе це виявляється як в індивідуальному аспекті, так і у випадках впливу на групу. В арсенал лобістської діяльності входять також і такі методи психологічного впливу, як погрози, шантаж, примус.

Можна виділити чотири типи мотивації лобістської діяльності парламентаріїв:

1. Мотивація досягнення і самоствердження (найбільш поширені мотиви конкуренції, самовпевненості, честолюбства і самолюбства).

2. Мотивація за типом соціальної ідентифікації (ототожнення парламентаріями себе з якось соціальною групою або спільністю).

3. Мотивація винагороди (орієнтована на будь-які форми матеріальної і соціальної винагороди, причому не тільки на грошову компенсацію. Переобрання на наступний термін теж може бути розглянуте як свого роду винагорода за успішну лобістську діяльність).

4. Мотивація запобігання невдач (прагнення депутатів уникати негативних емоцій, зберігати позитивні взаємини з виборцями і колегами по парламентській діяльності).

Семінарське заняття 5

Політична психологія особистості.

План:

1. Психологічні особливості політичної орієнтації особистості.

2. Політична поведінка й участь: психологічні особливості й основні типи.

3. Політичне лідерство як психологічний феномен.

4. Проблеми лідерства і вождізму в політичній психології.

1

Проблема особистості в політиці є чи не основною для політичної психології. Надзвичайна складність проявів самого «людського фактора» у політиці породила безліч концепцій і теорій, що намагаються пояснити механізми поводження людини в сфері політики, виявити сутність феномена політичного лідерства тощо. Так, наприклад, представники психоаналітичного напрямку концентрували основну увагу на аналізі внутрішньої активності політика. У психоаналітичних трактуваннях політичної активності індивіда позначилися два основних розуміння даного феномена:

1. Розвиток політичної активності як засіб подолання якогось внутрішнього конфлікту «цілком нормальної особистості» політика.

2. Розвиток політичної активності в зв'язку з очевидними психопатологічними характеристиками особистості, що і забезпечують політикові його успіх.

Представники гуманістичної психології виступали за урахування емоційно – мотиваційної сфери особистості при аналізі політики. Американський політичний психолог С. Реншон виходив з того, що тільки та система, яка задовольняє базові людські потреби, може ефективно залучати в політичну активність своїх громадян і розраховувати на їхню підтримку. Однією з таких потреб, важливою для становлення демократії, є потреба людини в участі, що на психологічному рівні виражається у встановленні особистого контролю над ситуацією.

Резюмуючи різні підходи і позиції, дослідниця Ф. Грінстайн виділила три основних фактори, що визначають роль окремої особистості в політиці:

1. Ситуації появи нових політичних обставин, що не мали аналогів в історії.

2. Поява складних і суперечливих ситуацій з великим ступенем невизначеності.

3. Виникнення ситуацій з вибором між різними силами, що припускають різні політичні рішення.

У цілому ж, роль особистості в політиці тим вище, чим більш сприйнятливе середовище до того, що їй пропонує особистість, чим сильніше позиції людини в політичній системі і чим яскравіше «Я» конкретного політика.

Інтерес, безпосереднє ставлення людини до політики обумовлені багатьма факторами (вік, стать, соціальний статус, національні традиції, рівень освіти і інформованість і т.д.). У цілому, можна погодитися з такою типологією політичних ролей:

• Рядові громадяни (об’єкт політики і політичних процесів).

• Рядові громадяни, опосредованно включені в політичну практику як члени профспілок і виробничих колективів.

• Політичні активісти.

• Професійні політики.

Приймаючи участь у політиці, людина переважно керується двома мотивами: альтруїстичним і егоїстичним. Мотиви, у свою чергу, визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючим фактором політичної діяльності є потреби в самовираженні, самореалізації, визнанні, волі, владі тощо. Як правило, потреби тісно переплетені і взаємозалежні. Щоб зрозуміти дійсну мету політичної діяльності будь-якого суб'єкта політики, передбачити її результати, необхідно проаналізувати характер і особливості, що стимулюють його діяльність.

Кожне суспільство характеризується властивою лише йому системою й ієрархією цінностей. Саме ця система багато в чому і визначає політичну орієнтацію громадян. Політична орієнтація – це уявдлення людини про відповідну її потребам мету політичної діяльності, а також про способи досягнення цієї мети. Політична орієнтація обумовлює політичний вибір, який, у свою чергу, може бути груповим і/або індивідуальним. Перший, часто робиться автоматично, під впливом групи, особливо на етапі ранньої соціалізації особистості у випадку її низької політичної культури. Другий, властивий людині з високим рівнем соціально-психологічного, духовного розвитку, громадсько-політичної активності. Виділяють чотири основних підходи до детермінації політичного вибору:

1. Ситуаційний підхід – будь-яка політична орієнтація – не що інше, як реакція на конкретно-історичну ситуацію.

2. Соціологічний підхід – припускає аналіз взаємозалежності між індивідуальним і груповим політичним вибором відповідно до тих соціально-політичних обставин, що склалися в конкретному суспільстві.

3. Маніпуляційний підхід – люди роблять свій вибір у результаті психолого-політичної обробки їхньої свідомості.

4. Індивідуально - психологічний підхід – в основі вибору лежать особистісні психологічні риси і якості. Саме вони – уроджені або набуті впливають на суспільно-політичну позицію індивіда.

У цілому ж, вибір політичної орієнтації – це не одноразова дія. Такий вибір людина робить практично постійно. У цьому процесі індивід деякою мірою ідентифікує себе з окремою особистістю і/або групою. Політичні переваги, як правило, складаються в результаті макрогрупової ідентифікації.

2

У політико-психологічному аналізі діяльність індивіда розглядаються як вбудовування в систему політичної культури нації або групи, що і додають їй загальний зміст і спрямованість. Незалежно від того, якою методологією користуються психологи, вони розрізняють три форми прояву людської активності:

1. Інстинктивну – уроджені моделі поводження, визначені біологічно. Наприклад, інстинкт самозбереження – штовхає політиків на боротьбу за владу, пояснює нераціональні вчинки в політиці.

2. Навички – визначені вміння, необхідні для виконання ролей і функцій учасника політичного процесу.

3. Розумна дія – ступінь усвідомлення політичних дій. Головною характеристикою даної форми політичної поведінки є виражене визначення мети.

Для розуміння самого феномена політичної активності необхідно бачити її як причинно обумовлену і спрямовану на досягнення визначених цілей. При цьому важливо враховувати наступні моменти:

1. Зовнішнє середовище, що посилає стимули суб'єктові поведінки.

2. Потреби індивіда.

3. Мотиви, якими керується суб’єкт.

4. Настанови, цінності, орієнтації, переконання і цілі суб’єкта.

5. Особистісні особливості ролі, стилю поводження, стилю прийняття рішень.

6. Зворотній зв'язок між поведінкою і умовами, які її сформували.

Можна виділити наступні типи політичної дії індивіда:

1. Раціональна– його агент має чітке уявлення про цілі, яких він має намір досягти, знає адекватні цим цілям методи, здатний ефективно застосовувати їх, встановлювати систему пріоритетів.

2. Ірраціональна – ґрунт політичних ілюзій, здатних стимулювати рух широких мас. (Реальна політична дія являє собою сполучення різних ступенів раціональності й ірраціональності).

3. Інерційна – агенти обмежуються відтворенням існуючих форм поводження. Даний тип політичної дії властивий стабільним політичним системам.

4. Творча – вносить у політичну систему нові елементи. Політична система функціонує саме на основі 3 і 4 типів дії, по черзі переживаючи стадії стабільності і змін.

У політичній діяльності індивідів психологи виділяють три найбільш розповсюджені моделі:

• Конформізм – орієнтація на чужу думку, погляди, підтримка будь-якої позиції. Таке поводження є пристосовництвом, політичною лояльністю, позицією «як усі, так і я».

• Індиферентність – байдуже відношення до політики, відчуженість від неї. Люди такого типу вважають, що їхня участь у політиці не має перспектив.

• Політичний активізм.

Вищою формою політичної поведенки індивіда є політична участь. Політична участь – це реальне відображення і вираження процесів політичної соціалізації. Під політичною участю розуміється залучення членів певної соціально-аолітичної спільноти або окремих індивідів до процесу політико – владних відносин. Політичною участь стає тоді, коли індивід входить у владні політичні відносини, у процес прийняття рішень і керування, що носять політичний характер.

У поясненні причин політичної участі склався цілий ряд теорій:

1. Теорія раціонального вибору – більшість людей схильна до раціонального поводження. Людина намагається в усьому, у тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших, витрат і зусиль.

2. Мічиганська модель – у політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, що є похідною від політичної соціалізації.

3. Психологічна школа – домінуючими в політичній участі і діяльності є мотиви й настанови людини. Тому важливо вивчити їхній взаємозв'язок з поводженням людини.

4. Інституційний підхід – політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, а від можливостей громадян впливати на уряд і владу.

У політичній психології виділяють наступні мотиви політичної участі:

1. Мотив інтересу і привабливості політики як сфери діяльності.

2. Пізнавальні мотиви. Політична система дає людині стійку картину світу. Це зручна пояснювальна схема, до того ж доступна далеко не всім.

3. Мотив влади над людьми.

4. Ідеологічні мотиви – засновані на збігу власних цінностей людини, її ідейних позицій з ідеологічними цінностями політичної системи.

5. Мотиви перетворення світу – розуміння недосконалості світу і бажання перетворити його. Мотиви такого роду властиві для людей, що налаштовані на професійне заняття політикою.

6. Традиційні мотиви. Дуже часто люди беруть участь у політиці тому, що так просто прийнято в їхній родині, місцевості тощо.

7. Меркантильні мотиви. Політика як оплачувана праця.

Різні мотиви спонукають до різних варіантів політичної участі. Звичайно прийнято виділяти «активні» і «пасивні» форми політичної участі. У залежності від ставлення до політики, польський учений Єжі Вятр виділив п’ять типів особистості:

1. Активісти– «влада є цінність, її треба одержати».

2. Компетентні спостерігачі – цікавляться політикою, розуміють її закони, але не прагнуть брати в ній участь.

3. Компетентні критики – відрізняються від інших негативним відношенням до політики.

4. Пасивні громадяни ставляться негативно або нейтрально до влади, хоча бувають і добре інформовані про стан політичного процесу і системи.

5. Аполітичні і відчуджені.

3

Політичне лідерство – явище багатогранне. Проте, особливий інтерес серед проблем, пов’язаних з цим феноменом, викликає саме психологічний аспект політичного лідерства.

Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, що разом з Ч. Мерріамом, Б. Скінером і У. Уайтом представляє т.зв. чикагську психологічну школу політики.

Психопатологічна типологія лідерства Г. Лассуела – у залежності від функції, що виконує або прагне виконувати той або інший політичний лідер, розрізняються такі типи як:

1. Агітатор – поширення своєї агітації і спілкування з громадянами. Вони цінують риторику, живуть заради того, щоб бути поміченими, щоб провокувати і принижувати опонентів. Для них має цінність емоційний відгук аудиторії.

2. Адміністратор – фокує свою увагу на маніпуляції визначеною групою, демонструючи безсторонній інтерес до завдань організації. Їм далекі абстракції, вони холоднокровні й афективно збалансовані.

3. Теоретики – їх привваблюють віддалені цілі. Розгляд різних ідей є для них самоціллю, що трохи віддаляє їх від послідовників.

Досить відомою є також концепція лідерства т.зв. франфурктской школи, представники якої досліджували феномен авторитарної особистості (Т. Адорно, Е. Фромм, Г. Маркузе, Х. Арендт).

У науковій традиції цих двох шкіл, незважаючи на існуючі між ними розходження, критерієм вираження сутності феномена політичного лідерства вважається прагнення до влади. Вважають, що від усієї маси громадян у будь-якому суспільстві є 7-8% тих, хто «хворий владою», бажає володіти нею. Для них влади ніколи не буває багато; влада дає їм не тільки переваги над іншими, але й особисте задоволення.

Теорії взаємодії -чекання (М. Еванс, Ф. Фідлер, Дж. Хемфілд) – розглядають три основних перемінних: дії, взаємодію і настрої. Це припускає, що посилення взаємодії й участь у спільній діяльності пов'язане з посиленням почуття взаємної симпатії, і з внесенням більшої визначеності в групові норми. Лідер у цій теорії визначається як ініціатор взаємодії. Крім того, вважається, що «лідерське поводження» залежить від вимог конкретної ситуації. Наприклад, «орієнтований на роботу» лідер буде ефективним у крайніх ситуаціях (занадто легка або занадто важка робота). Лідер, що орієнтований «на взаємини», звичайно ефективний при рішенні «помірних», «проміжних» проблем.

Гуманістичні теорії (Д. Мак Грегор, Р. Лікерт, Р. Блайк) – у главу кута ставлять розвиток ефективної організації. На думку представників цієї теорії, людина за природою своєю – «істота мотивована», а організація, за своєю природою, завжди структурована і контрольована. Основною функцією лідера є модифікація організації з метою забезпечення волі індивідів для реалізації їхнього мотиваційного потенціалу і задоволення своїх нестатків – однак, при одночасному досягненні цілей організації.

4

Необхідно розрізняти поняття «лідер» і «вождь», «лідерство» і «вождізм».

«Вождізм» - тип владних відносин, заснований на особистому пануванні й особистій відданості носієві верховної влади. Типовий для традиційних, ідеологізованих, жорстко централізованих, авторитарних і тоталітарних суспільств. Характеризується розвинутою системою неюридичних регуляторів поведінки і стійкою закріпленістю соціальних ролей. Ототожнює суспільство і державу і розглядає їх як засіб реалізації якоїсь ідеї, символом якої є вождь. Влада вождя безмежна і безконтрольна. Для вождізму типові ірраціональні моменти сприйняття політичних відносин носіями повсякденної свідомості. Серед них – харизматизація вождя.

Лідер – це, по – перше, індивід, що володіє найбільш вираженими «корисними», з погляду групи, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найбільш продуктивною. По – друге,- це особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значимих з погляду групового інтересу. Таким чином, політичне лідерство – це, спосіб здійснення влади, заснований на ненасильницькій інтеграції соціальної активності різних груп за допомогою легітимних механізмів, навколо висунутої лідером програми, рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Стрижнем політичної психології лідера є політичний «образ» світу. Для політичного лідера найбільш характерна наявність надзвичайно яскравого і деталізованого образу світу поряд із сильним прагненням затвердити цей образ у реальності. Останнє прагнення є найбільш сильним мотивом участі людини з лідерськими якостями в політиці. У структурі цього “образа – схеми” центральне місце займає образ самого себе, свого Я взагалі, і в політиці зокрема.

Особливе місце в психології політичного лідера посідають індивідуальні норми і цінності, що, як правило, не до кінця відповідають загальноприйнятим і тому виділяють лідера. Лідер повинний бути одночасно консерватором (люди не люблять втрат, неминуче зв'язаних з новаціями) і инноватором – повинний уміти ставити і досягати нові цілі. Тому і не буває «вічних» політичних лідерів: рано або пізно кожний з них порушує баланс між емоційною прихильністю людей до старого і раціональним розумінням неминучості нового, схиляється в якийсь один бік і, в результаті, неминуче множить число своїх недоброзичливців.

Психологічне лідерство – це процес нерівної взаємодії між суб'єктами, що характеризується відносинами домінування і підпорядкування. З погляду політичної психології, політичний лідер – це суб’єкт процесу взаємодії, що виконує функцію регуляції взаємин через різні форми домінування – підпорядкування, заради досягнення тих або інших цілей особистості, групи або суспільства.

Основними функціями лідера є:

1. Визначення мети колективної дії.

2. Ідентифікація – встановлення внутрігрупової ієрархії й орієнтирів індивіда.

3. Нормативна.

4. Репрезентативна.

5. Інтегративна.

6. Координуюча.

У відношенні політичного лідера необхідно враховувати дві важливих обставини: а) лідер є тим, ким він є в дійсності; б) лідер є таким, яким його представляє і сприймає оточення. Кожен політичний лідер має визначені, часто лише йому властиві якості, що, власне, і роблять його лідером. І, все-таки, можна назвати найбільш типові риси політичного лідера:

А). Аккумулятивність – здатність агрегувати і артикулювати інтереси мас/груп.

Б). Компетентність.

В). Інноваційність.

Г). Політична гнучкість і динамізм.

Д). Політична воля й інтуїція.

Е). Популізм – уміння працювати «на публіку».

Семінарське заняття 6

Психологія малих груп у політиці.

План:

1. Малі групи як суб'єкт політичної дії.

2. Типи і типології малих груп у політиці.

3. Етапи формування малих груп у політиці.

4. Внутрішні механізми становлення політичної групи. Лідер і група.

1

При всьому безперечному значенні особистості політичного лідера і його психології, сучасна політика, особливо в стабільних суспільствах, здійснюється групами людей. В міру розвитку і стабілізації, будь-яке суспільство бюрократизується. На місце харизматичним лідерам приходять бюрократи.

Саме група як суб’єкт спільної політичної діяльності якоїсь сукупності людей здатна, як ефективно забезпечити функціонування окремого лідера, так і, в окремих випадках, замінити його. У межах політичної психології, групу можна визначити як спільність людей, взаємодіючих заради досягнення усвідомлених цілей і інтересів. Об’єктивно ця спільність виступає як суб’єкт політичної дії, а суб’єктивно існує як певна окрема від інших спільнот цілісність.

За В.Д. Ольшанським, більшість класифікацій і типологій груп зводяться до десяти основних параметрів, за якими вони розрізняються і, відповідно, типологізуються ці групи Найбільший поділ у класифікації груп – на «номінальні» («віртуальні») і «реальні» групи. Номінальні, вони ж умовні групи, виділяються в межах узагальненого політичного аналізу і тоді з'являються такі «групи», як «усе прогресивне людство». Зрозуміло, що мова йде про групи, реально невідчувані. На відміну від них, реальні групи піддаються конкретному облікові, як і їхній політичний вплив. Групи «членів політбюро», «сенаторів США», «страйкуючих вуглярів Донбасу» непорівнянні між собою, однак їх споріднює головне – це реально діючі в політиці групи.

Реальні групи підрозділяються, насамперед, по кількісному параметру. Групи в політиці поділяються за розміром на «малі» і «великі». Під «малими» звичайно маються на увазі групи чисельністю від 2-3 («діада», «тріада») до декількох десятків, рідше – сотень людей. Основним критерієм визначення групи як «малої» є можливість регулярних контактів між усіма членами групи чи, принаймні, кожного члена групи з усіма, або з більшістю інших членів групи. В обов'язковому порядку умова реальної, безпосередньої і регулярної контактності поширюється на лідера. Для нього мала група – це «група прямого рукостискання».

2

Серед найбільш загальних критеріїв розрізнення політичних груп необхідно почати з: 1. Поділу за спрямованістю основних дій групи. За цим критерієм групи поділяються на екстравертовані і інтровертовані. Діяльність екстравертованих груп спрямована назовні – на захоплення влади, наприклад. Відповідно, діяльність груп інтравертованих спрямована, насамперед, в середину групи – на удосконалювання партійної дисципліни тощо.

2. Групи поділяються за ступенем групової згуртованості на гомогенні і гетерогенні. Згуртованість звичайно визначається ступенем єдності, рівнем спільності трьох базових параметрів. Це спільність інтересів, спільність цілей і єдність дій.

3. За ступенем відкритості для нових членів, групи поділяються на відкриті /різні суспільно – політичні рухи/, напіввідкриті /політичні партії – накладають мінімальні умови для вступу/ і закриті /групи змовників/ Все визначається легкістю вступу (прийому) у таку групу.

4. За своїми власними цілями групи в політиці поділяються на:

а) інструментальні (орієнтовані на досягнення реальних політичних цілей).

б) експресивні (орієнтовані на формування сприятливого внутрішнього психологічного клімату. Це невеликі опозиційні угруповання, члени яких не ставлять за мету оволодіння владою, але одержують задоволення від періодичного виразу своїх політичних поглядів у тих або інших формах).

в) функціональні (орієнтовані на впровадження чогось нового в політичну систему. Наприклад, різного роду рухи за цивільні права громадян).

г) дисфункціональні (орієнтовані на ліквідацію чогось усталеного в суспільно – політичному устрої. Наприклад, групи революціонерів).

5. За особливостями групової свідомості своїх членів, групи поділяються на «групи - ми» і «групи -вони». Ідентифікація себе і «своїх» відбувається в протиставленні з іншими групами, з «чужими», з якимись «вони». «Вони» - це ті, у кого інші вірування, емоції, програми або гасла. Таке виділення групи – «ми» супроводжується ідеалізацією й атрибуцією, наділенням своєї групи найкращими, соціально прийнятними і бажаними рисами і, навпроти, відмовою у таких рисах групам – опонентам. Група – «вони», навпроти, наділяється самими огидними характеристиками, їй приписуються самі негативні якості.

6. Групи підрозділяються за структурою на:

А) формальні – жорстко заданий статус усіх її членів і, відповідно, статусні розходження. Права й обов’язки членів такої групи жорстко формалізовані і виражені в явній або неявній формі. Класичний приклад такої групи – армія.

Б) неформальні – статус членів і характер взаємин між ними задані чисто особистими якостями і чеснотами. Приклад – клуб за інтересами.

8. За значимостю учасників, групи поділяються на:

А) групи присутності – та конкретна група, членом якої є індивід. Однак, будучи членом, якоїсь групи присутності, людина не завжди цим цілком задоволена – у своїх мріях вона може бачити себе членом іншої групи. Багато хто, наприклад, мріють належати до політичної еліти, але не всім це вдається.

Б) референтні групи – це групи, за законами яких хоче жити людина, навіть не належачи до них. Це психологічно привабливі, бажані для людини групи, нормам і стандартам яких вона хоче відповідати.

9. За тривалістю існування групи поділяються на:

А) короткострокові – звичайно виникають для досягнення якогось конкретного результату – наприклад, це може бути передвиборний штаб або команда прихильників кандидата в депутати парламенту в ході конкретної виборчої компанії.

Б) довгострокові – орієнтовані на довгострокові цілі, що вимагають тривалого часу.

10. За способом прийняття рішень і, відповідно, за способом нав’язування цього рішення, розрізняють:

А) авторитарні

Б) демократичні.

В) охлократичні групи.

3

Малі групи в політиці розрізняються рівнем свого розвитку. Однак, практика показує, що в досить однорідному партійно-політичному середовищі, в одній і тій же політичній сфері, діють приблизно ті самі людські, психологічні механізми політичної поведінки. Як тільки виникає якась група як суб’єкт політичної дії, починають діяти аналогічні механізми політичної поведінки людей. Численні дослідження процесів формування політичних груп дозволяють виділити п’ять основних етапів:

1. Етап «номінальної групи». Як правило, це випадкове зібрання людей, що бажають займатися політичною діяльністю. Основна функція цього етапу – знайомство, з’ясування того, «хто є хто».

2. Етап «асоціативної групи». Це етап, на якому уже виникають первинні зв’язки, асоціації між членами групи і тією діяльністю, якою вони збираються займатися. Тут виявляються перші ознаки організації (як правило, винятково формальні). Так виникає формально організована група, члени якої мають начебто ідентичні цілі, хоча звичайно погано представляють собі їх в реальності.

3. Етап «кооперативної групи». Він характеризується появою вже визначеної єдності цілей, інтересів і дій, а також появою первинного досвіду спільної діяльності і первинних загальних групових переживань. На даному етапі на додаток до формальних зв’язків і розподілу ролей, у процесі спільної політичної діяльності вже розвиваються неформальні взаємини між членами групи.

4. Етап «корпоративної групи». Наявність стійкої спільності інтересів, цілей, дій, психологічної цілісності групи. Такі групи можуть протиставляти себе іншим групам, навіть усередині, начебто загальної політичної структури. Вони носять самодостатній характер. Прикладів таких груп чимало: від легальних опозиційних партійних або парламентських фракцій до політичних терористів.

5. Етап «колективу». Відрізняється вищим рівнем усвідомленості всіх моментів загальногрупової діяльності і максимальною консолідованістю дій членів групи. Отут домінують просоціальні цілі. Колектив не може бути самодостатній, його члени розглядають себе і свою групу як інструмент суспільного розвитку. Саме це розходження спрямованості – на досягнення власних, групових, або суспільних цілей – і є єдине істотнє політико-психологічне розходження між «корпоративною групою» і «колективом».

4

Крім описаних вище етапів становлення групи як суб’єкта політичної дії, велике значення мають внутрішні, власне психологічні процеси взаємодії людей, що і ведуть до розвитку групи або перешкоджають йому. Група немислима і неможлива без лідера. Група висуває лідера, лідер формує групу. Взаємини між лідером і групою залежать, у першу чергу, від принципів, на основі яких люди включаються в групу.

1. Принцип єдності поглядів і переконань. При його домінуванні ми маємо справу з досить згуртованою, часто ефективною, але не завжди високопрофесійною групою. У політиці такі групи дуже часто стають заручниками власної ідеології.

2. Принцип компетентності. При його переважанні ми бачимо згуртовані, ефективні, високопрофесійні групи, що відрізняються серйозними результатами. Кращий приклад – команди американських президентів останніх десятиліть, починаючи від «команди Джона Кеннеді» - «мозкового тресту», що зумів багато в чому змінити і країну, і всю міжнародну ситуацію.

3. Принцип особистої відданості лідерові – зазвичай в групах вождистского типу. Отут можуть спостерігатися процеси зниження професіоналізму, наявність конфліктів за близькість до лідера і, як наслідок, - зниження ефективності.

Виділення принципів формування груп у чистому виді досить умовно – зазвичай, команди формуються на основі декількох принципів, хоча провідним і визначальним все ж таки є один. Важливість вибору принципу формування групи в політиці визначається тим, що після приходу до влади групи, узятий їй на озброєння принцип, наче автоматично переноситься на всю державу.

Аналіз показує, що на практиці, лідер не обмежується якоюсь однією «командою». Вони міняються з часом.

У сучасній політичній психології говорять про наявність двох «парадоксів лідера»:

ПАРАДОКС №1: стаючи лідером великої спільності, лідер приречений діяти не відповідно до інтересів тієї малої групи, що привела його до влади. І тоді дана мала група починає відмовляти йому в лідерстві і шукає спадкоємця.

ПАРАДОКС №2: чим більш активним, діловим є лідер, тим більше він ускладнює міжособистісні відносини в групі – це погіршує психологічну атмосферу, що веде до росту невдоволення лідером. Відповідно, чим менш діловим, але більш неформальним і дружелюбним є лідер, тим менше вимог до соратників – це знижує досягнення групи і також веде до росту невдоволення лідером.

В обох варіантах, рано або пізно група починає відмовляти лідерові в довірі. У цілому ж, можна говорити про наявність двох типів малих груп у політиці: залежних від лідера, «лідерських», і залежних від внутрішнього функціонування самої групи. Приклад групи першого типу – ті самі «команди», цілеспрямовано формовані самим лідером у західних демократіях президентського типу. Приклад групи другого типу – статусні формальні або неформальні групи, наприклад, у державах парламентського типу з наявністю сильного впливу партійних груп і, особливо, їхніх керівних органів (типу політбюро).